Рiки виходять з берегiв

— Таж пускати хлопів до замку не велено,

— То я тобі хлоп? Бидло ти! Зараз же скажу пану Стефану, аби всипав тобі гарячих по саму зав'язку! Знатимеш, як патякати!

— Та йду вже, — буркнув челядник і почав спускатися з вежі.

— Тепер не зівайте, — шепнув Швачка селянам. — Спочатку я піду з Яном. А як дорога вільна буде, рушайте й ви.

Поки Микита перемовлявся з чоловіками, міст опустився, рипнула брама. Швачка ступив на подвір'я, відсторонив челядника:

— Не плутайся під ногами. Зробив своє діло — і ні пари з уст.

Челядник закліпав переляканими очима:

— Ви не смієте… Я варту гукну.

Швачка показав йому здоровенного кулака:

— Одним ударом вола звалюю. Невже охота скуштувати, чого він вартий? Сказано ж тобі: сядь і мовчи, то й мовчи. Або… ліпше — клич пана! Скажи — селяни порадитись прийшли.

Посесор вискочив із покоїв сам не свій: хлопи хочуть вести перемови з паном? Де таке видано?

— Що хлопи хочуть? — крикнув Зубрицький і почав пильно придивлятися до гурту, ніби хотів запам'ятати всіх тих, які непрошеними з'явилися перед його очі. Микита відокремився від гурту, наблизився до пана:

— Ми тільки хочемо запитати, чи пану Стефану відомо, який сьогодні день?

— А ти хто будеш, хлопе? Я тебе не знаю… Хто ти? І як ти смієш так зі мною розмовляти?

— Знаєш, пане, — усміхнувся Микита. — Знаєш. Ми ж учора в Новосілках знайомилися. Я на коня тебе підсаджував. Невже у пана посесора така вже коротка пам'ять?

— Ах ти ж ребелізант(29) проклятий! Ах ти ж волоцюга!

— Не галасуй, пане, даремне, — зупинив його Микита. — Перед тобою не два хлопи, а все село.

Зубрицький обвів селян збентеженими очима, озирнувся на пахолків. Важко зітхнув: що зроблять півтора десятка ледачих пахолків проти такої юрми?

— Так який же сьогодні день, пане? — повторив своє запитання Швачка.

Зубрицький роблено усміхнувся!

— Неділя сьогодні.

— Отож, пане. Люд у церкву зібрався, а ти наказав її замкнути і гнати всіх на шарварок. Де ж це хто бачив таке?

— Чотири дні працюємо на пана, — озвався дебелий парубок, виважуючи сокиру, — кожної суботи шарварок. Для себе тільки один день і лишається.

— А цей тиждень і його відбирають, — обізвався підстаркуватий посполитий.

— То як же, пане Стефане? — звузив повіки Микита.

Зубрицький зрозумів, що треба поступитися.

— Гаряча пора зараз, дуже гаряча. Могли б і зимою відпочити. Та коли вже притьмом до церкви захотілося, то я… не проти. Скажіть титарю: я дозволив. А на шарварок… у понеділок, — він кинув ключі підстаркуватому посполитому й швиденько пішов до покоїв.

Розділ V

ЛИХО НЕ ХОДИТЬ ПООДИНЦІ

З двору Зубрицького Письменний і Швачка повернулися додому. Запросили і Яна Байрацького до себе, бо йому тепер нікуди було діватися. Пообідали. Розговорилися. Події останніх днів навіяли спогади. Почав Байрацький:

— Я мав повідати вам про себе. Ось і нагода трапилася.

Ян почав здалеку. Розповів, що жив колись поблизу Кракова. Двоє було їх у батька — він та сестра Ванда. Бідували — страх і згадувати. А коли вже батько не міг кінці з кінцями звести, переїхали на Україну, в Добромиль. Мулярів у Добромилі не бракувало, але заробити було де. Мало-помалу й розжилися. Дім змурували своїми руками і в дім придбали дещо. Так і не зогляділися, як Ванда їхня на порі стала. Тут би Янові женитися, але ж і Ванда на виданні. Сказав тоді Ян батькові: «Зберемо Ванді посаг, видамо її, а потім і я вже подумаю про себе». Згодився батько, а мати просльозилася навіть від радості за сина. Небавом знайшлася й пара сестрі. Правду мовити, не по душі було те батькові, бо наречений — шляхтич. Станіславом Копиткевичем звали його. Він служив хорунжим у кварцяному(30) війську. Батько твердив, що пан Станіслав не пара Ванді. Пробували вмовити її — й на мову не здалася, гіркими сльозами облилася. Вирішив батько з паном хорунжим поговорити. Чим переконав його пан Станіслав, невідомо, та вже на другий день благословили молодих. Гарна пара вийшла. І жили вони гарно. Пан Станіслав мав свій маленький маєток біля Добромиля. Але недовго їм щастя усміхалося. Ласо позирав на той маєток шляхтич-гульвіса Ігнацій Новицький.

