- Та невже? - Зюмбюлев смикнув борiдку. - А кому всмiхався тiльки що, перед ким крутив хвостом, як собака? Хiба я не бачив?

- Усе це дурницi! - Делчо Єнев пiдняв голову. - Я не такий.

- Так, так! - Зюмбюлев замовк. Але вiн не мiг довго мовчати i, нахилившись, штовхнув Андрiя в плече:

- Ти, брат, кажуть, з фантазiєю. А менi такого й треба. Ану, сядь ближче, я розповiм тобi, як моя Тотка принесла менi одного разу живу курiпку.

- А товариш Андрєєв потiм розповiсть тобi, як одного разу наповнив обидвi кишенi коштовними смарагдами, - пiдморгнув Делчо.

Андрiй поклав цигарку в попiльничку, зачинив вiкно i повернувся до картографа:

- А потiм ти розкажеш, як тебе викинули через вiкно на вулицю. Гаразд?

Делчо Єнев зблiд i прихилився до спинки дивана.

- Вибач, я пожартував! - промовив вiн.

Андрiй якийсь час постояв мовчки. Обличчя в нього було спокiйне, в куточках уст затаїлась сумна посмiшка.

- I я пожартував, - сказав вiн. - Ти даремно злякався.

В купе стало тихо, чути було тiльки ритмiчний стукiт колiс. За вiкном поблискували в клубах паровозного диму iскри i зразу ж зникали в нiчнiй темрявi.

- Якщо не хочете розмовляти, я вам запропоную симфонiчну музику до-мажор, - заявив Зюмбюлев. - Тiльки не гнiвайтесь!

Вiн примостився бiля дверей, укрився плащем, i за хвилину з кутка почулось голосне хропiння, - наче кипiв великий казан.

Делчо Єнев хоч i любив поглузувати, але був добродушний: розсердивши когось, вiн одразу ж розкаювався i всiляко намагався задобрити його. Так було i тепер. Збагнувши, що образив свого товариша, зачепив його найболючiше мiсце, вiн не мiг заспокоїтись i нiби на голках сидiв. Йому дуже хотiлося заглянути в сусiднє купе, посидiти поруч з лаборанткою, але хiба вiн мiг лишатися спокiйним, коли тут, бiля нього, похмуро мовчав один з покривджених товаришiв.

Пiдсiвши до Андрiя, вiн боязко поклав руку на його плече i лагiдно всмiхнувся.

- Ти не повинен на мене гнiватись, - сказав вiн. - З цього... Ну, з смарагдiв... берила... всi глузують, i це справдi смiшно. Але найбiльше смiються з тої карти, що ти показав, - з фореллю. Ти сам з себе пожартував, а тепер сердишся на нас. Ти неправий.

Андрiй мовчав, зосереджено дивлячись на темний чотирикутник вiкна, нiби там, у непрогляднiй темрявi, було щось таке, що тiльки вiн бачить i розумiє.

- Завтра ти поглузуєш з мене, - i квит! - закiнчив картограф i пiдвiвся, посмiхаючись. Вiн нахилився над дзеркалом, що висiло вище терморегулятора, зачесав волосся, весело махнув рукою i вийшов в коридор.

Павел Папазов провiв його поблажливою посмiшкою i, опустивши абажур, пiдсiв до Андрiя; якийсь час вiн мовчки дивився на нього i нарештi похитав головою:

- Ех, друже мiй дорогий! - зiтхнув вiн. - Навiщо ти таке собi накоїв? Для чого? Чому, скажи на милiсть? Який бiс штовхнув тебе подати Спиридонову цей смiховинний план? З яким почуттям ти зробив це? Що собi думав? Коли б я на власнi очi не бачив цього ескiза, то нi за що не повiрив би, що ти, саме ти, здатний на таку дурницю! Не повiрив би, хоча б увесь свiт був проти тебе. Я вважав тебе серйозною людиною, незважаючи на твої фантазiї про цей берил. Химери властивi юностi, тому я крiзь пальцi дивився на твої, скажу прямо, смiшнi й дурнi теорiї та гiпотези. Хто в молодi роки не мрiє, не фантазує, не намагається дiстати зiрки з неба? Але ж мрiї i фантазiї - то одне, а такi жарти в серйозних справах з своїми начальниками - то зовсiм iнше. Та ще, коли цi начальники - шановнi люди, як, примiром, iнженер Спиридонов. Як тобi отаке спало на думку?

