ГІМН ДЕМОКРАТИЧНОЇ МОЛОДІ

Сава довго думав. Чути було, як на кухні б'ється серце в перекладача з німецької. — Гм, — сказав Сава, — чогось подібного я від вас і хотів. Лише два моменти. Перший — отут, де віддаємо вам тепло своїх сердець, може, краще тепло замінити на жар? — Розумієте, — сказало Саві бюро перекладів, — з огляду на специфіку вашої роботи ми б вам цього не радили. — Ну добре, — незадоволено сказав Сава, — добре. I ще одне, оця фраза — і якщо, не дай бог, зі мною завтра щось трапиться: помоєму, звучить як погроза, ні? — Добре, — відказало бюро перекладів — приберемо. Ще якісь зауваги? — Ні, — відказав Сава, — все нормально, — виклав сто баксів, забрав текст I пішов шукати брата. Треба було відкриватись.

Відкрипя вийшло пафосним. Під щойно збудованою капличкою товпився народ? прийшли пожежники, на беемве приїхав отець Лукіч, прийшла сестра братів Лихуїв із сином, прийшли зацікавлені мешканці житлових масивів, прийшли представники комуністичної партії зі знайомим братам гаслом «НАТО — руки геть від української землі», прийшов Жорік у жовтій сорочці, привів із собою почесного ветерана, сказав, що так годиться, що завжди треба, аби щось сказала старша людина, брати не суперечили, мовчки потисли Жоріку руку і нервово поводили спітнілими шиями. На обох були білосніжні турецькі сорочки, що обтягували братські торси й просякали потом. Першим слово попросив отець Лукіч, він рішуче відімкнув мобілу ї взявся до иромови, — Дорогі миряни, — сказав отець Лукіч, раз по раз позираючи в бік свого беемве, біля якого крутились діти з житлових масивів, — у благословенному місці зібралися ми сьогодні. Благословенне це мїсце, оскільки постало воно з благодаті божої. Тому, дорогі миряни, як казав господь наш, любіть одне одного, а про все інше він подбає сам, — сказав отець Лукіч і широким жестом повів уздовж обтягнутого колючим дротом цвинтаря. — Миряни боязко захрестились. Жорік витер сльози жовтим рукавом сорочки. Наступним слово взяв почесний ветеран. — Згадується мені, — сказав він, — один героїчний фронтовий епізод. Стояла люта зима сорок четвертого. Ми тоді якраз зупинилися під Москвою, грудьми лягли, зима була люта, але ми грудьми лягли, не пустили гада. .

— Жорік, — підійшов до Жоріка Гриша, — що він трусить, яка зима сорок четвертого, яка Москва? — Да розслабся, — примирливо сказав Жорік, — він на Ленфільмі працював, вони тоді кіно під Москвою знімати, з Любов'ю Орловою чи ще з якоюсь проблядцю, я їх завжди плутаю.

— I ось одної глупої ночі вийшов я на позицію, а мороз аж дзвенить, танки не витримують, що вже говорити про чоловіка, да... А я не слабкого десятка був, на мене чотирьох таких, як ви, треба було —показав він на братів Лихуїв. — А місяць аж повниться, і такий мороз, що танки не витримують, е-е-е думаю, мене голими руками не візьмеш, я не простого десятка був, да... I викликає мене головнокомандуючий Іван Степанович Конєв і каже мені — рядовой Білялєтдінов… — тут усі зааплодували і задоволеного почесного ветерана стягли зі сцени, чого він, зрештою, не зауважив. Ветеран схопив Жоріка за жовтий рукав і продовжив свій спіч. Брати дивились на старого, як грифи на помираючу в пустелі худобу, в них уже прокинувся професійний інстинкт, і в почесному ветерані вони справедливо бачили потенційного клієнта. Після цього отець Лукіч оперативно провів молебень, і всі потяглися в капличку на фуршет. Виходячи з фуршету, пожежники тисли братам руки, ми з вами зв'яжемось, — казали, — треба виходити на серйозний рівень. 

Пожежники задзвонили через тиждень; значить, так, — сказали, — тут зараз у Будапешті, по програмі міст-побратимів проходить конференція, По ойкумені. Поїдете? — По чому? — перепитав Гриша. По ойкумені, — повторили пожежники, — коротше — комунальний секгор, недержавні організації, паранормальні практики. Ви потрапляєте під усі категорії. Поїдете? — А бабки? — запитав Гриша. — Вони все башляють, — заспокоїли пожежники, — ми б самі поїхали, але в нас ОБСЄ. — Що? — знову перепитав Гриша. — Коротше, — повторили пожежники, — їдете на ойкумену? — їдемо, — видихнув Гриша. — Ок? — сказали пожежники, — тоді ми даємо їм ваш телефон, вони вам скинуть факс. — У нас немає факсу, — сказав Гриша. — Купіть, — підказали пожежники і кинули слухавку. Гриша розповів усе братові. Сава дав йому двадцять баксів, Гриша пішов у найближчий жек і за двадцятку купив у них факс. — Спишемо по квартальному звіту, — коротко пояснив йому начальник жеку, ховаючи двадцятку в кишеню своїх безрозмірних штанів.

Передзвонили з Будапешта, В офісі випадково не було нікого, крім Гриші, тому розмовляти довелося саме йому. Спочатку він стрьомався їхньої англійської, але потім звикся, згадав увесь запас англійських слів, котрих навчився свого часу від негрів по гуртожитках, і більш-менш успішно відбив першу атаку. Себе він хвастовито називав «зе презідент», свою фірму — «хауз оф зе дез», а визначаючи «профіль бізнесу»; вживав не до кінця зрозуміле йому самому «готік стайл». Наступного дня прийшов факс із Будапешта. Факс прийняв так само Гриша, котрий навчився користуватись апаратом і до факсу нікого не підпускав. Брати схилились над папером, але крім уже знайомого Гриші «хауз оф зе дез», на чию адресу й було адресовано факс, нічого не зрозуміли. Брати подумали й знову побігли до бюро перекладів. Ті мовчки зачинили на кухні перекладача з німецької і так само мовчки схилились над папером. — Вас запрошують на конференцію, — пояснили вони брати, — по ойкумені, — Це ми й без вас знаємо, — вигукнув Гриша.

Але брат його осмикнув. — Просять зробити презентацію вашої фірми, в мультимедійному режимі, — переклало далі бюро перекладів, — маєте — З0 хвилин часу, робочі мови — угорська й німецька, — Що таке мультимедійний режим? — запитав Сава. — Що таке презентація? — запитав Гриша. — Ну, — сказало бюро перекладів, — треба, щоб ви З0 хвилин говорили про свою фірму, бажано зі слайдами. Бажано угорською мовою. — Ти зможеш? — запитав Сава Гришу. — Угорською не зможу, — сказав той. — А німецькою? — I німецькою не зможу, — сказав Гриша. — Ми вам можемо зробити презентацію німецькою, — сказало бюро перекладів, — і спеціально для вас зробимо переклад нормальною, ви зможете показувати слайди, а там уже все буде написано. — А ви шарите в ойкумені? — недовірливо перепитав Сава. — Наш перекладач із німецької шарить, — сказало бюро перекладів. — Добре, — сказав Сава і ще раз осмикнув брата.

Озираючись на Гришу, ввійшов перекладач із німецької. — Я спробую, — сказав він, прочитавши факс, — але хотілося б отримати більш детальну інформацію щодо профілю вашого бізнесу. — Малий, — суворо рушив на нього Гриша, — малий, я тобі одне скажу, — Сава устиг схопити його за руку, — у нас сервіс, у нас сервіс від а до я, ти мене зрозумів? — Перекладач із німецької боязко сховався за комп'ютером. Сава поклав на стіл технічну документацію фірми, Гриша дістав із кишені складений вчетверо аркуш у клітинку із малюнком Жоріка. Перекладач визирнув з поза монітора і подивився на малюнок, — Я можу, — сказав він, — спробувати розписати це як рециклінгову програму гуманітарного профілю. — А це буде по-ойкуменічному? — запитав його Сава, — По-ойкуменічному, звісно, що по-ойкуменічному, поспішив запевнити його перекладач із німецької. — Малий, ой, малий!.. — тільки й прохрипів Гриша.

Перекладач із німецької сам знайшов Саву. — Ми змінили адресу офісу, — сказав він, — тому не шукайте нас. Ось ваша презентація, — простягнув він Саві компакт-диск, — ось переклад нормальною. Я роздрукував вам ДВА примірники. Доплати не треба. — Коли перекладач із німецької пішов, Сава покликав брата, вони довго крутили в руках диск і вивчали переклад. Переклад складався з кількох основних тез, супроводжуваних наочними схемами й малюнками. На малюнках схематичні постаті стояли біля маленьких будиночків, поруч стояв схематичний котел, схожий на польову армійську кухню, і з нього йшов чорний густий дим. — Гм, — сказав Гриша, — добре попрацював малий. — Такі малюнки, — сказав Сава, — в літаках малюють на схемах евакуації в разі авіакатастрофи, — В основу презентації було покладено вже відомий братам текст про мальовничі куточки Слобожанщини та модифіковану капличку, брати ще раз пробігли очима по тексту й почали радитись, кого посилати на конференцію. Гриша їхати боявся, сказав, що в нього з мовами погано, і що він літати боїться, і що не може він кинути офіс, хто ж факси приймати буде, — казав, ні-ні, говорив він братові, — мені не до баловства. Сава їхати теж не хотів, передусім тому, що боявся кинути бізнес на Гришу. Гриша запропонував послати Жоріка, Сава погодився, але не в Будапешт. — А що отець Лукіч? — запитав Сава. — Нє, — відповів задумливо Гриша, — нє, не вийде — на Лукічу три судимості висять. I підписка про невиїзд. Нє... — Почекай, — раптом сказав Сава, — давай Івана пошлемо. — Ну, справді, — зраділи брати, — що ж це ми відразу не подумали, ясно, що треба посилати Івана. — I вони зателефонували своїй сестрі.

Сестра, Тамара Лихуй, рідною сестрою доводилась Гриші, проте Саву теж вважала за брата, що, втім, не зашкодило їм переспати свого часу. В юному віці Тамара вийшла заміж за лейтенанта авіації, осетина за походженням. Від осетина в неї і народився син Іван. З початком першої чеченської чоловік-авіатор несподівано занервував, сказав, що нарешті настав його час і що він їде до Грозного створювати незалежну ічкерську авіацїю — Прокидається Кавказ! — загрозливо кричав він з балкона, помахуючи кулаком у напрямку обласної телевізійної вежі. Доїхав він, утім, лише до Ростова, де влаштувався таксистом і успішно грачував у районі аеропорту. Тамара виховувала сина сама, працювала в готелі «Харків», в старому корпусі, завідуючи поверхом і відповідаючи в основному за готельних проституток. У самі проститутки ц не брали, передусім — через її прізвище. Братів своїх Тамара любила, син Іван третій рік вивчав соціологію. Брати зателефонували Тамарі, — сестрьонка, — сказали, — ти просила малого прилаштувати, є хороша робота. Міжнародний рівень, Комунальний сектор, — Добре, — сказала Тамара, — я його пришлю до вас. Тільки ж ви дивіться, щоб цього разу без наркотиків.

Іван дядю Саву, а особливо дядю Гришу боявся, але материнського слова послухав і прийшов до братів у офіс, лякливо обходячи згромаджені в коридорі свіжотесані домовини. — Іван, — діловито почав Сава, — хочеш у Будапешт? — Від слова Будапешт в Івана встав. — Хочу, — сказав він, — а що треба робити? — Малий, — загарчав із місця Гриша, — ти послухай, малий. — Почекай, почекай, — перебив його Сава, — потрібно виступити на конференції по ойкумені. — Ти хоч знаєш, що таке ойкумена?!! — знову загарчав Гриша. —Знаю — боязко відповів Іван, — у нас семінар був по паблік рілейшинз, от, і там ойкумена тоже... — Ой, малий, ой, малий, — закивав на це головою Гриша. — Тоді так, — тримаючи брата за руку, закінчив Сава> — ось тут на диску наша презентація, ось тобі примірник перекладу, ДРУГИЙ примірник я лишаю собі, ось тобі сто баксів, біжи в овір, скажеш, що ти з комунального управління, там тебе чекають, зробиш паспорт, купиш квиток, післязавтра твій виступ. — Дядя Гриша лише розпачливо клацнув зубами.

I ось далі відбуваються такі події.

В новому костюмі, в нових черевиках і новому плащі, в батьківському авіаторському шкіряному шоломі, з дипломатом штучного покрипя в руках, молодий ойкуменіст Іван Лихуй ступив на борт літака і, розмістившись, замовив собі скотч. Погано стримуючи професійну неприязнь, стюардеса запропонувала йому лимонад. Іван відразу ж розкис.

