Спляча красуня

«Гермес», як це, напевно, ви знаєте, має звичку передавати кодовані інструкції і мало говорить або й зовсім мовчить, Однак цього разу «Гермес» передає «Іскиру», що другого дня — тобто вчорашнього — повідомить, кому й коли передати виконане «замовлення», і нагадує, що треба вжити яки-хось «відповідних запобіжних заходів». Ранком двадцять восьмого листопада, тобто вчора, офіцер контррозвідки N знаходить на території «Момчила-2» касету від фотоапарата, пристосовану для знімання вночі в інфрачервоних променях. Плівка в касеті чиста. Учора ж, близько шостої години вечора, «Гермес» посилає шифровану радіограму, яку нашим пеленгаторам пощастило перехопити. А перед тим, о четвертій годині дня, легкова машина завдає тяжкої травми нашому старшому шифрувальникові — він переходив дорогу не там, де слід, на перехресті вулиць Івана Базова та Шостого вересня. Шофер не помітив його через туман. Щоб не гаяти часу, я доручив розшифрувати радіограму професорові Найденову, хоч мав відомості, що його засікла іноземна розвідка. Для безпеки наказав спостерігати за будинком і охороняти його з вулиці. Ми знали, що ти часто відвідуєш професора і приятелюєш з його племінником та нареченою племінника, і були певні, що в домі ніхто не Заподіє вченому ніякого зла... Отак хронологічно відбувалися події.— Згадавши все те, полковник навіть забув про свої прикрощі й непомітно з офіційного службового тону перейшов на дружній, знову звертаючись до Авакума на «ти».— Запитання є?

Авакум своїм звичаєм заходив туди-сюди. Якийсь час він мовчав.

— Як себе почуває старший шифрувальник? — спитав він.

Авакум був знайомий з ним і не раз користувався його допомогою. Взагалі до таких розумних і веселих людей, як старший шифрувальник, Авакум відчував щиру симпатію.

— Сильно покалічений,— неохоче відповів полковник. І навіщо було посилати його на свіже повітря? Мабуть, уже в тисячний раз проклинав він свою фатальну пораду.

Помовчавши трохи, Авакум спитав:

— Товаришу полковник, чи є, на вашу думку, якийсь взаємозв'язок між усіма цими подіями? Пробачте, але це мене дуже цікавить.

— Певною мірою є,— відповів полковник. Взагалі, таке питати мав він Авакума. Підлеглі звичайно не ставлять таких запитань своїм начальникам. Проте Авакум, його Авакум, вартий тисячі начальників, був поза всякими умовностями.

— Зв'язок є! — повторив полковник.— Наприклад, між знайденою касетою від фотоапарата для нічного знімання та вчорашньою шифрограмою «Гермеса». Мені здається, між цими речами є якийсь зв'язок.

— Ви так гадаєте? — Авакум не сказав більше нічого, але з усього було видно, що в душі він радів.

— Мені хотілося б почути твою думку,— холодно промовив полковник. Усе-таки він начальник відділу і має право вимагати пояснень від підлеглих.

— Справа цілком ясна,— відповів Авакум.— По суті, я тільки розгорну вашу думку. Головне в цій справі, звичайно, оборонна споруда «Момчил-2», що дуже серйозно непокоїть ворога, який хоче будь-що мати докладніші й конкретніші дані про неї. Однак навіть найдосвідченішому шпигунові важко за нормальних умов пробратися до такого важливого об'єкта, чи не так? І ось ворог створює па кордоні напружену обстановку, яка дозволяє шпигунові проникнути на територію «Момчила-2». Ворог інсценує напад на третій район сектора L — Z, сильним вогнем привертає до себе увагу наших прикордонних сил. Більше того, посилає літак у повітряний простір над «Момчилом-2». Все це, разом з тим, що відбувається на кордоні, примушує охорону й обслугу споруди зосередити увагу насамперед на тому, що робиться попереду, а не за спиною.