Андрiй слухав його, не вiдриваючи погляду вiд вiкна. Що вiн мiг сказати? Що карта, яку вiн показав Спиридонову, не справжня, не його?

- Найгiрше в усiй цiй iсторiї це те, що ти комунiст, член партiї. Комунiст повинен бути чистим, як кристал. Обман, нахабна брехня - все це несумiсне iз званням комунiста. А ти що зробив? Ти не подумав, що обманюєш партiю, що жартуєш з найсвятiшим у нашому життi?

До кровi прикусивши нижню губу, Андрiй мовчав.

- Як повернемось з експедицiї, наша партiйна органiзацiя буде обговорювати питання про твою поведiнку i, будь певен, що ти не минеш покарання. - Вiн трохи помовчав i вiв далi: - Щоб це покарання не було таким суворим, я раджу тобi, як товариш, як людина, що любить тебе, - забудь свої фантазiї, перестань говорити про цей берил, що запаморочив твiй розум. Сумлiнно виконуй свої службовi обов'язки, не вiдхиляйся нi на крок вiд намiченого маршруту, бо пiсля того, що сталося, я не зможу тебе пiдтримувати. Ти мене розумiєш? Менi Спиридонов дав суворi iнструкцiї, i хоч як менi тяжко, я буду їх дотримувати, запевняю тебе. Якщо ж ти порозумнiшаєш i покажеш себе дисциплiнованим працiвником, обiцяю тобi, вiд усього серця обiцяю зробити все вiд мене залежне, щоб з тобою не сталося найгiршого. Запам'ятай це i вiр моєму слову - я заступлюсь за тебе!

Андрiй продовжував мовчати, дивлячись у вiкно в нiчну темряву, в якiй час вiд часу виблискували iскри, миготiли далекi вогники, пропливало жовте око одинокого лiхтаря.

Павел Папазов роззувся i поклав ноги на лаву.

- Ну, тепер вже нiчого не зарадиш, - сказав вiн. - Треба думати тiльки про одне: як виправдати себе. Все iнше - до бiса. Добранiч!

- Добранiч! - тихо вiдповiв Андрiй.

Отак за кiлька годин все пiшло шкереберть: нiби якась буря перевернула все його життя. Вiн почував себе, як людина, що заснула в своєму лiжку, у своїй кiмнатi, а ранком прокинулась у чужiй хатi, серед незнайомих людей. До вчорашнього дня його вважали хорошим спецiалiстом, i хоч Вилю Власев не ставився до нього з особливим довiр'ям, всi члени бригади покладали на Андрiя великi надiї, як на сильного геолога, що внесе велику частку в загальну справу.

А тепер для всiх Андрiй - об'єкт Iронiї, глузування, всi смiються з нього, нiби з блазня.

На привокзальнiй площi Марко Маринов багатозначно пiдморгнув ї весело сказав жiнцi, показуючи на нього: "Ось глянь на цього товариша! Можеш попросити його, вiн привезе тобi жменьку смарагдiв, i матимеш казково прекрасне намисто!"

Вiн сказав це так голосно, що Савка, яка проводжала Андрiя на вокзал, здригнулась i запитливо на нього глянула.

- Про якi це смарагди вiн каже?

- Та просто жартує, - вiдповiв їй Андрiй i обережно вiдвiв убiк.

Як можна було вийти з нею на перон? Коли навiть Марко Маринов - людина, не схильна до жартiв, - глузує з нього, то чого ж можна чекати вiд iнших, вiд таких жартiвникiв, як, примiром, Зюмбюлев чи Делчо Єнев?

А Савка спохмурнiла. Чому вiн не хоче вийти з нею на перон? Вона одягла своє найкраще шовкове плаття, приколола гарну венецiанську брошку - сiмейну коштовнiсть, яку дозволяла собi носити тiльки в урочистi днi.

- Може, я тобi заважаю? - спитала вона сумно. - Чи тобi незручно показатися зi мною перед своїми колегами?

Вiн щось вiдповiв, навiть не розумiючи гаразд, що каже.

- Ти вчора працював допiзна, - сказала Савка. - Коли я засинала, в тебе ще горiло свiтло.

- Так, я працював довго, - зiтхнув Андрiй.

Вони помовчали. Потiм Савка знов заговорила:

- Знаєш, менi хочеться, щоб ти в цiй експедицiї добився успiху. Набридло менi, що батько повторює без кiнця: хай прославиться, хай вiдкриє щось велике, а тодi... Ми повиннi, нарештi, побратися... Ти знаєш...

