Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди

«Демонстрація! Клас. Обожнюю демонстрації».

Холлі трималася незворушно (на випадок, якщо Артеміс раптом припинить рахувати слова і погля­не в її бік). Фоулі — той ніколи не міг надовго зосе­редитися на будь-чому, окрім своїх улюблених про­ектів.

Либонь, це така специфічна властивість геніїв.

Здавалося, стихійні духи Ісландії — й ті затамува­ли подих заради демонстрації Артеміса. У насупле­ному небі випраними простирадлами повис густий імлистий серпанок.

Представники Народу відчули легку вібрацію термоконтурів у своїх костюмах, коли услід за Артемісом вийшли чорним ходом з ресторану. Тильний бік закладу Адама Адамсона виявився ще більш жа­люгідним, ніж його фасад. Якщо й були якісь недо­лугі спроби зробити «Великого поморника» приваб­ливим, то до задвірка руки вочевидь не дійшли. Фреска з китом мала такий вигляд, ніби Адамсон писав її власноруч, використовуючи замість пензля живого полярного лиса. Над службовим входом вона несподівано обривалася, тож бідолашний гор­бач залишився без голови. Подекуди великі шари тиньку повідставали від стіни і валялися долі, втоп­тані в багнюку й сніг.

Артеміс підвів групу гостей до великого куба, на­критого брезентом.

Фоулі форкнув.

— Чекай, угадаю: на вигляд звичайний садовий брезент, а насправді — маскувальна фольга з ретро проекцією, що імітує звичайний брезент?

Перш ніж відповісти, Артеміс ступив ще два кро­ки, потім кивнув усім: мовляв, залишайтеся на своїх місцях. По спині в нього скотилася важка краплина поту — хлопця мучила підозра, що у своєму двобої з нав’язливим станом він зараз зазнає поразки.

— А от і ні. Тканина справді нагадує брезент, бо це і є брезент,— сказав він. — Так, брезент.

Фоулі примружив око.

— Та невже? Простий брезент? А ми всі — дійові особи однієї з комічних опер Гілберта і Саллівана, еге? — І він, закинувши голову назад, проспівав: — «Так, я кентавр, кентавр і є, авжеж». Невже ця пла­тівка у твоєму стилі, Артемісе?

— Фоулі заспівав,— сказала Холлі. — Гадаю, що це протизаконно.

Вінйайа клацнула пальцями.

— Угамуйтеся, дітки. Тримайте в собі природні деструктивні потяги. Мені дуже кортить побачити ці нанопластини у дії, перш ніж спрямувати шаттл до гарячого ядра нашої планети.

Артеміс ледь помітно вклонився.

— Командире, я вам щиро вдячний.

«Знову п’ять слів,— подумала Холлі. — Доказів усе більшає».

Артеміс простягнув руку до Холлі Шорт, ніби виставляючи себе перед очі театральної публіки.

— Капітане, зірви, будь ласка, покрив. Покажи свій дар розчленовувати найрізноманітніші речі.

Холлі зраділа можливості зробити хоча б що-небудь. Насправді зараз їй би хотілося серйозно по­говорити з Артемісом, але вовтузіння з коробкою, принаймні, позбавляло необхідності сприймати чергову порцію наукових фактів.

Залюбки,— відгукнулася вона, накинувшись на брезент так, ніби той був особистим кривдником її бабусі. На пальцях правої руки миттєво з’явилися гострющі леза: три вивірені рухи — і клапті брезенту хвилями спали на землю.

— Можливо, й коробку на себе візьмеш, капітане Шорт, якщо вже почала,— сказав Артеміс, пошкоду­вавши, що кількість слів у фразі вийшла не кратною п’яти.

Холлі негайно скочила на коробку і розбила її вщент.

— Bay! — вигукнув Фоулі. — Як жорстоко, навіть для тебе.

Капітан сплигнула на землю, майже не прим’яв­ши сніг.

— Та ні. Це, радше, наука. Cos tapa — «швидка нога». Таке давнє бойове мистецтво, засноване на рухах хижих тварин.

— Погляньте! — вигукнув Фоулі, показуючи пальцем у безмежну сіро-стальну напівтемряву. — Комусь не все одно!

Артеміс зрадів цьому жартівливому вигуку — це був привід на якийсь час забути про зв’язок з логічним сві­том, що дедалі слабшав. Поки підземні мешканці своїм звичаєм сперечалися, він дозволив собі трохи згорби­тися і опустити плечі, але хтось одразу це помітив.

— Артемісе?

Ну, звичайно, це Холлі.

— Що таке, капітане Шорт? Слухаю.

— Капітане? А хіба ми не знайомі?

Артеміс відкашлявся в долоню. Хлопець помітив, як Холлі промацує його очима. Треба якимсь чином позбутися її пильної уваги. Залишається лише про­мовити число вголос.