— Зємеля, — раптом звернувся до нього сусід, — зємєля — дьорнеш? — Сусід дружньо посміхався, був так само в костюмі і в ядучо-салатовій сорочці. Іван подумав, що ось, мабуть, про таких людей в книгах пишуть «повновидий молодик», і ствердно кивнув, Молодик дістав із кишені брюк 0,75 абсолюту і повновидо підморгнув. — Сєва, — простягнув він Іванові опухлу правицю, агресивно зірвав кришку і, надпивши, передав абсолют Івану. Іван приклався до шийки, закашлявся і запив лимонадом. — За знайомство, — дружньо сказав повновидий молодик і знову надпив. — А що, брат, — почав подорожню розмову молодик, коли літак зірвався в небо і лимонад підступив Івану під горло, — по бізнесу чи так? — Культурна програма, — важко сковтуючи, прощепотів Іван, — комунальний сектор. А я, брат — повновидий молодик задоволено відкинувся на спинку крісла, придавивши якусь бабусю, що сиділа позаду, — по партійній лінії. — Це як? — не зрозумів Іван, — Я, брат, з Донбасу, — молодик раптом викинув у бік Івана пухку руку, Іван устиг угнутися, і Сєва перехопив стюардесу, котра ходила салоном і пристібувала пасками безпеки делегацію п'яних українських дипломатів, яким у Будапешті ще треба було пересідати до Брюсселя на саміт по вільних економічних зонах, — мать, — сказав, — мать, нам два чая. Да, брат, — звернувся він знову до Івана, — я сам донецький, з Донбасу, значить, із Донецького обкому, ідеологічний, так би мовити, сектор. Лечу по партійній лінії, — він знову надпив і схопив Іванів лимонад. — А чим ви там у партії займаєтесь? — спитав його Іван. — Ми? — молодик весело засміявся, — ми, брат, створюємо платформу. Ти Маркса читав? — Читав, — відповів Іван. — А Енгельса? — Іван знову кивнув. — А листування Маркса з Енгельсом читав? — ускладнив завдання повновидий молодик. Іван розгублено розвів руками. Молодик засміявся: — Ха, брат, в тімто й штука — ви всі читаєте не того Маркса і не того Енгельса. Треба читати листування. Я тобі одну книгу покажу, — довірливо зашепотів він на вухо Іванові, схилившись до нього так близько, що Іванові навіть здалося, ніби повновидий молодик ним просто занюхує, — це, брат, усім книгам книга? її наш попередній зав ідеологічним сектором написав, ще десять років тому, досі читаю — і відкриваю для себе щось нове. Тут якраз про листування Маркса з Енгельсом, Тримай! — він радісно сунув Іванові м'яту брошуру. — Ми, брат, до виборів готуємось, — продовжив він далі і, відкинувшись назад, знову придавив бабусю, що вибралась була з-під завалів. — Ми їм ще покажемо диктатуру пролетаріату! — молодик повновидо стиснув кулаки. — Ми, брат, знаєш; ще огого. Ось тільки спонсора нашого випустять. — Звідки випустять? — не зрозумів Іван. — Да його мадяри прихопили, він офшор через їхній банк проводив, ну, вони й прихопили. Він у нас на трубі сидів, розумієш? О, брат, у нас такий спонсор — усім спонсорам спонсор. Він у нас сидів на трубі, а тут реверс і: термінал новий, ї, ти розумієш, погіршення митних передумов, і він пообіцяв під шумок якимось кентам із мадярського держдепартаменту провести до них теж трубу, ну, під шумок, ти розумієш, нам не шкода. I ось за що мене зло бере — його ж свої і здали, з фракції, ну, він же, по-перше, ревізіоніст, а по-друге — на трубі сидить, хто таке терпіти буде, розумієш? I здали його мадярам, а мадяри прихопили і тримають нібито за офшор, а який»такий офшор, ніхто не знає, таке діло, брат. Ну, та нічого, на те вона й діалектика.

Ти Леніна читав? — Іван ствердно кивнув. — Ось, так би мовити — в умовах наростання класової боротьби, Нічого, нічого, — повновидий молодик знову жадібно приклався до пляшки, — привид, він, брат, ходить по Європі, нічого. Пролетаріат не залякаєш, ми вже знайшли кінці в держдепартаменті, зараз дамо на лапу, і до виборів його випустять. Ось тоді й подивимось на три джерела соціал-демократії. На, — Сєва вправно витягнув із рукава пачку листівок, — тримай! —' Що це? — запитав його Іван. — Це моїх рук діло, — округло заусміхався Сєва, — я розробляв. У нас школа, розумієш, продовжуємо так би мовити, справу батьків, наш попередній зав ідеологічним сектором свого часу, десять років тому, розробив ахуенну, брат? теорію розпаду капіталу, а я ще далі пішов — я розробив тєорію самозамінності капіталу як такого. — А що це? — знову запитав Іван — з недопитою пляшкою абсолюту в одній руці і так само недопитим лимонадом в іншій він почував себе дещо невпевнено в цьому літаку, поміж цих дипломатів, поруч із Сєвою, поруч із напівпридушеною бабусею, він зовсім розгубився і тому випив знову,

— Що це? — далі сміявся молодик. — Це, брат, бомба, вічний двигун, я їх усіх порвав, розумієш? Ми зараз впроваджуємо це через бюджетний комітет, проб'ємо інвестування, зробимо відкат у фракцію, а там і спонсора випустять. Ех, брат-брат, — Сєва приобійняв Івана, — тільки та революція чогось варта, яка вміє захищатись. Почитаєш потім як-небудь, — діловито сказав він> забрав у Івана пляшку і швидко її допив. Іван розгублено дістав дипломат, витяг звідти прес-реліз і простягнув Сєві: тримай, — сказав, —на, це від мене. — Ділова документація? — з розумінням переглянув прес-реліз повновидий Сєва, — технічні характеристики? – Там є номер нашого факсу, — пояснив йому Іван, — у разі чого — звертайся, ласкаво просимо. — Ех, брат, — розчаровано сказав на це Сєва, — тут же по-англійськи, а я ж німець, я ж з Донбасу. — Німець? — Ну да, — молодикова повновидість набрала печальних обрисів, — з четвертого класу вчив — зайд берайт, іммер берайт, ес лебе ернст тельман, розумієш? — На, тримай, — Іван знову відкрив дипломат і дістав звідти роздруківку. — Це переклад. — Ага, — Сєва обхопив пальцями роздруківку, — розумію, — з повагою сказав він, побачивши схему котла.

В міжнародному аеропорту міста Будапешт Івана накрило, стюардеса йшла вздовж салону і відв'язувала українських дипломатів. — Ладно, брат, — сказав Сєва, — пішов я, мене товариші із угорського цк мають зустрічати, Пам'ятай — самозамінність капіталу як такого! — Він пом'яв Івана в повновидих обіймах, буцнув ногою порожню пляшку з-під абсолюту і пішов на вихід. Іван пішов за ним, За Іваном попхалась недодушена бабуся. В Будапешті йшов дощ.

В аеропорту Севу зустрічали цигани. Попереду стояв циган із гітарою, до червоної сорочки у нього був пришпилений червоний бант, поруч із ним стояв циган із цимбалами, позаду перегукувались кілька строкато одягнених жінок — без інструментів, але з готовністю в будь-який момент підспівати. Сєва побачив циган, ага, викинув угору пухко стиснений кулак, камарада, ес лебе ернст тельман! Циган із бантом торкнувся струн, його напарник ударив по цимбалах, усі заспівали інтернаціонал.

Свідомість до Івана повернулась наступного ранку в готелі, Над ним стояли дві жінки в строгих костюмах. — Містер Лихуй? — спитали вони, — хауз оф зе дез? — Я, я, — відповів Іван і попхався до конференц-залу. — Слухайте нас, — говорили йому по дорозі жінки, — сьогодні другий день конференції. Ви виступаєте третім. — Можна четвертим? — запитав Іван. — Ні, — жорстко відповіли жінки, — четвертим виступає представник сіоністів, якщо його виступ переставити, буде скандал.  Якщо я вам тут наригаю, — сказав Іван, — теж буде скандал. — Все буде добре, — сказали йому на це жінки, — де ваша презентація? — Іван мовчки віддав їм диск — А тези? — запитали жінки. — А тези? — погодився з ними Іван і почав копатись у кишенях нового, але вже пом’ятого плаща. А тези? а тези? — думав він із відчаєм, перебираючи в руках авіаційні квитки, митні декларації рекламні буклети готелю і купу якихось листівок, А тези? Чорт, раптом зрозумів вій, — я ж їх учора Сєві подарував, на пам'ять, чорт, — Це? — нетерпляче запитали жінки, побачивши в його руках листівки, вихопили одну і, втративши до Івана інтерес, пішли в прес-центр. Іван побрів за ними, до виступу лишалось пару годин, можна було спробувати щось зробити. I він не придумав нічого кращого, як із прес-центру передзвонити на фірму. Трубку, як і слід було чекати, взяв дядя Гриша, а, малий! загарчав він долетів, курва! — Дядя Гриша, — почав Іван, намагаючись добрати слова із тієї порожнечі, котра утворилась у нього під горлом, — дядя Грища, ви б не могли мені зараз на цей номер факсом скинути текст презентації? —Малий, — роздратовано закричав Гриша, — ти там шо, я тобі шо! — Ну, дядь Гриш, — заплакав Іван, — ну дуже треба. — Ну, шо ти, малий, — Гриша відчув серйозність ситуації, — ну, ти шо? ти зрозумій — я тобі вислав би цей блядський факс, але я не вмію — я їх лише отримувати навчився, так що без мази.

Іван навіть спробував поговорити із представником сіоністів. Той привітно усміхався до Івана і говорив угорською. I тут закінчив свій виступ другий доповідач. Іван облився холодним потом і пішов на сцену. Потоптався під екраном, набрав повні легені повітря, дістав із кишені Сєвину листівку. Значить, що, думав він? значить, так, хвилин п'ять можна буде робити виступ, наприклад, привітатися з ними, передати привіти, заспівати гімн. Зрештою, можна оголосити хвилину мовчання, це вже буде шість хвилин* .

Зазвучала музика. На екрані з'явилось зображення дружньо налаштованого Ісуса, за яким ішов гурт мирян, внизу готичними шрифтами висвітлилось — Хауз оф зе дез презентс. Велкам ту Юкрейн — ленд оф зе готік парадайз! — В бюро перекладів до справи поставились відповідально — Ісус справді справляв враження людини, яка шойно віддала своє життя за всіх присутніх. — Привид бродить по Європі, — трагічним голосом зачитав Іван перше речення, — привид комунізму! — Після цього музика урвалась і народ якось затих чи що, Натомість з'явився перший малюнок — невеличкий схематичний будиночок, біля якого тяглась огорожа зі схематичним колючим дротом. Навколо будиночка росла схематична трава, на обрії тяглись непривітні хмарочоси» Внизу йшли готичні титри, в яких німецькою мовою йшлося про мальовничі куточки Харкова. — Товариші, — більш впевнено заговорив Іван, — в умовах тривалої політичної стагнації, на тлі безперервного зубожіння робітничих мас, що стрімко росте вгору, розгорнув свою бурхливу діяльність ідеологічний сектор Донецького обкому! Виплекане дбайливою партійною дисципліною молодіжне крило ЦК тримає свої двері відкритими для всіх, кому болить доля трудового народу. — З'явився малюнок номер два. На ньому було зображено схематичну родину, тата, маму й дитя без якихось певних статевих ознак. Вони сиділи під колючим дротом і їли схематичний ланч. — З дня в день, — продовжив Іван, зазираючи до листівки, — не втрачаючи віри й партійної самосвідомості, стають на захист своїх професійних обов'язків трудящі регіону. Не дивно, що ініціативи ідеологічного сектора давно викликають симпатію та любов серед найбідніших верств населення. — Після цього з'явився малюнок, на якому було зображено кілька гробарів, котрі прикопували могилу. Гробарі були схематичні, а ось хрести на могилах були витримані в загальному готичному стилі й здалеку нагадували свастики, Збоку було зображено графік, стрілка рішуче трималась угорі, очевидно, це був натяк на високо підняту планку оперативності та професіоналізмую. — На відміну від інших політичних сил, — пояснив Іван присутнім, — наша партія має чіткий план загального економічного зростання. Взявши собі за зброю безсмертне вчення Маркса—Енгельса, ідеологічний сектор цк рішуче зобов'язується підняти життєвий мінімум кожного окремого громадянина, незалежно від соціального походження, професії та віросповідання. — З'явився малюнок номер чотири, із намальованою на ньому капличкою, обабіч якої стояв схематичний священик, схематичні бабки-плакальниці й схематичний тамада із бокалом у руці — Ідеологічний сектор цк, — прокоментував Іван, — рішуче бореться за поліпшення економічних та соціальних умов проживання робітничих мас, послідовно засуджуючи й виступаючи проти таких рудиментних проявів темного минулого, як релігія, проституція та алкоголізм! — Раптом на екрані з'явилось велике, вусате й незадоволене обличчя Григорія Лихуя, Бюро перекладів, очевидно, не наважилось зобразити його схематично, тому цілий монолог про батька-ветерана розташувався просто під Гришиними вусами, Іван, побачивши знайоме обличчя, на якусь мить занепав духом, але примусив себе знову зазирнути до листівки. — Проте не слід втрачати пильність, — вигукнув він у зал? дивлячись передусім на представника сіоністів. — Знахабніле рило світового імперіалізму знову пхається на батьківську землю! Для них це не просто місце роботи! Для них це місце жорстокої експлуатації та наживи. Але панкам із Уолл-стриту, котрі пхають до нас своє рило, — Іван рішуче ткнув пальцем у бік дяді Гриші, — хочемо нагадати: не дай бог завтра трапиться політична інвазія з вашого боку, і тут ми вас і поховаємо — на території, политій * кров'ю і потом активістів ідеологічного сектора | цк. — Іван перевів подих. Учасники конференції ] теж. Але виявилось, що це ще не кінець. З'явився і останній малюнок, п'ятий, Там було зображено I схематичний котел, з якого йшов густий чорний дим. Біля котла стояли схематичні робітники й кидали в котел предмети невизначеного органічного походження. Поруч було зображено кілька показників у відсотках, причому відсотки ці невпинно зростали. Представник сіоністів обурено вийшов із залу. Іван трішки розгубився, але все ж таки І завершив свою промову: — З внутрішнім оптимізмом та вірою в політичну перспективу на передодні виборів ідеологічний сектор цк заявляє і про постійне зростання кількості членів партії, зокрема про дедалі частіші випадки колективного вступу робітничих мас до струнких лав партії.

