Далi спускався вниз, де починались хлiбнi лани. Найбiльше любив я ходити там, де працювала ланка тiтки Василки. Як тiльки вона побачить мене, - на її обличчi розквiтає посмiшка, воно стає дуже милим, сяє, як соняшник. Це була здорова повна жiнка з владною вдачею - справжнiй командир. Розмовляла вона бiльше посмiшкою, очима, а голос у неї був м'який i звучний, як флейта. Бувало вщипне мене за щоку, пiднiме руку, i тракторист, що тягнув снопов'язалку, охоче бере мене до себе в жарку кабiну. Менi не подобався гiркий запах бензину, стукiт моторiв: голова наморочилась, очi сльозились, перехоплювало подих. Таким був з дитинства, - не любив романтики. Я вiддавав перевагу кiнним жаткам. Ех, сядеш у сiдло, а теплий вiтер б'є в лице, дивишся згори на безмежне море полiв i вiдчуваєш запах зiгрiтої пшеницi, розпеченої землi i ще чогось, ледве вловимого, - певно, трав, що буйно розрослись обабiч польової дороги.

Потiм я лягав пiд кущем терну, примруживши очi, дивився в небо, зблякле вiд спеки, i мучився над складанням вiршiв. У цих вiршах мелькала, наче крило голуба, косинка тiтки Василки, розмахувала крилами жатка, снопи лягали довгими, аж до обрiю, рядами. Але ж я не мав поетичного хисту, i тому нiчого не виходило з моїх вiршувальних спроб. Навiть перед собою соромився, червонiв, помiтивши, що поринув у добирання рим i звучних слiв. Одне слово, був таким, як мiй батько, - суворою, дiловою людиною.

За обiдом я сидiв поруч тiтки Василки, сьорбав борщ iз загальної миски, i менi було соромно: з якого права я їм хлiб цих людей, коли нiкому нiчим не допомагав, i давав собi слово, що зразу ж пiсля обiду почну робити щось корисне для загального добра.

Та обiд закiнчувався, знову торохкотiли трактори, мчали вперед кiннi жатки, а менi ставало нудно. Я згадував про книжку, що лежала в кошi, i винувато, крадькома тiкав з поля.

До села було далеко, та й сонце припiкало, йти швидко - справжня кара. Тiкати з поля, коли нестерпно пече сонце, - не слiд. Отож, я вибирав тiнистi стежки, спочивав пiд грушами-дичками i, запевняю вас, не помiчав, як минає лiтнiй день!

Кажуть, лiтнiй день довгий. Менi здається, що це не так. Завжди виходило, що коли я пiдходив до горбiв, то сонце вже сiдало. Iти в хату, не подивившись на рожевий захiд сонця, не почувши, як дзеленчать у долинi дзвiночки овечої отари, зайти в кiмнату i не побачити алмазної зiроньки, що перша сходить над порожевiлим Балканським хребтом, - значило погано, нiкчемно завершити день, що почався так чудово й рiзноманiтно. Мiй батько говорив: "Добрий початок повинен мати прекрасний кiнець". Я поважав свого батька i обiцяв собi прислухатися до його порад, щоб стати таким самим стiйким, як вiн. Тому я лишався на горбi допiзна, дочiкувався вечора i повертався аж з останнiми возами, що їхали з току. Траплялось, що хтось з їздових запрошував мене сiсти. Я, зрозумiло, не вiдмовлявся, хоч i було трохи соромно, бо ж нiчим не заслужив на увагу цих добрих людей.

Я вас питаю: чи знали ви втiху їхати на волах? Та ще ввечерi? Нi? Шкода. Ви, може, вiддаєте перевагу легковим машинам? Це вже ваша справа. А я гадаю, що нема нiчого приємнiшого, як витягтись на воза i споглядати мерехтiння зiрок в небi, слухаючи, як тихо, ледве чутно поскрипують колеса по м'якiй степовiй дорозi.

Так було колись.

Може, ви менi скажете, що я вiдхиляюсь вбiк, забуваю про головне - про цю дивну iсторiю з берилом? Можете бути спокiйнi, про берил я не забув.

Я знову схоплю головну нитку оповiдання, тiльки спершу хочу познайомити вас ще з двома дiйовими особами. Вони беруть важливу участь в розв'язцi нашої iсторiї, хоч це i не головнi герої.

