Спляча красуня

Спляча красуня

Рафал Земкевич

Переклад з польської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

Під вечір на пагорбі з’явилися БТРи й вантажівки. З’їхали з дороги на поляну, що розтягнулася біля самої вершини. Випалена сонцем, рахітична трава була вкрита чорними плямами після вогнищ і застарілими калюжами масла, а межі стоянки позначали груди сміття. Купи порожніх пластикових каністр, пляшок і зірваної з сухпайків фольги відгороджували поляну від чогось, що кільканадцять років тому було лісом, і що вже давно перетворилося у хащі всіяні залишками сухих гілок, що вилися навколо мертвих стовбурів, немов перепони з колючого дроту навколо сталевих опор.

Заскрипіли засуви й з верхнього люка БТРа виліз офіцер. Зіслизнув по броні й підійшов до місця, де через вал сміття, вниз пробивалася піщана польова дорога. Якусь мить він придивлявся до неї, але аж до повороту не знайшов жодного знаку, що хтось нею останнім часом їздив. Зрештою супутникові фотографії не могли брехати – дорога була чистою, аж до Чортового Віражу. Достатньо притиснути педаль газу, щоб доїхати туди за вісім хвилин.

-- Павлік, як там наш правопорушник? – кинув офіцер у вбудований в круглий шолом мікрофон.

-- Надовго застряли в Боярці. Здається, будуть там ночувати, -- відізвалося в навушниках.

-- То й ми тут заночуємо. Наказуй вилізати.

Офіцер в круглому шоломі мав на собі бронежилет з наплічниками й широким нагрудником, який одночасно виконував роль одного з глайд-боксів особистого комп’ютера, в якому він виглядав ще ширшим, ніж був насправді – хоча майор Федір Ступак, якого друзі звали просто Грубий, і без того цілком заслуговував на своє прізвисько.

Не звертаючи уваги на метушню, яка почалася за його спиною, він вдивлявся у знищений краєвид, освітлений сонцем, що висіло низько над горизонтом. Легенько торкнувся сенсора на козирку і на його обличчя зсунулася прозора панель. За якусь мить на склі запалилися зеленаві фосфоричні лінії, накладаючи на іржавий пейзаж примарну панель управління. Офіцер простягнув руку до грудей і провів пальцем по бронику. Від цього руху, світла пляма курсора, захована досі в кутку поля зору, сіпнулася і пересунулася до написаного блідою, прозорою краскою списку команд в нижньому краю зображення. Він навів курсор на іконку зі стилізованим малюнком бінокля і підтвердив команду, стукнувши пальцем по броні.

Посеред поля зору з’явився характерний контур двох кіл, що заходили на себе. Частина зображення, яка залишилася назовні, стала матовою і потемніла, немов за тонованим склом. Те що було всередині контуру, почало раптово рости, аж поки наступний стукіт пальцем по бронику, при курсорі наведеному на повзунок збільшення, не зробив зображення близьким і виразним. Видимий з пагорба пейзаж перетинала стрічка дороги, інколи зникаючи за рельєфом місцевості або скупченням будівель. В лівий бік вона вела до Житомира, далі до Львова і східного кордону Європи. Вправо – до Києва, а потім до західних областей Росії. Офіцер довший час вдивлявся в дорогу з одного кінця горизонту по другий, в’язка камер на шоломі ледь помітно рухалася. Кілька разів він зупинявся на злиденних спорудах або караванах машин і збільшував зображення до максимуму, наскільки це можна було зробити не підключаючись до бортового комп’ютера БТРа і не користуючись його телевізійним оком, набагато потужнішим, ніж в шоломі.

Рухом руки він викликав на бічному, затемненому полі панель керування довжиною хвиль і захопивши курсором повзунок, що знаходився більш-менш посередині, різко потягнув його майже до самого верху.

В одну мить забрало шолома змінилося в лист базальтової чорноти. Навіть панелі керування втратили кольори, перетворюючись на павутиння з золотих ниток. Навколо майора Ступака опустилася непроглядна ніч.

Повільним, плавним рухом офіцер міняв частоти. Він міг зайти відразу на потрібну, але йому було не спішно.