- Знаю, - перервав Андрiй. Вiн подав їй руку. - Менi пора.

У нього було таке почуття, нiбито все навколо раптом посiрiло, набрало буденного вигляду. Савка чекала вiд нього "великих" дiл, хотiла, щоб вiн сподобався її батьковi. Цi великi дiла мали одну мету: наближення термiну шлюбу... А колеги? Куди дiлось товариське спiвчуття, про яке так часто йому доводилось чути? Колеги нiби чекали цього скандального випадку ї зрадiли можливостi поглузувати з нього...

Вiн зайшов у коридор. Всi пасажири вже були на своїх мiсцях. В найдальшому кутку, бiля тамбура, розмовляли офiцер i висока струнка дiвчина з хлоп'ячою зачiскою. Вiн весь час заглядав їй в очi, а вона вперто уникала його погляду i крутила головою, наче пташка.

Андрiй пiдiйшов до найближчого вiдкритого вiкна, обiперся об раму. Вiтер зразу ж розкуйовдив йому волосся, i в цьому струменi повiтря, що бив йому в обличчя, вiдчувався аромат поля, сiна, змiшаний з неприємним запахом диму.

Подих степового чи гiрського вiтру завжди вливав у його душу непоборне бажання - блукати по незнайомих мiсцях, вилазити на стрiмкi скелi i спускатись у провалля, жадiбними очима вдивляючись у розкритi земнi жили. Це почуття давало радiсть, бадьорило, наче келих мiцного, старого вина. Але зараз вiтер навiював йому лише гiркi, сумнi думи.

Колись вiн був футболiстом - грав центральним нападаючим i знав, як неприємно й боляче в ту мить, коли щастя всмiхнулось, раптом опинитись "поза грою". Перед очима ворота, поле вiльне - вiрний гол - i тут рiзкий свисток суддi рiже нерви, як хiрургiчний нiж: офсайд. Якщо ти надiєшся на слiпий випадок i сам хитро приймаєш м'яч позаду оборони ворога, то просто махнеш рукою: "Трюк не вийшов". Але ж коли оборона ворога з своєї iнiцiативи зумiла лишити тебе позаду себе, а ти мчиш до ворiт i нiчого не пiдозрiваєш, - тодi раптовий свисток суддi дiє, як удар ножа в спину.

Трапилось так, що вiн опинився в становищi "офсайд" у життi. Невидимi вороги зробили все, щоб виставити його перед розумними людьми як смiшного фантазера i наївного брехуна.

Вiн був спокiйним гравцем, звик аналiзувати гру навiть в найбiльш напруженi, критичнi хвилини.

Що ж трапилось?

По-перше. Дивна пригода: якимсь незбагненним способом його ескiз пiдмiнюється кумедним топографiчним творiнням.

По-друге. Викрадення справжнього ескiза i пiдмiна його iншим не знищувала гiпотези про берил, бо вона була в його мозку, iснувала незалежно вiд будь-яких ескiзiв.

По-третє. Людина, що накреслила вигаданий ескiз, чудово знає мiсцевiсть.

По-четверте. Гумористичний характер пiдкинутої йому карти - не випадковий, це не плiд веселої дотепностi. Жарти були такi, що мали принизити його в очах начальства, похитнути його авторитет, представити його легковажним брехуном.

З якого метою? Одне з двох: або щоб вiн був звiльнений з роботи, або, коли залишиться, - щоб довгий час був посмiховищем i об'єктом глузування. Такiй людинi, звичайно, нiхто нiколи не буде вiрити.

П'яте. Вiн буде поставлений у такi "службовi" умови, що в нього не лишиться часу для будь-якої самостiйної дослiдницької роботи.

Це констатацiя фактiв. Тепер треба пiдвести риску i зробити висновки.

Перший висновок: вiн потрапив у розумно влаштовану пастку i має ворогiв, та ще й неабияких, справжнiх ворогiв.

Другий висновок. Цi вороги обiзнанi з геологiчною справою, стежили за його роботою i, напевно, їм були вiдомi їхнi розмови з Спиридоновим.

I знову питання: чому в нього з'явились вороги? Вiдповiдь ясна: тому, що йдеться про берил, а не про залiзо чи мiдь. Мiнерал берил має величезне значення для легких i найлегших стiйких сплавiв. Вiн необхiдний для виробництва реактивних лiтакiв, ракетних двигунiв, стратосферних лiтаючих апаратiв. Ясно, що є люди, якi не бажають, щоб у нас вiдкрили такий мiнерал. Сама тiльки гiпотеза, припущення про його iснування викликали тривогу i страх у деяких людей, змусили їх дiяти, влаштовувати пастки. Цi люди, таким чином, не його особистi вороги, а вороги його батькiвщини, соцiалiстичного ладу.