Використовуючи вміло створену і заздалегідь відому йому обстановку, шпигун проник на територію «Момчила-2» з північного, безпечного, боку, сфотографував об'єкт і в поспіху загубив запасну касету. Певно, поблизу його чекала машина з радіопередавачем, і він зв'язався з «Гермесом», перебуваючи десь неподалік від Смоляна, щоб сховатися в місті, перш ніж почнеться погоня'. Лишився шпигун у Смоляні чи тієї ж ночі добувся до Софії — питання неясне, його ще треба вивчити й розв'язати. Я особисто вважаю, що шпигун був тут до світанку. Вчорашній день знаменний двома подіями. По-перше, збито машиною старшого шифрувальника, тобто виконано один з «відповідних запобіжних заходів». І, по-друге, ввечері перехоплено радіограму «Гермеса», який інформував свого агента, коли і кому передати знімки споруди «Момчил-2». Дізнавшись, що радіограму передано для розшифрування професорові Найденову, іноземна розвідка вирішила усунути його зі свого шляху раз і назавжди. Вона розробила план убивства і здійснила його, як ви вже знаєте, сьогодні по обіді.

— Дай закурити,— попросив полковник, простягти руку за сигаретою. Тепер йому й на думку не спадало називати Авакума на «ви».

Затягнувшись кілька разів, він задумливо сказав:

— Так, усе це, напевно, пов'язане між собою. Я маю на увазі події останніх днів.

— Ви припустилися великої помилки, не встановивши нагляду за шофером,— сказав Авакум.

— За шофером? — полковник потер лоба.— Так... А втім, туман учора був дуже густий.

— І цей густий туман,— Авакум почав дратуватися,— допоміг шоферові стежити за своєю жертвою мало не цілий день і збити її в найсприятливіший, найслушніший момент. — Ти певен? — полковник усміхнувся.— Буду радий, якщо це сталося саме так, як ти кажеш.

Авакум знизав плечима. Він не бачив тут нічого такого, чому можна було радіти.

— Зараз же накажу черговому офіцерові, щоб дав розпорядження почати розшуки цього типа.— Полковник підвівся і попрямував до дверей.— Встановимо за ним нагляд, поки з'ясуємо, що воно за пташка і якої вона співає.— Він повеселішав, але пішов, по-старечому згорбившись.

Нове відкриття ще більше згустило і так непроглядний туман.

Поки полковник розмовляв унизу з черговим офіцером, Авакум, сидячи в кріслі, курив і байдуже спостерігав за синюватими хмаринками тютюнового диму. Вони здіймались угору, утворюючи якусь спіралеподібну галактику, і зникали у нього за спиною. Спершу Авакум дивився байдуже, потім почав свідомо, зацікавлено стежити за рухом Цих скручених прозорих форм. І нарешті підвівся. Поза всяким сумнівом, за його спиною є якась тяга, і саме вона всмоктує всі ці галактики та Чумацькі Шляхи з тютюнового диму: весь дим, хоч і повільно, але вперто і незмінно плив усе в тому самому напрямку — до величезного вікна.

Вікно було зачинене. Але зачинене вікно не може притягувати до себе диму. Або воно зачинене не щільно, або в ньому є отвір, який з'єднує кімнату із зовнішнім світом.

Авакум підійшов до вікна. Праворуч, на висоті його грудей і на відстані двох п'ядей від віконної рами, зяяв ідеально круглий отвір діаметром міліметрів п'ять. Хоч він був маленький, але через велику різницю між зовнішньою температурою і температурою кімнати виникла тяга, і то досить значна.

Авакум просунув в отвір мізинець. Краї отвору були гладесенькі, наче їх відполірували тоненькою пилочкою з дамського манікюрного набору. Не було сумніву: отвір утворився від випущеної зблизька кінчастої кулі.

Стоячи біля вікна, Авакум відчув, що в нього за спиною часто дихає полковник, який уже встиг повернутись.

— Ось, будь ласка,— всміхнувся Авакум і відступив убік.

Полковника вважали за великого фахівця з вогнепальної зброї. Він дослідив отвір і, посопівши, сказав:

— Тут пройшла куля, випущена з безшумного дванадцятикаліберного пістолета. Я знайомий з цією системою. Головка кулі гостра, наче шило.

