- Приїхали! - не то з радiстю, не то з острахом вигукнула Една. - Оце наше будiвництво.

Крiзь металеву сiтку огорожi Кук-Соммерс побачив величезний котлован, в якому попрацювали сталевi кроти, нагорнувши гори землi помiж заплутаними проходами.

- Справжнiй лабiринт!

- Тут були квартали iз старою забудовою, - Една провела рукою в бiк котлована. - Фашистськi лiтаки скинули на них тисячi бомб. Ти, мабуть, бачив цi руїни, десятки рокiв їх зовсiм не чiпали. Тепер мунiципалiтет розпочав будiвництво житлового комплексу.

- Так воно й ведеться, - сказав Джеймс, подзенькуючи ключиками вiд машини, - то руйнують, то будують.

- О, коли б ти знав, який це проект! I ось раптом усе застопорилось. Бачиш отi тунелi з пiвнiчного боку - отам i трапились поломки.

Кук-Соммерс зиркнув на кiлька овальних отворiв, освiтлених тьмавими лампочками.

- То ми в який? I як спустимось?

- Бери Няумуко, он там - пiдйомник.

Вiдчинивши дверцi машини, Джеймс доторкнувся до свого електронного друга, i той одразу ожив.

- Вилазь, Няумуко, пiдемо.

Робот схилив голову, зiгнувся i досить спритно вибрався з автомобiля. Легко переставляючи свої товстуватi ноги, обiйшов машину ззаду, ступнув на тротуар до дiвчини.

- Вiтаю, мiс Една.

- Привiт, Няумуко.

Кук-Соммерс натиснув брелок (у дверцятах цокнули електромагнiтнi стопори) i, подзенькуючи ключами, вже трохи повеселiлий, сказав:

- Ну що ж, я готовий... з тобою хоч i на край свiту.

Една усмiхнулась:

- Краще сказав би - на все життя.

- На що ти натякаєш, Мiзинчику?

- Пора б уже нам одружитися, любий.

"Невiдомо ще, як ти поставишся до мого походження", - подумав Джеймс, а сказав зовсiм iнше:

- Хiба тобi не цiкаво грати роль у спектаклi залицяння? Ми ж iще... тiльки пiдняли завiсу. А втiм, ось я зроблю якесь велике вiдкриття, загребу мiльйони, i тодi вже розпочнемо другу дiю. Гаразд, Мiзинчику?

Тим часом вони опинилися бiля входу. Една вiдчинила хвiрточку, i всi троє ступили на майданчик перед кабiною пiдйомника..

- Це зi мною... комiсiя, - сказала Една товстому вусатому лiфтеровi, що сидiв у кутку кабiни. Той чомусь пiдозрiло поглянув на робота, але нiчого не сказав, мовчки ввiмкнув рубильника, i кабiна з шумом шугнула вниз.

На днi котлована Кук-Соммерс аж зiщулився. Здавалося, вони йдуть ущелинами, блукають небаченим лабiринтом, по якому змiями повзуть товстелезнi кабелi.

Нарештi потрапили в тунель, забитий порожнiми вагонетками. Тут усе наче принишкло, з металевих тюбiнгiв, що пiдпирали склепiння, беззвучно стiкали сутiнки, стиснений простiр наповнювала така густа тиша, аж важко було переставляти ноги. Один тiльки Няумуко рухався, як завжди, з ритмiчнiстю машини.

У кiнцi тунелю, загородивши його великим ротором, на якому зблискували пощербленi та зламанi зуби-долота, закляк пофарбований у червоне прохiдницький комбайн.

- Поглянь, - кивнула Една у бiк тупика. - Це така машина, що й гранiт крушить, а тут зуби полетiли.

- Ну, то де рiзати? - спитав Джеймс.

- Перед ротором, звичайно, он там, де зламалися зуби цього мастодонта.

- Ану, Няумуко, покажи, на що ти здатний, виручи мiс Едну.

- Прошу вiдiйти назад, - обiзвався робот. - Уже? Вмикаю лазер.

Правду кажучи, Еднi не дуже вiрилось, що тоненький сизий промiнчик, який тiєї митi уперся в iскристу стiну перед комбайном, зможе вiдколупнути хоч грам породи. Проте не зводила очей, пильно стежила, як Няумуко викреслював дугу, а потiм хлюскав по обведеному сегменту своєю блискавкою. Це тривало не бiльше трьох хвилин, а їй здалося хтозна й скiльки, час нiби зупинився.

