Спляча красуня

— Куди завгодно, тільки звідси,— сказала Прекрасна Фея.— Невже вам таки не холодно?

Харі піднявся до дядька сказати, що вони йдуть, а Авакум тим часом зняв Прекрасну Фею, коли вона надівала пальто. Йому не хотілося розмовляти, і він намагався знайти собі якусь роботу. Коли на сходах показався Харі, він перевів апарат на нього, і бобина знов зашурхотіла.

— Тобі не надокучило? — незадоволено спитав Харі.

— Нам надокучило чекати на тебе! — тупнула ніжкою Прекрасна Фея.

— Тихше, не галасуйте! — почувся глухий голос професора.

«Професорові погано»,— згадав Авакум кухареві слова і відчув, що його проймає дрож. Адже професор літня, виснажена людина.

Коли всі троє вийшли на середину вулиці, на них раптом налетів шалений порив вітру, і вони повернулись, щоб сховати обличчя від дощу. І тоді разом чомусь глянули нагору, на професорову еркерну кімнату, ніби хтось силоміць привернув до неї їхні погляди. З-під величезного дашка високої настільної лампи струменіло м'яке зеленаве світло. Професор сидів у своєму чудо-кріслі, трохи нахилившись уперед, і сердито дивився на них.

— Б-р-р! Зимно! — здригнулась Прекрасна Фея і, повернувшися, швидко побігла назустріч дощеві.

«І зранку сьогодні так само дивився перед себе»,— подумав Авакум.

Якийсь час вони з Харі йшли мовчки, аж ось наздогнали Марію.

— Ви як на похороні,— запротестувала вона.— Чи не можна швидше?

Саме цієї миті вони почули у себе за спиною якесь лопотіння. За ними біг, вимахуючи руками і щось гукаючи, колишній кок. Але здалеку годі було щось розібрати.

Підбігши, він замало не впав. Обличчя кухареве було мокре, масивні щелепи тремтіли, і слова виривались на превелику силу.

— Верніться,— прохрипів він.— Ради бога... верніться! З ним щось скоїлося!.. Жахливе!..

— Що жахливе? — стенувся Авакум. Він схопив кухаря за зав'язки білого фартуха і міцно струснув.— Що жахливе? — повторив він.

— Допоможіть! — схлипнув колишній кок.— Професора вбито!

11

Хто ж убивця? Безперечно, дізнатись про це дуже цікаво. Професор, хоч і жив самотою, був гарна людина і ще кращий громадянин, і жодна добра душа, якій траплялося бодай раз зустрітися з ним, певно, не заспокоїться, доки не дізнається, сто чортів, хто його вбив. Але я, поновлюючи цю історію за розповідями Авакума та інших людей, а також за своїми власними спостереженнями, не думаю, що питання про вбивцю найцікавіше у даному разі (як то кажуть, це не вузлове питання в усій цій історії).

Того дня я вирішив податися до Момчилова, бо мені страх кортіло побачити корову Рашку, цю королеву високих надоїв, рекордсменку нашого району. Я поклав собі в кишеню кілька грудочок цукру, запнув голову вовняним шарфом, бо мороз був лютий, та ще, як на те, й мело, і попрямував до тваринницької ферми пайкоротшим шляхом.

В улоговині за Даудовою кошарою я помітив вовчі сліди. Вовків тієї зими було надто багато, чи не через сильні морози та глибокий сніг. Вони з'являлися цілими зграями то тут, то там і завдавали великої шкоди. Проте найбільше тоді точилося розмов про одного вовка-самітника, який часто ганяв долями між Момчиловим та Триградом і страхав чабанів та працівників кооперативної сироварні. Казали, що цей лютий звір був завбільшки з теля і своїм кудлатим хвостом замітав за собою сніг, немов яка снігоочисна машина. Розповідали також, що в нього жахливі ікла та очі, однак же я, як ветлікар, не надавав цим балачкам ваги. Правда, перед Миколою сірий таки пробрався у кошару в селі Кестені і викрав величезного породистого барана. Мої друзі в Кестені були неабияк стурбовані цим, бо покладали на того барана — і не без підстав — великі надії щодо приросту поголів'я овець. Вони змагалися з триградцями, але тепер, після трагічної загибелі барана, вже не сподівалися вийти переможцями у змаганні.