Авакум знав: така куля, пробиваючи скло, стирає його на порох і розсіює обертальним рухом так, що його не побачиш і крізь лупу.

Знявши телефонну трубку, Авакум накрутив номер службового моргу і спитав у лікаря, яку форму має куля.

— Кінчасту,— відповів лікар, який щойно вийняв кулю з-під лівої лопатки.

— Чи є на ній сліди подряпин? — поцікавився Авакум.

— Є,— ствердив лікар,— на конусі.

— Я зараз пришлю посланця по цю цінну річ,— сказав Авакум і поклав трубку.

— Отже, все відбулося так,— озвався полковник, і обличчя його набрало натхненного виразу. Він показав на спинку крісла,— Ця точка відповідає тому місцю, навпроти якого було професорове серце. Якщо провести звідси пряму лінію крізь отвір у шибці, де вона закінчиться? Вона закінчиться по той бік дороги, за канавкою. Якраз за тією товстою старою сосною. Я певен, що вбивця стояв саме там і стріляв звідти.

— Навряд,— заперечив Авакум.— Саме за тією сосною стояв ваш сержант.

Вираз натхнення миттю зник полковникові з обличчя. Тепер він мовчав і скидався на людину, яка з великим сумом розглядає узори на килимі, так ніби там зображено щось дуже веселе.

— Що ж далі? — спитав полковник.— Нічого не розумію. — Я теж,— тихо відповів Авакум.

Лейтенант Петров клацнув закаблуками і попросив у полковника дозволу ввійти. Передавши Авакумові пакет, запечатаний червоним сургучем, і повідомивши, що фотокопії відбитків будуть готові завтра зранку, він пішов.

Коли лейтенант зачинив за собою двері, Авакум розпечатав конверт і вийняв звідти фотокопію з аркушика, вирваного з професорового зошита, і коротеньку записку начальника лабораторії. Записку було адресовано полковникові Манову. Авакум прочитав її вголос. «Надсилаю вам фотокопію аркушика із зошита. На жаль, хімічна обробка його лицьової сторони не скрізь дала однакові наслідки. Деякі літери — там, де були заслабкі сліди на папері,— не вдалося проявити. З повагою...»

На фотокопії нерівним професоровим письмом було виведено: «Flo es Vi chae A rorae».

Прочитавши текст через Авакумове плече, полковник у відчаї сплеснув руками.

— Спробуй розгадати! — простогнав він.— Та тут і сам Навуходоносор, коли б воскрес, нічого не зрозумів би!

— Це текст шифрограми,— сказав Авакум.— Що ж до Навуходоносора, то цей вавілонський цар жив наприкінці п'ятого століття до нашої ери.

— Втішай себе байками,— промовив полковник. І чому спав йому на думку якийсь Навуходоносор? Манов відкинувся в кріслі й підпер голову рукою. Йому не хотілося навіть курити.

Авакум пройшовся по кімнаті, потім узяв кольоровий олівець зі срібної склянки на професоровому столі й написав щось на знімку.

— Прочитайте,— подав він його Манову.

Тепер текст мав такий вигляд: Flo es Vi chae A rorae. Авакум дописав літери, яких бракувало в тексті.

— Гаразд,— сказав полковник.— А що означають ці слова?

Полковник спитав, аби тільки щось сказати. І з тими літерами, і без них зміст шифрограми однаково був незрозумілий. Слова могли означати одне, а їх символічний зміст — зовсім інше. У нього раптом запекло в горлі, і хтозна-чому він згадав про дружину. Все одно вона не дасть йому спокою, бо історія з квитками ще не вилетіла у неї з голови.

— Що все-таки означають ці слова? — повторив полковник байдужим голосом.

— Вони можуть означати,— Авакум намагався здаватись бадьорим і самовпевненим,— по-перше: «Квіти Аврорі для Вітоші» і, по-друге: «Квіти Аврорі від Вітоші».

Полковник гірко всміхнувся, але на відповідь нічого не сказав:

— Аврора означає світанок,— вів далі Авакум.— Зорю.

Вони помовчали.

Раптом Манов ляснув себе по коліну з такою силою, наче хотів розчавити якусь огидну комаху.