— Не знайомі? Звісно, що знайомі. Вже понад п’ять років.

Холлі підійшла до нього ближче. За помаранче­вим склом заборона він побачив її сповнені тривоги величезні очі.

— Усе через число «п’ять». Це мене непокоїть, Арті. Ти сам на себе не схожий.

Артеміс проминув її, пройшовши до контейнера, встановленого на дні коробки.

— А на кого я схожий? — різко спитав він, при­пиняючи будь-які спроби можливого обговорення його психічного здоров’я.

Досадливо відмахнувшись від крижаної імли, ніби та навмисно заважала йому, він навів свій мобільний телефон на контейнер, щоб привести в дію комп’ю­теризовані замки. З виду і за гудінням, яке чулося з нього, контейнер нагадував звичайний побутовий холодильник — приземкуватий, перлинно-білий.

— Аякже! Чого справді бракує в Ісландії,— пробур­мотів Фоулі,— то це машин для виробництва льоду.

— Так, але це особлива машина,— сказав Артеміс, відчиняючи двері «холодильника». — Вона може врятувати всі льодовики.

— А вона робить ескімо на паличці? — з невин­ним виглядом спитав кентавр, шкодуючи, що поруч немає давнього друзяки Мульча Діггумса: ох, і ляснулися б вони зараз із ним високо піднятими п’ятір­нями! Тоді вже напевно цей дитячий архаїчний ри­туал звів би Артеміса з розуму, якщо той досі ще не став остаточним психом.

— То де твоя обіцяна демонстрація? — гаркнула Вінйайа. — Ну ж бо, демонструй!

Артеміс сердито глипнув на Фоулі.

— Залюбки, командувачу. Ось, прошу, дивіться.

Усередині контейнера містився низький хромова­ний пристрій, що нагадував пральну машину з верх­нім завантаженням і водночас — короткоствольну гармату, якби не жмут дротів та мікросхем, запханий під резервуар.

— Погоджуюсь із тим, що цей «Крижаний куб» не надто симпатичний,— сказав Артеміс, умикаючи об­ладнання інфрачервоним сигналом з датчика теле­фону. — Але мені здалося, зараз значно важливіше запустити його у виробництво якнайшвидше, ніж іще місяць згаяти на вдосконалення дизайну.

Присутні нерівним колом оточили машину, і Ар­теміс мимоволі подумав, що якби за групою велося спостереження із супутника, її учасники нагадува­ли б дітей, захоплених якоюсь грою.

Вінйайа зблідла й цокотіла зубами, хоча темпера­тура опустилася лише трохи нижче точки замерзан­ня. Прохолодно за людськими відчуттями, а от для підземного мешканця аж ніяк не комфортно.

— Хутчіш, людино. Вмикай свого «Крижаного ку­ба» — час уже запускати гнома на зсув.

Раніше Артеміс цього вислову не чув, але про зна­чення здогадувався. Він кинув погляд на свій телефон.

— Командире, я готовий зараз же запустити ви­робництво першої партії нанопластин, щойно не­впізнаний літаючий об’єкт покине повітряний про­стір безпосередньо над нами.

Холлі поглянула, що показує комунікатор на за­бороні її шолома.

— У повітряному просторі нічого немає, Хлопче Бруду! Лише екранований шаттл. І ти дістанеш від нього купу клопотів та неприємностей у разі, якщо раптом здумаєш махлювати.

Артеміс не зміг стримати стогону.

— Зараз не час для красномовства. Запевняю тебе: якийсь корабель входить у щільні шари атмосфери. Мої датчики показують його цілком виразно.

Холлі випнула вперед нижню щелепу.

— А мої нічого не показують.

— Дивно, я користуюся вашими датчиками,— відрізав Артеміс.

Фоулі тупнув копитом так сильно, що лід під ним розтріснувся.

— Я так і знав. Для тебе немає нічого святого.

Артеміс розправив плечі.

— Припинімо вдавати, ніби ми не шпигуємо одне за одним половину часу. Я читаю ваші файли, ви чи­гаєте файли, в які я дозволив вам улізти. Є літальний апарат, судячи з усього, він прямує просто до нас, і, можливо, ваші сенсори виявлять його, якщо ви увімкнете ті самі фільтри, що й я.

Тут Холлі дещо згадала.

— А пам’ятаєте корабель Опал Кобой? Виготовле­ний цілком з руди-невидимки? Наші доморослі вун­деркінди не змогли його виявити, а Артеміс зумів.

Артеміс іронічно скинув бровами.

«Ось бачите, навіть звичайному поліцейському до снаги такі елементарні висновки»,— було написано на його обличчі.

— Я просто шукав те, чого не було, хоча мало би бути,— пояснив він. — Оточуючі гази, залишкові за­бруднення і таке інше. Спочатку я з’ясував місцезна­ходження Опал, коли виявив порожнечу. Відтоді й застосовую цю технологію для загального скану­вання. Здивований, що ти й досі не навчився цього фокуса, консультанте Фоулі.

