Якусь мить він сидів, міркуючи, якого біса жабоїд вискочив зі своєї машини й примчав підскакуючи, щоб відчинити Жаклін двері. Оте “
Пора братися до роботи. Покрутитися навколо стоянки, припильнувати за людьми, розподілити обов’язки… Він відчинив двері й зсунувся по крутому крилу на гравій, що зашурхотів під підошвами.
*
Будинки Святого Миколи, розташовані в сосновому лісі, дещо понад двадцять кілометрів на південь від Львова, займали добрих кільканадцять гектарів. Спроектували й збудували їх ще совіти, з властивою для себе зневагою до раціонального господарювання робочою силою, будматеріалами й землею. Величезні споруди, що мали в собі щось від єгипетських пірамід, були відділені одна від одної площами, шириною в кілька десятків метрів. Пізніше, коли лікарня змінила покровителя з Героїв Соціалістичної Праці на Святого Миколая, площі почали хаотично забудовуватися. Спочатку з’явилися низькі будинки з додатковими палатами для хворих, господарськими приміщеннями й діагностичними кабінетами для непередбаченої в незграбних гігантах сучасної апаратури. Потім, коли Святим Миколою почав керувати професор Юрій Костишин, решту вільного простору заповнив рій бараків та бунгало з характерними американськими фасадами з пластику. В міру того як ранг лікарні зростав, на її території прибувало помешкань, магазинів та крамниць, поки врешті поміж совіцьким мармуром не виросло невеличке містечко.
Це містечко, резиденція обранців долі, ревно охороняло свій добробут від непрошених гостей. Двометрову стіну, що оточувала його, було підвищено і укріплено подвійною огорожею з колючого дроту. Вздовж стіни кружляли одягнені в чорну форму охоронці. Подейкували про густо розміщені сенсори, камери і смертельні пастки, які чекали на порушників, однак ніхто не знав про них нічого певного. Як ззовні, так і з будинків доступних для пацієнтів було неможливо щось побачити, а охоронців краще було не питати. Зрештою, якби хтось проявляв надмірну цікавість, ним би зайнялися самі місцеві. Лікарня, тією чи іншою мірою, підтримувала життя цієї околиці, всі людські сподівання на відносну безпеку опиралися виключно на загальну повагу до головного лікаря. Костишина називали тут не інакше, як “наш професор”, а за саму згадку його фамілії без належної шани, безпардонно били по морді.
В хиткій рівновазі сил, Костишин зумів вибороти собі місце удільного князька. Зрештою, найстарші лікарі твердили, що феодальна система правління діяла в лікарняному комплексі з незапам’ятних часів, а Костишин просто розвинув її відповідно до можливостей, про які не міг навіть мріяти жоден з його попередників. Костишин підтримував зв’язки з усією братвою, коригував їх в залежності від того, хто в даний час контролював ключові міністерства, але ніколи не допустив, щоб якась з них отримала контрольний пакет акцій. Навіть всемогутньому Потапову довелося вгамувати свій запал тісніше контролювати Святого Миколу. Лікарня потрібна всім і вже це було достатньою гарантією її незалежності – хто б не намагався порушити стан речей, відразу утворював проти себе об’єднаний фронт решти. Костишин в свою чергу був достатньо розумним, щоб не виходити за межі своєї сфери. Він задовольнявся доходами, які давало йому керівництво взірцевою клінікою, що користувалася особливою прихильністю уряду та міжнародних організацій. Крім того він дозволяв своїм людям діяти тільки в кількох галузях, що були тісно пов’язані з їхньою основною спеціальністю.
Мало хто знав, що Професор вже добрих кілька років щораз рідше залишав свою розкішну віллу. Керувати бізнесом він доручив найстаршому сину, який отримав в Америці блискучу освіту, що не мала нічого спільного з медициною. В той час як поточними справами займався Кузєв. Тільки втаємничені знали, що так насправді саме Кузєв завжди був справжнім мозком і що це його здібності привели лікарню до успіху в важкі часи. Кузєв був достатньо спритний та розумний, щоб долучитися до еліти. Але самого розуму було мало. Ще необхідними були відповідна стартова позиція, зв’язки, фортуна, яку можна помножити, і нарешті харизма, що дозволила б повести людей за собою, а потім підійматися на їхніх зусиллях. В Кузєва не було нічого цього, в Костишина – все. Обоє покладалися на себе майже беззастережно, наскільки люди взагалі можуть покладатися на себе, і здавалося природнім, що молодий Костишин буде покладатися на Кузєва не менше, ніж батько.