Одного весняного дня, коли пан Станіслав подався до Львова за покупками, Новицький зробив наїзд на маєток Копиткевича. Ванду люди сховали, а дім згорів. Повернувся пан Станіслав на голе місце. Але то ще не все. Лихо не ходить поодинці, а в парі. Не застав пан Станіслав і своєї дружини. Не знесла вона наруги, померла. Тоді Копиткевич повіз до коронного трибуналу позов на того шляхтича. Банітували(31) Новицького — і він мов крізь землю провалився: ні слуху ні духу. А горе помалу звело в могилу батька, а там і матір. Пан Станіслав подався на креси(32), а Ян продав свій дім та й бобі світ за очі пустився. П'ятнадцять літ не світу микався, поки на слід пана Станіслава натрапив. Той тепер у Білій Церкві поручиком служить. Оце до цього він і їхав.

— А як же пан до Зубрицького потрапив? — поцікавився Микита.

— Дістався я до Бишева, заночував там і дізнався, що пан посесор чорногородський нову кам'яницю мурувати збирається, знаючих людей шукає. А мені гроші до зарізу потрібні — і подався я до Стефана Зубрицького. Таку йому кам'яницю звів, що ліпшої на всьому Поірпінні не знайдете. Самі ж бачили. У Харлінського в Бишеві — і то гірша. У Тиші-Биковського, брата фастівського біскупа, і в Кощіївці, і в Бузовій — звичайні хати проти неї. А це ж… палац.

— А нащо посесору тут кам'яниця? — запитав Микита Швачка, ніби й не знав того. — Розбагатів так, що злоті муляють?

— Страх примусив. Колись у нього, розповідають, був непоганий дім, але дерев'яний. Гайдамацький ватаг Лазар Таранець пустив його з димом.

Швачка лише усміхнувся на ті слова.

— Оце діждуся пана Станіслава (він у Бишів до друга свого Рожнятовського поїхав) та й поступлю до нього на службу.

Помовчали якусь мить. Кожен думав про своє: Ян — про Білу Церкву, Письменний — про Запорізьку Січ та про її школу, де так потрібні знаючі дидаскали(33) Микита — про той останній бій гайдамацької чати з шляхетським роз'їздом. Де нині Лазар Таранець? А Єгор Степанов? Жаль, якщо загинули. Микиті пригадалася розповідь Степанова про те, як пан за непослух катував канчуками, як забивав у колодки. Порятували тоді Єгора товариші.

Пустив він червоного півня своєму князеві, пристав до ватаги лісовиків, які нагонили страх на панів всієї Московської губернії. А князівські слуги до сім'ї вчепилися. Над дружиною збиткуватися почали, над малими дітками. Кинувся Єгор з друзями жінку й дітей рятувати, а на них солдати, князем викликані, в засаді чекали. Схопили Єгора та ще двох лісовиків, забили в колодки — і в солдати. Єгор не скорився і там. Тоді його покарали шпіцрутенами(34) й погнали під Азов. Він тікав — і потрапив до рук ординців, а там — і на турецьку галеру.

Одного разу на морі знялася буря. Галера розбилася об скелі прибережні. Мало хто врятувався тоді. Разом з Єгором до берега добралося тільки троє. Був серед них запорожець один. Повів їх на Січ. Довгою і незвичайно важкою була та дорога. Добралися вони з горем пополам. Але й тут не пощастило Єгорозі: під самим Новосіченським ретраншементом(35) нарвався на знайомого офіцера — і знову довелося йому солдатські сухарі жувати. Лише за третім разом, як перекинули їхній полк до Києва, таки вирвався на волю. У Чернечому лісі пристав до гайдамаків. Прийняли його ватажани Лазаря Таранця, полюбили за мужність і веселу вдачу…

Так у розмовах і спогадах і недільний день минув.

Розділ VI

СТАНІСЛАВ КОПИТКЕВИЧ

У понеділок на шарварок вийшло мало не все село. Микита радив не поспішати з відробітком (буде, мовляв, ще не одна субота), проте чорногородці думали інакше. Іванів сусід зауважив:

— Ви, Микито, перелітна птиця… а нам туї жити… В’їсться Зубрицький — життя не буде.

— Одних Зубрицьких з їхніми пахолками ми не побоялися б, — обізвався інший селянин, — Так він зараз же приятеля свого Тишу-Бйковського покличе. А той… не доведи господи… Лютішого від нього в світі, мабуть, нема.

— Та ви ж біля самого Ірпеня живете. Зібралися — та й на ту сторону. Там є ще вільні землі, — сказав Микита.