Отож, ідучи навпростець до момчиловської тваринницької ферми, я побачив на снігу сліди і раптом згадав про триклятого вовка-самітника. Безперечно, то були його сліди, бо тільки він мав звичку самотньо блукати по світу. Багато різних думок викликали в мене ті сліди, і я вже навіть подумував повернути назад, бо ж не обіцяв корові Рашці конче провідати її саме сьогодні. Погода стояла погана, дув холодний вітер, мело. У таку пору приємніше сидіти вдома, підкладати у вогнище дрова і пекти в жару картоплю.

Отакі думки промайнули у мене в голові, коли я, поспішаючи до момчиловської ферми, побачив перед собою ненависні сліди кудлатого звіра. Видно, поривчастий вітер примушував мене весь час обертатися.

Хоч би що там було, а я дістався до ферми щасливо, у піднесеному настрої і мало не поцілував красуню Рашку з утіхи, що вона має такий чудовий вигляд.

На фермі я застав серед доярок і свою давню знайому Балабаниху. Яка ж вона була гарна в лисячому кунтушику, рум'яна від холоду, струнка, мов лань. Ні, певно, нема нікого на світі над цю бездітну удовицю! Я знав, що вона небайдужа до мене, хоч і трималася, коли ми зустрічались, удавано холодно, тож поздоровкався з нею надто приязно і навіть кивнув їй значуще:

— Як ся маєш, Балабанихо?

Вона, знати, трохи зніяковіла, бо нічого не відповіла, а тільки знизала плечима.

Коли я почав оглядати Рашку, Балабаниха спитала:

— І ви не боїтеся, лікарю, ходити наодинці в таку негоду? А якщо хуртовина вас десь замете? Або того вовка-самітника здибаєте в горах? Що тоді?

— О,— відповів я,— бідолашний буде той вовк, коли попадеться мені на очі! Це так йому не минеться, запевняю вас! — І я люто стис кулаки. А серце моє співало, ох, як співало моє серце! Адже я знав, що вона небайдужа до мене. Коли жінка байдужа до чоловіка, їй ніколи й на думку не спаде, що його в дорозі занесе снігом або з'їдять вовки.

Балабаниха постояла мовчки біля мене, тоді підхопила якусь доярку під руку і вийшла з нею на подвір'я. Я чув, як вони весело реготали за величезними дубовими ворітьми. І уявив собі, як колихається в Балабанихи на грудях ошатний кунтушик на лисячому хутрі, що так личив цій вродливиці.

Назад я повертався тим самим шляхом.

Певно, суворий літератор спитає: «Та навіщо ви розповідаєте нам цю історійку, до чого вона тут? Що спільного у цього вовка чи Балабанихи з убивством сердешного професора? Для чого, власне, ви все це розказуєте? І навіщо відвертаєте увагу від головного питання — питання про вбивцю?»

Так, слушно. Пригадуєте, що я сказав на початку цього розділу? Я сказав, що, на мою думку, питання про вбивцю в даному разі зовсім не найголовніше. І відразу пригадав дрібний епізод, що я оце щойно розповів. У ньому головну роль відведено вовкові, жахливому вовкові-самітнику, що викрав з кооперативної кошари великого породистого барана. І це природно, бо цьому проклятущому звірові приділялося найбільше уваги. Навіть Балабаниха, якщо ви помітили, і та згадує про нього... І, певно, має рацію. Не без підстав зробить мені поважне зауваження і літератор-професіонал. Я ветлікар і з літературними приписами мало обізнаний. Але думаю так: хоч би що там казали, а в цій історії найголовніше щось зовсім інше, ніж вовк. Нехай він іде моїми слідами, нехай вишкіряє ікла, нехай усі говорять про нього і його зловісна тінь лежить на трьох чвертях друкованого тексту, він однаково не може відігравати головної ролі.

