Найда й сам не любив, щоб добро пропадало. Хоч у Халабуді вікон і нема,
є тільки отвір, який засувається шматком фанери.
— Це ж не на вікна, дурненький! — Миколка взяв сувій під пахву, одхилив
дошку й ступив у бік Яру. – Хватку зробимо! Всі карасі будуть наші!
О, який розумний у Найди Миколка!
Миколка виявився не просто розумним, а розумнющим. Із вербових гілок і
держака від граблів зробив прекрасну хватку. Встановив її трохи бокаса там, де
течія Болотянки найсильніша.
Сам став вище за течією, Найду ж послав на протилежний бік:
— Найдо, голос!
І поки Найда підганяв рибу гучним гавкотом, хлопчик час від часу
вихоплював хватку і все, що в неї потрапляло, викидав на берег.
Є!!! Врешті-решт з-поміж прогнилого листя, мулу й купи драного
целофану дечого понавибирали: у відерці веселим блиском висяювала дрібна
мулька і скидалися п’ять малесеньких окунців.
— Найдо, лапу! Другу! хлопчик радісно плеснув собаку по слухняно
простягнутих лапах. — Прикинь! Я знав, що в Болотянці риба таки водиться!!!
Ну і розумний же Найдин Миколка!!!
У керогазі не тільки давно не було гасу — від нього взагалі лишилась сама
арматура, тож він служив Миколці та Найді зручною підставкою для старої
сковорідки над вогнищем.
Найда, звісно, вже давно проковтнув би рибку й сирою. Але, нетерпляче
витанцьовуючи, дожидався, поки Миколка її посмажить. Щоб — «за
компанію».
Потім — терпляче ждав, поки хлопчик поділить страву навпіл.
Навіть нечищена мулька виявилась добрезною.
Окунці трохи колючі й деркі, але теж – кігтики оближеш!
Не знати, як Миколка (крім половини риби, він оддав Найді ще й клапті
луски, хвости і плавці), а Найда їх іще з десяток умолотив би!
Того вечора всі, хто проходив не дуже далеко від Пустирища, могли
побачити ледь прозорий димок, який сочився над схованою від усіх у дерезі
Халабудою.
І здивуватись, занюхавши апетитний запах смаженої риби.
УРАГАН
Взагалі-то, Найда хотів побігти аж у хату. Але ще здалеку внюхав: там
зараз тільки Вітчим, отже, заходити не варто. Як мовив Миколка, діло
принципу: поклявся з Вітчимом наодинці не стикатись, навіть коли здихатиме.
Та й небезпечно це.
Але й у подвір’ї не можна лишатись!!!
Найда метався туди-сюди. В кущі? На грушу? Під столика, що біля
груші?..
Кудись треба сховатись, кудись треба сховатись, кудись треба сховатись!!!
Найда й сам не годен пояснити, чому це раптом його щось наче погнало
геть із Халабуди.
Просто все навколо мовби казало Найді: «Тікай!» — і він кинувся з усіх
лап, заманюючи за собою Миколку.
Хлопчик неабияк розсердився. Він якраз мав дуже нагальну роботу —
зводив підпорну стінку для Халабуди: цими днями на Пустирище вивезли цілу
купу битої цегли. Глини тут і так повно: не лінуйся тільки гребти. Хоч цемент,
звісно, краще!
І піску вдосталь. Колотив глину з піском у старому погнутому відрі й
мурував. Щоб — на віки.
Миколка сердився, але за собакою — пішов. Бо знав, що Найда ніколи не
кличе просто так.
У сарай!!! Найда вивіркою заскочив у щілину й уже звідти гарчанням
скомандував господареві зайти слідом.
Миколка слухняно зайшов у рипучі двері й звично замкнув їх за собою:
хто зна, яка планета може найти, крім Найди, ще й на Вітчима.
—
Якщо ти вже мене сюди приволік, пошукаю щось для нашої
Халабуди! — Миколка, зітхнувши, приступив до ревізії сарайного мотлоху —
Поможеш?
Та Найді було геть не до мотлоху й не до облаштування Халабуди!
«Рятуйся!» — кричала йому раптова тиша, яка запала надворі (не чути
було навіть горобців).
«Рятуйся!» — беззвучно пульсувало густе сарайне павутиння, чомусь
напружене, мовби високовольтні дроти над Вулицею.
«Рятуйся!» — в паніці вирувала сарайна мишва, яка з усіх сил заривалася в
землю, аж та ворушилась і ніби дихала.
«Щось має статись, щось має статись, щось має статись!» — гупало
навколо, гупало в Найдиній голові, гупало єдиним, спільним для всього живого
серцем.
І сталось.
Спочатку різко потемніло, наче вони сиділи не в сараї, а десь у підземеллі.
Принишклий сарай раптом стрепенувся і зазвучав: страшно зарипіли його
стіни від сильнющого вітру, загуркотів дах під суцільною зливою небесної
води.
—
Заманив сюди, тепер нам тут і гаплик! — видихнув Миколка
поблідлими вустами. А може, він і гукав, просто крізь шум грози почути його
/ДТ і!
було неможливо.
Щілини в сараї завивали тужливіше, ніж ціла зграя диких псів.
чути
Коли ж із даху почало зривати толь, а стіни захитались, хлопчик рвонувся
І)
до дверей.
ІШ-
Щойно він зняв защібку, двері з гуркотом відчинились.
Надворі робилося щось жахливе: з чорно-зеленого неба валив дощовий
;
потік. Ревів шалений вітрисько і мало не до землі гнув дерева. Літали шматки
їлис
шиферу, чувся гуркіт каміння, дзвін побитого скла...
Ураган якийсь, чи що? – намагався перекричати бурю Миколка. — Найдо,
я
о на-
або
шого