Крутіж

Повість

З видання "З-під Полтави до Бендер. Крутіж"

Львів "червона калина" 1991р

Одна з найкращих історичних повістей Б. Лепкого (а є в нього ще «Сотниківна», «Орли») — «Крутіж», яка відтворює епізоди після Хмельницького періоду, що здобув назву Руїни, періоду, найменш висвітленого наукою, майже не відтвореного художньою літературою. Події відбуваються на периферії, далеко від основних центрів політичного життя, персонажі теж не належать до тих, хто вирішує долі держав і народів.

Та знов перед нами надзвичайно колоритна картина, сказати б, буднів епохи, представників різних суспільних груп, соціальних і психологічних конфліктів, складних взаємин, пристрастей, симпатій і антипатій. В центрі твору — «родовитий» шляхтич Валентій Босий-Босаковський, прізвище якого точно відбиває його стан, але діаметрально протилежне його шляхетському гонорові.

1

— Випиймо, Мартине, хай наша не гине,— промовив сотник Телеп, і підніс чарку свому товаришеві, худому й високому, як тичка, козакові.

Цей глянув і раменами здвигнув:

— Не хочу!

Телем очі вирячив на нього. «А це знов що? Старий липняк, що й гетьманові не сором було б напитися, а ти не хочеш?»

— Не хочу!

Телеп згірдливо всміхнувся: «Я забув, що ти шляхотно уроджений, Валентий Босий-Босаковський».

— Хлопе! — гримнув на нього Босаковський.— Хоч я й окозачився, так ти мені моїх родових клейнодів не торкай, бо який добрий і ввічливий, а поб`ю, Їй-Богу, поб`ю!

Голос його гуготів так, що годі було знати, чи він сердиться, чи жартує. І ціла його поява була настільки дивна й незвичайна, що хто його вперше побачив, то не знав, чи боятися того чоловіка, чи сміятися з нього. До високого зросту додайте закарлючений довгий ніс, вус, як у сома, й неоднакові очі: одно пивне, а друге зеленкувате. Козаки сміялися, що він пивним зазирає до пива, а зеленкуватим до вина, обома до шинкарки або до її дівчат-дзигльованок. Одним одну бере, а другу другим, які очі котра з них і любить.

Та незважаючи на те, Босаковський твердо вірив у свою непоборну силу над слабим Євиним родом. «У мене, — казав, — кожна влюбляється з місця. Але то кожна!» — і підкручував вуса, що за хвилину знов йому на губу звисав, буцім не погоджувався зі своїм паном.

І тепер пан Валентий Босаковський правою рукою підкрутив того неслухняного вуса, а лівою голову підпер, буцім вона така-то вже важлива думками, що сама й триматися не може. Його очі прилипли до шибок невеличкого віконця, на яких дзвигтіла муха, безрадно б`ючись у павутинні.

— П’єш чи ні?! — гукнув удруге Телеп.— Не люблю таких кумедій. Пий!

— Не хочу. Осточортіла мені чарка. Десь другий вип’є одну, другу, третю і вже готовий, а я п’ю і п’ю ціле життя і впитися не можу. А хотів би. Хотів би, щоб не бачити того, що тепер діється на світі.

— Ого!

— А так. Хоч би й тому, щоб не дивитися на таких дурнів, як... — і не докінчив, лиш на Телепа з-під ока глянув.

— Хвілозоф! — підсміхнувся Телеп.— Чи ти, було, у Київській академії не вчився?

— У Київській ні, але у Кракові до наук пристращався, тільки...

— Тільки що?

— Тільки Марс мене впору з обіймів муз і грацій вирвав, а то я нині може пасторал замість шаблі й інфулу замість шапки носив би.

— Інфулу, інфулу! — реготався Телеп, уявляючи собі Босаковського із жезлом та інфулою. — Хотів би я тебе бачити в тій, як ти кажеш, інфулі!

Босаковський насилу робив поважну міну. «Сотник, а чого-будь смієшся, як чорняк. Бог один знає, як мені важко в такім неедукованім1 товаристві жити. Вип`ю хіба».

І випив. Хвилина мовчанки. Аж Телеп буцім щось пригадав собі: «Ага, а як же там із тією головою? Невже ж вона справді така тверда в тебе?»

— Не тверда, а моцна, як сталь. Раз я у підстарости на хрестинах бувши..

— То ти і в підстарости бував?

— Фі! Велика мені птиця, підстароста! Мене й до воєводи на покої пускали!

— Чистити?..

— Хлопе! Або слухай грешне, що шляхта говорить, або... — і не докінчив.

— Слухаю вже, слухаю. Розказуй!

