Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди

— Видок у тебе кепський, Хлопче Бруду! Ви­гляд... — Кентавр пожував звислу нижню губу, добираючи слово. — Розбитий, Артемісе. У тебе роз­битий вигляд.

Нічого кращого він, либонь, сказати не міг.

Артеміс випростався.

— Здається мені, Фоулі, ти не надто великий фі­зіономіст. Можливо, з твого погляду, фізіономії лю­дей недостатньо видовжені. Я аж ніяк не розбитий. Просто... обмірковую кожне слово.

— А ти не міг би міркувати трохи швидше? — м’я­ко спиталася Холлі. — Нас тут видно, як на долоні.

Артеміс заплющив очі, намагаючись зосереди­тися.

Вінйайа затарабанила пальцями по столу.

— Досить марнувати час, людино. Я вже підоз­рюю, що ти хочеш утягнути нас в один зі своїх горе­звісних планів.

— Ні. Це чесна пропозиція. Дуже прошу, вислу­хайте мене якомога уважніше.

— Я й намагаюся. Я хочу почути. Саме задля цьо­го я подолала чималий шлях, але ти й досі все ще ви­хваляєшся перед нами своєю валізкою.

Артеміс підвів руки на рівень плечей, активуючи тривимірні рукавички, постукав по льодовику.

— Необхідно накрити значну частину льодовиків у всьому світі світловідбивним покриттям, щоб упо­вільнити процес танення. Покриття має бути тов­щим на краях, де лід тане максимально швидко. І щільно закрити найбільші водозбірні колодязі.

— Багато що непогано б зробити — в ідеальному світі,— проказав Фоулі, не додержавши своєї обіцян­ки мовчати і знову порушивши її. — А тобі не здаєть­ся, що люди будуть трохи засмучені, коли з-під землі отак, ні сіло ні впало, вилетять маленькі істоти на космічних кораблях і візьмуться накривати, мов ки­лимом, грот Санти фольгою, що відбиває промені?

— Вони... ми... авжеж, засмутимося. Саме тому операція має бути таємною.

— Таємно понакривати всі льодовики на світі? Так би одразу й сказав.

— Я так і сказав, і, здається, ми вже домовилися, що ти сидітимеш тихо. Обридли вже ці вічні спере­чання — страшенно стомлюють.

Холлі, підморгнувши Фоулі, покрутила в пальцях олівець.

— Проблема захисту айсбергів завжди була саме в тому, як нанести відбивний покрив,— вів далі Ар­теміс. — Здавалося, єдиний спосіб — це розвинути його, мов сувій чи килим: або вручну, або за допо­могою перероблених гусеничних снігоходів.

— А це навряд чи можна здійснити таємно,— за­уважив Фоулі.

— Атож. Може, є інший спосіб нанесення цілком природного відбивного покриття?

— Робота з природою?

— Так, Фоулі. Саме природу треба постійно брати собі за зразок.

Здавалося, в залі теплішало — у міру того, як Ар­теміс наближався до розкриття своєї ідеї.

— Наші вчені давно намагаються створити від­бивну плівку, достатньо тонку, щоб з нею було легко працювати, і водночас міцну, щоб протистояти дії непідвладних нам сил стихії.

— Дурня.

— Помиляєшся, кентавре. Зовсім не дурня. Твої ж власні секретні файли...

— Якийсь час я обмірковував ідею застосування фольги. А, до речі, де ти міг бачити мої файли?

Фоулі запитав, як то кажуть, для годиться, бо вже давно знав: Артеміс Фаул — хакер не менш талано­витий, ніж він сам.

— Основна ідея надзвичайно розумна. Створити ідеальний відбивний полімер.

Фоулі кусав кісточки пальців: «Природа. Вико­ристати природу».

— Який матеріал угорі найбільш природний? — ледь натякнув Артеміс.

— Лід,. — сказала Холлі. — Лід і...

— Сніг,— майже благоговійно прошепотів кен­тавр,— Звичайно. Дарвіт, чому ж я сам... Сніг, еге ж? Я маю рацію?

Артеміс підняв тривимірні рукавички: згори на присутніх посипався голографічний сніг.

