Спляча красуня

— Що це? — спитав Авакум спокійним, рівним голосом.

— Таких ґудзиків із зірками у нас не роблять,— відповів лейтенант. Та Авакума не здивувала його знахідка, і лейтенант пожалкував про радісні нотки.

— Справді, не роблять,— погодився Авакум і після невеликої паузи додав: — Покладіть гудзик на стіл і, будь ласка, спустіться вниз, на кухню, запросіть сюди Харі.

Коли Харі ввійшов у кімнату, Авакум показав рукою на стіл і спитав:

— Якщо не помиляюсь, це твій гудзик, Харі, так?

Харі обійшов труп, глянув на гудзик і знизав плечима:

— Мій,— сказав він.— Де ви його знайшли?

— Де ви знайшли гудзик, товаришу лейтенант? — спитав Авакум.

— Під кріслом,— відповів той.— Під тією мостиною, де стоять професорові ноги.

— Можливо,— сказав Харі.— Можливо, там. Учора я вкручував нову лампочку в люстру, і, коли злазив по розсувній драбині, гудзик, мабуть, відлетів.

— Трапляється,— всміхнувся Авакум.

— Я почав його шукати, але дядько мене нагнав, ти ж знаєш, який він запальний.

— Він був нервовий,— сказав Авакум.

— Був,— сумно всміхнувся Харі і трохи помовчав. Потім повернувся до лейтенанта.— Чи можу я взяти його? Це чеський гудзик, я купив його у Празі на виставці-ярмарку.

Лейтенант не відповів.

— Інакше доведеться змінити всі гудзики на піджаку,— пояснив Харі.— Я скоріш куплю собі новий піджак, ніж гаятиму час на кравців.

Лейтенант слухав його і дивувався. Стільки турбот через якийсь гудзик! Він був надто скромний, і, можливо, тому знайдений гудзик раптом заблищав у його уяві, мов щирий золотий червінець.

Авакум усміхнувся, але, глянувши на мерця, знов нахмурився. Харі був дріб'язкова людина, міщух. Він лічив кожну витрачену стотинку [Стотинка — сота частина лева], і якщо шахрував, граючи в карти, то щоб тільки не бути в програші.

— Харі,— звернувся до нього Авакум, ледве стримуючи обурення,— ти став власником цього чудового будинку, як же ти можеш жалкувати за дрібницею — гудзиком? — І подумав: «Тепер Прекрасна Фея, мабуть, поквапиться вийти за нього заміж, бо будинок справді чудовий!»

— Ха! — знизав плечима Харі і скривив зневажливо губи.— Дурниці! Який я власник? Мансарду дядько відписав цьому дебелому дурневі, що сидить там унизу,— морякові. Оце,— він постукав черевиком по підлозі,— старий хотів відписати якомусь математичному клубові. Разом з меблями та килимом.— Він глянув на мерця і насупився.— Старий був наївний чоловік, хоч і добре знав інтеграли. Як я вмовляв його залишити бодай килим... То що ж лишається мені від цього чудового будинку?

— Нижній поверх! — відповів Авакум, усміхнувшись про себе. Ця людина заслуговує, щоб її відверто обдурювали. В таких випадках совість заплющує очі.

— Нижній поверх! — Харі зітхнув і помовчав.— А ти знаєш, який податок треба сплатити за спадщину?

— Харі,— сказав Авакум,— завтра ввечері, якщо не помиляюсь, прем'єра «Сплячої красуні». Твоя наречена, ти ж знаєш, виконує головну партію. Чи не здається тобі, що її треба якнайшвидше відпровадити звідси?

— Я займусь гудзиком,— сказав лейтенант.— Сьогодні ввечері ми, як належить за інструкцією, складемо протокол, і завтра ви заберете його.

— Буду вам дуже вдячний,— вклонився Харі.

Потім вони поговорили про похорон та про формальності, пов'язані з ним, і вирішили, що все треба закінчити завтра до четвертої години дня.

Коли Харі вийшов, Авакум глибоко і з видимою полегкістю зітхнув, закурив сигарету і зморено сів у шкіряний фотель навпроти мерця.

Він усвідомлював, що лейтенант чекає на його розпорядження, а в голові у нього раптом утворилася якась порожнеча.