Перше світло запалало на небі, коли у вікні показника частоти з’явилося число “453”. За якусь мить засяяли наступні. Навіть не рахуючи, він знав, що їх дванадцять, намертво приклеєних до неба. Дванадцять орієнтирів для світу, може останніх, на стабільність та незмінність яких можна завжди розраховувати. Кожен означав один з орбітальних радіомаяків, на які орієнтувалися всі системи наведення та навігації. Кожен супутник передавав сигнали на окремих, виділених виключно для нього частотах і на забралі він бачив їх над собою у вигляді різнокольорових вогників, що миготіли в небі, кожен у своєму, специфічному ритмі.

Майор ворухнув курсором і радіомаяки потухли, немов здмухнені свічки на торті іменинника. Він ще більше скоротив діапазон хвиль, аж простір довкола нього заповнився неймовірно сильним, блідим світлом – немов повний місяць раптом завис прямо над Землею. Довкола нього знов з’явився пейзаж; немилосердно голий у потоках гострого світла, що били з неба, тепер у ньому було щось моторошне. Кожна щілина в землі, кожна нерівність, втративши покров трав, туману чи хоча б непрозорого повітря, разили в очі, немов гола кістка, що визирала з тіла.

Він перейшов вже у діапазон найкоротших хвиль, а сяйво, що лилося з неба, походило з військових супутників телевиявлення, які роками мозольно збирали дані для наддержав, які щораз менше цікавилися ними.

Тепер офіцер вирушив у протилежний бік, до нижчих частот. Кожної миті навколо нього і понад ним запалювалися кольорові вогні, стовпи й квадрати радіохвиль. Чарівне світло тремтіло і вібрувало, коливалося сотнею різноманітних ритмів, різними методами просвітлювало пейзаж і предмети, то зупиняючись на матових поверхнях, то змінюючи їх в прозорі шати кристалічних структур. Радіорефлектори виблискували в різних пунктах примарного краєвиду, немов іскорки світла на снігу, мчали по небу, зрідка прошиваючи пагорби й рівнини, зосереджуючись на дорогах і перехрестях. В діапазоні ультракоротких хвиль світлова феєрія досягнула максимуму, затопивши все сліпучим блиском, а потім раптово перетворилася в темряву і перейшла в зеленаво- бурий марсіанський пейзаж, намальований інфрачервоним випромінюванням.

Під час цієї подорожі по діапазонах, один з пунктів далекої дороги, раз за разом, блимав різнокольоровими вогниками. Їх було так багато, що офіцер наказав комп’ютерові показати всю гаму випромінювання, що випливало звідти.

Ще ніколи у своєму житті він не бачив нічого схожого. Конвой сяяв на всіх частотах, як новорічна ялинка. Світили червоним передавачі телевізійних хвиль, полум’яніли яскраво-червоним кольором чотири діапазони УКХ, мигав радіолокаційний маяк, тремтіли фіолетові вогники бекапів бортових комп’ютерів потужних вантажівок, що в режимі реального часу передавали в штаб-квартиру копії обробленої інформації.

А на другій машині, рахуючи з чола конвою, аж ранила очі іскра, що мерехтіла всіма барвами, від темно-фіолетової до яскраво-жовтої. Таким чином у спектровізуальних проекціях відображалися шифровані супутникові радіотелефони, сигнал яких безперестанно перескакував з однієї частоти на іншу, так щоб максимально ускладнити сканування всім, крім належного приймача, який, через це божевільне метання по частотах, вівся у окремо зашифрованому допоміжному діапазоні.

Звичайні конвої не мали такого спорядження. Офіцер наказав комп’ютеру проаналізувати рух різнобарвної іскри і наложити його на записану в зовнішній пам’яті карту. За якусь мить золоті нитки вишили на внутрішній стороні забрала орієнтовний ескіз. З нього виникало, що конвой минув Параховку, найзручніше на цій трасі місце для нічлігу, і повільно просувався далі.

Майор запитав у комп’ютера, чи є якісь пропозиції. Отримав ідентифікаційні номери радіолокаційних маяків і частини передавачів. З записів виникало, що вони належали фірмі зареєстрованій у Львові, за конфіденційними даними, пов’язаній з таким собі Ставишиним.

З точки зору майора, цей Ставишин не був кимось важливим чи грізним і Федір втратив інтерес до цієї справи. Автоматично перекинув дані в комп’ютер свого БТРа, одного з двох, наказавши йому й надалі спостерігати за відрізком між Бояркою і Чорним Віражем. Камери на турелі віджили, незначно повернулися. Саме в цю мить забрало офіцера піднялося з ледь чутним шелестом, зникаючи в подвійній броні шолома.

Федір Ступак примружив очі. Знову був сонячний вечір після спекотного серпневого дня, знову оточена купою сміття поляна біля вершини пагорба й іржавий пейзаж, в якому було майже неможливо відрізнити стрічку далекої дороги.

*

Назви Чортів Віраж не було на жодній карті. Її вживали тільки люди, що користали з цієї дороги – чумаки, кур’єри й такі, як Перхат, одночасно перевізники, провідники й охоронці, що наймаються супроводжувати конвої.

Звичайно, пояснював розлючений Перхат, він не має наміру там сьогодні проїжджати. Тільки повний дебіл буде пхатися вантажівками на Чортів Віраж поночі. Тоді чому він не зупинився на ніч в Парахівці, як це робила більшість караванів, що рухалися на Київ? – хотів обов’язково знати голос на другому боці супутникового телефону. В нього є свої причини й він не мусить їх пояснювати, відповідав на це Перхат. Це він веде конвой, не сидить в офісі гешафтфюрера під Кельном, а знаходиться на місці, й до того ж знає цю околицю, як своїх п’ять пальців. Ні, він також не має наміру повертати на Радомишль, немає жодних причин з’їжджати з траси. Чи можу я відповісти Бюро? Звичайно, що можу. На покинутому паркінгу, за якихось п'ятнадцять кілометрів. Так, саме посеред поля. Не ваша справа. Звичайно, можете повідомити. Авжеж, Перхат знає свої обов’язки. Перхат розуміє вагу і особливу ситуацію цього замовлення, звісно замовник має право вимагати пояснень, але він не буде щопівгодини розповідати кожному мудаку, який саме добрався до телефону, скориставшись тим, що всі старші товариші пішли вже додому. Та повідомляй, хай тебе качка копне, і давай закінчувати цю розмову, поки я ще не почав пояснювати тобі, хто тебе зачав і за яких обставин.

Він повісив слухавку, лупнувши нею з усієї сили об дротяний гачок на шкіроподібній оббивці кабіни. Якусь мить помовчав, випускаючи з себе злість, що потрохи минала.

А властиво чому він так розсердився? Бо за ним намагаються доглядати, як за дитиною? Цього можна було очікувати, коли він брався за цю роботу. По суті він спаскудив того дебіла тільки за те, що той надумав подзвонити саме в ту мить, коли розмова з француженкою починала нарешті рухатися в бажаному напрямку.

Тепер романтична атмосфера розвіялася. Перхат чудово розумів, що якщо тільки погляне на неї, то не уникне пояснень, чому і на кого кричав – і все повернеться до дурниць. Він волів би цього уникнути. Тому зосередив увагу на закріпленому в кутку між передньою шибкою і лівими дверцятами, дванадцятидюймовому, тонкому, немов аркуш, дисплеї. Налаштований, як завжди в дорозі, на телебачення, він показував якихось бовдурів у костюмах, які затято доводили один одному, що світовий обіг валют і цінних паперів аж ніяк не переживає кризи, а просто відображає природні суперечності інтересів перехідного періоду.

Довший час кабіну заповнював тільки ледь чутний шум мотора. Перхат гарячково міркував, як повернутися до обірваної розмови.

Жінку, яка сиділа поруч з ним, мільйони людей впізнавали з першого погляду. Її звали Жаклін Тенар, вона мала темне, легко пофарбоване волосся і власне кажучи, не була в його типі. Перхат надавав перевагу блондинкам, навіть фарбованим, з великими бюстами й гарними личками – більш-менш такими, як стриптизерки, що крутилися на трубі в київському “Потьомкіні”, де вони з друзями переважно тринькали, зароблені з небезпекою для життя, гроші. Тимчасом у француженки груди були не надто більші ніж в нього, її тіло, хоча й струнке, було надто міцно збудоване, а смагляве обличчя мало в будові носа і підборіддя щось чоловіче. Він не розумів, навіщо запросив її до кабіни своєї вантажівки, ні чому не міг відігнати від себе нав’язливу думку, як приємно було б зірвати з цієї жінки блузку і зелені польові штани, а потім кинути на вузький матрац ззаду кабіни й видобути з неї стогін блаженства. Від кожної такої думки, не дивлячись на кондиціонер, йому ставало гаряче і потрібно було чимшвидше зосередити свою увагу на чомусь іншому.

-- А тих двоє, -- запитала Жаклін перш, ніж він встиг щось придумати. – Тих двоє з першої вантажівки… Звідки такі дивні прізвиська? Велика П’ятниця і Жирний Четвер?

-- Ви ж бачили Четвер, -- явно не та тема розмови, яку він мав на думці. – Сто тридцять кілограмів живої ваги.

-- Але чому Четвер?

-- Якось так вийшло. Бо жирний і їздить разом з Великою П’ятницею.

-- Ну а П’ятниця?

-- Ви його теж бачили. Здоровань, тому Великий. А П’ятниця – його прізвище. По польськи це і є… -- він якусь мить порився у своєму словниковому запасі французької. -- Vendredi. Ви цього не знали?

Головний центральноєвропейський офіс фонду знаходився в Польщі, і як Перхат переконався, вона доволі добре володіла польською мовою.

-- А так, дійсно. То він теж поляк?

Перхат кивнув головою.

-- Він служив у поліції, тобто в політичній поліції, щось як ваша Surete. Але одного дня змінилася система і йому довелося терміново змінити місцеперебування.

Вантажівка, що їхала на чолі кавалькади, двічі мигнула стоп-сигналами. Автоматично, не задумуючись, що робить, він повторив сигнал для водіїв наступних машин і скинув газ. Кілька років тому, на цьому місці вибухнув бронетранспортер з боєприпасами і кільканадцять метрів поверхні дороги досі залишалися потрісканими. Це означало, що до паркінгу залишалося вже тільки кільканадцять хвилин. Жаклін мовчала.

-- Зрештою розповім вам. Змінилася система і новим начальником поліції став чувак, який розшукував типів, що колись замочили його товариша. Розумієте, мова йшла про такого собі народно-католицького діяча. Мутив людям в головах побудовою капіталізму, тож одного разу до нього послали П’ятницю з бригадою, звичайно ж жодних письмових наказів, все усно, щоб опустити чувака.

-- Опустити?

-- Так це вони називають. Спочатку виграли його в сраку, а потім перерізали горло. Цікаво, чи П’ятниця сам це придумав. Розумієте, все досить спритно: старий холостяк, дівчатками не цікавився, підійшло ідеально. Розтин трупа, кілька конфіденційних зливів до газет, і вийшло, що прошу, такий ніби поляк-католик, а насправді звичайний підер, якому якийсь дешевий жиголо в міському туалеті полоснув бритвою по горлу. Саме це чекісти називають “опустити”. Вбити людину може кожен дурень, але потрібно зробити це по-розумному, щоб не створити нового мученика.

Він скоса спостерігав за виразом її обличчя, але не міг нічого з нього прочитати.

-- А в Польщі бути геєм – ганьба, правда?

Так йому і треба. Захотілося розповісти, хто прокладає дорогу її безцінному конвою і Сплячій Красуні, а вона зрозуміла тільки найважливішу для себе частину.

-- Вам краще знати, як там зараз в Польщі, -- відповів він сухо. – Я там рідко буваю і завжди ненадовго.

Легкий поворот; він покрутив кермом, а потім, не відпускаючи його, потягнувся, аж щось хруснуло в хребті. До біса цю міцно збудовану бабу. І чому він так розохотився на неї?

Зрештою, що-що, а знайти секс на автостраді було простіше, ніж все інше. Паркінг і його околиці аж роїлися від дівиць, кожна щаслива, якщо ти обрав саме її. Вся сім’я, або навіть кілька сімей, скидувалися їй на розпусну білизну і косметику, щоб клієнт в дорозі обрав саме її, а не іншу. Бо якщо ні, вся сім’я буде жерти солому.

Перхат рідко користувався ними. В нього вистачало грошей на дівчат Куклата, відібраних і перевірених. На цьому відрізку, викликані по Нету або CB-радіо, вони з’являлися за п'ятнадцять хвилин, завжди в характерному бусі, з підготовленим до праці кузовом і двома амбалами спереду. А якщо вельмишановний клієнт має якісь витончені забаганки – прошу дуже, може не за п'ятнадцять хвилин, а за півгодини, все доставлять під самий ніс. Перхат їздив цією трасою четвертий рік, вже втратив лік, скільки караванів він провів для різних фондів і трохи встиг придивитися до доброчинців Звідти та їхніх вподобань.

До біса ту бабу. В Києві він візьме собі саму цицькату і досвідчену блондинку, яку тільки Куклат… Чорт! Годі думати про це. Йому що, п'ятнадцять років, що він не може справитися зі своєю ерекцією?

-- Ви не сказали людині в офісі, чому ми будемо ночувати в чистому полі, -- змінила вона тему, після короткої мовчанки. – Але мені ви можете сказати? Як-не-як, я…

Як-не-як, це я тут командую, мабуть, це вона мала на думці.

*

Не таке вже й чисте поле. Два місяці там знаходиться пост Скребеца, а з ним мало хто в цих краях відважиться задиратися. Можна переночувати безпечніше, ніж в місті.

Його думки знов обірвало дзижчання трубки, але цим разом то був не супутниковий телефон. Червона лампочка сигналізувала з’єднання по інтеркому. Перепрошуючи жестом Жаклін, він потягнувся до захованої під панеллю приладів клавіатури.

Це був Клод, керівник телевізійної групи, чия яскраво пофарбована машина їхала відразу за сніжно-білим лікарняним фургоном Сплячої Красуні. До вечірнього прямого ефіру залишалося сорок хвилин і Клод починав хвилюватися, чи провідник конвою часом не забув про це.

-- Все гаразд, -- заспокоїв Перхат. – Зараз зупиняємося на нічліг.

-- Якщо щось, то можна провести трансляцію з узбіччя. Підготовка спорядження займе кілька хвилин, але ми повинні бути готові вийти вчасно…

-- Я ж сказав, немає жодних проблем, -- з лівого боку дороги засяяв великий біл-борд, Перхат машинально повернув голову, перш, ніж пригадав собі. – Ми наближаємося до паркінгу, в нас купа часу.

Скільки разів він минав цю рекламу, проте кожного разу не міг встояти, щоб хоча б на долю секунди не зосередити на ній свою увагу. Краєм ока, при побіжному погляді, на придорожньому щиті видніло набите не рожен немовля, оточене безоднею пекельного вогню. Звичайно, там не було нічого такого, а звичайна склянка соку, що стояла серед кольорових фруктів і напис: “Натуральне здоров’я”. Перхат чудово розумів, що це рекламний трюк, що команда фахівців по фізіології зору, при підтримці крутих комп’ютерів, довго вкладали кольорові лінії та плями саме таким чином – але знання це одно, а голова сама поверталася, вічно з тією самою, інстинктивною недовірою і потребою переконатися. Якого біса хтось колись встановив цю рекламу в країні, де овочі та фрукти споживали виключно після попередньої ферментації та перегонки, було вище його розуміння, але з якоїсь причини біл-борд, хоча й дещо побляклий, залишався майже неушкодженим. Ніхто нічого на ньому не намазав, ніхто його не перевернув. Тільки кілька слідів від куль виднілося чорними крапками на верхньому краю, немов хтось висипав жменю перцю. Голчаті патрони “калашникова” можуть відірвати ногу або перетворити тіло в криваву масу, але для цього їм потрібно натрапити на якусь значну перешкоду, яка змусила б їх крутитися. Тоненький щит вони пробили, як аркуш паперу, залишаючи триміліметрові дірки.

Хай там як, це означало, що зараз буде з’їзд направо, на широкий, вкритий гравієм майданчик біля підніжжя невеликого пагорба. І що за мить Жаклін вийде з кабіни його вантажівки. Перхат не міг зрозуміти, як це трапилося – коли вони вирушали, він був упевнений, що цю ніч проведе в її бусі, і от пробалакали весь день про дурниці, а він був так само далекий від мети, як вранці.

Зрештою, він навіть втратив охоту. Зовсім не знав, що сказати. Злився на неї. Власне кажучи, він був злий на лікарку весь час, відколи вперше побачив її у Львові, а факт, що з невідомої причини його охопила хвороблива потреба зірвати з неї вбрання і відчути під собою, тільки розпалював цю злість. А найбільше розпалювало його лють невиразне відчуття, що намагаючись зацікавити відому лікарку своєю особою, він робить з себе блазня.

-- А крім того, з таким керівником, як Ви, ми не можемо ставати табором поблизу якихось населених пунктів, -- щось змусило його повернутися до справи, коли Клод відключився.

-- Слухаю?

-- Нічліг. Ви питали, чому в чистому полі. Так от, тому, що в іншому випадку, зараз налетів би натовп жебраків, дітей та жінок, почали голосити й ламати комедію, і Ви замість того, щоб погнати їх к єбєнєй матєрі, почали би роздавати вантаж. Як минулого разу. Гадаю, що це приємно, якусь мить почуватися доброю феєю з казки, але якби я Вам це дозволив, то до Києва ми б привезли порожні ящики.

Вона стиснула губи.

-- Але це взагалі не Ваша власність.

-- Власне, що так. Я відповідаю за вантаж.

-- Вантаж призначений саме для цих людей. Не бачу причин, щоб…

-- Вантаж призначений для доброчинного фонду в Києві, -- перебив він її з натиском. – Підпишуть мені доставку, тоді прошу дуже, мене більше нічого не обходить. Ви собі повернетеся в свою веселу Францію, а я залишаюся тут, і не маю наміру накликати на себе їхню немилість.

Тепер Жаклін дивилася на нього здивовано.

-- Я геть не розумію…

-- Ви багато чого не розумієте.

Він вкусив себе за язик. Пішла вона до біса, подумав. Пішло воно все до біса. Обійдеться. Сьогодні він сам не свій, оце й усе. Ввечері піде до охоронців на пагорб, вип’ють якусь плящину, на душі й полегшає.

З’їзд направо. Пригальмував. Потрібно би сказати по інтеркому, що тут вони заночують, що на сьогодні все, але навіщо? Що вони сліпі? Машина заколисалася на вибоїнах. Жаклін мовчала, Перхат теж. Він волів не придивлятися до неї. В телеку бовдурів замінив кремезний чорношкірий з поголеною в паски, як в борсука лисиною, який ритмічно щось скандував, тручись товстим пузом об хористок.

Факт, вона нічого не розуміла. Зрештою, навіщо їй розуміти? Вона приїхала з іншого світу, зробить своє і повернеться туди, де її місце. Важко мати до неї якісь претензії. І важко вимагати, щоб було інакше.

Засипаний гравієм, велетенський майданчик був уже порожнім – о такій порі тут ніхто не сподівався клієнтів. Перхат скинувши швидкість до мінімуму, повернув одинадцятиметрову махину і поставив її борт об борт з вантажівкою Великої П’ятниці, передом в напрямку виїзду. Тоді виключив мотор. Якусь мить вдивлявся у сухі зарослі, що відділяли паркінг від траси.

-- Ну, на сьогодні все, -- сказав він нарешті.

-- Так… Дякую, -- кивнула вона головою. – Піду я. Мені ще готуватися до вечірнього прямого ефіру.

Несподівано для самого себе Перхат доторкнувся їй до руки – тонкої, доглянутої руки, що завмерла під його долонею. Він наважився поглянути їй в очі. Здається, вона не злилася на нього.

-- Перепрошую, -- він не звик вживати це слово надто часто. – За те, що я сказав.

Вона похитала головою.

-- Немає за що перепрошувати. Мабуть, це правда. Інколи в мене таке враження, що я чогось тут дійсно не розумію.

-- Нехай так і залишається. Для Вас краще.

Так, тепер нарешті він міг би розпочати розмову, до якої примірявся від самого ранку, і яку зірвав дзвінок з Кельна.

-- Піду я, -- повторила вона після довгої паузи. – Мені потрібно готуватися…

Жаклін вже відверталася, коли дверцята з її боку несподівано відчинилися. Вже добрих кілька секунд Перхат не тримав її за руку, і в очі собі вони не дивилися, та все одно він почувався, як спійманий на гарячому.

-- Збирайся, кохана, -- вигукнув хтось неприродньо весело. – Манатки, макіяж і виходимо в ефір! Привіт, шефе, -- кинув понад коліном Жаклін до Перхата, в якого не було бажання відповідати навіть недбалим кивком голови.

Це був Клод. Через відкриті двері, в приємну прохолоду кабіни, відразу увірвався подих спекотного, розігрітого в печі серпневого дня, повітря. Перхат волів не думати, що зараз діється у кількох машинах без кондиціонера, які йому довелося найняти у Львові, коли виявилося, що вантаж не вміщається в його траки.

-- Двері! – гукнув він про всяк випадок, коли Жаклін, під акомпанемент базікання Клода, зсунулася з сидіння прямо на землю. Вона невміло прикрила їх, йому довелося перехилитися і порядно тріснути. Кондиціонер зашумів з подвоєною силою, стурбований раптовим ростом температури.