— Так, сніг,— сказав він, і сніжинки закружляли довкола нього. — Снігопад не викличе ніяких запи­тань, чи не так?

Фоулі схопився з місця.

— Зроби більшим,— звелів він. — І розшир.

Артеміс доторкнувся до голографічної лусочки, змусивши її завмерти в повітрі.

Ще кілька рухів — він збільшив штучну сніжинку, і стало чітко видно її «неправильну» — тобто непри­родно правильну — форму. Вона була ідеально кругла!

— Нанопластинка,— видихнув Фоулі благоговій­но, цього разу навіть не намагаючись приховати за­хвату,— Присягаюся, це справжня нанопластинка. Розумна?

— Надзвичайно розумна,— підтвердив Арте­міс. — Така розумна, що сама здатна визначити, яким боком вона лягла на поверхню, і сконфігурувати себе на цілковиту ізоляцію льоду та відбиття сонячних променів.

— Отже, ми насичуємо ними хмари?

— Авжеж, і по саму зав’язку.

Фоулі, цокаючи копитами, упірнув у голографіч­ний снігопад.

— А далі вони лускають, і в нас з’являється по­криття.

— Щоправда, наростатиме воно поступово, але от діяти почне практично одразу.

— Що ж, мої вітання, Хлопче Бруду!

Артеміс усміхнувся, на якусь мить ставши самим собою.

— Гадаю, це вельми своєчасне визнання.

Вінйайа перервала це свято любові до науки.

— Дозвольте уточнити, чи правильно я зрозумі­ла. Ви вистрілюєте цими пластинками в хмари і вони випадають на землю зі снігом?

— Саме так! Можна стріляти і безпосередньо по поверхні, але з міркувань безпеки замаскованим сі­ячам краще буде зависнути над хмарним покривом.

— 1 ти можеш це зробити?

— Ми разом змогли б. Раді доведеться затвердити будівництво цілого флоту модифікованих шаттлів, а ще й станцію моніторингу на додачу.

Холлі ж тим часом була заглиблена у зовсім інші думки.

— Ці пластинки геть не схожі на сніжинки. Рано чи пізно хтось із людей з мікроскопом помітить від­мінність.

— Чудова думка, Холлі. Мабуть, мені варто зва­жити також на твою відмінність від твоїх колег із ЛЕП щодо рівня розвитку інтелекту.

— Дякую, напевно варто.

— Коли пластинки зрештою виявлять, я розгорну кампанію, що пояснюватиме їх появу як викиди від­ходів виробництва з хімічних заводів Росії. Я також наголошу на тому, що вперше відходи цивілізації дій­сно допомагають захисту довкілля, і запропоную фі­нансувати програму з розширення площі покриття.

— Чи існує небезпека забруднення? — поцікави­лася Вінйайа.

— Мало ймовірно. Пластинки біологічно розкла­даються.

Фоулі був надзвичайно збуджений. Він гарцював усередині голограми, пильно розглядаючи збільше­ну пластинку.

— Звучить непогано. Але як насправді? Невже ти розраховуєш, що Народ без вагомих доказів з добро­го дива відвалить величезні суми на подібний про­ект, та ще й на безрік! Звідки ми знаємо, що це не просто одна з твоїх махінацій?

Артеміс відкрив на екрані ще один файл.

— Ось моя фінансова звітність. Певен, що тут усе правильно, бо знайшов її на твоєму сервері.

Фоулі навіть не почервонів.

— Ну, звучить начебто переконливо.

— Готовий вкласти у цей проект усе, що маю. Це дозволить утримувати в повітрі близько п’яти шат­тлів протягом двох років. Потім, коли пластинки надійдуть у виробництво, з’явиться прибуток. Я по­верну свої інвестиції, можливо, навіть із зиском.

Фоулі аж поперхнувся: «Артеміс Фаул вкладає власні гроші у проект. Неймовірно»!

— Звісно, я в жодному разі не розраховую, що Народ має повірити мені на слово. Врешті-решт... — Артеміс відкашлявся. — Бо в недалекому минулому я не надто охоче ділився інформацією.

Вінйайа невесело засміялася.