«Тоді хто?» — спитаєте ви.

Судіть самі. Кінець кінцем це може бути і корова Рашка. А чом би й ні? Адже я вирушив у жахливу зимову холоднечу, на зло завірюсі й усім вовкам-самітникам, щоб її побачити. Як, по-вашому?

Та вернімося до головного питання: хто вбивця?

12

Вони добігли до будинку професора майже водночас.

Біля входу Прекрасна Фея наче завагалась на секунду і відступила назад. Харі, як племінник, мав зайти перший, але він важко дихав, притискав руку до серця і взагалі мав вигляд людини, що ледве тримається на ногах. Сидячий спосіб життя і постійне недосипання помітно підітнули його сили. Колишній кок, навпаки, виглядав набагато краще, навіть не здавався втомленим, хоч був значно старший за інших і двічі пробіг ту саму відстань; в очах товстуна був такий жах, аж Авакум відсторонив його і пішов перший.

Двері кабінету стояли отвором. Від великого дашка на поріг падала велика, у формі еліпса світляна пляма.

Професор сидів, як завжди, у своєму чудо-кріслі, маленький, зіщулений, страшенно худий і якийсь трагічно покірний та тихий. Руки його мертво звисали, наче відкручені від плечей, а голова нахилилась уперед. Верхній шийний хребець міцно напинав шкіру, і по-дитячому тонка шия професора здавалася в тому місці майже переламаною. Прозорі, як скло, очі, розплющені неприродно широко, оголювали білки і дивилися кудись злостиво та сердито. Верхня частина тулуба не повалилась на стіл і трималася рівно. її підтримувала напнута між підлокітниками крісла широка стрічка бандажа, яким професор, щоб руки залишалися вільними, оперізувався, мов льотчик ременями перед виконанням штопора або мертвої петлі. Тому верхня частина тулуба й не повалилася на стіл.

Побачивши все це через плече Авакума та Харі, Прекрасна Фея пронизливо скрикнула, позадкувала і заточилась. Авакум звелів колишньому кокові відвести її на кухню і дати води. А сам підійшов до професора, взяв його праву руку. Пульс остаточно і безнадійно завмер.

Поки він тримав цю мертву кисть, з холу почулись голоси та звук важких квапливих кроків, що глухо відбивались на вистеленому по дерев'яних сходах плюшевому хідникові. Авакум обернувся і вдруге за день був уражений — погляд його зустрівся із знайомим дружнім поглядом лейтенанта Петрова.

Проте лейтенант чомусь не здивувався.

— Мертвий? — спитав він тихо. Авакум кивнув.

— Нікого не випускати з будинку! — гукнув лейтенант у відчинені двері.

— Слухаю! Нікого не випускати з будинку! — відгукнулися знизу.

Лейтенант підійшов ближче і почав оглядати труп. На лівому боці хатнього професорового сурдута темніла волога липка пляма.

— Куля пробила ліве передсердя,— тихо сказав Авакум. Лейтенант підвів голову.

— Це видно по кольору крові та інтенсивності крововиливу,— додав Авакум.

Лейтенант зітхнув, дістав сигарети і запропонував їх своєму колишньому шефові. Потім підніс телефонну трубку і швидко накрутив номер полковника Манова. Вираз його обличчя був такий, наче він сам пробив кулею професорове огруддя і тепер чекав від правосуддя суворої і справедливої кари.