В усякому разі, саме Кузєв придумав Сплячу Красуню і зараз переживав за неї.
На столі Кузєва стояло аж чотири телефони, але всі, за успадкованим від совітів звичаєм, служили виключно, щоб підкреслити його престиж. Справжній телефон, завбільшки з невеликий записник, він носив з собою в нагрудній кишені. Оскільки він наказав, щоб всі розмови, що мають хоча б щось спільного з конвоєм, з’єднували негайно, коли задзвонили з Кельнського офісу фонду, секретарка перервала зустріч, яка саме закінчувалася, з представниками начальника митного контролю в місцевому аеропорту. Люди, які останнім часом контролювали в Львові кордон, не мали щодо Святого Миколи жодних зобов’язань, й тому майже кожен замовлений лікарнею транспорт вимагав довгих переговорів і процедур. Варто зазначити – поки що не мали зобов’язань. Що як що, а лікування, раніше чи пізніше, потрібне кожному.
Хоча, по суті, Кельн не повідомив нічого важливого, керівник лікарні використав цю оказію, щоб залишити нудну для нього справу одному з заступників і вирушити до свого приватного кабінету.
В Кузєва було два кабінети. В офіційному, облаштованому з належною помпою в головному будинку і обробленому червоним деревом, він перебував тільки тоді, коли йому доводилося приймати клієнтів. З невідомих причин він почувався там погано і коли тільки міг, переходив у один з нових будинків, з’єднаний з головною будівлею скляною галереєю. Перехід займав трохи більше часу, однак належав до зони, недоступної для нижчого персоналу. Але цим разом, надто заклопотаний, Кузєв рушив прямо через частину лікарні призначену для звичайних пацієнтів. Не дивлячись на те, що вже опускався вечір, тут панував доволі жвавий рух. Навколо ліжок і на сходах сиділи цілі сім’ї, з рук до рук кружляла горілка і кільця ковбаси, лунали голосні розмови, запихалися вологі згортки банкнот медсестрам і санітарам, які протискалися через цей гармидер. Сини, батьки чи матері хворих товпилися в черзі під кабінетами в надії, що їх прийме той чи інший лікар. Якби вони знали, хто цей сивий чоловік, що легко накульгуючи, проходив поміж ними, то би кинулися хапати його за ноги й пхати гроші. Саме тому Кузєв ніколи не носив білий халат чи стетоскоп, за якими натовп, що кочував щоденно по лікарні, звик розпізнавати своїх богів.
Так буде ще кілька годин. Під головними воротами вже крутилася армія бусів, фургонів і вантажівок, що курсували туди-сюди між лікарнею та містом. Кузєв колись наказав, що після дев’ятої не дозволяється вже відвозити нікого з лікарні – забарився, нехай повертається до міста пішки. Властиво – це єдине, що він вимагав від водіїв. Плату за право їздити цим маршрутом він обмежив до справді символічних копійок, вважаючи, що вірність і відданість місцевих вартує більше. Він також не намагався отримати свою частку з поборів з хворих та їхніх родичів, які збирали лікарі чи медсестри. Ті, хто працював у цій частині Святого Миколи, немов у найнижчому колі пекла Данте, не одержували грошей від Костишина, їм доводилося утримуватися самим. Якщо комусь вдавалося здобути особливу шану серед клієнтів і він починав хизуватися багатством, йому можна було розраховувати на зацікавлення керівництва і, з часом, на підвищення до якогось з кращих відділів, де лікувалися пацієнти, які потрапляли в лікарню за індивідуальними рекомендаціями.
Більшість з тих останніх поблажливо відзивалися про “філантропію” Професора, який великодушно мирився з бандою галасливої бідноти, що засмерджувала йому клініку. Кузєв не мав наміру виводити їх з омани. Насправді, то не високі гості, які б астрономічні суми вони не платили та якими послугами вони б не віддячувалися, а саме ця біднота, що вишкрібала з гаманців заощадження всього свого життя, була для Святого Миколая головним джерелом доходів.