Прийшов у партію сам! — патетично завершив Іван, — приведи в партію сусіда!

Або сусідку, — додав він уже від себе, менш упевнено.

Після виступу працівники прес-центру говорити з Іваном відмовились. Колеги ойкуменісти теж намагались на нього не дивитись, відводили очі і переглядали програму на наступний, заключний день конференції. Натомість до Івана підійшов старший чоловік. — Гратулюю! — закричав він. — Гратулюю! Дуже приємно мені тут гостити представника національної молоди! — Іван подивився на його масивний слуховий апарат і закивав. — То було знаменито! — знову закричав чоловік, — по-просту — знаменито! — Ласло Конашевич, — закричав він, називаючись, — наказний отаман ференцварошської паланки задунайської січі! Дуже мене вразила та ваша пекельна машина! — Це котел, — пояснив Іван. — Ага, ага, — не зовсім зрозумів його Ласло Конашевич, — а то попрошу витлумачити для мене — чи то якимось чином свідчить про розвиток української мови на тому зросийщеному сході? — До певної міри, — від і повів Іван — до певної міри.

Повернувшись додому, Іван прийшов на фірму, віддав братам використані квитки, подарував дяді Саві футболку із незрозумілим написом по-угорськи, а дяді Гриші — набір китайських порнографічних листівок, про конференцію розповідати не захотів, сказав, що ойкумена розвивається, і поїхав додому спати. Слідом за Іваном із Угорщини прийшов факс, факс, як і годиться прийняв Гриша, факс було відправлено з шевченкової світлиці ференцварошської паланки і підписано Ласлом Конашевичем. У своєму листі Ласло Конашевич ще раз гратулював за приємну нагоду гостити представника молоди, висловлював своє щире захоплення з приводу пекельних машин і бажав українській стороні подальших успіхів у розвитку української мови та продовженні партизанської боротьби, вислідом якої, за його влучним визначенням, мала б стати Українська Соборна Духова Республіка. Найгірше було те, що факс цей Ласло Конашевич продублював і на адресу комунального управління, Пожежники приїхали до братів Лихуїв самі. Почали кричати. Гриша поліз битись, але пожежники дістали табельну зброю. В результаті пожежники наговорили братам Лихуям, а особливо Гриші, купу неприємних речей, після чого поїхали виправдовуватись перед начальством. — Ах ти ж, блядь, — бідкався Сава, — що ж робити, що ж робити. — Ну, малий, — кричав Гриша, — ну, малий! — Та лиши ти малого, — говорив йому брат, — тут головне, щоб Тамара не дізналась, вона каструє нас, що ж робити, що ж робити. Треба малого кудись вислати, — подумавши, заговорив Сава, — куди-небудь подалі. .— Давай його в капличці сховаємо, — запропонував Гриша, — їсти будемо носити, хай сидить, ніхто не пронюхає. — Отець прокляне, — не погодився Сава, — треба кудись подалі. А як там Єва? — запитав він Гришу. — Нічого, — відповів той, —чекає. — Єва працювала у братів бухгалтером. Мала сорок п'ять років, але завжди носила якісь прикольні шмотки і загалом у всій їхній фірмі єдина виглядала привабливо, Тиждень тому брати, не бажаючи лишати бізнес один на одного, послали її в Маріуполь за партією каменю, яку мали доставити морем безпосередньо в порт. Брати винайняли кілька платформ, дочепили до них окремий вагон, посадили туди Єву і відправили все це в Маріуполь. Але вантаж затримувався, Єва вже тиждень жила в купейному вагоні на сортувальній станції і щодня писала Гриші відчайдушні есемеси. Гриша есемеси відчитував, але сам їх писати не вмів, тому листування в них виходило однобоке.

Івана брати застали вдома. — Де матір? — строго запитав Гриша, проходячи на кухню. — В готелі, — перелякано відповів Іван, зачиняючи за братами вхідні двері, — у них там комісія ОБСЄ приїхала, вона третій день не приходить, розрулює з проститутками. — Да, — задумливо промовив Сава, — в країні — бардак, значить, так, Іван, збирайся, поїдеш на море. — На яке море? — не зрозумів Іван. Гриша заліз до холодильника, знайшов там холодну курку і тепер грізно розривав п зубами, дивлячись Іванові просто у вічі. — Поїдеш у Маріуполь, — сказав Сава, — знайдеш там нашого бухгалтера, тьотю Єву, отримаєш вантаж, привезеш у Харків, купимо тобі скутер, Хочеш скутер? — В цей час Гриша зламав курці ногу, тому Іван вирішив за краще промовчати. — Ось тобі квиток, — сказав Сава, — давай збирайся, ввечері ми за тобою заїдемо.

Ввечері брати Лихуї разом із отцем Лукічем заїхали за Іваном. Іван довго не відчиняв, нарешті розібрався з ключами, і брати ввійшли. Малий ледве тримався на ногах, по квартирі валялись речі, які він так і не зібрав. Сава устиг схопити за руки Гришу й потягнув його на вихід. Посадивши брата до вишневого кольору беемве, він попросив отця пригледіти за ним, а сам побіг за Іваном. Спустився він через десять хвилин, на плечі ніс племінника, в руці — його спортивну торбу, з якої ло дорозі висилались шкарпетки та презервативи. Гришу брат попросив пересісти на переднє сидіння, ближче до водія. Отець Лукіч подивився на Івана, вкотре висловив щире здивування з приводу мудрості господніх діл і стартанув на вокзал. На вокзалі Сава взяв на плечі Івана, Гриша взяв Іванову торбу, отець Лукіч пішов попереду. — Я не візьму його, — сказала провідниця, побачивши Івана, — він мені тут усе загадить, — Отець Лукіч спробував був узяти провідницю на понт, заговоривши про сім смертних гріхів та накладання анатеми, але провідниця несподівано виявилася євангелісткою, тому з отцем не захотіла розмовляти взагалі, — Що ж робити? — запитав Сава сам себе, — Послухайте, миряни, — промовив до них отець, — цей же потяг через Вузлову йде? — Ну? — не зрозумів Сава, — Коли він там буде? — Години за три, — відповів Сава — То повеземо його туди, істинно — доки доїдемо, його попустить, А там завантажимо і з божою поміччю хай їде на море. — Тут усі восхвалили ім'я господнє і поїхали на Вузлову, .. :

На Вузловій вони залишили Івана в салоні беемве і пішли до привокзальної чебуречної, В чебуречній Гриша завівся з працівниками депо. Працівники і депо викинули Гришу на вулицю і вже збирались I добивати, але тут отець Лукіч витяг з-під поли свого твідового піджака хрест, і працівники депо незадоволено повернулись до чебуречної. Але зрозуміло було, що це ненадовго і що треба рвати додому. Брати повернулись до беемве, зазирнули всередину. Іван уже прокинувся і, дивлячись за вікно, намагався зрозуміти, де він. — Значить, так, Іван, — коротко пояснив йому Сава, — ось  твій квиток, потяг буде за годину, твоя платформа I перша, вагон двадцятий, дивись нічого не переплутай і не засни на рейках, зрозумів? — Іван Г кивнув. — А ми маємо їхати, — сказав Сава,  сідаючи поруч із отцем Лукічем, — у нас там колективні замовлення, демпінгові знижки, сам розумієш, — отець Лукіч нервово його підганяв, | Гриша заховався на задньому сидінні і зачинив двері зсередини, — Привезеш вантаж, — крикнув Сава, уже від'їжджаючи, — купимо тобі скутер! — Іван узяв торбу, постояв посеред порожньої привокзальної площі і пішов на золоті вогні чебуречної.

О третій годині ночі в кукурудзяних полях та адміністративних будівлях лежить тиша, і в нічному небі світиться нічне сонце — холодне й невидиме, настільки холодне, що іноді складається враження, ніби небо порожнє, ніби в ньому зовсім нічого немає, так само як у навколишній кукурудзі і навколишніх будівлях; і ось хвилин за п'ятнадцять він виповзає з темряви на світло семафорів — поїзд-привид, довгий рухливий дракон із дитячих жахів, монстр, котрий приходить уві сні до молодих китайців, до виснажених культурною революцією хунвейбінів, сходячи в їхні передранкові фантазії з порцелянового посуду, розписаного на націоналізованих підприємствах червоного Китаю; важко дихає і випускає з ніздрів блакитний дим, вискочивши з кукурудзяних полів на цю тиху й порожню залізничну станцію, востаннє здригається всіма своїми порцеляновими м'язами і завмирає, всього лише на мить, стоянка дві хвилини; Іван стоїть скраю перону, з торбою в одній руці й квитком у другій, і вже знає, що не встигне добігти за ці дві хвилини до свого двадцятого плацкартного, в кінці поїзда, для цього йому потрібно пробігти вздовж приміщення вокзалу, вздовж липової алеї, під холодним нічним сонцем, яке стоїть зараз над його головою, він ніяк не встигає, зупинка посеред ночі вигадана лише для того, аби вискочити на мить із драконячого нутра, вбігти до сонного лункого приміщення вокзалу, купити в буфеті номер два пляшку теплої водки й, заскочивши на ходу до свого вагона, залишити назавжди всі ці липи і всю цю кукурудзу. Тому Іван ще раз дивиться у свій квиток і застрибує до першого вагона, потяг видає гнівний драконячий свист і починає відповзати в напрямку ночі, котра починається за двадцять метрів, закінчуючись десь на Донбасі.

І він заходить до першого вагона і починає йти вперед, себто насправді назад, проти руху потяга, проти загального руху темряви, просувається у зворотному напрямку, проти годинникової стрілки, зупиняючи свій власний хронометр, який у нього й без того не надто добре працює, розвертаючи його від першого вагона до двадцятого, ловлячи всі запахи і всі спалахи ночі, яку йому доведеться прожити в своїх двадцяти вагонах. Оминувши двох провідниць, котрі тихо перетягували з одного купе в інше якісь трупи, він пройшов далі і заглибився в безкінєчний солодкий тунель плацкартних сутінків. У вагоні пахло вугіллям та прянощами, до всього цього домішувався запах кип'яченої води, і чим довше він стояв у наповнених диханням коридорах, тим більше запахів розрізняв, виокремлюючи і називаючи їх для себе, кожен окремо — окремо запах провідниць, які пахли вишневим чаєм і фарбованим волоссям, окремо запах солдатів, які пахли одеколоном і спермою, окремо запах проституток, які пахли одеколоном і спермою солдатів, запах циганських дітей, котрі пахли материнським молоком і анашею, пальці і губи в яких пахли гострим херсонським драпом, яким вони набивали свої теплі глиняні люльки, запах групи інвалідів, котрі їхали на гастролі в шахтарські райони і пахли шкіряними гаманцями й каблучками, зробленими з фальшивого срібла? до всього цього домішувався запах золотих коронок, дерев'яних протезів, теплих яблук, фруктових настоянок, вчорашньої преси, армійських ковдр — густий і гіркий запах десятків армійських ковдр, він перетікав із тамбура в тамбур, з першого вагона

до другого, в якому пахли церковні календарики на минулий рік у кишенях працівників артілі глухонімих, котрі вже кілька місяців не могли вибратись із цього потяга, пахли краплені колоди в піджаках катал, котрі їхали на море відкривати сезон, пахли теплі ксероксні відбитки в папках членів делегації ОБСЄ, котрі їхали закривати металургійний комбінат, пахло біжутерією дівчаток ще однієї великої циганської родини, котра займала піввагона й тамбур, і він ішов за цим запахом і переходив

до третього вагона, вирізняючи запах фольги на іконах, запах дерев'яних вервиць у руках семінаристів, один із яких щойно приніс теплу водку з буфету номер два, запах свіжих підроблених паспортів, запах монет і нагрітого шоколаду, запах адреналіну, який виділяли два дилери, котрі їхали за товаром, запах дитячих іграшок, паленого коньяку, хромованого заліза, мідного посуду, свіжих порізів на шкірі, змішаної з цукром слини, залитих спиртом виразок, розмазаних по обличчю сліз, запах жіночої шкіри, протягом усієї цієї подорожі, крок за кроком, із вагона