На другому кінці дроту, звичайно, були приголомшені. З тріскотнечі у мембрані та з того, як зблідло обличчя лейтенанта, неважко було здогадатися, що по дроті летіли жорсткі слова, досить образливі для його службової честі. Щоб якось оборонитись від ударів тих слів, лейтенант, скориставшись короткою паузою, одним духом випалив, що ось, мовляв, і Авакум Захов був за п'ять хвилин до вбивства у професоровім домі, й слава богу, знову тут. Ім'я Авакумове пролунало в його вустах із такою надією, наче він знайшов чудодійний рятувальний пояс. Такий магічний пояс, який може врятувати від загибелі навіть того, хто зазнав корабельної аварії в бурхливих океанських водах біля підступного рогу Горн. Правда, лейтенант уже двічі працював під Авакумовим керівництвом і добре знав ціну цій людині.

Почувши ім'я Авакум, на другому кінці дроту на мить затихли — так буває, коли у небі, прошитому блискавками, з'являється заспокійливий сонячний промінь. Жорсткі слова урвалися, напруга на проводі спала. Лейтенант, облизавши пересохлі губи, передав трубку Авакумові.

— Щасливий випадок послав тебе саме вчасно,— почав полковник. Голос його був удавано спокійний і здавався хрипким та холодним.

— Навпаки,— сказав Авакум.— Цей щасливий випадок лихо пожартував з мене, обманувши аж на п'ять фатальних хвилин.

— А ти візьми реванш,— запропонував полковник. Він начебто попустив вуздечку. В його голосі замість нот відчаю забриніла надія.— Неодмінно візьми реванш! Кінець кінцем це питання честі! Не дозволяй, щоб тебе так ошукали! Це не в твоєму дусі!

— Я, либонь, уже одвик від таких речей,— відказав Авакум. Він сказав це нерішуче, але серце його переповнилось радісним збудженням.

Полковник прокашлявся, помовчав.

— Слухайте, товаришу Захов,— сказав він сухо.— Наскільки я знаю, вас не викреслено з наших службових списків, і я...

— Слухаю вас,— промовив Авакум, нахиливши голову. Він давно чекав цих слів як найвищої радості. Під час консервації, яку він сприймав як вигнання, саме ці слова мали відіграти роль золотого ключика, що відчинив би перед ним браму раю. Та хтозна, чому зараз вони, прилетівши по дроті, не зігріли йому душу омріяним урочистим почуттям. Тривожне напруження охопило його, опанувало до решти, але це більш нагадувало сп'яніння. Тієї миті поняття «найвища радість» начебто зникло з його уяви.

— ...і я наказую вам,— вів далі полковник,— негайно почати слідство.— Він і не підозрював, що начальницький тон зовсім йому не личив. Є люди, що здаються смішними в накрохмалених манишках.— Негайно починайте слідство,— повторив він.— А я трохи згодом заїду до вас і дещо поясню.

Авакум поклав трубку і якийсь час стояв нерухомо. Під зеленим світлом від дашка в своєму чудо-кріслі професор скидався на утопленого, обплутаного огидними корчами.

— Лейтенанте Петров,— сказав Авакум.— Ви прийшли сюди десь за хвилину-півтори після нас. Не думаю, що ви і ваші люди опинились на цій вулиці і на цьому місці випадково. Ви вбігли в дім зразу ж після того, як зайшли ми, отже перебували весь цей час поблизу. До того ж ви вбігли сюди з виглядом людей дуже зацікавлених, без усякого виклику. Звідси легко зробити висновок, що ви наглядали за будинком і що, можливо, на вас поклали завдання охороняти будинок і, зокрема, професора. Я хочу знати дві речі. По-перше, відколи ви провадите спостереження?

— З учорашнього вечора, товаришу майор,— виструнчився по-військовому лейтенант. У його голосі пролунали бадьорі нотки. Якщо вже сам Авакум Захов узявся до цієї справи, можна сподіватися, що пощастить з'ясувати причини загибелі професора, якого вони не зуміли вберегти.