Вийшовши з будинку, ще на сходах Кузєв підняв до обличчя телефон і викликавши секретарку, наказав вийти на Вендзиловіча.
*
Вендзиловіч саме в цей час гуляв по висипаному гравієм паркінгу між Параховкою і Чортовим Віражем. У видовженій кабіні білого лікарняного фургона сиділа тільки рум’яна, кругла медсестра з задертим носиком, яку звали Мензуркою, і Вєнічка, змінник Перхата, що з браку кращого заняття, добирався до неї, та якому шеф наказав вранці знайти собі місце в якійсь іншій машині. На звук супутникового телефону Мензурка спритно висмикнулася і почувши, хто хоче поговорити з лікарем, чимдуж побігла по нього.
-- Вендзиловіч? Що ви там, гм, витворяєте? – промовив Кузєв, проходячи повз похиленого шанобливо охоронця, що пильнував закриту частину лікарняного парку. – До мене дзвонить якийсь істерик з Кельна, що ви не зупинилися на ніч, що Перхат не дотримується плану ще й огризається. То в чому справа?
Вендзиловіч не виправдав сподівань. Він повинен бути кожної миті готовим надати шефу вичерпну інформацію. Тим часом, заїкаючись, врешті-решт признав, що не орієнтується, чому вони зупинилися тут, а не десь інше. Його гарячкові запевнення, що дівчинка почувається відмінно і що все в порядку, Кутєпов обірвав гнівним запитанням:
-- Вендзиловіч, мені нагадати, для чого Ви там знаходитеся?
-- Ні, Борисе Федоровичу, -- запевнив лікар, подумки проклинаючи себе.
-- Та я Вам нагадаю. Ви там, Вендзиловіч, тому, що Професор Вас, з огляду на Вашого батька, витягнув зі злиднів, відправив на навчання, взяв на практику, і взагалі зробив з Вас людину. Інвестував у Вас, розумієте? Повірив. І хай Вас
-- Борисе Фе…
-- Гаразд, досить, -- буркнув Кузєв і роз’єднався. За мить він вже заходив у свій кабінет. Сів за столом, легким і функціональним, без батареї телефонів, який нічим не нагадував авіаносця з червоного дерева з головного будинку, і якийсь час міркував, не опускаючи затиснутої в руці трубки.
Проблема полягала в тому, що він абсолютно не розумів, що саме йому не подобається. Дзвінок з офісу фонду точно не був причиною для тривоги. Перхат не тримався плану? Тут суворе дотримування плану не було чеснотою чи доказом мудрості. Тільки якийсь дурний фріц, який все своє життя не висував носа за охоронну зону розкішних готелів, міг бачити в цьому щось дивне. На дорозі панував спокій, останні суперечки між братвою залагодила угода, підписана три місяці тому, і вони не відновляться, поки не трапиться щось, що радикально змінить розклад сил. Завтра під вечір лікарняна вантажівка доїде до Києва, там на дівчинку вже чекає літак Харта… Ну що може трапитись? Звідки ця дивна, виснажлива тривога?
Річ в тому, що Кузєв навчився не легковажити своїх підсвідомих тривог. Якби не це, він вже давно був би небіжчиком.
Це все бісове телебачення, міркував Кузєв, пригадавши собі чого він сюди прийшов. З одного боку він знав, що це піде лікарні на користь, принесе конкретні, додаткові гроші. З іншого, хоча він і погоджувався з усіма аргументами, якими його переконували, й не міг нічого закинути їхній логіці, інстинкт старого лиса повставав проти розголосу. Все своє життя він вважав, що справи потрібно залагоджувати тишком-нишком – чим більша вартість контракту, тим менше людей повинно про нього знати. Інакше й бути не могло, саме те, що вони вплутали в це телебачення дражнило його підсвідомість.
Він наказав секретарці вивести DCI 6 на монітор в кабінеті й перш, ніж почнеться трансляція, з’єднати його з Києвом, зі Ставишином.
Ставишина не було, а його люди не володіли жодною суттєвою інформацією. Дорога винятково порожня, тільки кілька великих конвоїв з протилежного боку, щоб розминутися з ними Перхату можливо доведеться затриматися на довший час в Чортовому Віражі. В основному самі старі знайомі, з чужих – чималий транспорт з електронікою з Краснодара, їх вже перевірили, все сходилося. Караван фонду зупинився на привал біля пагорба, на якому вже кілька місяців містився пост Скребеца. “Розумно” – подумав Кузєв і в душі погодився з усіма похвалами, з якими рекомендував Перхата Ставишин. Літак янкі вже чекав на летовищі, завтра зранку почнеться заправка.
