Рiки виходять з берегiв

Іван якийсь час мовчав, певне, збирався з думками, потім заговорив:

— Давно хотів розповісти тобі, Микито, та все не виходило… А тепер якраз пора… Не той я, за кого видавав себе в Академії…

— Як це не той?

— Бач, Микито, дорога в Академію для такого бідняка, як я, закрита… А мені так хотілося вчитися… З нашого села… попів син Петро Погорецький Академію скінчав, доктором медицини став. А я, думав тоді, хіба гірший? Хіба охоти менше? Чи кебети не маю? От і видав себе за шляхтича Письменного. Мені й повірили. А в Чорногородці нашій жодного Письменного нема й не було ніколи…

— Невже в Академії не цікавилися, правду ти кажеш чи ні?

— Чому ж? Цікавилися, — гірко усміхнувся Іван. — Бач, Микито, вигадував не я… Давня це історія… Наше село належить фастівському біскупові(6). Коли я був малим, він здавав Чорногородку в оренду такому собі Янкелю Мошко- вичу. Клятий був той Янкель. Людей на панщину гонив і в свята. Не стерпів мій батько, а його Семеном Логвиненком звали, збиткувань того шкурника й до лісу пішов: Там стрівся з гайдамаками. Ватажком у них був шляхтич Олексій Письменний(7), а помічником Лазар Таранець. Того Письменного фастівський панок Тиша-Биковський розорив. Дітися бідному чоловікові було нікуди — він і зійшовся з гайдамаками. Одного разу, коли гайдамаки наставляли на шлях праведний Янкеля Мошковича, Письменний зайшов і до нас. Я не спав саме. Ватажок розговорився зі мною, а тоді й каже батькові: «Вчитися б йому». — «Куди там?! — махнув рукою батько. — Не нам про це думати». — «А ти послав би його до Києва, в Академію». — «Не ятри душі, Олексію», — простогнав батько. А Письменний йому: «Я, Семене, хоч і лишився без кола й двора, а королівський привілей на грунти маю. В ньому король мене шляхтичем величає. Допіру цей папір мені ні до чого. Візьми, Семене, його. Хай твій Іван, як підросте, мандрує з ним до Києва. Видасть себе за сина шляхтича Олексія Письменного, що загинув у сутичці із сильним сусідом…» — «Що ти, Олексію? — скинувся батько. — Гріх таке говорити…» На тому й скінчилася їхня розмова. Пізніше, коли розбили їхню чату(8) загинув Олексій Письменний, а батько, тяжко поранений, дістався вночі додому, щоб померти в рідній хаті, він згадав отой далекий вечір і сказав матері: «Пам'ятаєш, Одарко, Письменний про привілей згадував? Він у мене в лядунці(9). Заховай його. Я навряд чи до ранку дотягну, а вам жити треба. Не хочу я, щоб Іван шию Янкелю підставляв, канчуки його терпів. Хай іде в Київ. Хай буде Письменним. Так хотів покійний Олексій…» Батько помер через день… А через рік я пішов до Києва… Споряджав мене в дорогу, одяг і гроші діставав… Лазар Таранець.

— Он воно що! — протягнув Швачка. — А я й не догадувався, що з сином гайдамаки дружбу веду…

— Колись в Академії нам цидулу(10) читали, — знову озвався Іван. — Там писалося, що гайдамаки — розбійники. Наказувалося — притулку їм не давати й урядових осіб повідомляти про їх появу. В мене серце кров'ю обливалося, коли слухав…

— Розбійники, — задумливо мовив Микита. — Для пана Щербаня, для інших лавників, для всіх отих, у кого з пельки преться, хто на чужому горбу статки наживає, вони таки розбійники. Бо не тільки польську шляхту скубуть, а і їх не минають. Але хто ж оті, що вигнали нас із Києва? Як їх назвати? Ні, Іване, посполитий(11) люд, біднота вся гайдамаків розбійниками не називає.

— Чорногородці їх завжди як друзів стрічали. Останнім шматком хліба ділилися. А Мошкович за трьома замками спав. Та не вберігся. Підстерегли гайдамаки біля Кощіївки — й повісили на сухій гілляці.