Ось так минали днi моїх лiтнiх канiкул, i нiчого особливого не трапилося в моєму життi. Нiчого особливого не було, поки одного ранку я не зробив дивного вiдкриття. I як це буває, коли роблять великi вiдкриття, iстина з'явилась, мов блискавка, - раптово i дуже просто, без складних вступiв i лiричних передмов.

Iдучи до повiтки рубати дрова, я почув, що хтось iз сусiдiв тягне воду з колодязя. По рiзкому скрипiнню колiщатка догадався, хто це. Бай Дiмо був удiвцем, жив самотньо, i в домi в нього все скрипiло - навiть нiкому було помастити дьогтем колiщатко криницi. Я давно збирався це зробити, та не було часу. I як тiльки почув, що хтось накручує ланцюг, заглянув через тин. Просто так, без особливої цiкавостi. Бай Дiмо був людиною похмурою, i менi й на думку не спадало заговорити з ним. I все-таки я заглянув.

Бiля колодязя був не бай Дiмо. Воду брала його дочка-одиначка Теменужка.

Звичайно, я був знайомий з Теменужкою, - ми були сусiдами. Вона була молодша за мене на рiк. Дiвчина як дiвчина. Вiд тiтки чув, що батько вiддав її в агрономiчне училище. Добре, нехай вчиться. Господарство має потребу в хороших спецiалiстах. Правда?

У мене були свої турботи, i я майже не помiчав її. Та й до агротехнiки не мав великого потягу. Я вже говорив, що погано переношу запах пального.

Мiй батько часто вживає слово "сукупнiсть". Менi також до вподоби це слово. Отож за сукупнiстю усiх цих причин я не звертав уваги на Теменужку.

В ту ж хвилину, коли я заглянув через тин, ця сукупнiсть перетворилась у пустий звук, i вся моя увага полинула до дiвчини, немов пташка, що вилетiла з клiтки. Вона стояла бiля колодязя, i сонце, кидаючи промiння на персикове деревце, освiтило її коси i надало їм шовковистого блиску. В неї було свiтле русяве волосся, що мiнилося золотом у ранкових променях.

Очевидно, дiвчина щойно встала: вона була в сорочцi, зiбранiй бiля шиї, в ситцьовому фартусi, замалому для неї. Менi впало в око, що стан у неї дуже тонкий, а шкiра на колiнах - молочно-бiла, неначе дiвчина одягла на них бiлi, як снiг, наколiнники, що видiлялись над загорiлими литками.

Дивився я на неї i хоч впiзнав Теменужку, але менi здавалось, що бачу її вперше. Я забув, що йшов рубати дрова, навiть не вiдчував, що в мене в руках важка сокира. I як це буває, коли стоїш десь на височинi й дивишся вдалину i щось заспiває в душi, так i тепер у мене у вухах наче задзвенiла радiсна пiсня, нiби все навколо заспiвало, - таку велику втiху я вiдчув.

На жаль, це тривало тiльки одну-двi хвилини. Невiдомо як, але вона помiтила мене, повернулась у мiй бiк, i її очi зустрiлися з моїми. Я й зараз певний, що у жiнок в кожнiй клiтинцi тiла приховане гостре, спостережливе й хитре око. Вона злегка кивнула ї продовжувала крутити ручку - колодязь був глибокий, i щоб набрати води, треба було довгенько попомучитись. Чому не був цей колодязь бездонним? Тодi б я, звичайно, надивився на неї досхочу.

- Допомогти тобi? - спитав я дiвчину. Колючий тин був менi по шию, але я спритно вилiз на нього i, слово честi, не помiтив нiяких колючок.

Вона похитала головою:

- I сама справлюсь.

Ще одне зусилля, i я вже був би за тином.

- Нема потреби, - повторила вона. - Адже це менi не вперше, - i засмiялась.

А я отак мовчки i стирчав на тину, наче прибитий.

- Знаєш, - сказала вона i нахилилась, набираючи воду у вiдро, - батько купив менi двi кози. З завтрашнього дня пастиму кiз. Хочеш глянути на них? Обидвi бiлi.

Дiвчина випросталась i знову глянула менi у вiчi.

- Батько забув спитати, як їх кличуть. Тепер я маю сама їх охрестити!

- Зараз прийду, - сказав я.

- Нi, приходь трохи пiзнiше, - промовила вона, усмiхнувшись, - спочатку я вiднесу вiдро. Батько чекає на мене, хоче помитись. Подам йому рушник i тодi свисну тобi.