Однак розмова чомусь зовсім не заспокоїла Кузєва. В нього було жахливе, болісне враження, що справа не в телебаченні. Що він щось забув, щось кардинально важливе, але що – хоч вбий, нічого, хоч ти лусни.
І чого, властиво, о цій порі року шукають на дорозі краснодарці, ще й з якоюсь електронікою? – подумав він, але не встиг зосередитися на цьому питанні, бо екран монітора заповнило тривимірне лого мережі DCI 6, що повільно оберталося, а за якусь мить – рухомі титри “Gingko Convoy”.
*
Даг Шлаф, працівник
Безперечно, клімат становив найслабшу сторону цього міста, але з точки зору менеджера, яким був Даг Шлаф, він взагалі не мав значення. В міру того як економічний центр світу переміщався з Західної Європи до Східної Азії, економічний центр Америки пересувався зі східного на західне узбережжя Штатів. Досі офіси в Нью-Йорку і Вашингтоні формально вважалися головними, а в Сіетлі та Лос-Анджелес філіалами, але в щораз більшій мірі це було фікцією. З іншого боку, навіть якщо це фікція, Даг не міг собі дозволити офіційно перейти з центрального офісу в філіал – це означало б опуститися в службовій ієрархії. Єдиним виходом залишалося бути постійно в дорозі та вічно біля вай-фая, чи то в готелі, літаку чи кафе. Для тридцяти чотирилітнього Дага, абсолютно здорового чоловіка в досконалій фізичній формі, який як вогню боявся будь-яких тривалих зав’язків з жінками, це не була надто висока ціна за посаду одного з заступників шефа організаційного бюро Групи Харта.
Рух повітря та брязкіт тарілок дали йому зрозуміти, що офіціантка саме прибирає його столик. Мабуть, потрібно хоча б на мить відхилити екран, принаймні з одного ока, посміхнутися до неї, щось сказати. Дівчина подавала йому вже третій сніданок поспіль, давно пора познайомитися. Однак цим разом він обмежився посмішкою і кивком голови наосліп, десь більш-менш в її напрямку. Телевізійне зображення, яке комп’ютер відображав у вікні, що займало дві треті інтерфейсу, трохи розмазувалося, часом пропадав звук. Він потягнувся до висунутої з-під краю поверхні стола клавіатури, якусь мить крутив трекболом, намагаючись його відрегулювати. У версії з англомовним диктором звук був значно кращим, проте зображення інколи втрачало плинність рухів і починало перескакувати через кожних кілька кадрів – знак, що комп’ютер в кафе ледь давав собі раду з потоком даних, який особистий код Дага дозволяв йому черпати з сервера
На фоні контуру Європи, зі зближенням на обрис України, рухалася колона вантажівок, позначених характерним зеленим листком і написом : ”
Молодий мулат в золотих, дротяних окулярах і темноволоса дівчина з дещо азіатським контуром очей, які сиділи в студії, перш за все нагадали глядачам, що це наступне, вже третє з'єднання з конвоєм
Потім йшла повторювана в кожній програмі коротка історія маленької Ольги, яку, завдяки коштам телеглядачів і спонсорів, везли зараз на операцію до спеціалістів у Швейцарії.
Потім включення з якогось дивного штабу, обклеєного портретами дівчинки, повного людей біля телефонів. Пара молодих ведучих в модному, кольоровому одязі завзято розповідала, скільки грошей і якими каналами потрапило на рахунок фонду з часу останньої, післяобідньої передачі. Лунали назви фірм, які внесли найбільше, на фоні їхніх коротких відео-візиток.
Потім знов мулат і напівазіатка розпатякували про хворобу маленької Ольги, пояснюючи так туманно, що і так цього ніхто не розумів.
Потім пішла реклама.