— Отож раз у підстарости на хрестинах бувши, попав я у товариство п`яниць. Ану, кажуть, покладем Босаковського під лаву. А я собі гадаю: скорше вас на мари покладуть, ніж ви мене вп`єте.

— І що?

— І підносить мені чарку хазяйка, а я п’ю і в ручку цілую, підносить хазяй, я п`ю і...

—...і в ручку цілую, — доповів за нього Телеп.

— Брешеш! То тільки хлопство панів у руку цілує, а ми брата шляхтича цілуємо...

— Ну, ну, не кінчи де, а розказуй, бо не скінчиш до рана.

— Для тебе й розказувати не варто, бо ти слухати не вмієш. Загалом розібрало собі хамство, страх як розібрало! Але ми вам ще цього хмеля виб’ємо з голови, ой, виб’ємо, так мені, Боже, дай до моїх «майонтків» вернути!

— Це вже трудновато буде.

— Чому?

— А тому, бо люди ще на місяць дороги не зробили.

Босаковський вовком на Телепа глянув: «Ех, Телеп, Телеп! Як я тебе телепну!»

— Лиши... Розказуй, кажуть тобі.

— На чім я став? Ага, прийняв я від каноніка чарку й випив, прийняв від старости й випив, прийняв від ще когось і також випив, а тоді й кажу: агов! Так не може бути! Хто хоче зі мною пити, то хай перше вихилить стільки келихів, скільки я вихилив, і тоді він мені рівня.

— А вони?

— Згодились. П`ємо. П`ятий, шостий, сьомий, ще якось ішло, але після десятого всі покотом лягли. Повиносили їх, кого до боківок, кого до маштарки, а ті, що ще трималися на ногах, утечею спаслися. Так я і побідником на бойовищі залишився.

— Та що ти такого брехуна слухаєш, сотнику! — почулося нараз від порога. Кількох козаків увійшло у коршму при шаблях і з пістолями за поясами, бо часи були непевні. — Та що ти його слухаєш? Він і рідного батька оббрехав би, коли б лиш мав.

Босаковський насунув на голову полинялу боброву шапку і вдавав, що йде, бо образився.

Та його не пустили. Любили зубожілого поліського шляхтича, що до їх сотні після Хмельниччини пристав, добре бився, Україну щиро любив і тільки іноді вдавав, немов то він велику ласку козакам робить, що з ними приятелює. А ще його й за те любили, що велику «фантазію» мав. Розказував несотворенні речі й вигадував таке, що аж вуха пухли. Чванився ласкою короля Володислава, якого навіть на очі не бачив, і маєткам, яких ніколи не мав, і любощами з панями й панночками, що їх ніколи й на світі не було.

У воєнних часах, коли шабля всякому наскучить, такий чоловік — справжня благодать. Потягни його за язик, і він тебе розважить, дасть хоч на хвилину про воєнні страхіття забути.

— Сідай, Босаковський,— казали йому, — сідай і пий! Дякуй Богові, що водою не мусиш спраги гасити.

— Водою? Фу! Від води жаби в череві беруться. У мене...— й хитро всміхнувся. — У мене в замку, біля Хведоркова, є ще дві барилочки такого масляча, що лиш пальці лизати.

— А не брешеш?

— Так мені, Боже, дай до моїх майонтків вернутися. Заховав мені цього масляча мій дворецький і так дотепно заховав, що навіть Кривоніс не знайшов, гуляючи зі своїм загоном у моїм родовім замку.

— Ну,— озвався Телеп,— це ти вже, братчику, здорово пробрехався, бо щоби де Кривоніс гуляв, а вина не занюхав, так того ще ніколи не бувало.

А хтось із козаків докинув: «Але ж бо Кривоніс у Хведоркові ніколи не бував».

— У тім Хведоркові, що ти думаєш, — боронився Босаковський, — ні, але в моїм він був і в моїм фравцімері, як слон серед порцеляни хазяйнував.

— Як слон?

— А щоб ти знав. Панна Евеліна руку на себе зняла. Мальвіну котрийсь із кривоносівців на коня посадив і почвалав, а Юстина, моя божеська Юстина... — і не докінчив, лише зітхнув і грізно завернув очима.

— Про вино, вашець, кінчай. Про масляча! — приставали до нього.

— Був це такий масляч, що коли я один боклажок послав королеві Володиславові, то він, випивши, сказав: Спасибі тобі, пане Босаковський! Тим вином ти мені гореч моєї жизні зсолодив.

— А кому ж це таке добре вино попало? — спитали Босаковського.