— Ну що ж,— почав Авакум і одразу ж умовк, не мов зайшов у безвихідь.— Ну що ж,— повторив він.— Робіть, як того вимагають святі правила слідства: загорніть цю дрібницю в папір і надішліть до управління, в науково-дослідну лабораторію. Кожну річ, яка не належала вбитому і не пов'язана з обстановкою, що оточувала його за життя, кожну таку річ, байдуже, чи то гудзик, чи стілець, шліть на лабораторне дослідження в управління. Таке моє золоте правило, і я, коли не помиляюсь, навчав цього й вас! — Він раптом скипів, що з ним бувало рідко, і випалив усе те роздратовано — всупереч звичці говорити спокійно. Та відразу ж відчув ніяковість, зрозумівши, що не має слушності. Адже лейтенант не дозволив Харі взяти гудзика — за що ж на нього сердитися? — Пробачте,— сказав він із щирим жалем,— цей мрець, як видно, нервує мене. Досі ніяк не збагну, чому він так сердито дивиться! Ви, лейтенанте, зніміть відбитки його великого пальця і великого пальця кухаревого. Зніміть також відбитки пальців на спинці крісла. І все це негайно в лабораторію.— Авакум злостиво і єхидно посміхнувся.— Ваш новий приятель забере свій гудзик, тільки як подасть заяву на ім'я начальника відділу і витратить чотири стотинки на трамвай. А для нього чотири стотинки дещо означають. А віддадуть йому гудзик чи ні,— Авакум помовчав,— залежить, звісно, від ходу слідства. Я думаю, принаймні тепер, що він його одержить.

Авакум не мав ніяких підозр проти Харі. Йому й на думку не спадало підозрювати його. А якщо він і виконав формальності щодо гудзика, то зробив це наче несамохіть, а чому — і сам не знав.

Коли лейтенант вийшов з кімнати, Авакум подумав: «Мабуть, через Прекрасну Фею. Ревнощі!» — і відчув, що його кинуло в жар, немов на нього війнуло з відчиненої розжареної печі. Ревнощі! Ревнують, коли кохають. А хіба він кохає? Ні, ця гра так само схожа на кохання, як вальс, приміром, на симфонічну музику!

Але далі, далі... Рівняння вже розв'язано, і висновок зроблено. Що ж далі? Хто вбивця?

Авакум заплющив очі, бо труп, звідки б на нього не дивитись, нервував його. Здавалось, мертвий професор мучився в своєму шкіряному бандажі і силкувався сповзти на підлогу, а бандаж заважав. Руки старого якось потворно звисали. Тепер флакончик з-під парфумів, який зберігався в шухляді столу, звичайно, ні до чого. Професор інколи виймав цей флакон, виймав затичку і вдихав аромат. Тепер навіть уявити важко, що ці руки були здатні на таке.

Отже, хто вбивця?

Зітхнувши, Авакум закурив.

До кімнати ввійшов сержант. Усе ще мокрий, він, одначе, мав тепер бадьорий вигляд. «Коньяк»,— подумав Авакум і кивнув йому:

— Доповідай!

Сержант сказав, що вони обшукали весь будинок від горища до підвалу, кухню теж, але чужих не викрили.

— Зате знайшли оце,— і подав Авакумові.— В гаманці у кухаря.

«Оце» було ощадною книжкою в подертій обгортці, від неї тхнуло лавровим листом і духмяним перцем.

Авакум розгорнув її. І хоч умів чудово владати собою, ледь не свиснув з подиву.

— П'ять штук,— мовив поважно сержант. Він стояв виструнчившись, і обличчя його радісно сяяло.— П'ять штук,— повторив він.

Поміж списаних цифрами сторінок ощадної книжки лежало п'ять банкнот по два долари кожна. Авакум перелічив — їх і справді було п'ять. Помацав, глянув на світло. Долари не фальшиві.

— А подивіться, який у цього бідака вклад! — обурився сержант, хоч і без тіні заздрощів.

Авакум глянув на останню цифру. На такі гроші колишній кок міг би купити «Волгу», і ще залишилося б.

— Склали протокол? — помовчавши трохи, спитав Авакум.

— Так точно,— виструнчився сержант.

— А як поводиться кухар?

— Плаче.— Сержант знизав плечима.— Ридма ридає, товаришу майор.

Авакум пройшовся по кімнаті.

— Негайно заарештованого в управління,— сказав він.— І не знімайте з нього наручників.

Отже, хто вбивця?

