Крутіж

— Про Виговського гадаєш?

— А ти Цицюри хотів би?

— Виговського покійний Хмель у татарів за сиву кобилу купив.

— А хоч би й так, то що? При чому тут кобила? Та ще сива. Дурні, дурні! Хтось якусь глупість ляпне, підхоплять і — пішло. Най мудрішого чоловіка осмішать і забудуть, що, насміхаючися над своїми чільними людьми, самі з себе сміються, з того, що Бог найкращого народові дав.

— А все ж таки покійний гетьман Виговського за кобилу купив.

— Брешеш! — гукнув Босаковський, немов із гармати стрілив. У коршмі тихо стало, а він дальше казав: — Я там був. Покійний гетьман на горбку по битві стояв і дивився, як долом проходили бранці. Чвірками. Одна за одною, багато їх, багато. Нараз булавою кивнув, стали. У чвірці, перший з краю, йшов високий, ставний шляхтич. Сині очі, ясний волос, короткий вус, сліди віспи на лицях. «Як звешся?» — спитав його гетьман. «Іван Виговський», — відповів цей. — «Виходь із чвірки і ставай біля мене»... Так вони й зустрілися зі собою, великий гетьман і його пізніший генеральний писар, а теперішній наш гетьман.

— Шляхтич за шляхтичем тягне, — кинув котрийсь.

— Не за шляхтичем, а за правдою стою, а за своїм рейментарем, за господарем держави. Я під булавою Виговського бився й іншого вождя навіть знати не хочу. Не зраджу його, бо я не зрадник.

— Смішак, — відізвався той самий голос, що раніше.

— Смішак? — кинувся Босаковський до нього. — Виходи, я тобі покажу, який то я смішак!

— Гадаєш, що хвіст під себе візьму, що твоїх вусів зжахнувся?

— Виходи! — повторив Босаковський і шаблю з піхов добув.

Розступилися козаки, попід стінами стали, і два клинки, як дві блискавиці майнули в повітрі. Ще раз, ще раз, ще раз... Гострий, пронизливий дзенькіт, такий любий для козацького вуха, засвистав тепер там, де перед хвилиною лунали сварливі голоси. Ще раз, ще раз, ще... Босаковський, високий, худий, стояв випрямлений, як у церкві свічка, і майже не поступався з місця. Ліву руку заложив за спину, праву зі шаблею витягнув перед себе і не водив нею, не напирав на противника, лиш кінцем клинка відбивав його удари. А противник, молодий і мало ще досвідчений козак, як дикий кіт, прискакував до Босаковського. То присідав на одній нозі й кидався вперед, то знову подавався назад, щоб за хвилину повторити випад. Він чимраз більше гарячився і запалювався, чимраз сильніше вдаряв об підлогу. Незабаром так утомився, що піт горохом сипався йому з лоба на брови і на вії. Сопів і постогнував та спльовував слину, з потом змішану. А Босаковський примружив своє пивне око, а зеленавим пильно стежив за кожним порухом супротивника, передбачаючи кожнісінький його удар. Аж нараз свою шаблю скорим рухом в оборот пустив. Засичала шабля Босаковського, як гадюка, зашипіла, як розпалене залізо в зимній воді, задзвеніла, замигтіла в очах, аж нараз з такою силою ворожу шаблю біля самого руків`я рубнула, що клинок тільки дзвягнув, зойкнув, свиснув і поскакав по дильованій долівці.

— Ну так... — сказав Босаковський і з привички шаблю полою свого лосевого каптана обтер. — Та-ак! — і погладив її пестливо.

А його противник, здивований і ніби перестрашений тим, що сталося, стояв посеред коршми з роззявленою губою і вибалушеними очима. Лівою рукою обтирав піт з чола, а в правій все ще тримав відтяте руків’я. Рука його дрижала, як у столітнього старця.

— Але ж бо б’є, — бубонів, — чорти б йому на Великдень приснились, але ж бо б’є!

— Дякуй Богові милосердному, що голова не відлетіла. Та це ж такий рубач, що одним махом розфалатав би чоловіка надвоє.

— Бувало й таке, бувало, чому б то ні! — притакував Босаковський, завішуючи вус на ліве ухо.

— Молодець Босаковський! — хвалили його ті, що ще так недавно насміхалися з нього. А старші казали: «От так тій малечі й треба. Нехай знають, як старших шанувати».