— Хто б не хотів туди, та що поробиш, — скрушно мовив сусід.

— То чого ж ви сидите? Важко насидженого гнізда кидати?

— А, звісно, важко. Скільки праці вкладено в нього… Мені ось уже за п'ятдесят… На третьому місці живу… Тільки те й роблю, що слободи шукаю… Досі везло. А коли б панські пахолки нагнали, як тікав? Зашмагали б на смерть. А тут… не так легко й зібратися: пахолки Зубрицького так і шастають, так і винюхують. Мандрика очей з кожного це спускає. Тільки почнеш запрягати коня, він уже в дворі стоїть. «Куди?» — питає. Стефан обіцяв нам десять літ слободою жити. А що вийшло? Тільки ми халупи звели та сяк-так обжилися — лопнула наша надія на спокій, мов та бульбашка на воді. На шостому році, якраз у жнива, спека вдарила, що зроду-віку такої не бачили. Сиплеться жито. Ми, як мурашки, до нього кинулися. А тут приїжджає Стефан, на своє поле з пахолками гонить. Ми йому: «Пане, ви ж обіцяли нам десять літ…» Не дав і доказати. Як гримне: «Ах ви ж негідники! Збіжжя рятувати лінуєтесь? Так знайте: кінець вашим слободам!» Він кричить, а ми теж — гопки. Пахолки з киями до нас, а ми — за коси. Пан утік. А на завтра — Тиша-Биковський з надвірними козаками(36) в село примчав. Одгамселили нас киями — і в льох. Поки ми дрижаки хватали в кам'яному підземеллі, все нате жито висипалося…

Розповідь продовжив Іванів сусід:

— Змовилися ми тікати. Подумали: зберемося тайкома — та й махнемо на той бік. Готувалися начебто й скритно, та хіба від Мандрики сховаєшся? Винюхав пес шолудивий і пану доніс. Тільки ми серед ночі до Унави дісталися, аж тут фастівські надвірняки… Злапали нас, мов курей на сідалі. Що було потому — не питайте.

— А Гринь Олійник таки втік, — несміло докинув дебелий парубок.

— Що Гриню? — розвів руками літній селянин. — Те, що й тобі. Він молодий, дітей ще не мав. Жінку за руку — та й до лісу.

— Таж так, — згодився Швачка. — Одначе й сидіти гріх. Панство почує свою силу і так запряже нас, що ніколи волі не спізнаємо.

— А що ж його робити, чоловіче добрий? — прошепелявив маленький сухенький дідок.

— Якщо не можете вирватися, то не коріться, — хвилювався Микита. — Шляхти — пучка, а вас же — пригорща. То хто кого?

— Не здолаємо, — зітхнув дідок. — За Палія — зовсім їх було вигнали, аж на тобі — знову повернулися.

— А за батька Хмеля? Пів-України визволилося.

— Твоя правда, парубче, — підтримав його Швачка. — Били шляхту колись і ще будемо бити. І новий Хмель знайдеться.

— Коли то буде? — зітхнув дідок.

— Буде. І скоро. Пом'янете моє слово! — запально мовив Швачка. — Тільки ж і ви не сидіть склавши руки.

— Коли інші почнуть, то й ми не відстанемо.

Ледве договорив підстаркуватий селянин, як нагодився осавула Мусій Мандрика.

— Що за збіговисько? — гукнув здаля, — Ану за роботу! Погожа днина, а вони ляси точать.

— Щоб тебе черви точили, — буркнув дідок і взявся за лопату. Замелькали лопати і в руках інших селян.

Мандрика підійшов до Швачки і його товаришів.

— Хто ви і звідкіля? Навіщо людям голови морочите? — Потім повернувся до Яна: — А вам, пане Байрацький, зовсім не личить із хлопами водитися. Ми з вами люди іншого коліна.

Швачка дивився на осавулу й очам своїм не вірив: перед ним стояв колишній гайдамака Мусій Черевик. Така ж сутулувата постать, та ж сама волова шия і той же крижаний погляд. Він!

Микита наблизився до осавули, взяв його за плече, різко повернув до себе, примруживши повіки, спроквола запитав:

— Ти не пізнав мене, Мусію?

Мандрика сіпнувся вбік, закричав:

— Ей, хто там? Грицько, Терешко!

Швачка стиснув кулаки:

— Ану… замовкни… лакузо…(37) Знаєш, який тобі вирок за Таранця винесли?

Мандрика вирвався, повернувся й поспішив на протилежний кінець греблі.

— А Таранець знову об'явився, — обізвався дідок. — Учора хлопці на Унаві бачили.

— Таранець? — перепитав Микита.

— Об'явився наш заступник, — заблищали вицвілі очі старого.