Все зрозумiло i ясно, як день. Але яка користь вiд цiєї ясностi? Хто вороги i де вони ховаються, - ось питання, яке треба з'ясувати.

Поки вороги не будуть викритi, вiн буде "поза грою", в нього будуть зв'язанi руки. Адже тепер, якщо послати Спиридонову не один, а хоч десять "офiцiальних" ескiзiв, становище не полiпшиться. Чому? Тому що нiхто не повiрить шахраю, безсовiсному брехуну...

Але хто ж вони, цi близькi, а проте - невидимi вороги?

Iнженер Спиридонов чи Вилю Власев? На них це зовсiм не схоже. Спиридонов - справжнiй комунiст, його життя кришталево-ясне, як крапля роси. Вилю Власев - бездоганно чесна людина, до того ж вiн дуже обережний i надто педантичний, щоб пiти на таке дiло. Павел Папазов? Найбiльш чуйний з усiх його колег, єдиний, хто радiв його шуканням i виправдував перед Вилю Власевим його вiдсутнiсть. Iгнат Арсов? Хiба здатний на злочин цей боязкий чоловiк, що страждає манiєю нiкчемностi? Вiн, може, найбiльш здiбний з усiх геологiв, але душа його спотворена якоюсь дивною хворобою, невгамовним прагненням валятися в ногах у iнших. Така людина неспроможна бути мерзотником. Зюмбюлев - надто обмежений; крiм роботи, знає одне - полювання. Це його пристрасть. Марко Маринов? Про цього ремiсника не варто й думати. Хворобливий, полохливий, вiн весь тремтiв, як дитина, коли починалась гроза, а ввечерi боявся вiдiйти вiд палатки i на п'ять крокiв. Картограф Делчо Єнев? Вiн був легковажний, любив випивати i завжди впадав за якоюсь жiнкою. Але це добрий i хороший товариш. Лаборантка Рашеєва чи хтось iз технiчного персоналу?

Андрєєв перебрав усi позитивнi й негативнi риси їх характерiв i, нарештi, переконався, що це безглуздо. Насамперед, нiхто з цих людей не мав наукової пiдготовки, щоб креслити геодезичнi ескiзи великих масштабiв. Та й хто з них знає його почерк, щоб так досконало скопiювати?

Викрити ворога не менш важко, нiж довести iснування берила в земних надрах.

Хтось повинен йому допомогти. Але ж до кого звернутися, хто повiрить, що ескiз зник таким дивним способом i що так само дивно на його мiсцi опинився iнший. Кожний скаже: це химерний трюк, невправний виверт, який ти сам вигадав, щоб вийти з незручного становища! йому скажуть так: "Щоб привернути до себе увагу (подивiться, який талановитий геолог!), ти зчиняєш галас про якийсь берил, а коли тебе притиснуть до стiни (тобто, коли треба довести, що ти серйозна людина i справдi здiбний геолог), ти по-пiлатовськи вмиваєш руки: мiй план викрали i пiдмiнили iншим!".

Ось у якiй пастцi опинився Андрiй.

Що вiн буде робити далi?

Андрєєв не звик легко здаватися, але зараз у ньому нiби щось надiрвалось, вiн почував себе, як актор, незаслужено освистаний публiкою. Нiчого поганого вiн не зробив, не мав намiру заподiяти комусь неприємнiсть, а його затюкали, зацькували, як звiра.

Незабаром йому мине тридцять рокiв. Це такий бадьорий веселий вiк. Жахливо, якщо в цi роки починаєш сумнiватися в людях, втрачати вiру в добро, бачиш навколо тiльки сiре, буденне життя, егоїзм i холоднi, байдужi обличчя.