— По-друге, чи знає щось про це кухар? Чи знає він, що було вжито запобіжних заходів? І взагалі чи мали ви якісь зв'язки з цією людиною?

— Ніяких, товаришу майор. Я з ним не розмовляв, та мені й не доручали з ним говорити.

Авакум звелів викликати сержанта, який стежив за вхідними дверима. Сержант сказав, що коли Авакум з дівчиною та професоровим племінником вийшли, жодна жива душа не наближалась до дверей будинку. Він стояв за сосною — якраз навпроти вхідних дверей.

— А чи не проходив хтось у цей час неподалік? — спитав Авакум.

Сержант тріпнув головою. По обіді, відколи він заступив на пост, жодна людина не з'являлась біля будинку. Він весь змок, промерз і часто позіхав з утоми.

Авакум послав сержанта на кухню.

— Скажіть кухареві, щоб налив вам чарку коньяку.

А коли вип'єте, повідомте, що його заарештовано за лейтенантовим наказом, і надіньте на нього наручники. Потім викличте Харі, племінника професорового, і при ньому зробіть трус на кухні та в їдальні. Виявивши щось вогнепальне, повідомте мене, будь ласка.

Коли сержант вийшов, Авакум звернувся до лейтенанта:

— Накажіть обшукати весь будинок від горища до підвалу. А ви особисто зніміть, будь ласка, відбитки пальців на дверній ручці,— він кивнув на інкрустований замок,— і уважно огляньте підлогу та килим у кімнаті. Засвітіть люстру.

— Слухаю,— тихо промовив лейтенант.

Авакум поморщився і махнув рукою. Він був прискіпливий і вимагав від своїх підлеглих всього, на що вони тільки здатні, але його дратували зовнішні ознаки чиношанування. Усі ці «слухаю» і клацання закаблуками були йому не до душі. Вони нагадували про службову субординацію, а він дивився на свою роботу, як художник дивиться на картину, що над нею працює, шукаючи гармонії між холодними і теплими тонами. Що тут спільного зі службовим «слухаю» та вправним клацанням закаблуками?

Він підійшов до книжкової шафи, сів на пуф спиною до трупа. Якийсь час він ні про що не думатиме. Кілька хвилин у його свідомості буде біле поле — а для нього це однаково, що година міцного підбадьорливого сну. Та цього разу біле поле не з'являлось — Авакум відчував мертве тіло за спиною, у вухах відлунювали кроки лейтенанта, який ходив по кімнаті, і тихе постукування дощу по шибках.

Отак спливали хвилини.

Авакум міркував.

З учорашнього вечора органи держбезпеки взяли цей будинок під нагляд, щоб охороняти професорове життя.

В такому разі професор, очевидно, дуже цінна людина.

Проте є багато й інших людей, теж дуже цінних для суспільства, як і професор, але органи держбезпеки їх не охороняють. Отже, якщо вони все-таки поставили охорону, треба думати, що:

а) в даному разі раптово виникла якась безпосередня небезпека;

б) ця небезпека, оскільки вона виникла раптово, тісно пов'язана з професоровою діяльністю.

Отож, невідомих у цьому логічному рівнянні два:

1) характер професорової діяльності;

2) момент виникнення небезпеки. .

Навколо обох невідомих уже нагромадилось чимало даних, щоб визначити їх конкретне значення.

а) Зовсім недавно професор попросив Авакума дістати йому з книжкової шафи латинський словник і латинську граматику. Авакум знайшов обидві книжки. Ними ще ніхто не користувався, і, мабуть, тому аркушик, що визирав зі словника, привернув його увагу. Зім'ятий і списаний олівцем папірець, засунутий у нову книжку, і то не в будь-яку, а в латинський словник, звичайно, не міг не привернути його уваги.