Я постояв ще кiлька хвилин, потiм вона дiйсно свиснула. Скочивши з тину, я побiг до їхньої хати.

Бай Дiмо, розчервонiвшись вiд холодної води, вiдгортав рукави сорочки.

- Ти гляди, i мiськi вмiють скакати через тин! - усмiхнувся вiн i подав менi руку: - Ну, будь здоров. - Рука в нього була велика, важка й волога, на нiй випинались мозолi - великi i твердi, як вузли.

- Коли прийдеш до мене у млин подивитись машини? - спитав вiн. Бай Дiмо був механiком на паровому млинi.

- Коли-небудь прийду, - вiдповiв я.

- Ти вчишся на iнженера?

Ви знаєте, що я не захоплювався машинами.

- Можливо, i на iнженера, - збрехав я.

- Анастасiй прийшов подивитись на моїх кiзочок, - втрутилась Теменужка. - Я йому сказала, що ти купив менi двох кiзок.

Як вона встигла одягти кофтину i перемiнити спiдницю - не знаю.

- Гм, диво яке! - махнув рукою механiк. - Купив їй, щоб мала чим бавитись удень. - I додав тихiше, наче вiдкривав таємницю: - Вона ж у мене одна-однiсiнька, сирiтка, тяжко їй!

На столик пiд гiллястим горiхом дiвчина поставила хлiб, бринзу, налила меду в тарiлку i запросила нас снiдати. Запросила наче справжня господиня, до якої прийшли гостi i яка робить все необхiдне, щоб гостi були задоволенi. Бай Дiмо дивився, як вона бiгала по двору, i мовчки хитав головою; я помiтив, що хлiб наче застрявав йому в горлi.

- Моя хазяєчка! - сказав через якийсь час i зiтхнув. Але зараз же схаменувся i, щоб приховати своє зворушення, вiдразу завiв мову про паровий млин, про вальцi, про те, як вiн винайшов спосiб потрiйного пересiвання бiлого борошна.

- Якiсть хлiба треба весь час полiпшувати, - спокiйно почав вiн. Колись тiльки сiм'я Печенякiв їла бiлий хлiб. Я працював у млинi i знаю, хто яке борошно молов. Ми Теменужку годували спочатку просяним хлiбом. Першу кашку їй зварили з кукурудзяного борошна. А тому хочу, щоб тепер хлiб був бiлий, солодкий, як булочка. Свiй спосiб пересiвання борошна я тобi покажу. Не думай, що це щось особливе, але уваги варте. Приходь коли-небудь i поглянь! Ось ти збираєшся бути iнженером. Я освiти не маю. Отаким шмаркачем пiшов працювати по чужих людях. А ти вивчишся i зробиш щось бiльше, нiж я. Люди повиннi їсти смачний хлiб, моя дитино. Смачний хлiб полегшує польову роботу i робить веселiшими дiтей.

Бай Дiмо ще довго розводив теревенi, та я його слухав неуважно: до технiки я не мав особливого iнтересу. Я думав про Теменужку. Чи я був слiпим до цього часу, що не помiчав її краси? Яка дiвчина могла похвалитися таким золотим волоссям, як у неї, такими темними очима, що в них потопаєш, немов у глибочезному вирi?

Бай Дiмо пiшов до млина, i ми лишились самi.

Вона прибрала з столу, зiбрала крихти i побiгла до курника навiдатись до квочки.

- А тепер покажу тобi кiз, - сказала дiвчина. - Тiльки почекай, поки почищу трохи квасолi. Тiльки двi жменьки. - Вона винесла тарiлку, в якiй бiлiла купка квасолi, поставила на колiна i почала чистити.

- Поставлю квасолю варитись, а потiм виведу кiз. На диво смирнi.

Я зовсiм не цiкавився її козами, але сказав:

- Справдi? Дуже радий!

I щоб хоч що-небудь робити, простягнув руку i почав перемiшувати квасолю.

Вона мовчала i раптом розсмiялась:

- Що ж ти робиш? - спитала. - Вже почищену квасолю змiшуєш з смiттям? Хiба ж так треба?

Зрештою ми перебрали квасолю. Дiвчина висипала її в пузате горнятко, прилаштувала на тринiжку i присiла, щоб розвести вогонь.

"Чому я не художник! - засумував я. - Який сюжет для побутової картини!" Менi було соромно. Стою поруч дiвчини i навiть пальцем не поворухну, щоб допомогти їй. Хiба так повинен поводитись хлопець?