Шарварок закінчився пізно ввечері. Оглянувши греблю й лотоки, Стефан Зубрицький задоволено усміхнувся:

— Отак би й завжди: сказано — зроблено, а то… рокош(38) підняли.

— На добро, пане, завжди добром віддячують, — промовив дідок. — Як ви, так і ми.

— Ну й гаразд, — скривився Зубрицький. — Ідіть… А завтра збіжжя молоти будемо.

Вранці зашуміли лотоки, завертілися колеса, загуркотів млин. Від млина до панського двору потягнулися вози… Через день валка з двадцяти підвід, ущерть навантажених лантухами з борошном, вирушила з Чорногородки на Бердичів. Мандрика вирядив у дорогу всіх парубків і наймолодших, найдужчих чоловіків, насамперед тих, хто був у панському дворі в неділю.

А через півгодини до Іванової хати вдерлися панські пахолки.

Іван саме пішов на леваду по воду, мати розводила вогонь у печі, а Микита з Яном ще спали. Мусій з найвірнішими помічниками зразу ж метнувся в другу половину хати й накинувся на сонних. Микита з Яном не встигли й прочуматися, як їх пов'язали мотуззям.

Іван тим часом набрав води і спинився під калиною: задивився на рідні місця, задумався.

Вивів його з задуми підозрілий тупіт на подвір ї. Він Підхопив дерев'яні відерця і поспішив до двору. Був уже коло клуні, як пахолки витягнули з сіней пов'язаних. Іван рвонувся вперед, але тут же й зупинився: чи він міг один допомогти своїм товаришам, коли все подвір'я було виповнене панськими лакузами? Скрутять і йому руки — тоді вже ніхто не виручить. Що ж робити? Куди кинутися?

Хлопців ні одного в селі нема. Старі чоловіки нічого не вдіють. До Таранця податися? Але де він? Як розшукати його? Казали колись: під Мотовилівкою, на пасіці отця Дем'яна має пристановище. Може, й зараз він там? А якщо не там, то, може, хтось наведе на слід?

І, довго не роздумуючи, Іван пробрався городами до річки, перескочив греблю й, обминаючи слободу, попрямував до лісу.

Біля крайньої хати помітив з десяток якихось надвірних козаків. Попереду на вороному коні їхав ще не старий шляхтич. Від козаків він відрізнявся дорогим кунтушем(39), соболиною шапкою з пером і хвацько закрученими вусами. Іван збагнув: за кілька кроків від нього поручик Копиткевич. Це ж його чекає з Бишева Ян Байрацький.

То був справді поручик білоцерківської залоги Станіслав Копиткевич. Він повертався додому з Підгаю. Сподівався відпочити кілька днів у Генріха Рожнятовського, а вийшло зовсім інше. Замість веселого хутірця, де хазяйнували Генріх Рожнятовський і його друг козак Демид Сніжко, застав одне згарище. Дізнався від Сніжкової дружини, що Рожнятовський поїхав до Варшави подавати скаргу на бишівського володаря Антона Харлінського, який учинив цей жахливий наїзд на свого збіднілого сусіда. Щоб довідатися про подробиці свавілля, Копиткевич з'їздив у Соболівку, де проживав їхній земляк із Краківщини. Якщо Рожнятовський і справді попрямував до Варшави, гадав Копиткевич, то Соболівки йому не минути. Приїхавши в село, поручик переконався в цьому. Земляк підтвердив слова Сніжкової дружини, розповів, як лютували пахолки. Харлінського на хуторі. Ця подія подвійно вразила пана Станіслава, бо водночас нагадала йому давній наїзд шляхтича Ігнація Новицького на його маєток.

Гірко було Копиткевичу за Річ Посполиту: шляхтичі не тільки збиткуються над хлопами, а й не шанують один одного. Прикриваючись розмовами про шляхетську вольність і про кохану вітчизну, вони тільки дбають про свій гонор та гаманець.

Генріх Рожнятовський для Станіслава Копиткевича був найближчою людиною, найщирішим другом. Вони товаришували ще з дитячих літ, разом училися в школі, а потім у Краківському університеті, обидва поділяли погляди просвітителя Станіслава Конарського, зачитувались книгами Стефана Гарчинського й Францішека Богомольця(40) а найбільше — творами Яна Щасного Гербурта(41). Обидва одружилися на простих міщанках, скромне своє життя протиставили шляхетській писі й розкоші. Обидва однаково й поплатилися за свої погляди…

Доля товариша третій день терзала душу Станіслава. Всю дорогу думав над тим, як би допомогти Генріхові, як би покарати знахабнілого Харлінського. Окрик Письменного вивів його з задуми. Він підвів голову, зупинив коня. Стали й козаки.