І пхалися до Босаковського, обнімали його й кріпко стискали, приговорюючи: «Не шляхтич ти, брате, а козак, справжній козак!»

Цікавилися його шаблею. Та він її нерадо з рук давав, бо дівчини й шаблі з рук не дається. «Перед цею шаблею, — говорив, — раз цілий чамбул татарський утікав, як зайці втікали, як перепуджені вівці, щоб я потурчився, коли брешу».

— Віримо, віримо тобі, Босаковський, — і кожен хотів з ним чоломкнутися чаркою, щоб запити двобій. «Йдіть, геть! — обганявся від них Босаковський, як від мух. — Невже ж це був двобій? От іграшка звичайна. Треба вам було бачити, як я раз із Калиновським на шаблі зчепився, то був герць! Сам покійний гетьман казав, що ще такого не бачив, а знаєте, який він був мистець на шаблю. Обіймив мене і пригорнув до серця, — донині чую, ніби мене медвідь пригортає до себе.

Нараз Телепа і Журбу за столом побачив. «А ви ще, панове, тут? Бери, сотнику, гостя та веди у свій двір, він здорожений, йому спочить пора».

— Добре, товаришу, кажеш, Журбі на спочинок пора, — відповів Телеп, розпрощалися з товариством і вийшли оба з Журбою.

Босаковський зітхнув. А то він боявся, щоб до гіршого не дійшло. Своїм двобоєм втихомирив розсварених козаків, бо знав, що нема в них нічого цікавішого над шаблю.

Босаковський славився мистцем у боях на шаблі. Тільки ніхто не надіявся, що він і про поважні справи також так само мітко балакати вміє. Тому-то здивовано дивилися на нього. Дотепер бачили в нім шляхтича-брехуна, що любить випити й пожартувати, аж тут гляди, цей чоловік і політику близько до свого серця приймає, долею України турбується. Диво одно!

— Простіть, панове, що я, може, й непотрібно бився, — почав — Але вже така моя вдача, що за правдою тягну. Через те я нині тільки Босаковський, тоді, як другі пірначі тримають.

Хтось підсміхнувся уголос. Босаковський глянув у той бік. — «А може ще хто, — спитав, — зі мною забавитися хоче? Я готовий!»

Але охотника не було.

Босаковський насунув вилинялу шапку: «Га, якщо, ні, так бувайте здорові!»

— Іди здоров! — відповіли йому. — Але до Виговського ми все-таки не підемо. Йди сам! — озвався якийсь голос.

Босаковський згірдливо подививсе на нього, похитав головою

і вийшов.

2

Босаковський вийшов від шинкарки сумний, як осіння ніч. Те, що розказував козак Журба, який приїхав до сотні з приказами від гетьманської канцелярії, було просто жахливе.

Босаковський знав, що від смерті старого Хмеля спокою в Україні нема, але щоби вже аж до самого безголів’я дійшло, того він ніяк не сподівався. Хоч до їхнього сотенного глухого городка доходили всілякі погані вістки, то Босаковський одним вухом пускав їх, а другим випускав, знаючи, що «стогуба фама» брехлива, як київська сидюха. Але Журбі він вірив, бо Журба ніколи не брехав. А від того, що розказував Журба, кров стигла в жилах... Богданова будівля, здвигнена такими жертвами й зусиллями народу, валиться. Україна в огні і крові. Хворий і слабосильний Юрась став іграшкою у руках людей злих, ласих на гріш і владу. Його дорадником хитрий Брюховецький, колишній джура старого гетьмана Богдана. Він бунтує Січ, яку збунтувати неважко, бо там народ неспокійний і до війни скорий. Сірко — лицар, якого пошукати, але голова неполітична, його підштовхнути легко. Піде і таку завірюху зчинить, якої не заспокоїть ніхто. Родина старого Хмеля розсварена. Богданові скарби і найцінніший із них — гетьманська булава — стали кісткою незгоди. Богданів шурин, а Юрасів дядько Василь Золотаренко буцімто тих скарбів боронить, не відаючи, що не Україні, а її ворогам добру службу робить, бо вони аж руки потирають, дивлячись, як на Україні кервавиться у домашній війні. Протопоп Филимонов, як чорт, одних на других троюдить. То Золотаренкові, то Цицюрі обіцює булаву, щоб тільки не була вона в руках Виговського, бо Виговський хоче Україну зробити незалежною державою. Ах, той Цицюра! Чи можна собі гіршого чоловіка уявити? Найздатніших переяславських козаків і міщан, Северина Забуського, Сулимів, Лободів і Холодних, до себе на квартиру закликав, намовляв їх, щоб зраджували Виговського, а як вони на такий каїнський вчинок не погоджувалися, то вбивав їх по одному... «Всяке в нас бувало, але такого ще не було!»