Менi було соромно, але ж я нiколи не мав нахилу до господарювання... I не через те, що лiнувався, а так просто - не дiставав задоволення вiд роботи. Це - питання смаку, характеру, якщо хочете знати, правда?

Однак ви скажете: яке має вiдношення все це до зеленого смарагду? А от побачите.

Наступного дня, пiсля того, як я виявив, яка вродлива дiвчина Теменужка, приїхав з мiста мiй однокласник Радан.

Я лежав у кошi бiля комори з торiшньою кукурудзою i мрiяв. Треба було вибирати одне з двох: або полiзти високо в гори i шукати Теменужку з її козами, або ж спуститись на поле, поглянути, як працює ланка тiтки Василки. Вибiр був не легкий. Я розумiв, що в моїй душi борються два почуття: громадське i особисте. Громадське тягло мене туди, де кипiла сiльськогосподарська праця. Повiрте, я щиро хотiв бути серед людей, якi трудяться. Шукати Теменужку так i не зважився. Що це за iндивiдуалiзм вiдвернутись вiд роботи i дати волю особистому почуттю! Справжнiй десенемiст [член димитровської спiлки народної молодi] нiколи не зробив би так. Десенемiст повинен перш за все вiддавати перевагу громадському.

В такому станi душевного роздвоєння застав мене Радан, - мiй однокласник, товариш, з яким ми сидiли за одною партою. Вiн приїхав погостювати до свого дядька, дуже приємного чоловiка, дiльничного зубного лiкаря, що виривав кутнi зуби з вiртуозною швидкiстю.

Хоча ми з Раданом були близькими друзями, та характерами рiзнi, як день i нiч. На вiдмiну вiд мене вiн був поетичною натурою (у вас буде нагода переконатись у цьому). Вищий за мене на зрiст, з грубим лицем (або "мужнiм", як деякi висловлюються), - в моєму розумiннi не красень, але в мiстi говорили, що дiвчатам вiн дуже до вподоби. Що саме дiвчатам подобалось у ньому, - менi не зрозумiло. Вони, певно, не мали поняття про справжню одухотворену, витончену красу.

Ми привiтались, поплескали один одного по плечах, як водиться в таких випадках, пiсля чого я запропонував йому сiсти на рядно, щоб поговорити про те-се.

- Чого це ти залiз у цю сушарню? - засмiявся вiн. - Сором! Ану, пiшли, прогуляємось у гори! - Вiн потягнув мене за руку.

- Пiти в гори - значило зустрiти Теменужку. Люди, правда, працювали в полi, а ми були осторонь вiд них, та коли один грiх роблять двоє, вiн буває легшим.

Я одягнув шовкову сорочку i зачесав набiк волосся.

- Чого це ти так чепуришся? - з подивом глянув на мене Радан. - Наче на побачення збираєшся.

- О, нi, - вiдповiв я. - Як це тобi в голову прийшло? Просто шовк трохи охолоджує...

А Радан був у простих штанах, ситцьовiй барвистiй сорочцi, досить-таки вилинялiй на сонцi, i в тапочках на босу ногу. Я спитав його навмання, аби вiдвернути увагу вiд себе:

- До батька ходив? Як поживає?

- Старий? Прекрасно! Вiн у розквiтi сил. Призначили начальником найважчої дiлянки.

Батько Радана був шахтарем. Працював у шахтах басейну "Чорне море".

- Менi хотiлось у нього затриматись, - продовжував вiн. - Знаєш, якi страховища - отi пiдземнi комбайни? Ковтають вугiлля, як цукерки. Очам своїм не вiриш! Я дуже хотiв лишитись, та старий уперся. "Тобi, каже, потрiбнi сонце, повiтря, - iди попрацюй у селi, там поживи!" I коли це батьки розумiли своїх синiв!

- Що ми розумiємо в агротехнiцi! - зiтхнув я.

- О, прошу пробачення! - вiн показав менi свої долонi. - Бачиш? Сьогоднi вранцi я в'язав снопи, друже! Прямо з поїзда вискочив. Побачив поле, косарiв, i серце моє не витримало. В'язати снопи - це така наука, що не треба академiчних знань.

Вiн обняв мене за плечi i засмiявся.

- Ех ти, книжна душа!

Власне, я добре знав, що це в нього книжна душа, а не в мене, але промовчав. Побачив косарiв i вискочив з поїзда! Чи потрiбнi бiльшi докази того, що вiн сприймає суспiльнi явища по-книжному. Я б собi нi в якому разi не дозволив робити такий лiтературний жест.