у вагон, жіноча шкіра, яка пахне родимками і шрамами, венами й татуюваннями, шкіра, що пахне диханням і голосом, яким до неї промовляли, жіноча шкіра, яка пахне воском і тканиною, тютюном і медом, сухим вином і жовтими простирадлами, цей запах забивався в складки одягу і в'їдався в сутінкові шви, і, зайшовши до п'ятого вагона, він ще ловив його у повітрі, відчуваючи разом із тим усе більш примхливі й химерні запахи, наприклад запах серійного вбивці, якого давно шукають у західних регіонах республіки, запах дамських журналів, запах шкільної крейди, запах хліба в ранкових магазинах, запах університетських аудиторій, запах натільних хрестиків, браслетів, бюстгальтерів, телевізорів, запах річкової води, запах власного поту, запах рукавичок давньої знайомої, які вона колись забула, а він так і не наважився їй віддати, запах бабок? солодкий збуджуючий запах бабла, запах тертих банкнот, кислувато-терпкий, щемкий і насичений запах грошових знаків, запах бабок, схожий на запах життя, схожий на запах річкової води і осіннього диму, так пахне перша губна помада, так пахне водяра, яку виригуєш зранку, так пахне повітря навколо тебе, і тоді він відчинив двері тамбура і зайшов

до шостого вагона, в якому їхали скаути і стояв запах брезенту й цукрової вати, запах фотоплівки і запах розлитого бензину, запах попелу, рваного паперу, трави на одязі, запах петінгу, кіосків, мастила, тягучого безкінечного клею, клею, який розтікається між пальців, холоне в темрйві, заливає вагони, підступаючи під горло, білий тягучий клей, із якого він намагається вирватись, тягне його на собі, ніби пожиттєву ношу, цей свій клей, із його запахом, із його тягарем і легкістю, прямо

до сьомого вагона, в якому їхали в'єтнамці й різ» ко пахли італійським секунд- хендом, ремонтним вапном і гарячими стравами, які вони взяли з собою в безкінечну подорож східними областями, і їхня мова пахла жовтневим снігом і землею, на якій давно ніхто нічого не садив, тому вони переважно й мовчали, тримаючи при собі свій запах і свою мову> і в цій тиші він завмер на мить поміж вагонами, але потім знайшов у собі сили і почав рухатись далі,

до восьмого вагона, в якому пахло одягом чужих людей, перукарнею, асфальтом, птахами на підвіконні, ламаними ключицями, різаними зап'ястями, проламаними черепами, жувальною гумкою, приліпленою знизу до поверхні столу.

бинтами і портвейном, сексом і нагрітим серпневим оіерним мулом, дощовою водою, котра натікає в залишені на веранді горнята і тарілки, піском, котрий пересипаєш у пальцях, піском, котрий забивається в черевики, здіймаетьея вітром, за~ стряє у волоссі і скрипить на зубах, пересушеним мертвим піском, що просушується, як фотовідбитки, запахом пороху на розкиданому нею одязі,

у дев'ятому вагоні пахло перцем ї меблями, пахло їхнім старим помешканням, з якого вони з'їхали, коли йому було сім років, пахло годинниковим механізмом, з якого здуваєш павутину і намагаєшся його запуетити по новій, але старі годинники майже не мають запаху, вони втрачають запах разом із почупям ритму, мертвї речі пахнуть порізному, мертва шкіра пахне своїм минулим, мертве життя поособливому пахне тим, що починається після нього, і він залишив цей запах і ввійшов

до десятого вагона, побачивши там купу знайомих облич, настільки знайомих, що він навіть не міг їх назвати, до того ж вони й не потребували називання, він згадав, як пахнуть речі цих

знайомих, їхні ключі, документи, фотоальбоми, сорочки в їхніх шафах, бритви, щітки для взуття , ножі для вбивання тварин, зброя для самозахисту, алкоголь для самозаспокоєння, йод для само™ знищення, радіо для злості, телефонні автомати для зберігання тиші, коркотяги для внутрїшньої дисципліни, сонцезахисні окуляри для захисту від сонця, мідні таблички на дверях, витерті поручні в під'їздах, поштові скриньки, розбиті балкони, теплі хідники, трамвайні маршрути, автомобільні розв'язки, осінні парки, порожні вулиці, густе літнє повітря наповнене запахом дощу, котрий ще не почався,

і вже в наступному, одинадцятому, вагоні він раптом зрозумів, що це було останнє, що він міг упізнати, і далі його вже вів запах, якого він раніше не знав, тому й упізнати не міг, дивне хитке відчуття, ніби хтось пройшов повз тебе, не лишивши по собі жодного знаку, жодного натяку, лишивши тільки саме відчуття, якого, втім, вистачає, аби йти за ним, вишукуючи його продовження в наступних вагонах, у темряві, що їх наповнює, ловити його розпорошені рештки, ніби рештки розбитої армії, котра ховається в лісах,

дивний запах, якому він ніяк не міг дати назви і який ніяк не міг йому дати спокою, так пахне повітря; коли воно зникає, так пахне відсутність повітря, відсутність життя і відсутність спогадів, можливо, саме за цим запахом він і зайшов так далеко, аж до свого двадцятого вагона, а зайшовши й відшукавши своє місце, раптом зрозумів, що воно, місце, виявляється, кимось зайняте, і що поїзд цей, виявляється, зовсім не його, і що він ішов зовсім не в тому напрямку, хоча в цьому поїзді напрямків лише два — з початку до кінця, чи з кінця на початок, тому він мовчки розвернувся і почав вибиратись назад, орієнтуючись у навколишній темряві за зорями, за голосами провідників, за знаками і зарубками, зробленими по дорозі сюди, але переважно все-таки за запахами.

— Вставай, — почув Іван над собою, розплющив очі й побачив жінку, що схилилась над ним, так що її волосся спадало йому на лице, — вставай, скільки можна спати. — Іван спробував підвестись, з першого разу йому це не вдалось, але потім якось таки підняв голову і роззирнувся навколо. Власне, роззиратись не було на що — він лежав у купе> біля нього сиділа жінка в якомусь прикольному офіційному костюмі й курила біломорину, випускаючи дим просто йому в обличчя, від чого йому ставало ще гірше, хоча, здавалося б, — куди гірше. — Де я? — запитав він, навіть не чекаючи хорошої відповіді. — Синок, — сказала жінка, — ти в Маріуполі, і я сьогодні — твоя мама. — Мама, — повторив Іван і знову впав. До тями він прийшов за пару годин, жінка зайшла до купе і поставила на столику різні компреси, примочки, пляшечки з фармакологією та інші речі, за допомогою яких вона збиралася повернути піддослідного до життя. — Хто ви? — знову запитав Іван.

— Синок, — сказала жінка, — я твій бодун, і відтепер ти слухаєшся мене. — Що значить — відтепер? — не зрозумів Іван. — Відтепер, — сказала жінка, — це звідтоді, як я викупила тебе у циган на станції Маріуполь-пасажирський і перевезла сюди — на сортувальну, де нам із тобою, очевидно, і доведеться пережити кілька найближчих днів. — Тьотя Єва, — нарешті зрозумів Іван і відкинувся на подушку. — Ну-ну, — сказала тьотя Єва, — все буде добре, — вона взяла компрес і схилилась над Іваном, волосся в неї пахло ліками й сухою травою, вона торкнулась його шкіряного авіаторського шолома, в якому він спав, і Іван раптом потягнув її до себе, вона спочатку завалила йому мокрим компресом, але несподівано попустилась і кинула компрес на сусідню лавку, Іван навіть не знав, що з нею робити, просто торкався долонями її обличчя, розмазуючи помаду й туш, тоді вона схопила його за барки і різким рухом розірвала його сорочку, ну а далі вже вони почали борсатись у теплих плацкартних простирадлах і в своєму одязі, він розстібував її защіпки, вона далі шматувала його сорочку, він торкався губами її сережок, вона кусала його вени й ключиці, він стягував із неї все, що можна було стягнути, вона вилизувала язиком його піднебіння, він перевернув її і подивився на неї згори — в неї було фарбоване темне волосся і кула різних прикрас на шиї, різні амулети, буси, намиста, ланцюжки, різні іконки й сатанинські знаки, він довго й ретельно перебирав їх у пальцях, придивлявся і принюхувався до них, аж вона не витримала і скинула його з себе і просто витрахала його, наскільки жінка може зробити це з чоловіком в подорожніх умовах — себто довго й пристрасно.

— Що ми тут робимо, Єво? — питався він, стояв серпневий вечір, вони зачинились у своєму купе, удвох на цілий вагон, вона лежала на ньому і вчила його курити біломор. — Ми чекаємо на вантаж, — відповіла Єва, — А коли він буде? — Іван закашлявся. — Не знаю, — відповіла Єва, — сходи до начальника станції, спитайся, можливо, він щось знає. — Добре, — сказав Іван, — гаразд, — забрав у неї з рук папіросу, забичкував і поліз до неї цілуватись.

Потім він довго блукав між товарняків, поміж цистерн і поштових вагонів, переходив колії, топтав червону вокзальну траву, намагаючись вийти до станції, врешті побачив якогось колійника, котрий і пояснив йому, як знайти начальника станції. Начальник станції до роботи ставився фанатично, тому на станції і ночував. Іван знайшов його кабінет, постукав, — Я роздягнений, — крикнув начальник. — Дякую, — відповів Іван і ввійшов. Начальник сидів на ліжку, був у рожевого кольору сімейних трусах і офіцерській шинелі, котру він використовував замість халата. — Ти хто? — незадоволено запитав він Івана. Іван плутано пояснив. — Ага, — відповів начальник, — ясно, я, — сказав він, — знаю твоїх родичів, вони мене колись від негрів урятували я боржник, — сказав він і повів Івана показувати станцію. Він ішов попереду, в залізничному кашкеті, китайських кросівках та офіцерській шинелі на голе тіло, Іван ішов слідом у авіаторському шоломі, йому починав подобатись цей бізнес, до того ж йому подобалась Єва, до того ж вона навчила його курити, чим не початок нормального життя, попереду йшов начальник станції і пояснював — це, — казав він, — цукор, це — насоси, тут у нас нафта, тут радіоактивні відходи, ніхто, блядь, не знає, а вони у нас тут уже другий місяць стоять, це — вагони міноборони, вони зими чекають, хочуть у Росію перегнати і продати на Кавказ, тут у нас аміак, тут у нас теж аміак, на хуй нікому не потрібний, — пояснив він Іванові, — завезли і кинули, а мені охороняти, так, далі — тут гіпсокартон, будемо гнати на Харків, тут верстати, тут знову цукор, а тут, подивись — тут мої улюблені, — він підвів Івана до безкінечного товарняка, який останніми вагонами губився в синьому серпневому повітрі, знаєш що це? Це наркотики. — Як наркотики? — не повірив Іван. — Так, натурально наркотики, — відповів начальник станції і застібнув шинель на верхній ґудзик, — сорок вагонів наркотиків. — А як же? — розгубився Іван. — А ось так, — пояснив начальник станції, — вони у нас як бавовна проходять по накладних, посередників перестріляли, і вони тут уже другий рік стоять, уявляєш? — Раптом засигналила рація, начальника викликали до телефону, він потиснув Івану руку, сказав заходити в разі чого і побіг на станцію, змахуючи полами шинелі. Іван покрутився біля вагонів із наркотиками і пішов до Єви.

Так минув тиждень. Вантаж до порту все не прибував, Єва писала братам усе рідше, Іван з вагона майже не виходив, вони цілими днями лежали на теплих простирадлах і кохались, Єва навчила його спочатку не кінчати відразу, потім навчила кінчати разом із нею, вона засинала першою, і Іван довго розглядав її тіло, за віком вона була як його мама, лише виглядала краще ї вміла, очевидно, більше, Іван перебирав її металеві й пластмасові намиста, відчував, як до ранку охолоджується срібло її кульчиків і перснів, спостерігав, як лущиться лак на її нігтях, дивився, як відростає її волосся, вона прокидалась, і тоді засинав він, вона одягала свій офіційний одяг, фарбувалась і набувала цивільного вигляду, аде тут він прокидався і тягнув її до себе в ліжко і так без кінця.

– У тебе є діти? — питався він її, — У мене є громадські обов'язки, — відповідала Єва, вона заборонила йому розпитувати про и життя, говорила, що вона на роботі, погрожувала, що коли він буде и діставати, вона напише братам і поскаржиться, що замість займатись ритуальними послугами він, себто Іван, займається з нею оральним сексом. Іван конфузився, затихав і йшов блукати між товарняками. Він познайомився з колійниками, колійники з повагою відгукувались про свого начальника станції, казали, що чувак уже другий рік ховає десь на станції сорок вагонів наркотиків і ніхто не знає де, дехто з колійників припускав, що і сам начальник станції не знає, Іван на це багатозначно мовчав, Вечорами вони сідали під вагонами і курили анашу, Івану подобалось ходити безкінечними серпневими вечорами вздовж товарняків, читаючи маркування і прислухаючись, що там у них всередині. Іноді він заходив до начальника станції, кімната начальника була заставлена ящиками з вином} він відкорковував пляшку, і вони сиділи до ранку біля відчиненого вікна, за яким починалась сортувальна станція з сотнею тисяч товарних вагонів.  