— Батько мій цілу діброву спалив на поташ і поташ цей у Данцігу на вино проміняв. Це для тебе на весілля, Валєнтий, казав.

— А ти й донині не оженився, Вальку, бач, який то ти! Батьківської волі не сповнив.

— Не раз хотів я, та Гіменей Белльоні не пара. І чи раз я до аналоя зібрався, а пішов на війну. Не моя вина, що такого лицарського духа маю, і хоч я жінок люблю, а шаблі за найкращу з них не проміняв би.

— Відомо, відомо. Про тебе вже, мабуть, і пісень співають.

Босаковський вдоволено по коршмі розглядався. «В аморах,—

казав,— як і на війні, усяко буває. Але здебільшого то я був горою».

— На верху?

— А так. Тямлю, як ми Гощу брали.

— Яку Гощу?

— Кисілеву, яку ж би? Ніяково було, бо Кисілі з Босаковським свояки.

— Дев`ята вода по Кисілю.

— Не твоє діло. Кисіль мені «мошер кузен» казав. Розумієш? Отож узяли ми тую Гощу — відступаємо. Я конем їду, а за мною, десь там далеко, моя повозка торохтить: з білизною, одягами, постіллю, бо я змалку до деяких вигід привик був. Під вечір стаємо на нічліг у якомусь дворі. Підходжу я до своєї повозки, а там з-під буди, як дві ластівки з-під стріхи, дві панянки до мене: «Валєнтий, Валюсь, мій ти, мій!» І скачуть, і обіймають. Дві панянки з фравцімеру Кисілихи, що здавна до мене афект чули, але пані своєї боялися, тепер тому афектові фольгу дали. І було ж мені з ними, було! І охи, і шльохи, і що лиш на світі в тій матерії є, — бо таки дуже мене любили... Ет! — і рукою махнув. — Було колись.

Шинкарка мід до чарок наливала.

Телеп Босаковського за руку вхопив: «Валєнтий!» Сповни волю покійного батька й оженися з Оленою. Баба, як грім. А які вина й меди у неї! Олено! А чи пішла би ти за нього?»

— За кого?

— За добре уродженого пана Босаковського.

— А невже ж є така жінка, що б за пана Босаковського не пішла? Та ви собі жартуєте з мене, бо де такий пан хотів би бідну шинкарку брати, — відповіла, нібито засоромившись.

Сотенний писар Лучинецький прискочив до Босаковського: «Чуєш? Само щастя тобі в руки лізе — бери!» — і тягнув Босаковського до шинкарки. Але вона вихопилася і вибігла зі світлиці, боячись, щоб жарти не пішли задалеко. А козаки тоді до Босаковського: «Вальку, схаменись! Ще собі жінка життя відбере з любові і будеш її мати на совісті. Кажуть тобі: женись!»

Босаковський голову рукою підпер: «Не можу».

— Ов! Не можеш?

— Бо не шляхтянка.

— А де ж вона має написане, що не шляхтянка?

— Не має гербу.

— Дурний ти зі своїми гербами, Вальку! Покійний Хмель не те був і молодшу доньку за козака віддав, а козак Виговський з княжною оженився.

— Хай буде, але я не хочу. Наш рід старий, здавна шляхоцький, не хочу розбовтувати крові.

Коршма від козацького сміху затряслася: «Не хоче розбовтати крові! Який сміхун. Не бачили ми тих шляхтичів великоможних, що то з кійком на посполите рушення босоніж виступали, мов нагінка на лови! У подертих штанцях голим тілом світили, за панськими повозами з висолопленими лизнями підбігали. Не хоче розбовтувати крові».

— А все ж таки, що шляхтич, то шляхтич! — стояв при своїм Босаковський. — І Свигорський, і Байда, і Сагайдачний, і навіть покійний Хмельницький, хто, як не шляхтичі були? А Немирич, може, чорняк? А Богун? Не перечу, є і між козацтвом хоробрі лицарі, навіть дуже, як ось хоч би покійного Нечая узяти, але до політики ви так годитеся, як воли до карети, не во гнів вам сказавши.

— А все ж таки з покійним гетьманом вибилися ми на волю, — боронилися козаки.

— Але покійний гетьман мав Аксаків, Глинських, Яблонських, Корецьких, Літинських, Рудницьких, Сроковських, Пашківських, Старицьких, Третяків і тисячі іншої шляхти. Перегляньте лиш реєстр із 1649 року, коли не вірите мені. Всі ми за тую Україну вкупі боролися — і шляхтичі, і козаки, й міщани, й посполиті, і тому волю її добули, а тепер?

— Не бійся, Босий, не бійся, якось воно буде.