Далі йшли мовчки. Кожен думав про своє. Нарешті заманячіли білогородські хатки. Біленькі, чепурненькі, густими вишняками обсаджені. Перейшли вал, повернули в завулок, що круто спускався до Ірпеня.

— Тут у мене приятель є, Грицько Заєць. Нибалка. Кожного разу в нього зупиняюся. Перепочинемо в Грицька й сьогодні. Це рятівник мій. Хай… розповім колись… Монастирській братії, щоб ситнішою була, рибку постачає. День і ніч ловить, навіть у неділю, а городничий усе докоряє: «Малувато, Грицю, малувато».

Розділ II

ШЛЯХТИЧ СТЕФАН ЗУБРИЦЬКИЙ

Переночувавши в Грицька Зайця, Микита й Іван раненько рушили далі. На форпості(12) їх затримали лише на кілька хвилин. Поручик, потягуючись, недбало оглянув паспорти, запитав, що хлопці несуть у клунках, та й махнув рукою — ідіть живі-здорові.

І знову запорошена дорога вела Швачку й Письменного вперед і вперед, то вибігаючи на пагорби, то обминаючи їх. Позаду залишилися Гнатівка, Лука, Музичі. Спочили під розлогими вербами. Дісталися до Новосілок. Та не проминули й десяти хат, як біля одного двору помітили посеред вулиці підводу з хатнім начинням, поряд з нею чоловіка, жінку й трьох діток, навпроти них — наїжаченого шляхтича, який, розмахуючи канчуком, репетував що було сили, а під тином — пахолка з парою верхових коней.

— Що трапилося? — запитав Микита.

— Ідіть, куди йдете, — буркнув шляхтич. — Без вас розберемось.

Жінка, тоненька, скоцюрблена, з потемнілим, зморшкуватим обличчям, простягла до Микити тремтливі руки:

— Заступіться хоч ви, люди добрі. Життя не стало. За Ірпенем хотіли спокійно зажити, так на тобі… догнав… назад вертає.

— Замовкни, ледащице! — замахнувся шляхтич канчуком. — Пащекувати почала. Панщину не відробили, чинш(13) не сплатили…

— Неправда, пане, — обізвався й чоловік, збиваючи на потилицю облізлу баранячу шапку. — Увесь чинш давно в твоїх коморах, а панщину по сьогодні всю відробили.

— Ще й ти, бидло, рота роззявляєш! — шляхтич полоснув селянина канчуком по плечах.

— Не так, пане, б'ють, — ухопив Швачка шляхтича за руку, повернув до себе й щосили уперіщив по спині костуром, на який спирався.

— Ах ти драб(14) нещасний! — скрикнув шляхтич, вихопив з піхов шаблю. — Пропився до канцура — та ще й на шляхетну людину руку здіймаєш?! Так май лее, проклятий! — Він розмахнувся шаблею, та Швачка, вдаривши костуром по зап'ястю, вибив зброю з рук. Шабля задзвеніла й упала на землю за кілька кроків від пахолка.

— Оце так драб! — захоплено вигукнув той.

— У-у-у-у, бидло, — завив шляхтич і з піднятими руками кинувся до пахолка. — Боронити пана треба, а він зуби скалить.

Швачка зупинив шляхтича, кивнув пахолкові:

— Розмотуй, чоловіче, мотузку, що біля сідла, та неси сюди.

З-за тинів почали виглядати сусіди. Одна з жінок наблизилася до Швачки:

— Знайшовся-таки козак, що дав одкоша драпіжнику(15) оцьому. Уже так знавісніли пани, що життя нема.

Підійшло кілька чоловіків.

— Поможіть пана на коня висадити, — попросив їх Микита.

— Та що ти, чоловіче, — відсахнувся перший із них. — За таку нечисть руками братися?

— Ех ви, — спалахнув Швачка. — А що ж, шию їм підставляти?

Він підхопив шляхтича на оберемок, кинув на коня, повернув обличчям до хвоста.

— Прив'язуйте його! Та поміцніше! А то ще звалиться ненароком.

Чоловіки гуртом ухопилися за мотузку, швидко обплутали нею пана.