— Ти не завагітнієш? — питався Іван у Єви. — Не від такого ублюдка, — говорила Єва, Іван ображався, але вона хапала його за руки і не давала йому піти, вони цілими днями блукали вагоном займались любов'ю, достойне заняття для двох безтурботних людей посеред безкінечного серпня на одній, усіма забутій сортувальній станції. — Мені зараз сорок п'ять, — пояснювала вона, — за пару років я почну старіти, і тоді все це — і косметика, і срібло, і одяг будуть важити для мене значно більше, я буду ховатись за них, буду надавати їм все більшого значення, зараз я роздягаюсь для тебе і не одягаю білизну, коли ти просиш, так і ходжу цілий день, знаючи, ідо ти думаєш про це весь час, але згодом і це минеться, в старших жінок з'являється прив'язаність до речей, залежність від звичок, які в більш юному віці здаються милими й симпатичними, не заперечуй, ти не знаєш про це зовсім нічого ти навіть не знаєш, якою пастою я чищу зуби> якби ми зустрілись із тобою всього на пару років пізніше, всього цього не було б, розумієш, я просто не дозволила б тобі роздягати себе, тому що в певному віці, роздягаючись, людина позбавляється не просто одягу, вона позбавляється життя. I щоб не позбутись його остаточно, ти не дозволяєш нікому роздягати себе, як би тобі цього не хотілося, і хоч життя триває як і рані шкіра вже починає втрачати цю здатність реагувати на чужі дотики, на стороннє дихання, просто ти цього теж не розумієш тепер, для цього має минути якийсь час? і для мене він минатиме більш боляче, ніж для тебе. Який із цього всього висновок? — зверталась вона до нього, але він не знав, що сказати, і вона сама давала відповідь: — Що б не бро, спробуй завжди кінчати разом із нею, може, тоді щось у вас і вийде.

Наприкінці серпня приїхали Гриша з Савою, спочатку Єва хоча б іноді посилала есемеси, потім припинила їх надсилати взагалі не те, щоби брати хвилювались, але Тамара влаштувала скандал, вони зібрались і приїхали на викупленому в отця Лукіча беемве. Знайшли свого друга, начальника станції, начальник станції сказав, що з малим все ОК, а ось вантажу і далі немає, і платформи їхні стоять порожняком, краще забрати їх звідси від гріха, та й малого краще забрати від гріха, сказав він, брати занервували і побігли шукати свої платформи. Врешті знайшли вагон, видерлись нагору і пішли по коридору, відчиняючи двері купе. В третьому побачили Івана, Єва лежала на ньому зверху і курила біломор. Гриша застряг у дверях. З-поза його спини висунувся Сава, ах ти сука, крикнув він, блядь, що з малим зробила, схопив Єву за волосся і потягнув її на вихід. Іван кинувся було до нього, але Грища завалив його назад на полицю, давай, малий, — сказав, — одягайся — додому поїдемо. Іван почав швидко одягатись, Гриша все контролював, давай-давай, підганяв, давай швидше, нарешті Іван натягнув взуття і вискочив із купе. Гриша побіг за ним. Біля вагона Сава добивав своїми саламандрами Єву, вона лежала на червоній залізничній траві і прикривала руками голову, Сава, утім, по голові й не цілив, б'ючи в основному по животу, що ти робиш?  закричав Іван, але Гриша схопив його за шию> спокійно, малий, — сказав він, дещо налякано дивлячись на брата, — спокійно, він знає, що робить, Гриша, очевидно, сам такого не чекав. Сава ще раз завалив Єві, відійшов убік, нахилився і витер травою кров із черевика. — От, сука, — сказав, — саламандри зовсім нові були, розбив об суку. — Іван стояв і дивився на голу Єву, яка важко дихала і стікала кров'ю, давай-давай, — сказав Гриша, — треба йти, пішли звідси, — Сава перевів погляд на Івана, поїхали, — сказав, — поїхали, — а як же вона? — спитався Іван, – поїхали, – повторив Сава і пішов у напрямку станції. Гриша потягнув Івана за ним. На станції вони запхали Івана до беемве, посигналили начальнику і від'їхали в північному напрямку. Іван дивився за вікно, розглядав хмари, які пливли з моря, розглядав фури, які вони легко обганяли, розглядав будинки й перехожих і думав, що години півтори вони будуть гнати вперед, на північ, а вже потім десь зупиняться, тому що будь-яка подорож потребує зупинок, і будь-який водій, яким би витривалим він не був, мусить в якийсь момент зупинитись. I чим довше ти їдеш, тим довшими стають зупинки, аж доки в якийсь момент ти не зупинишся зовсім, не в змозі рушити далі, на відстані одного перегону від того місця, куди ти мав приїхати, де ти не був так давно і де тебе зовсім-зовсім ніхто не чекає.

Особливості контрабанди внутрішніх органів

Особливістю перевезення внутрішніх органів (чи їхніх частин) через державний кордон України є, перш за все, неузгодженість окремих пунктів та цілих розділів митної декларації, прийнятої Україною на Загальноєвропейському економічному саміті в Брюсселі, в травні 1993 року. Згідно із пунктом п'ятим розділу першого згаданої декларації, Україна мусила б відповідальніше ставитись до вивозу внутрішніх органів із власної території на території дружніх нам країн. Проте вже з поправок, прийнятих позачерговою сесією парламенту і підписаних безпосередньо президентом країни, стає незрозумілим – які саме країни вважати для нас дружніми. I тут виникає неузгодженість перша. Кому з сусідів можна простягнути руку довіри та економічної співпраці? Румунам?

Румунські прикордонники виходять теплого серпневого ранку з казарми, сірий полин росте біля воріт і печальний заспаний вартовий обтирає пил із ручного кулемета марки льюїс,  попереду йде капітан, за ним два рядових прикордонники, вони дістають спаковані для них сухпаї, жують свою мамалигу чи які-небудь інші румунські народні страви, один із рядових дістає із зеленої військової сакви літрову пляшку вина, надпиває з горла, передає капітану, капітан теж надпиває, хмуриться і дивиться в плавні, покриті блакитним ранковим туманом, десь туди, на схід, звідки щоранку прилітають чаплі і виловлюють в очереті беззахисну румунську рибу, Прикордонники йдуть мовчки, п'ють теж мовчки, лише інколи хтось із них зганяє з насидженого місця випадкову птаху і та лунко влітає в туман, від чого рядові здригаються, а капітан лише зневажливо причмокує язиком мовляв, що за засранці, що за туман, що за життя таке; в місці, де ріка звужується, вони спускаються до берега і починають пробиратись очеретом, по стежках, протоптаних коров'ячими чередами, попереду йде капітан, за ним солдат із мамалигою, останнім іде солдат із вином, яке він, до речі, вже майже допив. Стоп, раптом тихо наказує капітан, і солдати сторожко знімають карабіни з плечей, ось вона — показує він на велику чорну трубу, що лежить у густому тумані, гублячись у ньому майже цілковито. Капітан підходить до труби, присідає і дістає з похідної планшетки пакет із Штабу. Солдати стають обабіч нього і тримають карабіни напоготові, один із них добиває свою мамалигу, іншому хочеться відлити, але хто йому дасть відлити на посту. Капітан розгортає пакет, довго розглядає намальовану на аркуші паперу схему нафтопроводу врешті підходить до труби, знаходить потрібний кран і рішуче його закручує. Всьо, каже капітан, дивлячись кудись на схід, пиздець вашому реверсу, каже він, і всі повертаються до казарм.

Що далі? Молодий угорець, котрий сьогодні чи не вперше заступив на чергування весь час знічується, коли до нього звертаються водії фур; він розуміє, що вони переїжджають цей кордон по кілька разів на тиждень, а він ще пацан, він ще майже нічого про це не знає, він не знає ще майже нічого про життя і смерть, про любов і зраду, про секс, до речі, він теж майже нічого не знає, він навіть дрочити як слід не вміє, тому коли до нього звертаються жінки, знічується особливо, густо червоніє ї переходить з російської на англійську,

якою жодна з жінок не говорить, і він від цього знічується ще більше. Старий капрал, котрий сьогодні є начальником зміни, ще з ночі десь зник, очевидно, знову дивиться порно по сателіту, або бейсбол, в Америці зараз грають в бейсбол; а він мусить стояти в кабінці і говорити з цими жінками, від яких пахне життям і горілкою, говорити до них ламаною англійською або ламаною російською, слухати від них їхню ламану від життя і горілки українську, пояснювати їм умови перевезення внутрішніх органів і горілчаних виробів, забирати в них зайвий алкоголь, забирати в них електричні прилади і шоколад, забирати в них вибухівку і ручні гранати ргд, забирати в них для капрала журнали гастлер, забирати в них для угорської економіки спирт, ефір, кокаїн, ароматичні палички із запахом гашишу, освіжаюче масло з героїновими витяжками для тайського масажу, геморойні свічки з конопляним екстрактом, циганське жіноче волосся в слоїках, риб'ячу і людську кров у термосах, заморожену сперму в капсулах з-під парфумів кензо, сіру речовину мозку в кульочках із салатом олів'є, гарячі українські серця, загорнуті в свіжу російськомовну пресу, всі ті речі, які вони намагаються провезти в туристичних наплічниках або картатих торбах, у дипломатах, обтягнутих штучною шкірою, або в футлярах з-під лаптопів; він змучено дивиться на футляри з-під лаптопів, напаковані солониною й презервативами, він розгублено розглядає білі безрозмірні бюстгальтери, зроблені з сукна, з якого шиють вітрила й роби для матросів, на ранок до нього підходить жінка, років сорока, але їй ніколи цих сорока не даси, ці українські жінки, вони так виглядають, що їм ніколи не даси їхнього віку, ти й знаєш, скажімо, що їй уже сорок, але дати їй ці сорок ніколи не даси, і від неї теж пахне довгим життям і теплою якісною горілкою, і вона говорить: пропусти мене, я поспішаю — у мене син у лікарні, і губи в неї так відчайдушно перемазані темно-червоною помадою, що угорця раптом перемикає; стоп, говорить він собі, стоп, який син, яка лікарня, щось його насторожує в цьому всьому, можливо те, що вона палить міцні чоловічі папіроси, а можливо? те, що жодної такої лікарні поблизу немає, але він говорить їй — секундочку, і біжить по капрала, капрал ледве встигає защіпнути ширіньку і, страшно злостячись, виходить таки за ним на майданчик для автомобілів, залишивши напризволяще свій бейсбол, бачить стару копійку, на якій припхалась жінка з темно-червоними  слідами крові й помади на устах, і все розуміє — він кличе двох механіків, ті знімають передні крила і знаходять там цілий арсенал — блоки цигарок, цілу купу нелегального тютюну, діаманти, золото і чеки з ломбарду, окрилені першим успіхом, вони лізуть в салон і знімають заднє сидіння, там, ясна річ, знаходять рештки контрабанди, потім ще розбирають дверцята і приладну дошку і загалом розбирають копійку, наскільки це можливо в похідних умовах, проте більше нічого не знаходять і зникають собі з почуттям чесно виконаної роботи, жінка приречено присідає на холодний асфальтовий бордюр й уважно розглядає молодого угорця, і в погляді її ненависть так дивно перемішана з ніжністю, що чувак підходить до неї і просить у неї запалити; вона нервово сміється, показує йому на гору вилученого тютюну, але потім дає свою міцну чоловічу папіросу; так Вони й сидять, щасливі й змучені, вона — тримісячною вагітністю, він — першою мимовільною еякуляцією.

Ну, і ще таке. Три поляки ось уже другу годину намагаються позбутись української проститутки, яка в свою чергу вперто намагається перетнути кордон. Послухай, говорять вони, який Ягелонський університет? Ми ж тебе третій раз цього року пропускаємо, це не говорячи про інші зміни, їдь додому, ми не хочемо неприємностей, але вона їм говорить — стоп, ви не хочете неприємностей, я не хочу додому, давайте вирішимо це питання полюбовно, як прийнято у нас в Ягелонському університеті, я все одно не поїду додому, ви, натомість, мене знаєте, так що боятись вам немає чого, у вас є презервативи? I вони чомусь погоджуються, чомусь їм не стає духу опиратись, саме ніч, найбільш спокійна пора, їх тут, напевно, ніхто не застане, до ранку у всякому разі вони мають спокій і тим більше — презервативи у них є! I вона починає роздягатись, вони натомість роздягатись не поспішають, вони якось прилаштовуються до неї, просто на канапі для відпочинку персоналу, утрьох, ну і плюс вона, звичайно ж, вибудовують химерну конструкцію, в серці якої б'ється вона, і тільки їм усе починає вдаватись, тільки вона звикає до смаку презерватива і до їхнього дещо аритмічного руху, як за вікном лунає вибух, різкий гранатний вибух, від якого скло тріскає і вилітає, і пил підіймається в ліхтарному

світлі; тоді вони раптом згадують про колону циганських автобусів, напакованих японськими, як вони стверджували, телевізорами без кінескопів, їм раптом пригадується, якими недобрими поглядами проводжали їх звечора цигани, котрих вони маринували на митниці третю добу, до них раптом доходить сенс тих незрозумілих проклять і офіційних апеляцій, що їх цигани викрикували на адресу господа бога і польського уряду; тоді вони всі різко з неї виходять, останній виходить особливо різко й боляче, вона скрикує, але п вже ніхто не слухає — поправляючись на ходу, поляки вибігають на вулицю, вона вибігає за ними, і перша ж випадкова куля розвалює їй праве коліно, вона падає на асфальт, на холодний польський асфальт? такий свіжий і такий негостинний, за кілька годин її заберуть українські лікарі, за кілька місяців вона почне ходити — спочатку на милицях, потім — усе життя — з ціпком, так і не потрапивши до жодного справжнього західного борделю, не говорячи вже про Ягелонський університет.