Потім знов старанно інсценізований безлад штабу: представник антидепресантів, що не викликають залежності,
І знов реклама. І тільки зараз – зв'язок з конвоєм. Камера спочатку показала фрагмент дороги, проходячи довгим планом від мерехтіння розігрітого повітря над смугою траси, що губилася за горизонтом, до заповненого потужними вантажівками паркінгу. Одна з вантажівок заповнила весь кадр і тоді зображення переключилося на другу камеру, яка зблизька показувала білий, зазубрений борт трака з емблемою фонду. На його фоні стояла Жаклін, як завжди усміхнена і бадьора. Кілька традиційних слів на привітання і сакраментальне запитання зі студії:
-- Жаклін, всім цікаво, як там? Як ви почуваєтеся?
-- Перш за все, я дуже щаслива, -- відповіла Жаклін. – Гадаю, всі інші теж. Це прекрасне відчуття, бути тут, в країні, що переживає страшне лихо, і нести їй вашу допомогу.
-- Втома вам не перешкоджає?
-- Ні, все не так погано. Зараз тут справжня спека, після обіду було тридцять чотири градуси Цельсія, але всі ті листи, які постійно отримує наш комп’ютер, значно підіймають наш дух. Я хотіла б відповісти на кожен і особисто подякувати, але їх так багато, що мені не справитись. Дякую, що стільки людей думає про нас, а головне, що ви думаєте про маленьку Ольгу та її ровесників.
-- В нас новини зі студії, Жаклін, -- долучився до розмови мулат. – Саме зараз було встановлено новий рекорд в нашій акції: повних два мільйони. Скажи нам, два мільйони – це багато?
-- Дуже багато.
-- Ми теж так вважаємо. Цих два мільйони внесли у фонд маленької Ольги антидепресанти
-- Я дуже рада, -- промовила усміхнено Жаклін. – Але я хочу дещо сказати. Всі ці дари, які за нашим посередництвом потрапляють на Схід, можна розглядати з двох сторін. Якщо дивитися на них з точки зору потреб, то всі пожертвування надто малі. Але я волію вимірювати великодушність наших телеглядачів і спонсорів серцем, яке вони віддають цим дітям. А тут, в цій далекій, страшній країні, де стільки страшних людей, ці беззахисні істоти так сильно потребують серця, і за цією міркою, -- тут її голос почав звучати урочисто, -- кожен дар однаково прекрасний. Одна марка, чи десять мільйонів. І за кожен дар, я вам однаково глибоко вдячна.
-- Ой, як красиво ти це виразила, Жаклін, -- схвилювалися ведучі в студії. – Тільки ти вмієш так потрапити в саму суть справи. Скажи, будь ласка, що наші глядачі побачать після перерви?
-- Після перерви буде щось особливе. В нас тут гість, лікар Вендзиловіч з Львівської лікарні Доброго Миколи, який не тільки розповість нам про Ольгу, але й дуже фахово представить апаратуру фірми
-- Залишайтеся біля телевізорів! Ми повернемося до Жаклін і лікаря Вендзиловіча відразу ж після перерви!
І знов перерва на рекламу, цим разом довга, шестихвилинна.
Весь цей час, на іншій третині екрану, біля вікна, на яке Даг вивів телебачення, рухалися колонки котирування акцій. В якусь мить в них почали повторюватися повідомлення з біржі в Сайгоні, іншого разу всю увагу Дага привернуло падіння на три пункти в секторі високоточного виробництва для сільського господарства. Це мало опосередковане відношення до його головної спеціальності – торгівлі медичною апаратурою, а крім того могло бути пов’язаним з якоюсь іншою справою, яку паралельно вела фірма. Він зменшив телепередачу до малесенького вікна в нижньому кутку екрану і почав збирати дані з моніторів, намагаючись зорієнтуватися в ситуації.
Поки він переконався, що йдеться тільки про якісь проблеми з індокитайським прибережним транспортом, доктор Жаклін встигла провести телеглядачам екскурсію по конвою і представити ще кілька людей, які відзначилися під час порятунку малих дітей. Камера докладно показала кожен вузол заплутаних електричних дротів, що оточували бліду дівчинку, занурену в сніжну білизну фургона, як в крижаний саркофаг. Потім оператор ще запхав об’єктив у кілька кабін, було сказано кілька зворушливих слів і програма повернулася в студію.
Зрештою Даг з’єднався з офісом, повідомив, що буде за десять хвилин, зняв віртуальні окуляри й заховав їх у шухляду під столом.