- Так чи iнакше, але тут тобi скоро набридне, - сказав я.

- Набридне? - Вiн нахилився, пiдняв з дороги камiнець, замахнувся, i камiнець просвистiв у повiтрi. - Слухай, - говорить вiн менi. - Я думаю так: тiльки ненормальнi люди нудьгують. Саме так! Я, наприклад, ходитиму в бухгалтерiю i пiдраховуватиму трудоднi кооператорiв. Або ж пiду в бiблiотеку впорядковувати книги. З торiшнього лiта знаю, яке там безладдя! Що значить буду нудьгувати? Дурницi!

"Який романтик! - думав я. - Усе кудись бiжить, летить, розривається, i для чого? Тiльки галас. Неспокiйна, поетична душа! Наче облiковець без його допомоги не пiдрахує трудоднiв! Наче нема бiблiотекаршi! Чого втручатися в чужi справи? Ну, якщо скажуть, що потрiбний помiчник, тодi iнша справа. Тодi i я пiду".

Я так мiркував, не заперечуючи йому. Я взагалi не любив сперечатись. У мене така лагiдна i спокiйна вдача, йшов поруч з ним, дивився, чи не побачу де Теменужки з її козами. I був певен, що вона зрадiє, побачивши мене.

- А ти знаєш, що найцiкавiше? - запитав у мене Радан.

Я старався вiдгадати, що йому найбiльше подобається, але не змiг i знизав плечима. Вiн усiм цiкавився. Треба було перелiчити щонайменше тисячу рiзних речей.

- Цими днями до нас прибуває геологiчна експедицiя. Зрозумiв? У поїздi їхали двоє iнженерiв з шахти по розробцi мiдi. Вiд них я це почув.

- Це добре, - вiдповiв я. - Шукатимуть новi поклади. А ти чому хвилюєшся?

- Як чому? - Вiн подивився на мене i аж рот розкрив вiд подиву. - Ти ще питаєш, от дивак! Адже я тодi пiду до керiвника експедицiї i попрошу взяти мене хоча б чорноробом. Чи є щось цiкавiше, як брати участь в геологiчнiй експедицiї? Носитиму воду, чиститиму кирки, все робитиму, на все згодний! Ех, тiльки б мене прийняли!

Я слухав його i думав: "От вiн горить бажанням стати геологом. А я? Куди я пiду на той рiк? На юридичний? Як же я пiду на юридичний, коли не почуваю нiякого нахилу до цiєї науки? Справдi, що ж я вивчатиму, ким стану?" Подивився на товариша i вперше за все життя позаздрив йому.

Так ми йшли по звивистiй вузькiй стежцi, що крутилась мiж чагарниками. Лiворуч, за глибокою i стрiмкою долиною, починався сумний безкраїй лiс.

Перед нами височiла лиса вершина однiєї з низьких гiр, порослих дикою ожиною, папороттю та лiщиною.

I тут, на одному з поворотiв, ми зустрiлися з Теменужкою.

Як описати вам цю зустрiч? Якби я не був черствою, прозаїчною людиною, то змiг би торкнутися найпотаємнiших струн вашого серця лiричними словами. Я знаю цi слова, але гадаю, що не слiд вдаватися до поетичних зворотiв.

Теменужка зупинилась, побачивши нас, i двi її кiзочки теж зупинились. В однiй руцi вона тримала тонкий цiпок, у другiй несла сплетений з вербових гiлок козубок. Волосся вона уквiтчала маргаритками, i це дуже пасувало до її смуглявого личка, бiлої кофточки i очей, в яких нiби плавали краплинки розтопленого золота.

Якусь мить ми стояли, мовчки дивлячись одне на одного.

- Невже це Теменужка? - вигукнув Радан. Вiн взявся руками в боки i ахнув: - Ти глянь, тiльки глянь, якою красунею стала, еге-ге-ге!

Я дивився, як вiн пiдiйшов до неї i безцеремонне висмикнув з волосся маргаритку. Потiм вiн засунув квiтку в петельку своєї злинялої сорочки.

Вiн належав до поетичних натур, а тому я не повинен був сердитись на нього. До того ж ми з ним були друзями, сидiли за однiєю партою!

- Здрастуй, - сказав вiн знiяковiлiй, збентеженiй дiвчинi. - А цi двi красунi твої?

- Мої, - прошепотiла Теменужка.