Все твоє життя — це боротьба з системою. Причому ти з нею, курва, борешся, а вона на тебе навіть уваги не звертає. Вона, щойно ти зупиняєш її на вулиці і починаєш валити просто в очі все, що думаєш, демонстративно відвертається до випадкового перехожого і питається, котра година, збиваючи весь твій пафос і лишаючи тебе сам на сам зі своїми протестними настроями. Чому вони вибудовують переді мною загати і лінії оборони, чому вони позбавляють сенсу мої спроби порозумітись із ними, для чого їм мій розпач, невже вони отримують від цього задоволення? Жахливі середньовічні процесії, жорстокі душі контрабандистів, ненависть і приреченість кур'єрів та погоничів караванів, котрі намагаються пропхатись крізь неприступні мури кордонів, разом із усім своїм злочинним крамом, разом із усім нелегальним бізнесом, не розуміючи, звідки взялися ці прірви посеред теплого серпневого простору, хто поділив їхні каравани на чисті й нечисті, хто поділив їхні душі на праведні й грішні, хто поділив, врешті решт, їхні візи на шенгенські і підроблені?

Тут згадується така історія. Один мій знайомий, з яким ми навчались в університеті, закохався, що з ним, у принципі, траплялось не так часто. Його дівчина була філологом, вчила іноземні мови, сука була рідкісна, але він на це не зважав, закохався, одним словом. I ось вона, я ж кажу — сука, несподівано вирішила поїхати в Берлін на мовну практику. Він провів її на вокзал, довго й пристрасно обіцяючи її чекати, вона неуважно слухала, на прощання печально його поцілувала і поїхала. А він з розпуки запив. Через місяць хтось сказав йому, що вона в Берліні вийшла заміж — покинула рідний університет, забила на мовну практику, знайшла собі якогось італійця і вийшла за нього заміж. Після цього він, як би це правильно назвати — запив інтенсивніше, пив цілий шсяць, завалив сесію, в якийсь момент зупинився і пішов в овір. Зупинись, казав я йому, куди ти поїдеш, ця сука знову кине тебе, але він не слухав, просив не називати її так, казав, що розуміє її, що їй ще лишалось, казав, вона, пояснював, просто нещасна й вразлива жінка, яка не витримала розлуки, сука вона, намагався я його переконати, але він навіть слухати не хотів. У серпні він отримав паспорт і поїхав до Польщі

Щось сталось, щось жахливе й невідворотне, щось змусило її зрадити> думав він, стоячи на польському кордоні й приглядаючись у серпневих сутінках до колони циганських автобусів, вантажених зіпсованими в'єтнамськими телевізорами, дивлячись на машину швидкої допомоги, котра яскраво світилась у темряві, ніби велика мушля на океанському дні, розглядаючи трьох розгублених польських митників, котрі вантажили до швидкої допомоги студентку Ягелонського університету, щось поза сумнівом сталось, але все ще можна поправити, усе ще може стати на свої місця, усе буде добре. Але він не знав головного — поправити ніколи нічого не можна,

В Хелмі він купив у циган шенгенську візу. Цигани довго торгувались, пропонували купити в них партію телевізорів, пропонували купити в них білоруську проститутку, виводили її з автобуса й показували, дивись, казали, яка красуня, у проститутки не було переднього зуба, вона була п'яна і весела, весь час кричала і заважала торгівлі, але цигани стояли на своєму, мій знайомий уже було погодився купити її, але тут проститутка почала кричати надто голосно, і роздратовані цигани загнали її назад до автобуса, повернулись і продали йому шенгенську візу за двадцятку. Усе ще можна поправити, думав він, усе ще можна поправити.

Поляки його не випустили, взяли під арешт, звинуватили в підробці документів і депортували додому. Вдома він знову пішов в овір. — Хочу оформити документи на еміграцію, — сказав він, — на єврейську еміграцію. — Ви що, єврей? — запитали в нього. — Так, — відповів він. — Це з прізвищем Бондаренко? — засумнівались в овірі. — Так, — твердо стояв він на своєму, — Мої батьки з Вінниці, вони виродки. — Полукровки, — поправили його. — То що з еміграцією? — переиитав він. — Знаєте, — сказали йому, — ще якби не ваше прізвище, може б, ми щось і придумали, але з таким прізвищем ну яка може бути єврейська еміграція?

То що ж мені, думав він розпачливо, йдучи серпневим Харковом, через це прокляте прізвище так і мучитись усе життя, що ж мені — здохнути тут із цим прізвищем, що ж я тепер — до самої смерті буду згадувати про неї, про її теплу шкіру, про її чорну білизну — згадав він про білизну, сів у потяг і поїхав до Польщі. Перетнувши польський кордон, він знайшов у Хелмі циган і спробував знову купити в них шенгенську візу. Цигани замислились. — Послухай, — сказали вони, — бачимо, тобі справді потрібно в Берлін, тому давай так — купи у нас проститутку. — Та ви заїбали, — його розпачу не було меж, — навіщо мені ваша стара шкапа?! — Це хто стара шкапа? — раптом образилась проститутка і почала кричати, але цигани швидко загнали її до автобуса і зачинили двері на великий навісний замок. — Послухай, — сказали вони йому, — ти не зрозумів — ми тобі її не просто так продамо, ми вас одружимо, тимчасово, ясна річ, заодно на вашому весіллі погуляємо, оформимо вас як єврейську родину з Вітебська, переїдете через кордон, допоможеш їй в бундесах скинути партію японських телевізорів без кінескопів і благополучно розлучишся. Тобі ж треба в Берлін? — Треба, — печально сказав він. — Ну, так у чому ж справа? — здивувались цигани, — дивись, яка красуня, — взялись вони за старе, боязко озираючись на автобус, в якому грізно щось кричала білоруська проститутка. — Добре, — погодився він зрештою, — а прізвище в неї хоч єврейське? — Єврейське, — заспокоїли його цигани, — у неї чудесне єврейське прізвище — її звати Анжела Іванова, це по першому чоловіку.

Поляки їх не випустили. Вони зупинили автобус, знайшли в салоні купу в'єтнамських зіпсованих телевізорів без кінескопів, під одним із телевізорів знайшли мого сонного знайомого, який ще не відійшов після весілля, він дивився на них із телевізора, наче передавав останні новини, і в новинах цих ішлося про те, що світ наш котиться в прірву, що ми, чим далі, тим глибше провалюємось у його трясовини і пастки, що ми все більше віддаляємось одне від одного, втрачаючи поміж собою будь-який зв'язок, губимось у безкінечному всесвіті, псуємо самі собі життя, здоров*я і нерви, позбавляючи самі себе віри й надії, одним словом, новини були тривожні, Білоруської проститутки, що характерно, в автобусі не знайшли, де вона поділась, не знав ніхто, навіть цигани в Хелмі цього не знали, хоча вони, як видається, знали все. Знайомий проходив по справі сам. Йому інкримінували повторне використання фальшивих документів, незаконну торгівлю неліцензованими в'єтнамськими телевізорами без кінескопів, але довести змогли лише керування автотранспортом у нетверезому стані. В тюрмі він зробив собі наколку на правому передпліччі — сумне жіноче обличчя з довгим хвилястим волоссям. Наколка кровоточила. Викликали лікаря. Лікар подивився на наколку з огидою. За пару місяців знайомого випустили. Він повернувся до Хелма знайшов циган і залишився з ними продавати росіянам крадені машини. Його колишня дівчина, що теж характерно, незабаром розлучилась, вірніше, вона навіть ие розлучалась, ії італійця одного разу побили скінгеди після футболу, проламали йому череп арматурою, і він благополучно помер, не приходячи до тями. Залишившись сама з дитиною на руках, вона вирішила підв'язати з вивченням мов і спробувала влаштуватись у турецький фастфуд біля Александерпляц. Турки її радо взяли — на відміну від них вона знала мову. З моїм знайомим, наскільки мені відомо, вони більше не зустрічались.

Чим прикметні всі історії любові? Можливо, тим, що людина, коли вона по-справжньому закохана, насправді не потребує допомоги ззовні. Ій зовсім не потрібні жодні сприятливі чинники, жодна стороння допомога, їй байдуже, як складаються обставини навколо неї, як довкола неї розвиваються події, наскільки прихильно до неї ставляться святі, наскільки вдало розташовуються зірки й планети; закохана людина переповнена своєю пристрастю, вона керується виключно своїм підшкірним божевіллям, її веде вперед її серце, її душа і внутрішні органи, вони не дають їй спокою, не дають спочинку, вимотуючи щоденною безкінечною жагою — глибокою, як артезіанський колодязь, чорною, як свіжа нафта, солодкою, як смерть уві сні, о п'ятій ранку, в старому фольксвагені, на польсько-німецькому кордоні.

Хай священик договорить, все найсмішніше там у кінці

I ось, шановні радіослухачі, глядачі нашого каналу, передплатники з досвідом, як і було зазначено в анонсі, наш заклад, не зраджуючи своїм традиціям, працює для вас цього довгого літнього вечора, в цьому напівпорожньому напівмертвому місті, в якому вам пощастило застрягнути, вогні запалено, музику запущено і весь персонал — від наймолодшого кур'єра і до найдосвідченішої курви — сидять під важкими лінивими вентиляторами, що розкручують під стелею свої лопасті, сидять і переживають разом із вами це солодке нервове передчуття свята й пригоди, що ховаються в старих борделях та притонах цього міста; старий-добрий набір радостей і депресантів для тих, хто дотягнув до кінця тижня і не втратив почуття гумору, тому що гумор знадобиться вам, шановні телеглядачі, в цих коридорах і на цих горищах, де майже не залишилось ненависті й страху,

де ці почуття давно й успішно замінено соціальною страховкою, без почуття гумору вам просто не досидіти до кінця вистави, за яку ви, до речі, платили свої чесно зароблені бабки, без почуття гумору тут взагалі нічого шукати, в цьому затишному залі, де в найближчі кілька годин перед вами розгорнеться історія незнаної пристрасті й небаченої підступності, де трупи коханців будуть падати вам під ноги, а чесний піт і гаряча кров статистів проллються так натурально, що ви забудете про все на світі, ви забудете про власний скепсис і вартість вхідних квитків, тим більше — не така вона вже й висока, порівняно з тим фарбованим божевіллям, яке вихлюпнеться незабаром на ваші голови, тому займайте свої місця, сідайте і дивіться, адже в цьому місті о такій годині у вас не так багато варіантів, краще вже сидіти й чекати, розраховуючи, що цього разу, ось саме цього разу — вас справді ніхто не намахає.

Зазвичай ми сидимо тут, доки нас не починають виганяти, а виганяти нас починають, щойно ми тут з'являємось, ніхто не вірить, що ми будемо сидіти спокійно, не б'ючи посуду і не провокуючи постійних клієнтів. Хоча б тому, що ми теж постійні клієнти, до того ж нас тут багато — постійних клієнтів усіх цих барів, їдалень, пивних підвалів, буфетів і фастфудів, я стільки років спостерігаю за клієнтами цих закладів, що можу в разі чого виступити офіційним свідком на судовому процесі, де їх усіх будуть звинувачувати в розтлінні та переситі. В разі чого саме я зможу заприсягтися перед усіма святими й надати беззаперечні письмові докази того, що на моїх очах протягом стількох років відбувався процес зростання, змужніння і головне — процес просвітлення цих героїв, хоча збоку все справді могло скидатись на звичайну алкогольну оргію. Проте на подібні закиди я завжди зможу сказати усім святим — шановні радіослухачі, глядачі нашого каналу і передплатники з досвідом, можливо, частково ви і маєте рацію, можливо, алкоголізм, так само як і просвітлення, є процесом нелінійним і сповненим незбагненного внутрішнього руху й динаміки, але навіть у цьому випадку — спробуйте уявити собі оргію, що успішно триває п'ятнадцять років поспіль, набираючи розмаху, сили й драматизму, спробуйте це собі уявити, і якщо вам це вдасться, а вам це не вдасться, тоді ваші претензії до постійних клієнтів барів і фастфудів мого міста я прийму як справедливі. Але оскільки вам це не вдасться, то дозвольте мені говорити саме про змужніння і просвітлення, шановні передплатники з досвідом. Тому що просвітлення, навіть якщо воно супроводжується похмільно-депресивними синдромами, заслуговує на свою постійність і на своїх клієнтів. I навіть більше того.