Труп справді здавався утоплеником, що заплутався в химерних корчах. Авакум відвів погляд і знову заплющився.

Убивця... Знайти його тепер не так важко, є сліди. Однак зараз важливіше — шифрограма. В ній комусь дали інструкцію — коло може замкнутися, і завдання, яке загрожує небезпекою державі, буде виконано.

Коли ж і де?

Може, це має статися в найближчі години, цієї ночі або завтра? А може, позавтра?

Певно, ворог сидить десь у темряві, слухає, як порощить у шибки дощ, і самовдоволено посміхається. Наче шахіст, він оголосив супротивникові мат і тепер має цілковите право спокійно викурити люльку.

Чи повернулась уже Прекрасна Фея додому? Завтра ввечері вона танцюватиме у «Сплячій красуні», і їй треба добре виспатися. А клятий дощ нехай іде, його шум заколисує.

А втім, навіщо гаяти час? Від професорського стола його відокремлюють яких два кроки. Він мусить ступити ці два кроки кінець кінцем і пересвідчитися на власні очі, що на столі шифрограми нема. Якщо це так, тоді той, хто сидить тепер десь у теплі, може спокійно курити люльку. Час працює на нього.

Авакум підвівся, обійшов труп і зупинився з лівого боку.

Весь стіл був перед його очима.

Телефон, арифмометр, попільничка, логарифмічна лінійка та срібна склянка з кольоровими олівцями не цікавили його.

Проте решту речей треба було уважно оглянути. Добре, що їх не так багато. Словник «Ларус», перший том Великої енциклопедії, «Теорія ймовірності» та давні знайомі — латинський словник та латинська граматика.

Від тих двох останніх книжок на нього ніби повіяло смертельним холодом — шифрограму, видно, було складено з умовних слів латиною. Щось складніше годі придумати.

Крім книжок, на столі в безладді лежали десятки чернеток, заповнених нескінченними колонками цифр.

Інколи, щоб розшифрувати, наприклад, три колонки п'ятизначних чисел, піднесених до десятого ступеня, доводиться робити тисячі обчислень, списуючи сторінки товстого зошита. На столі в хаотичному безладді лежала купа чернеток з обчисленнями. Але вони ні про що не промовляли. Все ні Авакум почав збирати розкидані чернетки, намагаючись додержувати певної системи, що насправді існувала тільки в його уяві.

І в ту мить, коли він уже усвідомлював марність своєї затії, помітив те, що найбільше його цікавило,— зошит, де він сподівався знайти умовні значення таємничих п'ятизначних чисел. Він лежав розгорнений біля арифмометра під стосом чистого білого паперу поруч із правою професорового рукою.

Авакум схопив цей зошит так нетерпляче, наче там чітко виписаними словами ясно і просто викладалася таємниця життя. Аркушики зошита були нанизані на спіраль з тонкого дроту. Одначе від першого збереглися тільки жалюгідні клапті поміж витками. Решта аркушиків — чисті.

Існував лише один списаний аркушик, та його відірвано.

Покінчивши з професором, убивця поквапився знищити те, заради чого мусив учинити саме вбивство.

Ось про що розповідав цей зошит.

Що ж було на видертому аркушику? Розкрита таємниця чи тільки її латинські символи?

У всякому разі, цей аркушик знищено. Не треба відзначатись особливою спостережливістю, щоб збагнути це: у кошику на сміття чорніли рештки старанно спаленого паперу, від якого зостався тільки попіл. Лейтенант, занадто захопившись гудзиком, не звернув уваги на спалений папір.

Гаразд, він його не помітив, то й що?

Авакум підносив сірника до сигарети, коли нагла думка примусила його руку здригнутися: адже професор майже не володав лівою рукою, і вона звичайно нерухомо лежала на столі. Через це він мусив усе робити правою — і писати, і притримувати нею для зручності папір або зшиток: щоб не втомлювалася рука і робота йшла швидше. А щоб притримувати в такий спосіб окремий аркушик або зшиток, йому доводилось натискати на них дужче, кистю руки, дужче, ніж людині, що володає обома руками. А коли сильно натискати кистю на папір, то і пальці дужче натискатимуть на олівець, бо м'язове напруження автоматично поширюється на всю руку. Регулювати м'язове напруження, щоб воно було одне у кисті й інше в пальцях, можна, але треба весь час скупчувати на цьому свою увагу. Якщо ж людина пише, їй таке не під силу. Тож олівець у професоровій руці мав натискати на папір дужче, як слід. А коли олівець дужче натискає на папір, неминуче лишаються сліди і на підкладеному аркуші.