— Ну… як, мостивий? — засміявся Микита. — Не мулько?

— Я шляхтич Стефан Зубрицький, а ви!..

Швачка повернувся до пахолка:

— А ти хто?

— Ян Байрацький, пане-брате.

— Звідки?

— 3 Чорногородки…

Письменний подався вперед.

— З Чорногородки? — перепитав.

— Пан Зубрицький посесором(16) у Чорногрродці…

— Ну, чоловіче, — перервав його мову Швачка, — то й паняй туди. Тільки ж гляди мені! Розв'яжеш пана… не радий будеш, що й на світ появився. Отак.

— Та що ви?! — здивувався Байрацький. — Будьте спокійні. Все буде так, як ви наказуєте.

Схиливши голову й ховаючи криву усмішку, Ян Байрацький повів коней уздовж вулиці. З дворів виходили селяни, улюлюкали, свистали, глузували з. шляхтича, а він мовчки крутився на коні, перелякано блимав виряченими очима й подумки проклинав усе на світі.

— А ви, — повернувся Микита до втікачів, — мандруйте собі далі. Проїдете трохи більше як півмилі, побачите поворот праворуч. Село виднітиметься. То. Княжичі, а по другий бік Ірпеня — Жорнівка. Там російський форпост. Туди й прямуйте. Хай щастить вам.

Жінка вклонилася Швачці й Письменному:

— Спасибі вам, людоньки добрі, спасибі. Хай вас доля не цурається.

Чоловік підійшов до Микити, міцно обняв його, поцілував.

— Вік буду дякувати вам, — сказав.

Посадивши дітей і жінку на воза, він поїхав до ковороту(17), а Швачка й Письменний пішли на Мостище.

Розділ III

В ГОСТЯХ У ДІДА ГРИГОРІЯ

Пройшовши трохи, Микита з Іваном повернули ліворуч і попрошкували берегом Ірпеня. Зліва до стежки підходила річкова заплава, заросла лепехою та очеретом, справа, з пагорба, на схилі якого тулилося село, збігали вузенькі стяжки, щедро засаджені городиною й засіяні яриною.

— Яке багатство, — промовив Микита. — А люди бідні, обшарпані, виснажені… Всього можна вдосталь мати. Городина — аж буяє, сіна — хоч продавай. Жито й пшениця — до землі клоняться. Та панство до своїх рук все прибирає. Завжди йому мало, завжди хочеться більше. Все заграбастали б, усім заволоділи б. І ланами, і сінокосами, і лісами, і річками. За дрова — плати, за гриби — плати, за суниці — плати. Міст переїхав — і то плати. І по якому тільки праву?

Івана теж обсіли важкі думи. Мати за панською роботою світа не бачить. Панщина, шарварки(18) чинші… А вже й старість підкрадається…

За Новосілками Швачка й Письменний піднялися на косогір'я, перетнули дорогу й вийшли на горбок. Прямо перед ними, за річковою долиною, лежало село Мостище, тулячись до вузенької річечки Трубище, що впадала в Ірпінь. Лівіше нього, поближче до Ірпеня, лежала слобода(19) з кількох дворів. Хати в селі старі, похилі, на слободі — нові, покриті свіжою соломою, огороджені рівненькими тинами. Відразу видно, що люди живуть на волі. І хати кращі, і двори багатші. Хліви та клуні — в кожного. Мабуть, недавно пан «слободи» цим утікачам надав. Що ж… Поживуть десять, п'ятнадцять років, а там… знову на панщину, знов у ярмо…

— Зайдемо, друже, на пасіку. Тут дідок один господарює, — запропонував Швачка.

Спустилися у вибалок, знову перетнули дорогу й пірнули у старезний дубняк на крутосхилому пагорбі. За приірпінськими лугами видно було Чернечий ліс, село Дзвінкове та хутір Господарець, що притулився між лісом і річкою. За хвилину хлопці вийшли на галявину, де під яворами біліла приземкувата хатинка. За нею манячіла катрага(20), попід ліщиною тягнулися два ряди пнів. Солодко пахла гребка, посіяна перед вуликами.

— Агов, діду! — гукнув Микита.