— На синхронізацію із шаттлом та перевірку на­вколишнього простору знадобиться близько двох секунд.

Вінйайа спохмурніла, і її занепокоєння, здавалося, поширилося в холодному повітрі, мов теплова хвиля.

— То зроби це, кентавре.

Фоулі увімкнув сенсори в рукавичках, приладнав над оком жовтий монокль. Так відімкнувшись, він довго підморгував, гримасував і жестикулював, ви­конавши цілу серію таких кривлянь у складній по­слідовності — налагоджував зв’язок з невидимою для всіх, окрім нього, відеосистемою. Сторонньому спостерігачеві могло здатися, ніби кентавр вдихнув меленого перцю, одночасно диригуючи уявним ор­кестром. Не надто привабливе видовище... Можли­во, тому більшість людей і досі віддавала перевагу дротовим апаратам.

На двадцять секунд пізніше, ніж обіцяв, Фоулі раптом припинив свої мімічні вправи і вперся доло­нями в коліна.

— Гаразд,— задихаючись, промовив він. — По-перше, ніхто не сміє називати мене чотириногим кульгавцем. По-друге, можливо, якийсь великий невпізнаний космічний корабель і наближається до нас із високою швидкістю.

Холлі миттєво вихопила зброю, ніби могла нею збити космічний корабель, який уже падав на них.

Артеміс кинувся до свого «Крижаного куба», по-материнськи розкинувши руки, але раптом став, як укопаний,— підозра вразила йому серце.

— Фоулі, це твій корабель? Кажи!

— 1 зовсім це не мій корабель,— заперечив Фо­лі. — У мене немає жодного корабля. Я зараз зайнятий проектуванням квадроцикла.

Артеміс змагався з параноєю, поки не затряслися руки, але жодного іншого пояснення появи дивного корабля саме в цю конкретну мить не було.

— Ви знову намагаєтеся вкрасти мій винахід! Як того разу в Лондоні, коли ви хотіли втрутитися в оборудку з Сі-Кубом.

Холлі, не відриваючи погляду від неба, все-таки відповіла:

— Я врятувала Батлера в Лондоні.

Артеміса трясло вже всього.

— Урятувала? Чи направила проти мене?

Його нудило від власних слів, але вони, здавалося, самі лізли з уст, ніби жуки-скарабеї з рота мумії.

— Я зрозумів! Це тоді ви з ним і змовилися проти мене? Скільки ти йому пообіцяла?

Якусь мить Холлі не могла добрати слів. Здавало­ся, їй відібрало мову.

— Пообіцяла? Батлер ніколи не зрадив би тебе. Ніколи! Як ти міг подумати таке, Артемісе?

Артеміс утупився поглядом у свої пальці: певно, якоюсь мірою сподівався, що вони самі, без його волі, таки задушать його, змусивши замовкнути.

— Я знаю, за цим стоїш ти, Холлі Шорт. Ти так і не пробачила мені викрадення.

— Артемісе, ти потребуєш допомоги,— сказала Холлі, стомившись говорити натяками. — По-моєму, ти хворий. І найімовірніше, це синдром Атлантиди.

Артеміс позадкував і наштовхнувся на зад Фоулі.

— Я знаю,— повільно, майже по складах промо­вив він, спостерігаючи за хмарками пари, що виліта­ли йому з рота. — Останнім часом усе так плутається. Бачу різне, буквально всіх підозрюю... П’ятірка. Скрізь п’ятірка.

— Артемісе, невже ти вважаєш, що ми здатні за­подіяти тобі шкоди? — спитав Фоулі, пригладжуючи скуйовджену Артемісом шерсть.

— Я не знаю. Чи здатні ви? Чом би й ні? У мене найважливіша робота на землі, значно важливіша, ніж ваша. І я мушу її виконати.

Холлі вже викликала кавалерію.

— UC в атмо,— проговорила вона в комунікатор армійською спрощеною мовою — значно складні­шою для нетренованого вуха, ніж звичайна. Це озна­чало: Невідомий корабель в атмосфері. А далі: — Униз до сім-я для евак. Stat. (Спускайтеся до моєї сьомої евакуації. Негайно!)

На відстані семи метрів над їхніми головами із не­буття з легким шипінням проступив чарівний шаттл. Він проявлявся поступово, пластина за пластиною, від носа до корми. Солдати всередині нього, перш ніж корпус повністю перейшов у щільний стан, на якусь мить теж стали видимими. Його вигляд, здава­лося, викликав у Артеміса ще сильніше потьмарення свідомості.

— Що ви задумали? Залякати мене, щоб я підняв­ся на борт, а потім украсти «Крижаний куб»?