— Не надто охоче? Думаю, Артемісе, як для ви­крадача та вимагача ти занадто поблажливий до са­мого себе. «Не надто охоче»? Ой, благаю! Особисто я ще могла б повірити твоєму базіканню, та не всі члени Ради виявлять таке бажання

— Приймаю вашу критику і скепсис, тому й орга­нізував цю демонстрацію.

— Блискуче! — із запалом вигукнув Фоулі. — На­турально, це таки була демонстрація. Інакше нащо ти приволік усіх нас сюди?

— Справді, нащо мені все це...

— Щоб знову кого-небудь викрасти і зажадати викупу? — в’їдливо ущипнула Вінйайа.

— Це було дуже давно,— не стримавшись, випа­лила Холлі таким тоном, яким зазвичай не зверта­ються до офіцера, старшого за званням. — Я хотіла сказати... це було страшенно давно... командиру. Відтоді Артеміс став щирим другом Народу.

Холлі Шорт мала на увазі те, як тоді здалося, безна­дійне становище, що склалося під час повстання гоблі­нів, коли Артеміс Фаул урятував життя їй і ще багатьом.

Вінйайа, очевидно, теж пригадала ту гоблінську революцію.

— Гаразд. Зважаючи на твою невинуватість, Фа­уле, маєш двадцять хвилин на те, щоб нас переко­нати.

Артеміс п’ять разів ляснув себе по нагрудній ки­шені: перевіряв, чи на місці телефон.

— Це забере не більше десяти,— відповів він.

Хоча Холлі мала добру підготовку в питаннях ве­дення переговорів, та навіть вона, попри розуміння важливості порушеної теми, раз у раз мимоволі від­вертала свою увагу від обговорення нанопластин, помічаючи дивні речі в поведінці Артеміса. Час від часу у процесі презентації вона докидала від себе якісь зауваження, але єдине, чого зараз хотіла понад усе,— це обхопити своїми долонями обличчя Арте­міса і спитати його, у чому річ.

«Хоча, здається, тепер мені знадобиться стілець, щоб дотягтися до його обличчя,— подумки усміхну­лася Холлі. — Мій друг уже майже цілком дорослий. Доросла, сформована людина... Може, він намага­ється перебороти свою уроджену жадобу крові і це зводить його з розуму?».

Холлі уважно розглядала Артеміса. Він страшен­но зблід, більше, ніж звичайно, і нагадував дитя ночі. Снігового вовка. Випнуті вилиці й трикутне худор­ляве лице ще більше підсилювали враження. Може,

то був лише іній, та Холлі здалося, що вона бачить сріблисті волосинки у нього на скронях.

«Він наче постарів. Фоулі мав рацію — Артеміс здається розбитим».

І ця схибленість на числах... А пальці? Вони весь час рухалися, пі хвилини не лишаючись у спокої. Спершу їх рухи здалися Холлі хаотичними, та потім вона, надихнувшись, заходилася їх лічити і дуже швидко виявила закономірність: п’ять або число, кратне п’яти!

«Дарвіт,— подумала вона. — Синдром Атлан­тиди».

Увімкнувши швидкий пошук у магіпедії, Холлі за мить уже мала стислий опис:

Синдром Атлантиди (син-дром Ат-лан-ти-ди) — душевна хвороба, характерна для злочинців, яким не дає спокою розкаяння, вперше діагностована докто­ром Е Діппесом в Атлантидській клініці розумових розладів. До інших симптомів належать: нав’язливі стани, параноя, маячні ідеї і, в окремих випадках, роздвоєння особистості. Доктор Е. Діппес відомий також як автор шлягера «Ти зводиш мене з розуму».

Вона подумала, що останню фразу слід сприймати як магіпедичний гумор.

Тим часом і Фоулі дійшов щодо Артеміса такого самото висновку, сповіщаючи про це в текстовому повідомленні, яке передав у шолом на столі перед Холлі.

Вона клацнула по заборону, гортаючи текст.

«Наш хлопчик одержимий? Атлантида?»

Холлі викликала на забороні гномську клавіатуру і повільно, щоб не привертати уваги, набрала:

«Можливо. П’ятірки?»

І надіслала повідомлення у відповідь.

«Авжеж, п’ятірки. Класичний симптом».

А вже за кілька секунд: