К звездам

Проте навіть зараз хлопчик не захотів бігти до хати. Бо принцип є

принцип, та й Вітчим — це ще один добрячий кінець світу.

л с л л і .

—

В туалет!!! — схопився Миколка за рятівну думку.

мого

події.

Справді, якщо сараєм термесувало, наче контейнером над кузовом

ідди-

сміттєзбиральної машини, то прямокутничок дощаного туалету коливався

було

тільки трохи: як ото хватка серед мирної річкової течії.

—

У-у-у-у-у! – завив Найда й учепився Миколці за штанину. Чогось

іувся

йому зовсім не хотілось, щоб хлоп’як ховався в туалеті.

—

Тьху, з тобою разом! — сплюнув Миколка, але погодився: Найда

овий

мат-

просто так не затримує.

а. —

Щойно Миколка натужно прихилив і знову защіпнув сарайні двері, як у

них із того боку гухнуло чимось важким.

Навколо зашуміло, загуркотіло й загуло ще дужче.

Миколка з Найдою забилися в напівпорожню загорожу для вугілля і мало

не зарились у чорний попіл. Дрижали і зойкали від кожного удару.

Коли все стихло, виповзли на подвір’я.

І вжахнулися.

Кругом по кісточки стояла каламутна піниста вода.

Одна половина груші була відчахнута, гілля розкидане.

Столика, що під грушею, розтрощено на друзки.

Вікна у хаті повибивані: як одного разу після п’яної бійки Вітчима з

гостювальниками.

Усе подвір’я — в смітті, битому склі, трісках, у шматках толю, бляхи і

шиферу.

А на місці туалету... Лиш дерев’яна підлога — з діркою посередині!!! Ні

стін, ані даху нема й близько!!!

Найда вже чекав похвали від хазяїна: як-не-як, а той вцілів саме завдяки

собаці!!!

Натомість Миколка зненацька звереснув про інше:

—

Моя мама!!! Найдо, шукати маму!!!

Миколчину маму й справді варто шукати. Вона часом давала Миколці їсти.

Вона колись купила йому кросівки — оці, що хлопчик ходить у них і зараз. А

ще вечорами, як гості розходились, або після сварки з Вітчимом, або після того,

як сильно Миколку за віщось лаяла, — після таких оказій мама іноді обіймала

сина й казала:

—

Ти ж єдина моя кровиночка!

При цьому вона пускала сльози.

Найда в таких випадках завжди скрипів зубами і вважав, що ці сльози —

крокодилячі. Хоч ніколи не бачив крокодилів і не має зеленого поняття, які

вони.

А Миколка в таких випадках завжди тішився, мов дитина. Бо ні від кого не

чув таких лагідних і жалісливих слів. Миколка ж не знає, що Найда міг би

сказати про нього в сто разів краще — якби тільки вмів говорити!..

Утім, хлопчикова мама вже бігла в подвір’я — жива і здорова. Миколка

щасливо кинувся їй назустріч.

Вона ж спершу оглянула руйнування й побідкалась над розбитими

шибками та понищеним туалетом. Потім побігла перевіряти, чи живий Вітчим.

Той виявився живим і здоровим. Ба, проспавши, геть і не чув Урагану й тепер

не міг уторопати, що відбувається.

Аж тоді вона вернулась до Миколки, пустила сльозу й сказала:

—

Моя кровиночко!

Найди Миколчина мама, звісно, не завважила. Втім, вона й до цього ніколи

його не помічала.

Ураган пройшов якось наче смугою: тут — потрощено, а поруч — мов

косою відрізало: усе на місці. Лише брудні потоки під ногами.

Пустирище майже ціле, а від Халабуди — дошки на дошці не лишилось.

Ось тобі й опорна стінка навіки!

—

Гав! — підбадьорює Миколку Найда, струшуючи з лап грязюку.

Відбудуємо, тобто ще краще зробим! Он, мовляв, стільки свіженького

будматеріалу валяється! Хтозна, може, Ураганом і цементу звідкись

притаскало?..

Проте Миколка й не журиться. Навпаки, радіє:

—

А ти, Найдо, в мене — козак! Це ж якби ти не той... То ми були б,

той... Той, ми зовсім... не були б!.. Коротше, дай п’ять!..

І хлопчик радісно плескає Найду по простягнутих лапах.

ТОВСТУХА

Це Найда перший помітив Товстуху.

Точніше, спочатку він побачив Товстушину кицьку, яка сиділа на

штахетній огорожі, наче так і треба.

Тобто насамперед він занюхав кицьчин запах. Ковбаса плюс пральний

порошок: ох, і «букет»!

Кицька й сама була, як ковбаса з порошком. Рожевий писочок та біленькі

зубки — мов шматочок ніжної вареної ковбаски з краплинками сала. Наче

пральний порошок — сніжно-розсипчаста шубка.

До білого Найда взагалі ставився з осторогою. Біле — це зневага до всього

сущого, до всього, іцо бігає Вулицями, нюшить по Смітниках і ночує під

Халабудами на Пустирищах.

А тут ще й — кицька!

І сидить непорушно, мовби не собака оце біжить попід штахетами, а ко-

титься вітром якийсь нещасний порожній пакет!

Найда обурився й уже хотів було гавкнути, аби хоч трохи сполохати цю

самозакохану пишноту. Як раптом із Дворика проспівало:

— Анхві-і-ісо! Обі-і-ідати! Свіжесеньке риб’яче хвіле!