Босаковський сплюнув і шаблю долонею стиснув. «Ах, щоби я його у вузькій вулиці допав! Дав би я котюзі по заслузі. Не посилав би він більше гінців до Трубецького, що в Переяславі нема вже ворогів царських. Боже ти мій! Який то хабуз на нашій буйній землі виростає!»

Потонудий у таких сумних думках, не дивився під ноги і не дбав, що раз у раз попадав у калюжі розкислого, осіннього болота. Вітер вив, як тічня голодних вовків, хотів Босаковського з ніг повалити, хотів йому стару боброву шапку з голови здерти. Але що там вітер, що буря, що дощ супроти тієї завірюхи, яка лютувала в його розбурханій голові!

Цицюра! Що він у Ніжині зробив! П`ять хоругов щонайкращого гетьманського війська вночі, у сні, як баранів перерізав, не питаючись, чи свій, чи найманий, чужинець. Це ж жах! Це ж каїнський вчинок! І такий Каїн мав би гетьманом бути? Ніколи! Хіба б Бога на небі не було.

Так ішов Босаковський на свій хутір, а жахливі новини, привезені Журбою, летіли за ним, як круки. Мозок йому клювали і шматували серце, як орел Прометеєві утробу.

«З Ніжина прокляті цицюрівці по других городах пішли, де гетьманські затяжні хоругви стояли, і скрізь те саме чинили. До них пристала чернь, бо на те вона й чернь. Юрія Немирича, рейментаря затяжних військ гетьманських, під Світильневом, між Биховом і Кобшцею, допали... і сплячого на шаблях рознесли, на шматки порубали, чоловіка вченого, хороброго і достойного, одного з тих, що могли Україну вивести на ясні зорі та на тихі води...»

«На шаблях рознесли...» — повторив Босаковський і став.

«Най з Богом спочиває», — промовив і перехрестився.

Мимохідь очі на небо підвів.

Ніч була темна, тільки десь далеко-далеко мерехтіла заграва.

«Двір якийсь палять, — погадав собі Босаковський. — Ріжуться і мордують, чорти б їх різали в пеклі та мордували. Це вони так Україну будують...»

З гадки не сходив йому Переяслав, Ніжин і той нещасливий Світильнів. «Собаки! Такого чоловіка вбили!»

З болотнистого шляху на стерно повернув, прямуючи до хутора, де собі квартиру наймав.

Заєць вихопився з-під ніг. «Тю, тю, дурний! Чого боїшся? Я тобі кривди не зроблю. Досить між людьми тої кривди».

Став і вдивлявся у заграву. То меркла, то знову займалася, ніби земля кров`ю на небо плювала... «Який народ! Тут тільки божевільним будь або дурного вдавай, а розуму показувать не смій, бо вб’ють. Маєш бути такий дурний, як усі. Це їх рівність». Досвідчив це на собі. Сотенні товариші любили його, збіднілого шляхтича, за жарти, побрехеньки й вигадки всілякі, до правди неподібні, але скільки разів починав поважну розмову, скільки разів пробував промовити їм до серця і до розуму, сміялися або зчиняли бешкет. «Який народ!»

Хтось доганяв його.

Втікати?

Ні!

Повернувся і вхопив за шаблю.

Козак на коні наближався.

— Ти хто?

Козак зіскочив з коня: «Свій, пане Босаковський, свій».

— Я тобі не пан, а товариш, такий самий козак, як і ти, хоч і шляхтич.

Босаковський випрямився і вус на ліве ухо завісив. Пізнав козака, що з Журбою приїхав. Молодий був і гарний, як намальований.

Весь час у коршмі біля Босаковського коло вікна сидів; не пив і не сварився, лиш слухав і мовчав. Очі йому смутком, як плівкою зайшли.