Авакум вирвав перший аркуш із зошита і подивився крізь нього на світло лампи. То тут, то там на ньому видніли ледь помітні лінії та заглибини. І все ж то були сліди.

Тепер у того, хто сидів десь у теплі і радів своїй вправності, вже не було підстав спокійно курити люльку.

— Лейтенанте! — гукнув Авакум помічника, і коли той з'явився на порозі, сказав йому: — Цьому аркушеві із зошита ціни нема. Віднесіть його самі до фотохімічного відділу лабораторії і накажіть негайно зняти з нього фотокопію. Сподіваюсь, за годину все буде готове і найбільше через годину і десять хвилин я матиму задоволення бачити вас знову тут!

— Так точно! — всміхнувся лейтенант і цокнув закаблуками, хоч і був у цивільному. Він вважав великим щастям працювати під керівництвом Авакума, бо це, на його думку,, було однаково, що навчатися у вищій школі детективного мистецтва. Та й для послужного списку мало значення — з ким ти працював. Начальство зважає на це.

Авакум опустився в крісло і втомлено заплющив очі.

13

Йому здавалось, ніби він поринає у глибокий вир Янтри, що одразу за її заломом, біля старого виноградинка діда Седефчо. Сюди вони хлопчаками бігали після школи нібито ловити рибу під камінням, а насправді частіше грались тут або, сховавшись у верболозах, потай підглядали за невістками діда Седефчо, які мали звичку купатися, розстеливши на траві випрану білизну проти сонця. Вир під старим виноградником був глибокий — рідко хто досягав його дна, та й не всі наважувались пірнати: ходили чутки, немовби там, у твані, лежав, ворушачи величезними вусами і підстерігаючи жертву, лютий і хижий сом, трохи не ровесник самого діда Седефчо. Тож Авакумові здалося, ніби він пірнає у вир і вода навколо нього зелена й прохолодна, а нагорі, на поверхні, поблискує безліч сріблястих бульбашок. Він вагається — чи піднятися йому нагору і спіймати кілька бульбашок, чи спуститися ще глибше до самого дна, де ворушить вусами страшний сом. Поки він роздумує, з дна випливає вусате страховисько, а на спині в нього сидить професор з безсило звислими руками і сердито дивиться на Авакума. «Чи ба»,— думає Авакум, і йому хочеться спитати: «А де бандаж, ви ж так упадете!» Та не наважується розтулити рота, бо знає, що наковтається води і потоне. Йому кортить піднятися нагору, туди, де срібляться бульбашки, однак жахливі очі професорові немов зв'язали його сотнею мотузків, і він не може поворушити ні рукою, ні ногою. «Якщо я не переріжу ці проклятущі мотузки,— думає Авакум,— то неодмінно піду на дно». А нагорі тим часом приглушено дзвенить веселий сміх. «Та це ж Райночка,— здогадується Авакум,— наймолодша невістка діда Седефчо. Вона, мабуть, купається біля берега і так завзято сміється. На неї бризкають водою, а вона сміється і борониться руками. На правій нозі вище коліна у неї шрам, торік її вкусив злий собака Киньо Кьосового. Цей Киньо завжди тримає злих собак». Так він думає, а веселий Райноччин сміх наче простягає до нього невидимі руки, і вони тягнуть його нагору, туди, де срібляться бульбашки. «А професор? — з жахом питає себе Авакум.— Невже він так і залишиться там, унизу, на спині у слизького вусатого сома?» Йому наче й шкода професора, але, опинившись серед бульбашок, він зразу ж починає оглядатись на всі боки, щоб побачити, звідки долинає цей дзвінкий сміх. «Шукаєш Райночку, а хотів збирати сріблясті бульбашки!» — шепоче у вухо чийсь голос.

Авакум розплющив очі й винувато всміхнувся. Перед ним стояв полковник Манов.

— Я думав, він уже схопив убивцю за комір, а він спить! — сумно сказав полковник.

— А ви давно тут? —- спитав Авакум, підвівшись і випроставши плечі. Дивно! Про цю Райночку він не згадував досі жодного разу. У неї справді був шрам на правій нозі вище коліна, він добре пам'ятає. Двадцять п'ять років минуло з того часу. Авакум був тоді п'ятнадцятирічним хлопцем, але пам'ятає той шрам дуже добре.