Я свідомо говорю саме про них, тому що їх я знаю найкраще, одного разу, багато років тому, ми разом із ними зайшли до цих барів і до цих фастфудів, і так почалося життя. З того часу змінювались лише ціни на алкоголь, головні ж учасники, постійні клієнти, лишались при своїх ролях? кожен на своєму місці, тому й говорити про них я можу безпосередньо, з придиханням, теплом і глибокою ненавистю. Я сказав, що змінювались ціни на алкоголь, насправді, як вони змінювались, хто за цим слідкував? Та ніхто, якщо чесно, головні герої в цьому випадку набагато цікавіші за соціальне тло, а їхні імпровізації, на яких переважно все й трималось, важливіші за розмальовані лаштунки в них за спинами. Ось він — великий, реальний шматок часу, який лишився за ними, який вони вигризли зсередини і лишили кістяк, і чим далі вони від нього відходили, тим величнішим виглядав цей труп, ця туша вбитого і розтерзаного ними часу, вони пережили його, їм повезло більше, не всім, але більшості з них, ось вони — мої тридцятилітні герої, перебинтовують рани, зализують свій сифіліс, роблять зарубки на прикладах, готуючись до нових переможних звершень і успішних проривів на ділянках невидимого фронту. Тому, дорогі глядачі нашого каналу, всі ви — від наймолодшого кур'єра до найдосвідченішої курви, встаньте і вшануйте хвилиною свого блядського мовчання тих, хто з якихось причин не дожив до кінця вистави, встаньте, оскільки обслуговувати таких постійних клієнтів — велика професійна вдача, коли-небудь потім, у старості, якщо вона у вас буде, якщо вам удасться вимолити її у всіх своїх святих, ви будете згадувати ці молоді мужні обличчя, ці солодкі п'яні одкровення, цю зловтіху і всепрощення, якими вони обдаровували своє невдячне малорухоме життя. Ви будете згадувати, як вони взяли це життя за барки і витрусили з нього все, що хотіли, вибили з нього все лайно, випустили всю зайву кров, як вони — ці п'яні тридцятирічні капітани, боцмани й старшини — вели корабель життя прямо на рифи й підводні камені, анітрохи не сумніваючись ні в рифах, ні в кінцевому успіху.

Навіть не питайтесь про правдивість баченого. Я знаю, хто першим починає питатись про правдивість баченого; як правило, це люди, котрі працювали в системі освіти. Ну? або особи, задіяні в громадській сфері життя. Одним словом ті, кого серед постійних клієнтів не було в силу професійної зайнятості. Я не маю що вам відповісти, Сама побудова розмови за принципом «питання—відповідь» вигадана людьми, котрі працювали в системі освіти, оскільки в такий спосіб їм простіше контролювати виховний процес. I тут не може бути точок перетину, тому що виховний процес, на відміну від процесу просвітлення, є, власне, процесом лінійним» лінійність ця, власне, ї вбяває. Можна звинувачувати мене в небажанні дати відповідь на прямо поставлені питання, можна? зрештою, говорити, що це не зовсім морально. Ок, шановні передплатники, але як можна говорити про мораль із людиною, яка щодня читає газети» сторінку за сторінкою, сторінку за сторінкою, а в кінці обов*язково намагається розгадати кросворд. Я пас, дорогі працівники системи освіти, я пас, навіть якщо від цього буде падати загальний наклад.

I ці діти зі своїм клеєм, і ці професори з політехнічного, які проводять тут кращу частину семестрів, і ці жінки, які помирають тут, замість того аби помирати вдома, і ці таксисти, які курять, аби не пити, і ці герої воєн? які закладають зброю, і кишенькові злодії, які приходять сюди, знаючи, що тут їм нічого не світить, і студенти, які виносять звідси своїх професорів і несуть їх до аудиторій складати іспити, і туристи, які помилково потрапляють сюди і вже не хочуть виходити, і спекулянти, яких першими пропустять в небесну браму, щоб не скандалити, і весь вуличний кримінал, який як ніхто відчуває, де найбільше пахне життям — за ними стоїть великий досвід цього життя, тому що вони знають одну таємну штуку, а штука ця полягає в тому, щр вони без життя обійдуться, а життя без них — ні.

I якщо ви? шановні радіослухачі і глядачі нашого каналу, Досиділи до цього місця, я наведу приклад. Річ у тім, що більшість запропонованих вам обставин вас насправді не стосуються. У більшості випадків вам взагалі ніхто нічого не пропонує, Тому й шкодувати особливо немає за чим. I ось, власне, як приклад я хотів навести одну надзвичайно ліричну історію, яку, за великим рахунком, можна було й не наводити.

Робота забирає в мене надто багато часу, говорив мені Гавриіл, надто багато, Від мене через це навіть дружина пішла, я її ві сні називав технічними термінами. Але я не шкодую. Я вмію у своїй галузі все. Якби у мене були можливості — я б зняв зоряні війни, Натомість можливостей нема, і я знімаю кримінальну хроніку. Гавриіл працював оператором на державному телебаченні. Крім цього, багато халтурив, ледь не весілля знімав, причому робив це не стільки заради бабок, скільки з любові до мистецтва. Час від часу його засилали знімати футбол, або відловлені в харківських ріках трупи, або прес-конференції мера, або інше гівно, яким так щедро повняться голубі екрани, I мер і трупи в Гавриіла виходили фактурні й переконливі, за що начальство його любило, а колектив поважав, наскільки це взагалі можливо в наш час. Але ні мер, ні навіть трупи не могли повністю задовольнити його творчих амбіцій, і його можна було зрозуміти. Тому що з першого дня, щойно взявши до рук камеру, він хотів знімати кіно, і ні мером, ні трупами тут обійтись було неможливо. У нього були сотні друзів по цілому місту, йому наливали в кредит в держпромівській їдальні, він був знайомий із усіма, починаючи з мера і закінчуючи гравцями «Металіста», котрі в нього виходили не меньш фактурно, аніж трупи, хоча і не так переконливо.

I ось одного разу наш із ним спільний знайомий Валюня, котрий свого часу теж починав із телебачення, запропонував йому одну дуже дивну річ. Я, сказав він, зараз працюю в муніципалітеті, по зв'язках із громадськістю, і до нас, сказав він, звернувся один італійський благодійний фонд. Італійці зараз борються в себе з українською проституцією. I в них нічого не виходить, розумієш? I ось вони звернулись до нас за допомогою. Ми вже провели семінар, переклали для безкоштовного розповсюдження їхню брошуру про можливі шляхи потрапляння в італійські борделі — до речі, брошура користується великою популярністю, — але це не головне. Головне, що вони пропонують знімати кіно! Як кіно? — не повірив Гавриіл, Так, сказав Валюня, кіно, на гендерну тему, для боротьби з українською проституцією. Так що потрібно зустрітись.

Вони зустрілись наступного дня в муніципальному буфеті, взяли для конспірації молоко і сіли в куточку. Валюня був діловий і зосереджений. Я, сказав він надпивши, відразу подумав про тебе, розумієш, вони візьмуть усе, головне, щоб там було про боротьбу з проституцією. I що ти пропонуєш? — запитав Гавриіл, відставляючи своє молоко вбік. Я тут дещо прикинув, зашепотів Валюня, одним словом, це лише чернетка, приблизний сценарій, — і, схилившись до Гавриіла, він почав розповідати. Я читав умови конкурсу, там дві основні вимоги — щоб був гендер і щоб була національна специфіка. Я довго думав. Помоєму, це може бути порнуха. Я тут усе врахував і накидав такий сценарій, — Валюня дістав із кишені кілька аркушів із комп'ютерним тестом, теж відставив убік своє молоко і почав читати. Сценарій називався «Гола правда», ну, правда, розумієш? — пояснював Валюня, як газета «Правда», ну, щоб із національною специфікою, нервово сміявся він, розумієшь куди копаю? Події фільму відбувались у наш час в одному з українських міст.

Ну, це ти знімеш, казав Валюня, там, пару заводів, панораму нових масивів, це ти розумієш, можна пару трупів, для гумору. I в цьому місті живе головна героїня, за висловом сценариста — проста українська дівчина, I ось вона, ця проста українська дівчина, мріє звалити в італійський бордель, для неї це просто нав'язлива ідея, за авторським задумом, вона ні хуя не робить для економіки своєї країни, сидить на шиї у батьків, охарактеризованих Валюнею як прості українські безробітні, яких тисячі, і дивиться німецьке порно. Німецьке порно, до речі, казав Валюня, теж треба зняти, вона у нас у порнофільмі буде дивитись порно по телевізору — розумієш, куди копаю? I ось головна героїня бачить у газеті рекламне оголошення про набір в італійський бордель, текст має бути продубльований італійською, щоби замовникам було зрозуміло, про що йдеться, відписує їм і отримує позитивну відповідь. I тоді, шепотів Валюня, вона збирається їхати в італійський бордель, уже навіть речі збирає, батьки в шоці, в овірі в шоці, в цьому місці, казав він, має бути така лірична тема прощання з історичною батьківщиною, можна кінохроніку пустити, там, із воєнними кадрами, хроніка відбудови, абощо; і ось вона їде на вокзал, тримаючи при собі лише невеличку валізу з білизною, I ось тут, на вокзалі, серед вокзальної метушні вона і зустрічає головного героя — такого самого простого українського хлопця, пояснював Валюня, нашого співвітчизника, яких тисячі і який працює, скажімо, носієм на вокзалі, ні, носієм неприкольно, швидко передумав Валюня, краще машиністом локомотива. Далі йшла сцена їхнього знайомства, локомотиви, семафори, подорожня романтика, і тут головний герой різко закохувався у головну героїню. Наскільки різко? — перепитав про всяк випадок Гавриіл. Достатньо різко, пояснив йому автор сценарію, закохується і переконує її не їхати в італійський бордель. Як переконує? Ну, не знаю, потрібно який-небудь сильний образ, як у Пазоліні, наприклад — він затягує її в кабіну локомотива і переконує. Далі вже можна без сценарію. Ну як? — запитав Валюня і потягнувся за молоком. А скільки платять? — усе ще сумніваючись, запитав Гавриіл. Платять нормально, спочатку переводять першу частину гранту, дивляться матеріал, потім перераховують решту.

А база? — засумнівався Гавриіл, а техніка? Ти ж на державному телебаченні працюєш, нервово зашепотів Валюня, ми через міськраду продавимо, або через управління культури; так, погодився сам із собою Валюня, — думаю, що порнуху краще через управління культури. Головне — пожежникам заплатити. I акторам, додав Гавриіл. Да-да, погодився Валюня, — і акторам.

Ти знаєш, сказав Гавриіл, ще раз переглянувши сценарій, щось тут не так. По-моєму, це не про боротьбу з проституцією. I специфіка скоріше тоталітарна. Я, звісно, можу пару трупів підігнати або відеоряд із мером, але ці твої локомотиви, семафори — фашизм якийсь. Ти ще подумай, добре? Валюня обіцяв подумати і наступного дня вже сам прийшов до Гавриіла на канал; я, сказав, подумав, ти все правильно говориш, я тут, значить, усе переробив, додав ще трішки національної специфіки, дещо змінив, послухай, одним словом. Він дістав ті самі аркуші з купою закреслених та переписаних від руки місць і зашепотів: «Пропаща сила». Що? — не зрозумів його Гавриіл. Фільм так називається, пояснив Валюня, «Пропаща сила», щоби специфіки побільше, розумієш? Ну, що, героїня, як і раніше — проста українська дівчина, проста, але трудолюбива, ми її зробимо якою-небудь швачкою, вставимо кадри кінохроніки, значить, батьків безробітних і хроніку відбудови я викинув, німецьке порно лишається, але як негативне емоційне тло. I ось наша героїня знаходить на виробництві під час обідньої перерви продубльоване італійською мовою оголошення про набір до борделю, далі йде лірична тема духовних пошуків, можна дати замальовки вечірнього міста, кадри л мером, це ти зробиш. I ось коли вона вже вирішує кинути виробництво і звалити в італійський бордель, її викликає до себе в кабінет профспілковий лідер. Героїня приходить у кабінет, ну і тут усе починається, далі вже без сценарію. Почекай, сказав на це Гавриіл, і в чому ж тут боротьба? А боротьба, витримавши паузу, сказав Валюня, в тому, що профспілковий лідер — теж проста українська дівчина! Розумієш, куди копаю? Ми їм такий гендер знімемо, вони ще продовження замовлять. Пішли до директора.

Директор почитав сценарій, порозглядав малюнки, зроблені Валюнею на берегах, і попросив дванадцять відсотків. Валюня вихопив у нього сценарій і, проклинаючи державне телебачення, вискочив із кабінету. Потім повернувся і запропонував сім, плюс відсотки з прокату. Врешті зійшлися на дев*яти. Третя студія, сказав директор Гавриілу, субота-неділя, з десятої вечора до дев'ятої ранку, завозь апаратуру і хоч раком там стійте. І це навіть не прозвучало як метафора.

Валюня подав заявку на проект і вимагав негайно починати зйомки. Проблема полягала в тому, що знімати не було кого. Гавриіл завіз апаратуру до третьої студії, і що робити далі, просто не знав. У третій студії до цього знімали дитячу ранкову програму, всюди валялись м'які іграшки, а на фанерних декораціях були намальовані слони неприродних кольорів, Гавриіл подумав, що слони — це навіть добре, і вирішив використати їх як частину художнього оформлення. Але знімати все одно не було кого. Будемо робити кастинг, сказав Валюня і дав оголошення в друкований орган міськради.

На кастинг прийшли дві кандидатки, Перша виявилася студенткою консерваторії, була в шкірянці і з пірсингом на обличчі, звали її Віка. Інша була колишньою проституткою з готелю «Харків», сказала, що добре володіє італійською, оскільки свого часу працювала саме в італійських борделях, сказала також, що її там добре знають, але що тепер вона вирішила зав'язати зі своїм печальним минулим і спробувати сили в шоу-бізнесі.