- Готово, - сказав робот, i тiєї ж митi промiнчик погас.

Кук-Соммерс походжав уздовж комбайна, подзенькуючи ключами, i навiть уваги не звернув, як Няумуко посунув до стiни, пiднiс на рiвень плечей свого металевого кулака i з силою, наче боксер, ударив посеред того мiсця, яке обробляв променем.

Една скрикнула, i Джеймс обернувся: перед ними тьмянiв отвiр.

Обличчя дiвчини спотворила гримаса страху.

- Невже... невже це примiщення? Поглянь - обличковано...

- Авжеж примiщення! - Кук-Соммерс пiдiйшов до пролому. - На щастя, не житлове. Теж нiби тунель. Давай заглянемо? Вдалинi он свiтло.

- Але ж тут нiчого такого... не повинно бути, - прошепотiла Една. - Я ж знаю проект...

- Не хвилюйся, Мiзинчику, зараз побачимо, що й до чого. - Кук-Соммерс переступив через бар'єр, обернувся i простягнув до неї руки: - Ну ж бо, смiливiше! Отак. Ходiмо. А ти, Няумуко, залишайся тут бiля отвору, до нашого повернення.

- Гаразд, - обiзвався робот.

- I нiкого не пропускай, - ще раз обернувся Джеймс, - це - заборонена зона.

- Заборонена зона, - повторив Няумуко. - Проходу нема.

Една зiщулилась, наче поменшала, здрiбнiла, очi наповнились страхом, дибала мовчки, тамуючи подих, позираючи навсiбiч, хоч тут нiчого не було, крiм голих стiн тунелю.

- Що з тобою, Мiзинчику? - вдавано весело обiзвався Джеймс, хоч i в самого кiшки зашкребли по душi. Йому раптом здалося, що вони потрапили у якусь величезну пастку, аж оглянувся - чи не вернутися, поки не пiзно?

- Слухай, якщо отам лiворуч... - зашепотiла Една, прихиляючись до нього, - якщо там буде хол, а в ньому Атлант... я збожеволiю.

- Цiкаво. Чого ти думаєш, що там...

- Розумiєш, так за нашим проектом.

Кук-Соммерс аж свиснув:

- Що ти городиш? О, таки справдi хол... I Атлант пiдставив плечi пiд балки. Ого, яка могутня постать!..

Зупинилися, важко дихаючи, наче не йшли, а бiгли.

- Я ж казала... Переконався? А там он, - Една простягнула руку, i Джеймс побачив, як тремтять її пальцi, - мусять бути лiфти.

- Ну, лiфти, так що? Треба ж пiдiйматися з цього пiдземелля! А їй не хвилюйся, хоч i лiфти.

Проминули Атланта, ступаючи по товстому брунатному килиму, наблизились до кабiн.

Однi дверцi розсунулись, i навстрiч їм вийшло кiлька чоловiкiв i жiнок, деякi з дiтьми. На Едну i Джеймса нiхто й уваги не звернув, наче їх тут зовсiм не було.

Една запримiтила: жiнки й дiвчата носять незвично довгi сукнi, жодної не було в джинсах.

Мовчки зайшли до просторої кабiни, Една швидко, не вагаючись, натиснула кнопку з цифрою 9.

- Чому на дев'ятий? - спитав Джеймс.

- Хочу ще пересвiдчитись... Розумiєш, за нашим проектом, там мусить бути басейн з водоспадом i фонтанами.

- "Розумiєш, розумiєш..." - перекривив Джеймс. - Я розумiю те, що нiчого не розумiю!

З лiфта вони знову вийшли в просторий хол, такий самий, як i внизу, тiльки без Атланта. I килим тут був не брунатний, а зелений, неначе трава. Лiворуч, за скляною стiною, виднiлась тераса, заставлена столиками i великими парасольками вiд сонця. Брiвку тераси омивали хвилi.

- Так i є... - зашепотiла Една, прохиляючи дверi, - он водоспад, i фонтани б'ють з-пiд води...