— Еврика! — вигукнув він, і його зморене обличчя знов прояснилось.— Знаєш, я починаю здогадуватися про дещо.

— Ні, не знаю,— відповів Авакум.

— А я знаю! — полковник випростався, причесав гребінцем шпакуватий чуб, немов хотів цим жестом приборкати почуття гордості, що вирувало в його грудях.— Ось що я знаю,— провадив він.— Чи відіграють тут якусь роль від мінки й відмінкові форми? На мою думку, ні. Важливе інше, істотне. А воно ось у чому: зоря, квіти, Вітоша. Людина, що має одержати знімки оборонної споруди «Момчил-2», стоятиме десь на підступах до Вітоші і триматиме в руках квіти. Коли? На світанку! Тобто між сьомою та восьмою годинами. Де саме? Може, у Драгалевцях, а може, в Бонні чи Княжеві. Я завтра скерую туди людей, і ти побачиш, що вони з порожніми руками не повернуться!

— Було б добре! — сказав Авакум і зітхнув. Полковник майже збіг сходами вниз.

14

Дрімота майже здолала Авакума. Йому здавалось, ніби він знов поринає в холодну зеленаву глибочінь, і чекав, що от-от пролунає знайомий сміх, ніжний та веселий... Коли зненацька все це зникло у вихорі якихось нестерпних згуків, наче на голову посипався крижаний град.

То дзвонив телефон. Ніколи ще він не дзеленчав так дзвінко і настирливо.

Авакум підвівся з крісла, де задрімав, увімкнув світло і зняв трубку.

Ту ж мить, пробивши скло на веранді, щось просвистіло повз його вухо, й зі стіни навпроти посипалися шматочки тиньку.

Авакум інстинктивно нахилився, підповз навколішки до дверей на веранду і запнув їх важкими оксамитовими шторами.

Потім випростався. За вікном могли вистрелити знов, але навряд чи в нього тепер влучать. Авакум узяв ніж і видовбав кулю зі стіни. Головка її була гостра, як шило.

Авакум посміхнувся — ця штучка могла, звичайно, пронизати його. Завтра ввечері Прекрасна Фея розкланювалася б зі сцени, а він не міг би плескати їй. Не довелося б йому більше згадувати і про глибокий вир біля виноградника діда Седефчо, і про сріблясті бульбашки. А втім, сріблястих бульбашок ніколи й не було, вони існували тільки в його уяві.

Та чому в нього стріляли?

Людина, що раділа зі своєї спритності, тепер уже не сиділа, спокійно покурюючи люльку. Вона блукала навколо будинку, де жив Авакум, примушувала когось дзвонити йому по телефону і цілила йому в голову з безшумного пістолета.

Авакум глянув на годинник. Наближалась північ.

У каміні ще тліли жарини. Підкинувши дров, він присунув до вогню крісло, натоптав люльку й закурив.

А за вікном ішов дощ.

Чому ж усе-таки в нього стріляли? Адже він не так багато знав у цій справі, А те, що знав, нічого не важило. Все це знали і полковник, і лейтенант, і навіть перемерзлий сержант. Добре, що він примусив його випити чарку коньяку. Проте в них ніхто не стріляв. Коли б таке сталось, його неодмінно повідомили б. Напевно в них ніхто не стріляв. А коли стріляли тільки в нього, отже, гадають, що він знає щось дуже важливе, чого інші не знають.

Полум'я в каміні затанцювало. Авакум простяг ноги до вогню. Навіть заради самої цієї насолоди — грітися біля вогню та слухати, як потріскують дрова в каміні,— навіть заради цього гостра куля не повинна була його пронизати.

Отак він просидів з півгодини.

І раптом його охопив якийсь нестримний шал діяльності. Він вийняв плівку з кінокамери і кинувся з нею в комірку за кухнею, де обладнав собі невеличку фізико-хімічну лабораторію. А вже хвилин через двадцять, намотавши проявлену плівку на бобину проектора, натиснув на пускові кнопки. На стіні навпроти засяяло усміхнене обличчя Прекрасної Феї...