За вікном далі було так само сіро, темно і слизько.
В барі стало ще більш порожньо, ніж коли він сюди прийшов. Дівчина, не маючи роботи, дивилася щось на маленькому екрані біля бару, спершись ліктем на стійку і схилившись сексуально, з однією ногою на перекладині стільчика.
В неї був латинський тип вроди, гарні, темні очі, а на причепленому до блузки ідентифікаторі ім’я – Паола. Не найгірше ім’я, подумав він.
-- Паола, я хотів би заплатити, -- промовив він, вручивши їй картку. І зітхнув , вдаючи втому. – Гарно тут у вас, та мені пора. Робота.
Вона кивнула головою, провівши карткою по щілині касового апарата.
-- Бізнесмен, -- здогадалася вона.
-- Бізнесмен, -- підтвердив Даг. – Постійно в дорозі. Повір мені, не варто заробляти купу грошей. І так немає часу їх витрачати.
-- Мабуть, твоя дружина постійно тужить за тобою, -- посміхнулася вона, віддаючи картку.
Так личко гарненьке і фігура… нівроку.
-- Ой, і не згадуй, -- кинув він своїм найприємнішим голосом. – Жодна жінка зі мною не витримає. Я навіть не пробував.
Даг ховав картку, на мить забарившись, щоб як слід подразнити мисливський інстинкт дівчини.
-- Знаєш, Паола, -- відізвався Даг в ту мить, коли вона вже гадала, що він зараз повернеться і вийде. – Може, якщо не буде дощу, сходимо ввечері у Спейс-Нідл?
*
Перхат дивився передачу на моніторах пересувної телестудії. Взагалі-то, спочатку він не дивився, а крутився по околиці, час від часу проходячи повз відкриті задні двері вантажівки, та начебто випадково, зиркаючи на монітори. Зрештою зрозумів, що поводиться немов дебіл, заліз всередину і став за спинами продюсерів. Коли він слухав всі оті нісенітниці, йому хотілося блювати, але він мужньо витримав аж до миті, коли Жаклін закінчила ефір. Тоді буркнув під носом щось схоже на подяку, вийшов і ледь не вбився, зачепивши носком черевика за грубий кабель живлення прожекторів, що тягнувся від вантажівки у бік фургона Сплячої Красуні.
Жаклін, коли на неї дивитися на екрані, проходила дивні метаморфози. Він не міг зрозуміти, в чому тут справа, але кожного разу його здивуванню не було меж. Начебто та сама жінка, проте не та сама. Все, що в реальному житті здавалося якщо не вадою, то в усякому разі недоліком її вроди, камера змінювала в достоїнство. Грубі риси обличчя в об’єктиві лагіднішали, ставали гармонійними й Перхат, придивляючись до цієї красивої, темноволосої жінки на моніторах, не розумів, як він міг думати про неї, як про дебелу бабу. “Так, камера кохає її” – сказав йому з властивою собі та всім жабоїдам пишномовністю Клод, коли під час першого прямого ефіру Перхат висловив своє здивування цією незвичною метаморфозою.
Цікаво, якби камера її не кохала, чи стала б вона тією відомою на всю Європу і половину решти світу доктор Жаклін, вславленою всякими добродійними акціями, переможницею різноманітних опитувань, гостею вечірніх ток-шоу і обличчям на обкладинках журналів.
Страшно розлючений, що так незграбно зашпортався – йому здалося, всі це зауважили та цілий вечір тільки про це й будуть розмовляти – рушив у бік своєї машини. Біля кабіни на нього чекало кілька його людей. Він здогадувався, в чому справа, але дав їм висловитися.
Звичайно, вони не дозволили собі протестувати чи кричати. Якщо шеф сказав, стаємо тут, то стали тут. На те він і шеф, щоб знати. Водії просто прийшли ввічливо попросити, щоб він дозволив їм скочити у Параховку. Вони не сподівалися, що будуть ночувати в полі, а декому потрібно дещо купити. Дехто хотів би теж покачатися, недавно там відчинили доволі непоганий зал – шеф сам розуміє, не можна заростати салом.
Звичайно, він все розумів. Якщо в тебе не було друзів або рідні, єдиним шансом схопити життя за роги й вирватися кудись вгору, до кращого, були агенції.