Полковник не відповів. Він стояв з капелюхом у руці перед мертвим професором, мовчки розглядав його. Добрий, вірний товариш пішов у небуття. Страшенно самотня людина. Тепер уже старий не нарікатиме більше на свою небіжчицю дружину і не тужитиме за нею. Дехто з чоловіків за життя часто нарікає на своїх жінок. Учора і полковникові терпець урвався через оті квитки. Дружина так обурилась, аж відмовилась вечеряти.

Райночка була білява пустунка, майже дівчинка, а її віддали заміж за старшого сина діда Седефчо — вдівця і п'яницю. Коли на неї бризкалися там, на річці, вона дзвінко сміялась і крутила головою.

— Мушу негайно ввести тебе в курс справи,— сказав полковник Авакумові.— Все дуже серйозно.— Він почувався трохи винним у смерті професора і в тому, що потрапив під машину старший шифрувальник, якого він вирядив прогулятися на свіжому повітрі. Він стояв, пригорбившись, у важкому зимовому пальті, відчуваючи нестерпну потребу сісти.

Саме в цю хвилину зі слідчого відділу прибув лікар.

Коли труп парешті винесли з кімнати і відвезли на анатомування, в домі раптом запала мертва, гнітюча тиша. Черговий офіцер мовчки читав на кухні газету. Мовчав і міліціонер, що стояв на посту біля дверей будинку. Полковників шофер сидів за кермом машини і час від часу хукав на замерзлі пальці.

Йшов дощ упереміж з мокрим снігом.

Полковник вводив Авакума в курс справи. Він докладно розповідав йому про останні події, не шкодуючи слів навіть для опису погоди. Він добре знав ціну подробицям — інколи одна невелика деталь може сказати значно більше, ніж те, що на перший погляд здавалось найістотнішим. А ще Манову хотілося вразити свого талановитого учня тонкою і гострою спостережливістю, вмінням відрізняти головне від другорядного. Та й зрештою у глибокому шкіряному кріслі було так зручно. А вдома у нього ще не відшуміла вчорашня історія з квитками.

Та Авакум перепинив його, коли він описував місце розташування оборонної споруди «Момчил-2».

— Будь ласка! — попросив Авакум.— Назвіть у хронологічному порядку події перед тим, як наші пеленгатори перехопили шифрограму, і події — знов-таки в хронологічному порядку, після того як перехопили шифрограму і передали її за вашим наказом професорові для розшифрування.

Помовчавши, полковник розвів руками.

— Та вам уже все відомо, хай йому чорт! — вигукнув він.— Можна подумати, що ви маєте приватну розвідувальну службу, яка стежить за всім і все знає!

Йому аж стало прикро. Можливо, учневі слід було б виявити більшу тактовність? Кінець кінцем це ж він, полковник, навчав його розвідницького мистецтва! На місці Авакума він тримався б скромніше. Гіркий сум, викликаний тим, що, можливо, з його вини загинув професор і потрапив під машину шифрувальник, а також що не минула сварка через квитки, заполонив душу полковникові, як густий туман.

— Дуже прошу вас не гаяти часу,— попередив Авакум. І тільки тепер помітив, як полковник постарів за останні місяці.— Можна запропонувати вам сигарету? — Якби полковник вказав хоча б одну стежинку до того, хто досі мав змогу спокійно курити люльку і втішатися зі своєї спритності, то можна було б слухати його всю ніч і навіть наступний день.— Отже? — спитав Авакум.

Полковник затягнувся сигаретою і поволі випустив дам.

— Двадцять сьомого листопада близько шостої години вечора — провокація в двох пунктах третього району прикордонного сектора L — Z. Саме в цих пунктах ворог зосередив вогонь. Тривалість перестрілки — близько півгодини. Наслідок — підкинутий на нашу територію труп відомого диверсанта. Водночас чужий літак пролітає в повітряному просторі над оборонною спорудою «Момчил-2» і кидає дві освітлювальні ракети. Через годину — рухомий радіопередавач «Іскир», який діє в районі Смоляна, посилає позивні закордонній радіостанції «Гермес», повідомляючи, що якесь замовлення виконано, і питає, коли і кому його передати.