— А що там? — спитав Босаковський, думаючи, що Журба цього парубка з якимсь ділом до нього присилає.

— Нічого, пане.

— Товаришу...

— Нічого, пане товаришу. Може би ви мене переночували?

— Переночувати? А чому б то ні. Можна. Підемо. А як тебе, братчику, звати?

— На ім’я мені Борис.

— Гарне ім’я. А прізвище як?

— Круками нас люди прозивають.

— Також дурні. Такий гарний хлопець — і Крук. Так ти не журись. З Крука ще може зробитися Круковський.

— Я не дбаю.

— То зле. Ім’я — велика річ. От диви, козаки мене Босим прозвали, а насправді то я Босаковський.

Наближалися до хутора. Почули шум дерев і хрипливий гавкіт собак. Хутір був невеличкий і, мабуть, небагатий.

— Це моя резиденція, — промовив Босаковський і зітхнув. — Ой не так то колись, братчику, мешкали ми, не так. Мав я біля Прилук замочок не шпетний: рови, палісади, вежі, зводжений міст, усе як годиться. Ще й на вежі годинник видзвонював години. Німецькі майстри будували. Не віриш?

— А чому б то мені не вірити, пане?

— Товаришу, кажи!

— Чому б мені не вірити, пане товаришу?

— Усе війна забрала. І тепер я комірником живу. Але не нарікаю. Хоч покарбований, як у карбового ціпок, а все ж таки, славити Бога, не каліка. Живу якось, і прийде час, що попереднього добра таки доб’юся. Тоді й про тебе не забуду. Бо ти мені подобався, хлопче.

Борис йому до колін поклонився.

Собаки до воріт скакали. Босаковський гукав:

— Бровко, Варта, Чухрій! Дурні собачки, дурні, не пізнали мене!

Пси лащилися до Босаковського й обнюхували Борисового коня.

— Бачиш, — говорив Босаковський, — звірина куди краще від людей. Гетьманської стайні кінь, і хуторянські собаки не кусаються. А люди? Так, Бровку, так: не кусай цього коня, бо він гість, а до того ще й копнути може, — додав, впроваджуючи коня до стайні.

— Гарний кінь, — почав Босаковський. — А чий він — твій чи гетьманський?

— Мій. Від батька дістав.

— Добра то річ батько. Мій мені також такого коня дав був, як я перший раз на війну їхав, що хоч малюй. То ж то кінь був! Не така хабета, як оцей, теперішній.

— І що?

— Заїздив я його, до дівчини на любу розмову кожної ночі миль кілька поспішаючи. Підпалив, одно слово — заїздив. Гей, коли б то цей розум спереду мати, що ззаду!.. Ну, ходім!

Увійшли в якусь комірчину погану з тапчаном замість постелі і зі скринею замість стола.

— Розгостись! — промовив Босаковський і засвітив каганець.

Борис глянув по хаті. Бідність така, що гірша й не може бути. Лиш

образ якийсь і вишиваний рушник.

— За цей образ, — хвалився Босаковський, — мені хутір давали. Це дуже дорогоцінна ікона. Сам святий Лука її малював. А рушничок донечка господині вишивала. Ангел — не дівчинка. Побачиш її завтра. І господинька нічого собі. Загалом гарно мені тут живеться. Одно слово — райок. Інакше я тут не сидів би.

— Авжеж, — притакнув Борис, а в душі погадав собі: «От щасливий чоловік. Що йому біда зробить, коли він уявою багатий?»

Хутір спав. Тільки пси по подвір’ю ганяли. Доріжкою, попри ворота якийсь п’яний ішов і з піснею бився. Хотів її співати, а вона не давалась. Пісня від п’яного втікала.

— А може ти голодний, кажи! — почав Босаковський. — Теплої страви не маю, але сало й горілка знайдеться.

Сало було чутке і нечищена горілка. Але випили й закусили. Навіть зі смаком, бо голодні.

— Не так то їлося колись, — виправдовувався Босаковський. — Медвежі лапи, фазани, марципани, а мальвазія лилась. То мальвазія, то угорське, то грецьке. Але скажу тобі, що нема як сало, сухарі й горілка. Чим простіша страва, тим вона для здоров`я краща... Але може би нам спати пора?

Полягали. Босаковський розкинувся горілиць на тапчані, а Борис біля нього на землі простягнувся, на бурці.