Він сам повинен піти з хлопцями, хоча б для того, щоб тягаючи штангу, вичавити з себе цю лють і болючу потребу, розпалену славною пенею лікар з іншого світу. А якщо штанга не допоможе, то в Параховці чекали натовпи
От тільки шефові конвою було не з руки поїхати собі за кілька десятків кілометрів у качалку чи на дівчат. Якщо він так поступить, хтось точно повідомить Ставишина, та ще й з відповідним коментарем. Хтось, хто прагне піднятися в ієрархії братви хоча б на один щабель, або хтось, хто прагне мати на цьому місці свою людину. Свідомість цього тільки збільшувала лють Перхата на все і на всіх. Щось підказувало йому, в нього вже було на кінчику язика, щоб не дозволити – ні й усе, це не звичайний конвой, справа поважна, всі повинні бути під рукою. Навіть і слова би не пікнули. Але він не хотів так поводитися зі своїми людьми тільки тому, що був злий – не на них, і не з їхньої вини.
Погодився, за умови, що принаймні одна людина з кожної машини залишиться на місці. Якщо охочих більше, доведеться їздити на зміну, в два заходи. Можуть взяти один бус, скинутися на бензину. Махнув рукою, зупиняючи подяку. Того, що рано мають бути свіженькі мов огірочки і без слідів гулянки, він навіть не мусив згадувати.
Коли вони пішли, Перхат видряпався у кабіну і не обзиваючись до товариша, просунувся поміж сидіннями назад. Відкрив холодильник.
Вєнічка безшумно протиснувся за ним і мовчки став йому над головою. Він їздив з Перхатом вже майже рік, а досі не навчився відзиватися без питання.
Перхат відірвав ріг упаковки з польським гуляшем з флячками й кинув їх у мікрохвилівку. Жаклін, коли побачила, що всі користуються тут мікрохвилівками, не приховувала невдоволення. Шкідливо для організму. Фольга? Ще й як шкідлива. Та ще й не розкладається в природі. Сама, мабуть, возить за собою французького кухаря. Зрештою, на біса їй кухар. Висипле перед собою на папір – нешкідливий для довкілля папір – пшеничні зародки й дзьобає їх, як горобчик.
-- Гаразд, годі вже таїтися, говори в чому справа, -- буркнув нарешті Перхат, не відвертаючись від мікрохвилівки. – Сам бачив, сьогодні день відкритих дверей. Просіть, і буде вам дано.
Вєнічка подряпався за вухом.
-- Слухайте, шефе, -- почав. – Вам сьогодні потрібна кабіна?
Ага. Перший імпульс, звичайно – прогнати. Але він мовчав.
-- Слухайте, розумієте…
-- Котра? – обізвався.
-- Ну, медсестра така… Мензуркою називають.
-- Мензурка. Гарна кличка. Цікаво звідки. А зрештою.
-- Я тільки так, бо подумав, що якщо шеф сьогодні й так, то тоді…
Ясно – адже шеф сьогодні буде ночувати з пані доктор. Світ базується на ієрархії. Шеф з пані лікар в кращій машині, тобто в неї, шофер з медсестрою у вантажівці. Кому взагалі спаде на думку, що він, Перхат, за цілий день сам на сам з пані доктор нічого не добився? Ба, якби не добився, якби вона його відшила, буває – але він навіть не набрався відваги поставити справу ясно!
Вистачить сказати ні, й кінець. Не доведеться пояснювати хлопцеві, що не вийшло. Сам здогадається.
Біс з ним, він і так збирався з пляшкою до хлопців Скребеца. Дивно, що вони досі самі сюди не прийшли.
-- Тільки дивися, Вєнічка…
-- Григор, шефе. Я вас стільки разів просив…
-- Тільки дивися, не підчепи чогось, -- промовив він, намагаючись придати голосу батьківський тон.
-- Е, шефе, вона ж бікса. Здорова дівчина. Вистери… стерилізована.
Мікрохвилівка тихо дзенькнула. Він витягнув упаковку, обпікаючи пальці, здер до кінця фольгу.
-- Добре, маєш час до другої, -- сказав він і потягнувся ще до холодильника, по пляшку, яку запхав у кишеню на стегні. Виліз з машини і з пластиковою тарілочкою в одній, та вилкою в іншій руці, неспішно вирушив навколо паркінгу.