Авакум прокрутив плівку кілька разів, часом сповільнюючи, а то й зовсім зупиняючи її. Очі в нього палали, як У лихоманці.

Потім, одягнувшись і взявши електричний ліхтарик та туристську сокирку, Авакум вийшов.

Сіяв дощ із снігом.

Пригинаючись і пильно вдивляючись у темряву, Авакум рушив навпростець до останнього будинку на вулиці Латина.

Піднявши вранці штори на дверях веранди, Авакум побачив, що падає пухнастий, тепер уже справжній зимовий сніг.

Лейтенант Петров прибув точно о восьмій годині. Авакум налив йому чашку гарячої кави, а сам підійшов до дверей, ближче до світла, щоб розглянути матеріали лабораторних досліджень, які приніс лейтенант.

Отже, колишній кок останнім торкався бронзової ручки дверей, Харі останнім торкався спинки чудо-крісла, а на гудзику із зіркою лишився слід професорового великого пальця.

— Лейтенанте,— сказав Авакум,— ви, здається, обіцяли , художникові повернути його гудзик? Пригадуєте? Гадаю, офіцер повинен додержувати свого слова, навіть даного такому дріб'язковому і жадібному суб'єктові, яким, на жаль, є наш художник. Ви надто по-джентльменському трималися з ним учора ввечері, і зараз вам доведеться спокутувати свою надмірну гречність непередбаченою прогулянкою. Візьміть з лабораторії цей знаменний гудзик і віднесіть його Харі. Попросіть у нього пробачення за вчорашню неприємність і повідомте, що похорон його дядька переноситься на завтра — на десяту годину ранку. А цей лист,— він узяв зі столу запечатаний конверт,— будь ласка, передайте полковникові Манову особисто.— Трохи помовчавши, Авакум зауважив: — До п'ятої години дня ви вільні і навіть можете потанцювати десь, як і годиться молодій людині. А о п'ятій десять ми з вами зустрінемося при вході в зоологічний сад. Запам'ятали?

Лейтенант вийшов.

Авакум постояв біля скляних дверей, задумливо дивлячись на повільний лет сніжинок. Тоді підкинув дров у вогонь, натоптав люльку тютюном і знов сів до свого рукопису про античні пам'ятки та мозаїку.

Опівдні він вийшов з дому. Пообідав у Російському клубі. Згодом навідався до Академії наук і просидів дві години в бібліотеці. Рівно о п'ятій десять Авакум зустрівся при вході в зоологічний сад з лейтенантом Петровим.

Вони поручкались і якийсь час ішли разом. На землю сипав густий, пухнастий сніг.

— Лейтенанте,— тихо промовив Авакум.— Візьміть п'ять машин з радіопередавачами і поставте їх при вході в театр опери та балету через десять хвилин після початку вистави. А зараз ідіть до касирки театру і попросіть у неї два квитки, що замовив для мене секретар академії. Один квиток залиште собі, а другий дасте мені при вході в театр за дві хвилини до початку вистави. Запам'ятали? Лейтенант кивнув.

— І ще,— вів далі Авакум.— Візьміть п'ять співробітників, які супроводитимуть машини з радіопередавачами. Дайте їм фотоапарати, журналістські посвідчення і накажіть увійти до зали після другої дії... Все.

Він махнув рукою і повільно пішов до парку.

Ніжний Дезіре вкляк перед Сплячою красунею і святобливо, з безмежною любов'ю торкнувся губами її уст.

Ту ж мить музика сповістила про повернення весни.

Спляча красуня прокинулась. Прокинулось від довгого сну і сонне царство короля Флорестана.

В антракті Авакум сказав лейтенантові:

— Накажіть своїм людям пильно стежити за першим рядом. Там сидять троє з букетами. Треба запам'ятати, у кого з них які квіти. Після вистави пошліть своїх співробітників на машинах слідом за ними і накажіть їм підтримувати безперервний зв'язок з вами. А ви їхатимете слідом за мною і чекатимете розпоряджень.

Він передав записку Прекрасній Феї. «Харі шкодує, що не може провести вас додому, бо у нього дуже важлива і пильна справа, й попросив це зробити мене. Чекатиму вас біля вашої вбиральні».