З катраги вийшов сутулуватий чоловік років шістдесяти. Великий крислатий бриль і білий полотняний одяг виразно виділяли його на темно-зеленому тлі дерев. У діда було сухорляве лице, глибоко посаджені сині очі, довгий прямий ніс, гостре круте підборіддя, потемніла на сонці шия.

— Добридень, діду Григорію, — привітався Швачка.

— Доброго здоров'я чесним людям, — бадьоро відповів господар пасіки.

Іван теж низько вклонився пасічникові.

— Це ти, Микито? — здивувався Григорій. — А то ж хто буде?

— Іван Письменний, діду. Товариш мій… З Чорногородки. Спудеєм у Київській академії був…

— Прошу до хати. Спека надворі, а я в хатині травички свіжої настелив — прохолодніше трохи стало. Водички джерельної нап'єтеся. Медку скуштуєте. Заходьте.

Швачка й Письменний зайшли до хати. Вона була невеличка. У лівому кутку стояла розмальована цибатими півнями присадкувата піч, за нею — піл, над ним — жердка з одягом, 3 правого боку, через усю хатину, — довга дубова лава, біля дверей — судник, у протилежному кутку — стіл, над ним — дві ікони, лампадка, обіч, зліва, — ослін і скриня. Стіл покритий чистим білим обрусом, скриня — мережаним рядном. Над скринею — картина: козак Мамай сидить біля коня, грає на кобзі.

Дід поставив на стіл миску із стільниками, поклав у другу кілька малосольних огірків.

— Пригощайтеся, хлопці. Будьте як дома.

Швачка й Письменний дружно взялися за їду. Невдовзі повернулися до господаря, подякували.

— Що ж новенького у вас, діду? — поцікавився Микита.

— Ет, — махнув рукою старий, — які там новини… Всі люди щодня на панщину ходять до Ленкевичів. Осавула каже: взимку спочиватимете, вам же влітку треба відроблять щотижня по три дні, а взимку — лише по два. А як полічимо, що влітку по шість днів ходили, то всю зиму гулятимете. Тільки ж як прийде зима — інше заспіває. Це не перший раз. Шарварки видумає, гвалти(21). А ви в Новосілках чорногородського посесора не бачили? До обід він на греблі так галасував, що луна аж до Ірпеня котилася. Хтось утік від нього, чи що… Так він жінок зустрів наших — і все розпитував, чи не бачили, не чули…

— Стрічали ми його, — і Швачка розповів дідові про сутичку із шляхтичем.

— Он воно що! Зубрицький — клятий чоловік. Дуже клятий. Ще лихіший наших Ленкевичів. Вся Чорногородка через нього сльози ллє. Давно пора його провчити. Жаль тільки, що мало у нас таких сміливців, як ти, Микито.

— Нічого, діду. Носив вовк овець — понесли вже й вовка.

— Коли б же то. Раніше посесори не так розперізувались. Гайдамаків боялися.

— А хіба гайдамаки й тут бували? — обізвався Письменний.

— А де ж їм бувати, як не тут? Кращих місць і не треба. Кругом ліси. Он за горбами — Богушівський, правіше — Новосільський, за Ірпенем — Чернечий. У Новосільському лісі — яр. Глибокий-глибокий. А кругом гущавина — не пролізеш. Наші люди Гайдамацьким його називають. Тут Іван Подоляка в п'ятдесятому зупинявся(22). А дрібних ватаг скільки через нього на Полісся перейшло! А за Ірпенем, на російській стороні, в Чернечому лісі — скільки їх бувало!

— А ви, діду, часом не були в гайдамаках? — поцікавився Іван.

— Та хто ж про це говорить, сину? Дізнаються отакі волоцюги, як Зубрицький або наші Ленкевичі, зразу на суху гілляку потрапиш.

— Ми ж… — почав було Микита.

— Та знаю… що не підведете… На Чигиринщині я починав… З Мамаєм разом.

— З Мамаєм? — недовірливо протягнув Письменний. — З отим, що намальований?

— З ним, сину мій, з ним. То… лише парсуна. Та ще й нікудишня. А справжній Мамай — такий красень був, такий, що розказати важко… Дивіться на картину, а я розкажу вам… про нього.