- Оце так басейн! - вигукнув Кук-Соммерс. - Та тут бiльше двох акрiв*. Здорово... Дiти на човнах... А сонце... Мусило б уже бути над заходом, так?

______________ * Акр - 4046,86 м2.

- Авжеж, ми виїхали пiсля обiду.

- А воно ще тiльки пiдбивається вгору.

Една, приклавши долоню козирком до лоба, поглянула на голубу протоку неба над ярусами осяяних вiкон.

- Справдi, час ленчу...

За столиками по двоє, по троє сидiли здебiльшого люди середнього вiку i, певне, споживали другий снiданок.

Джеймс несподiвано вiдчув, що i йому хочеться пiдкрiпитися.

- Може, й собi пiдкинемо калорiй? - запропонував своїй розгубленiй супутницi.

- Ми ж пообiдали... ще там... ну, до цiєї пригоди.

- То й що? Сiдаймо, вiдпочинеш i заспокоїшся.

Пройшовши вздовж басейну, вибрали столик якраз над брiвкою, вода хлюпотiла бiля самiсiньких нiг. Сонце заливало увесь простiр яскравим сяйвом, але їх захищала парасоль iз тентового полотна. Тихий шум водоспаду, дзюркотiння фонтанiв приглушували розмови сотень людей, що сидiли за столиками вздовж усiєї тераси. Джеймс вiдкинувся на спинку легенького стiльця, полегшено зiтхнув.

- Ти зiтхаєш, як старий дiд, - обiзвалась Една.

- Уяви собi, Мiзинчику, втомився.

- Я теж, - винувато посмiхнулась Една. - Мабуть, нервове напруження дається взнаки... - Тiльки зараз вона помiтила газету на третьому стiльцi. Поклала на стiл. - Не цiкавишся?

Кук-Соммерс жадiбно вхопив газету, зиркнув на першу сторiнку, здивовано присвиснув i поклав перед Едною.

- Поглянь... Може, менi привидiлось.

- Що саме?

- Дата...

Една подивилась i одразу побiлiла, мов крейда. Пiдвелася, озираючись навколо, кутики її губ тiпалися.

- Слухай, давай тiкати...

- Чого? - вирячився Джеймс.

- Ти ж бачив дату? Це майбутнє... Та ще й не близеньке.

Джеймс знову зиркнув на газету, де пiд заголовком чорною фарбою була надрукована дата.

- Подумаєш, якихось сiмдесят п'ять рокiв! Сядь, Мiзинчику, i не рипайся, зараз ми дiзнаємось, що цi представники майбутнього споживають на ленч.

Една слухняно сiла, проте переляк по зникав, зачаївся в її очах.

- Розумiєш, менi здається, в мене розгвинтився гвинтик...

- Перестань, - сердито сказав Джеймс, - нiчого нюнi розпускати. Було б гiрше, коли б ми потрапили в минуле. Час - це така... така функцiя... Та що ви, будiвельники, в цьому тямите?

Вiн довго ще розмiрковував уголос, пересипаючи мову науковими термiнами i навiть формулами, так що Една справдi не могла нiчого второпати, тiльки клiпала очима.

Тим часом пiдiйшла офiцiантка, жiнка середнiх рокiв, запитливо глянула вицвiлими очима.

- Як завжди! - кинув Джеймс.

Офiцiантка, трохи повагавшись, пiшла. I незабаром принесла якiсь крученики, залитi кремом, а замiсть кави - зелений паруючий напiй. Коли Джеймс попросив вiскi з содовою, жiнка не зрозумiла, перепитала кiлька разiв, зрештою сказала, що про таке й не чула. Кук-Соммерс тiльки пирхнув, узяв ножа i виделку та й почав їсти.

- Мабуть, треба ложечкою, - прошепотiла Една. - Якесь желе...

- Принесла стара вiдьма чортзна-що! - розсердився Джеймс, кладучи ножа i виделку. - Хiба тут розбереш? Мабуть, синтетика.

Свою порцiю, проте, вiн ум'яв швидко, залпом випив зелену рiдину, аж прицмокнув. Една ж тiльки покуштувала того желе, а до напою й не доторкнулася.

- Ти чого, Мiзинчику? - вже лагiднiше спитав Джеймс.

- Швидше ходiмо звiдси.