Ще на початку своєї розповiдi я вже говорив, що я студент ветеринарного iнституту, i ви, очевидно, догадуєтесь, що в мене нема нахилу до фiлософування. Та коли я згадую про всi цi подiї, то мимоволi думаю: чи вiрнi були фiлософськi висновки Андрiя про життя i про людей взагалi? Не знаю, як на вашу думку, але менi здається, що вони були помилковими. Як кожен щасливець, вiн усе бачив у рожевому свiтлi. Такi вже вони всi! Я знав одного такого. Якось iшов дощ, та ще який! Цiлi потоки лилися з неба, а вiн iшов вулицею i насвистував. "Iди-но сюди!" гукаю до нього i вказую на мiсце пiд "балконом, де сам сховався. А вiн, веселий, пiдiйшов до мене й каже: "Ходiмо! Чого це ти заховався? Глянь, який приємний дощик!". Розумiєте? Злива здавалась йому тихим теплим дощиком!.. I йому було весело, хоч вiн весь був мокрий i з плечей стiкала вода. Отакi бувають щасливцi. Таким був i Андрiй, поки його не спiткало це лихо з планом. Як я вже сказав, вiн бачив усе в рожевому свiтлi. Молоде тендiтне деревце здавалось йому величезним дубом. А згодом, коли його спiткала бiда, вiн пiд впливом настрою змiнив свої рожевi окуляри на чорнi; а цi чорнi скельця мають незвичайну властивiсть: вони зменшують усе видиме до мiзерних розмiрiв. Цi окуляри перетворюють великий дуб у маленький кущик. Ось як небезпечно дивитись на життя i на людей крiзь призму своїх настроїв, своєї долi. Я, ветеринар, зовсiм не схильний до абстрактних фiлософських мiркувань i гадаю, що найкраще - це не надiвати кольорових окулярiв. Не знаю, звiдки прийшла до нас ця мода...

Отож Андрiй стояв, нахилившись над вiкном, i вiтер бив йому в обличчя. Стрункий офiцер в кiнцi вагона лишився сам i з похмурим виглядом курив. Раптом Андрiй вiдчув, що його штовхають пiд лiкоть. Вiн незадоволено обернувся, гадаючи, що це хтось iз його колег. Бiля нього стояла, соромливо i злякано посмiхаючись, лаборантка Рашеєва. Вона стояла перед ним, наче учениця, яку викликали вiдповiдати урок.

- Ви застудитесь, - сказала дiвчина. - I завтра у вас болiтиме голова.

Андрiй нiчого не вiдповiв. Рашеєва якусь хвилинку помовчала i спитала:

- Я вам заважаю?

Вiн знизав плечима.

- Та нi, будь ласка, - ї вiдчув жаль до дiвчини. Захотiлося сказати їй щось приємне, але не мiг знайти жодного лагiдного слова. А вона стояла коло нього, маленька, в накинутому на плечi подертому суконному пальтi. I невiдомо чому, спитав зовсiм недоречно:

- А де картограф? Чому ви залишили його самого?

Дiвчина почервонiла, але очей не вiдвела.

- Спить, - вiдповiла вона. - Ось тут, в купе Марко Маринова. Вони обоє вже поснули.

- Я спитав про нього просто так, випадково, - вибачливим тоном сказав Андрiй.

- Нiчого, - усмiхнулась дiвчина. - Пам'ятаєте, як ми студентами були в однiй ремсовiй групi?! [РМС - робiтнича молодiжна спiлка (спiлка робiтничої молодi)].

- Давно це було, - сказав Андрiй. - Не пригадую.

- Ви тодi кiнчали, а я тiльки вступила на перший курс.

- Давно це було, - повторив Андрiй.

- А я вiдтодi вас пам'ятаю, - сказала Рашеєва i знову почервонiла. Тепер вона ще бiльше нагадувала дiвчинку, що вiдповiдає урок.

Андрiй мовчав. Вiн все ще шукав лагiднi слова i нiяк не знаходив.

- Я ходила на всi матчi, коли ви грали, - продовж жувала вона.

- I добре робили, футбол - цiкава гра.

- Але я так i не полюбила його.

- I я охолонув до нього, - чомусь збрехав Андрiй.

Поїзд поступово зменшував швидкiсть i зупинився. Це була якась маленька станцiя.

- До Пловдiва лишилось двi години, - повiдомив старший лейтенант, проходячи мимо. Звiдкись вискочила дiвчина з хлоп'ячою зачiскою, i офiцер поспiшив до неї.

Пролунав рiзкий свисток, йому вiдповiв короткий i хриплий паровозний гудок.

Цей звук на мить розбудив нiч, нiби попереджаючи її про якусь важливу подiю, що от-от має вiдбутися.

Поїзд знову помчав уперед.

- Скажiть менi вiдверто, - почала лаборантка, - скажiть менi, чи є хоч якась частка правди в чутках, що ходять про вас? Я ж ваш товариш з студентських лiт, не приховуйте вiд мене нiчого.