Гавриіла злякала фраза про те, що и там усі знають, тому він вирішив узяти студентку консерваторії, натомість попросив колишню проститутку залишитись на вечір і пробухав з нею до ранку, згадуючи спільних знайомих. Наступного дня в студію прийшли знімати черговий випуск дитячої ранкової програми. Ведуча програми, Марта, була в жовтого кольору перуці, танцювала на тлі кислотних слонів і дитячим голосом переповідала невидимій аудиторії правила особистої гігієни. Марта, підійшов до неї Гавриіл після запису, ось ти серйозна акторка, у тебе дані, у тебе, зрештою, голос. Не хочеш спробувати себе в серйозному проекті? А що за проект? — зацікавилась Марта, поправляючи жовту перуку. Знімаємо кіно, сказав їй Гавриіл, спільно з італійцями. А тематика яка? — запитала Марта. Тематика національна, пояснив їй Гавриіл, соціалка, любов, подорожня романтика, Пазоліні, розумієш? У нас саме немає акторки на головну роль. I перуку твою, додав він, можна буде використати.

В перший знімальний день вирішили зняти сцену в кабінеті профспілкового лідера. До третьої студії набилося кілька десятків зацікавлених, прийшов директор телекомпанії, цілою делегацією приїхали пожежники, прийшли якісь фанатки «тьоті Марти», принесли їй квіти й цукерки, але їх Гавриіл у студію не пустив, сказав, що це не для дітей, хіба що, запропонував, в якості масовки. Валюня приніс написані ним напередодні діалоги і два комплекти шкіряної білизни, які він узяв напрокат у директора парку розваг. Решту одягу Гавриіл підібрав серед реквізиту дитячої ранкової програми. Віка і Марта одягли шкіряну білизну, Марта одягла жовту перуку, пожежники дістали з дипломатів водку й закуску. Вирішили знімати. В останній момент Гавриіл поміняв ролі — Віка мала грати головну героїню, а Марта — профспілкового лідера. В своїй жовтій перуці вона нагадувала лідера профспілки артистів цирку. Віка, давав указівки Гавриіл, ти заходиш у кабінет. Тебе розривають внутрішні протиріччя, розумієш? Ти задумливо гладиш усе своє тіло. Я сказав — усе! Так, тепер ти, звертався він до Марти, ти — профспілковий лідер, ти бачиш, що її розривають внутрішні протиріччя. Ляж на стіл! Та не на живіт! Ляж нормально, ти ж профспілковий лідер — Гавриіл захопився, і зйомки йшли досить жваво, аж доки пожежники не випили свою водку і не полізли на знімальний майданчик. Досить на сьогодні, сказав Валюня, і всі неохоче потяглися на вихід.

Тобі куди? — запитала Віка в своєї напарниці. Не знаю, відповіла Марта, підземка вже зачинена, мабуть, тут залишусь, на декораціях переночую. Пішли до мене, сказала Віка і потягла її на вулицю.

Цей фільм, говорила Марта, такий дивний, я в ньому не все розумію, Вони сиділи на підлозі в кімнаті Віки й пили портвейн, який купили в нічному магазині. Скажімо, моя героїня говорить — обпали мене вогнем своєї пристрасті. Я не зовсім розумію, що тут мається на увазі. Все просто, відповідала їй Віка, вони ж швачки, це професійні розмови. За якийсь час Валюня взяв увесь відзнятий матеріал, сказав чекати й не хвилюватись і полетів у Мілан на зустріч із координаторами програми.

Знімальний графік було безнадійно порушено, новини від Валюні не надходили, і знімальну групу охопила тривога та недобрі передчуття. Марта повернулась до своєї дитячої ранкової програми, Віка приходила до неї на записи, сиділа в студії і гралась м'якими іграшками, відриваючи їм вуха та хоботи. Гавриіл нудився без роботи, пару разів брався за халтуру, побував на зборах анонімних алкоголіків. I хоч особливого стосунку до історії це не має, але сталось це приблизно так.

Одного ранку він зустрів у держпромівській їдальні Боткіна. Боткін, так само як і Гавриіл, належав до постійних клієнтів їдальні, йому тут теж наливали в кредит, і побачивши Гавриіла, він заусміхався йому, як лише постійний клієнт може заусміхатись іншому не менш постійному клієнту. Вони сіли за столик, і далі між ними заточилась ненав'язлива розмова: про курси валют, про обвали на біржах, про енергоносії та корупцію в органах влади, одним словом — про що можуть говорити двоє інтелектуалів, котрі ще не випили свою першу ранкову водку. Зокрема, Боткін розповідав про здоров*я, сказав що останнім часом серйозно за нього взявся, і закликав Гавриіла зробити те саме.

Тут слід сказати, що Гавриіл годився йому в сини, Боткін, за паспортом Товстуха Євген Петрович, був старим бітником і дисидентом, так би мовити, колючим уламком шістдесятництва, але мав широку натуру і легко переходив з усіма на ти. Все своє свідоме життя він пропрацював дільничним лікарем, тому був названий Боткіним і користувався авторитетом у різних химерних компаніях. Помешкання його, в якому він, як справжній дисидент і уламок шістдесятництва, прибирав рідко, було завалене макулатурою і сміттям, у книжковій шафі на почесному місці стояло фото поета Євтушенка. На зворотному боці фото був напис «Дорогій Жені від поета Євтущенка з душевним привітом». Боткін стверджував, що фото підписане саме йому. Да! Кричав він опонентам, котрі йому не вірили, мені! Ось тут і написано — дорогій Жені! Від поета Євтушенка! Себто мені — Євгену Петровичу Товстусі! Боткін стверджував, що маестро безпосередньо підписав йому фото після одного виступу в буремні шістдесяті, але був на той час у такому свинському стані, що зреагував лише на знайоме йому змалку ім*я.

Вийшовши на пенсію і залишивши по собі надзвичайно строкату й розмаїту клієнтуру, Боткін раптом узявся за власне здоров'я. Причому взявся він за нього нетрадиційними методами. Я знаю що таке радянська медицина, кричав він опонентам, повірте мені, я пропрацював у системі близько сорока років. До лікаря я піду, лише коли мене вкусить отруйна змія. Натомість Боткін захопився йогою, діагностикою карми і тантричним сексом, До тантричного сексу, втім, він швидко охолонув, мені, казав, і звичайний то секс нецікавий, а що вже говорити про тантричний. Врешті, хтось порадив йому записатись на курси анонімних алкоголіків. Він подумав і записався. Що ви мені говорите, кричав він опонентам, я сам лікар, я знаю цілющу силу самоаналізу. Пити він при цьому, ясна річ, не кинув, говорив, що всі ці курси йому і потрібні лише для автотренінгу, а передусім — для кращої діагностики карми. Тепер він усе це переповів Гавриілу і навіть запропонував піти разом на чергове засідання анонімних алкоголіків.

Ти зрозумій, кричав він Гавриілу, ти навіть не уявляєш, що в тебе між чакрами робиться. Ти б прийшов послухав розумних людей. А що за публіка на ці курси ходить? — поцікавився Гавриіл. Нас багато, пояснив йому Боткін, публіка інтелігентна, там ще бар є.

Курси проходили в актовому залі палацу піонерів. Стіл було накрито червоною китайкою, вікна було наглухо задраєно важкими шторами, анонімні алкоголіки приходили по одному і мовчки займали місця подалі від сцени. Піддатий Гавриіл спробував відразу ж увімкнути камеру, але до нього підійшов черговий відповідальний, назвався Юлієм Юрійовичем і попросив камеру вимкнути. Ви що, сказав він, не можна! Цим ви порушуєте анонімність наших алкоголіків. Гавриіл дещо розгубився, але Боткін потягнув його в перший ряд, тут зручніше, сказав він, і нас усі будуть бачити. Гавриіл ще здивувався, у чому тут, мовляв, переваги, але алкоголіки потроху зібрались і можна було починати. Останнім привели незадоволеного вигляду молодого анонімного алкоголіка. Його супроводжували два сержанти, і дивився він на всіх недобрим поглядом. Ну що ж, сказав Юлій Юрійович, давайте встанемо і візьмемось за руки на знак солідарності. Всі встали. Гавриіл взяв за руку Боткіна, сержанти взяли за руки затриманого анонімного алкоголіка. Той спробував чинити опір, але сержанти свою справу знали. Ось і добре, сказав Юлій Юрійович, прошу всіх сідати. Хто почне? Руку підняв один із сержантів. Юлій Юрійович, сказав один із сержантів, можна ми? У нас режим. Ну що ж, відповів їм Юлій Юрійович, давайте.

Сержанти штовхнули затриманого, той неохоче піднявся. Ну що ж, сказав йому Юлій Юрійович, назвіться, хто ви? Затриманий мовчав. Один із сержантів не витримав і штовхнув його; затриманий перевів на сержанта важкий погляд, повернувся до Юлія Юрійовича і почав.

Я — Алік Заїка. Привіт, Алік Заїка, дружньо прокотилося залом, Алік знову замовк, один із сержантів ще раз його штовхнув. Я — анонімний алкоголік, знову сказав Алік. Добре, Алік Заїка, — ще одна хвиля загальної прихильності прокотилась залом. Розкажи нам свою історію, Алік, звернувся до нього Юлій Юрійович. Алік подумав і сказав таке — 26 травня цього року, о вісімнадцятій годині тридцять хвилин, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння середньої тяжкості, я вчинив зухвале викрадення службового автомобіля марки «ЗіЛ»? котрий належав торговельній фірмі «Морозко», в результаті чого згадана вище торговельна фірма понесла матеріальні та фінансові збитки у розмірі триста п'ятдесяти кілограмів мороженої риби, розфасованої у брикети. Після цього, перебуваючи в тому ж таки стані, я усвідомив рівень своєї провини і вирішив добровільно здатися в руки законної влади. Внаслідок чого, втративши керування автомобілем марки «ЗШ», я в'їхав у інформаційний щит із наочною агітацією, котрий належав районному відділу внутрішніх справ київського району міста Харкова. Наслідком цього інциденту стало несанкціоноване вивантаження на території відділення морепродуктів фірми «Морозко», себто — згаданих вище триста п'ятдесяти кілограмів мороженої риби. Да він, падла, цією рибою нам увесь коридор завалив! — зірвався на ноги один із сержантів! Ми її півночі збирали, як моржі! I щит із агітацією збив! А у нас там уся оперативка! Мудак! — сказав він Аліку і сів на місце. Ну добре, сказав Юлій Юрійович, давайте всі подякуємо Аліку за його історію. Спасибі тобі, Алік Заїка, прокотилось залом. Один із сержантів підбіг до Юлія Юрійовича, той підписав якийсь документ, і Алїка потягли на вихід. До побачення, Алік Заїка, покотилося вслід. Щоб ви здохли! — крикнув Алік, але сержанти заламали йому руки і витягли в коридор. Ну що ж, задоволено сказав Юлій Юрійович, — хто наступний?

Давайте я, підняв руку Боткін. Дивись, схилився він до Гавриіла, як я їх зараз урию, Ну давайте, погодився Юлїй Юрійович, Я, сказав Боткін, Товстуха Євген Петрович. Привіт, Товстуха Євген Петрович, знову прокотилось залом. Я — анонімний алкоголік, радісно викрикнув Боткін. Добре, добре, відгукнулась на це аудиторія. Розкажи нам свою історію, Євген Петрович, попросив черговий відповідальний.

Історія моя така, не примусив себе вмовляти Боткін. Я — медичний працівник. Усе своє життя я присвятив служінню на благо своїх співгромадян! А чи ставав тобі в цьому на заваді алкоголь? — спробував повернути розмову у більш доречне русло Юлій Юрійович. Ставав, — не став приховувати Боткін, ставав. I як він ставав? — далі поцікавився Юлій Юрійович. По-різному, Боткін задумливо почесав підборіддя, по-різному. Пам'ятаю, одного разу, заступаю я на зміну, як зараз пам'ятаю — дев'ятого листопада діло було, якраз на свято. Почекай, Євген Петрович, перебив його черговий відповідальний, на яке свято? Ну, день революції, відповів йому Боткін, сьомого листопада. А на чергування ти коли заступив? — перепитав його строго Юлій Юрійович. Дев'ятого, повторив Боткін, ми ж із колективом після свята ще не бачились, вирішили відзначити. I привозять нам, як зараз пам'ятаю, труп. А нам саме в магазин потрібно було з'їздити. Ну, я кажу, хлопці, давай, занось його поки що на кухню! Євген Петрович, – знову перебив його відповідальний, – а чи відчував ти при цьому потребу поділитись із кимось своєю проблемою? Ось, відловів на це Ботків, саме про це я і кажу. Гаразд, не дав йому продовжити черговий відповідальний, давайте подякуємо Євгену Петровичу за його історію, Спасибі, Євген Петрович! загуділа вдячна аудиторія — і, розкланявшись навсібіч, Боткін задоволено впав на свій стілець. Ну, як тобі? — спитав він Гавриіла, а тепер давай ти. Я? — перелякався Гавриіл. Так-так, підбадьорив його Боткін, тут головне автотренінг, так що давай. Ну що ж, продовжив Юлій Юрійович, хто далі? Ви? — подивився він на Гавриіла. Гавриіл було завагався, але в спину йому прихильно зашипіли і він встав.