Жив на світі козак-нетяга(23) Мамай. Не знав він, коли родився, не відав, коли хрестився. Ліс зелений був його батьком, сира земля — матір'ю, дуб, що на картині, — братом, сивий кінь — другом, а кобза — порадницею. Летів степом Мамай як вітер-легкокрил, стинав панам голови, як стебла косар. Страх тікав від нього, лихо обминало. Тільки слава опереджала. Одних вона на ноги піднімала, інших — на коліна ставила. Не було такого куточка на Вкраїні, де б не чули про нього, не було такої днини, коли б не просили для нього смерті пани. А він тільки сміявся з того. Сідав під дубом, клав на коліна кобзу, запалював люльку, підкликав когось із своїх хлопців. «Як там на світі білому? Чи все гаразд?» — питав. «Та біля Брусилова пан один селян у хліві замкнув, димом від соломи, змішаної з гноєм, другий тиждень душить,» — відповідав той. Підіймав Мамай очі на дуба, гілля оглядав. «Є ще гілляка вільна?» — питав. «Є!» — озивалися хлопці гуртом. «Щасти вам!» — говорив Мамай. І злякано стогнала земля, і сердився вітер, відстаючи від коней, і майоріли над жухлою тирсою козацькі чуби… Приводили пана. «Голубчики-братчики, — стогнав він. — Я ж не поляк. Я ж свій. Не губіть душі благочестивої». — «А ми й не губимо, — говорив Мамай. — Ми її до раю направляємо. А щоб до неба ближче було — на дуб підіймаємо». І тремтів дуб, і гнулася гілляка, і сохло від тягаря грішного листя на дубі тому. Скільки гілляк — стільки й панів побувало на дереві. І всох старезний велетень, і скам'янів на віки вічні…

— І ви з тими хлопцями літали, діду?

— Літав, мій сину, літав. Не одну чату із Запоріжжя у наші краї: вів. Спочатку йшли на Чигирин, потім — на Лисянку, тоді — на Корсуні», Богуслав, Канів, Білу. Церкву, Мотовилівку, а звідтіля — лісом на Дзвінкове. Бачите… ген там… за Дзвінковим… видно шмат поля. То Польце. Урочище таке. А он там, де верба найвища підіймається, на Ірпені є переміл(24). Води там по коліна. Та ще й кладка є. От перебиралися ми через той переміл, а тоді стежечкою-стежечкою понад Трубищем — і до цього, пагорба. Пасіки тут не було ще, ніхто не жив. Відпочинемо трохи, а тоді — прямісінько на Новосільський ліс — і в Гайдамацький яр. Запам'ятайте і ви, хлопці, цей шлях. Може, знадобиться колись.

— Не ті часи, діду, — промовив Письменний.

— Та що ти, Іване? — вигукнув Микита. — Ось провідаєм твою матір, домовимось із кимось, щоб допомагав їй, а самі — на Запоріжжя. Там однодумців стрінемо немало.

— А так, — загорівся Григорій. — їх чимало не лише на Запоріжжі, а по всій Україні. У зимівниках багато залишилося тих, які нищили панів ще в п'ятдесятому(25). Ні, хлопці, не згасла в людей віра, не зникла надія на волю. Ще підніметься люд проти панства. Як за батька Хмеля.

— Я теж вірю. Прийде час, коли пани заплачуть від нас. І не тільки слізьми, а й кров'ю, — сказав Микита. — А зараз… Нам пора, діду, рушати далі. Сьогодні хочемо до Чорногородки добратися.

— З богом, діти, — підвівся з лави Григорій, — Коли доведеться бути на Запоріжжі, кланяйтеся від мене всім побратимам у Канівському курені. Скажіть — Григорій Непийвода кланяється. А тут я, запам'ятайте, може, знадобиться, — Григорій Кошовий. З Коша прийшов, так тутешні люди й прозвали Кошовим.

Розпрощалися. Швачка й Письменний спустилися до млина, перескочили греблю й запорошеною доріжкою, що відділяла Мостище від його слободи, попрямували на Дубову Шию, від якої до Чорногородки — рукою подати.