Авакум вийняв папірець і став розглядати. Він лежав між сто п'ятдесят третьою і сто п'ятдесят четвертою сторінками. На сторінці сто п'ятдесят четвертій товстою червоною рисою було підкреслено дієслова Finio, ivi, itum . А на папірці вгорі стояли також написані червоним олівцем слова Professor, Labor, Finio i Vitocha. Під ними — графи типової шифрової таблиці зі словесним ключем над верхньою горизонтальною рисою. Навіть не дуже обізнана людина, кинувши погляд, відразу б здогадалася, що на папірці — розшифрована радіограма, складена способом заміщення з допомогою ключа для шифру «Princeps». Латинські слова означали: «професор», «робота», «закінчувати» і «Вітоша». Очевидно, складаючи цю шифрограму, застосували умовний код.

Коли Авакум перебіг очима папірець, у вухах у нього задзвеніло. Кров запульсувала у скронях. Якби він не бачив одного разу, як з будинку професора виходив полковник Манов, то, певно, подумав би тієї миті, що професор складає, а не розшифровує шифрограми. Однак, звісно, було б безглуздям припускати, що полковник Манов робить візити складачеві шифрограм для таємних радіопередач, і цілком розумно думати, що полковник відвідує розшифровувача радіограм, які передають таємні радіостанції.

Отже, Авакум відкрив того дня, що доктор фізико-математичних наук, аматор ребусів — секретний співробітник шифрувального відділу органів держбезпеки, так само як він, археолог,— секретний співробітник контррозвідки. З тією лише різницею, що спаралізований професор усе ж щось робив і жив, а він, здоровий, животів. У «законсервованому вигляді». Авакум замкнув це відкриття у своїй пам'яті й доклав усіх зусиль, щоб не думати про нього.

б) Професор сам розкрив свої карти цього ранку. Точніше — за обідом. Він сказав (Авакум добре пам'ятав кожне його слово): «Розв'язую, діти мої, складнющий ребус. Зроду ще не випадало такого розв'язувати!» Ребус! Авакум зразу здогадався, про який ребус мовив професор. Потім старий похвалився: «Треба сказати вам, діти мої, що я вже наполовину розв'язав його». І грозився до настання сутінків подолати ребус, навіть запевнив у цьому «дітей».

Отже, перше невідоме, а саме — характер професорової діяльності — знайдено: визначний математик допомагав контррозвідці. Не випадково досвідчені й талановиті математики — найкращі розшифровувачі.

Друге невідоме — момент виникнення небезпеки — визначалося само собою як аксіома. Якщо держбезпека взяла на себе охорону секретного розшифровувача, то, напевно, йому доручено термінове завдання, пов'язане з небезпекою, що загрожує безпосередньо державі.

Визначення невідомих у рівнянні приводило до цілком ясного й певного висновку.

Іноземна розвідка пильно і щоденно стежила за життям та роботою професора. Кухар удавав із себе комедіанта, придуркуватого авантюрника, грав вальси, співав ідіотських піратських пісень, а це тільки камуфляж, насправді ж він був очима та вухами іноземної розвідки. Та ось іноземна розвідка дізналась, і, мабуть, саме вчора, що органи держбезпеки доручили професорові терміново розшифрувати перехоплену надзвичайно важливу шифрограму, де були оперативні вказівки таємному агентові чи агентам. Боячись провалу, катастрофічного викриття, якщо професор розшифрує радіограму, іноземна розвідка вдалася в даному разі до небезпечного, але ефективного і радикального заходу — вбивства. Мертвий професор, виконане завдання чужоземного керівництва, застрахована від викриття агентура всередині країни — ось три мети, досягнені одним влучним пострілом у серце. Захід хитро обміркований і розумний.

— Товаришу майор,— тихо гукнув лейтенант. У його стриманому голосі була повага і водночас бриніли радісні нотки.

Авакум розплющив очі.

Лейтенант стояв перед ним, простигши руку вперед. На його долоні блищав невеличкий коричневий гудзик.