— Слушна думка. Йдемо далі. Нам чотирьом випало запустити це шоу.
Це жахливе число вимовив Фоулі, не замислюючись про наслідки.
Чотири... Поганюче число. Найгірше. Китайці ненавидять його, тому що воно звучить так само, як слово «смерть».
Погано, що це було вимовлено вголос, але ще гірше, що в залі ресторану їх насправді було четверо. Либонь, капітан Трабл Кельп не зміг прибути. І хоча між ним і Артемісом історично склалася взаємна неприязнь, зараз Артеміс вважав би за краще бачити Кельпа за цим столом.
— Холлі, а де командир Кельп? Я гадав, він теж візьме участь у нашій зустрічі. Нам не завадив би надійний захист.
Холлі виструнчилася біля столу, наче аршин проковтнувши, — у синьому форменому комбінезоні, з гроном блискучих жолудів на грудях.
— У Трабла... тобто командира Кельпа вистачає невідкладних справ у штаб-квартирі на Поліцейській Плазі, але не хвилюйся, у нас над головою висить у невидимому шаттлі цілий тактичний підрозділ Поліції. Навіть полярний лис не підкрадеться до нас, не підпаливши хвоста.
Артеміс скинув зимову куртку, зняв рукавички.
— Дякую, капітане. Ваша бездоганна старанність вселяє в мене мужність. До речі, дозвольте поцікавитися, скільки всього бійців у загоні? Скільки саме?
— Чотирнадцять,— відповіла Холлі, здивовано звівши брову дашком.
— Чотирнадцять. Гм... Небагато... — Раптом його пройняла якась думка. — І ще пілот?
— Чотирнадцять, включно з пілотом. Цілком достатньо для того, щоб упоратися з будь-яким загоном людей, якщо хтось спробує на них напасти.
На мить здалося, що Артеміс Фаул готовий розвернутися і перервати зустріч, на якій сам же наполіг. На шиї у нього запульсувала жилка, вказівний палець почав вибивати дріб на дерев’яній спинці стільця. Далі Артеміс нарешті переміг клубок, що застряг йому в горлі, і кивнув з нервозністю, якої не можна було не помітити, бо вилізла вона всім перед очі, мов та канарка з котячої пащеки, перед тим як навіки зникнути в череві хижака.
— Чудово. Чотирнадцятьох буде цілком досить. Холлі, будь ласка, сідай. Дозвольте розповісти вам про мій проект.
Холлі повільно відійшла, видивляючись на обличчі Артеміса ознаки звичної самовпевненості, що
зазвичай ховалися в куточках його згірдливих уст. І... нічого там не побачила.
«Не знаю, що у нього за проект,— подумала вона,— але, мабуть, що немаленький».
Артеміс поставив валізку на стіл, відкрив її і розвернув так, щоб усі могли бачити екран на внутрішній поверхні кришки. На мить ірландець не зміг приховати захоплення пристроєм і навіть дозволив собі ледь помітно посміхнутися у бік Фоулі. Втім, посмішка вийшла не надто широкою — губи розтягнулися не більше ніж на сантиметр.
— Будь ласка, погляньте, ця крихітна скринька неодмінно сподобається вам усім.
Фоулі зневажливо фиркнув.
— О, присягаюся зірками! Це... невже це... очам своїм не вірю... Ноутбук? Арті, ти просто убив нас усіх своєю геніальністю! — блазнював кентавр.
Реакцією на його сарказм став стогін усіх присутніх.
— У чому річ? — спитав він. — Це Ноутбук. Навіть люди не розраховують на те, щоб здивувати когось ноутбуком.
— Наскільки я знаю Артеміса,— сказала Холлі,— на нас чекає щось вражаюче. Чи не так, Артемісе?
А це вирішувати тільки вам,— сказав Артеміс, натискаючи на кнопку сканера.
Сканер блимнув, розглядаючи підставлений великий палець, потім спалахнув зеленим світлом: вирішив прийняти побачене. Зо дві секунди не відбувалося нічого, потім усередині валізки загурчав моторчик — здавалося, ніби там потягувалася маленька вдоволена кішка.
— Двигун,— сказав Фоулі. — Теж мені!
Підсилені металеві кутики кришки раптом відокремилися від неї, розлетілися врізнобіч, штовхані реактивними струминами, і присмокталися до стелі. Водночас розгорнувся екран, збільшившись у розмірах: його площа досягла одного квадратного метра, а на крайках з’явилися смужки динаміків.
— Великий екран, оце так новина! — сказав Фоулі. — Гра на глядача. Бракує лишень кількох комплектів тривимірних окулярів.
Артеміс натиснув ще на одну кнопку, і приліплені до стелі кутики перетворилися на проектори, з яких чотирма потоками хлинули цифрові дані; за кілька мить вони створили в центрі зали рухому модель планети Земля. На екрані з’явився логотип компанії «Фаул Індастріз», а навколо — кілька файлів.
— Голографічна скринька,— проголосив Фоулі, із задоволенням приховуючи незворушність. — У нас вони з’явилися вже казна-коли.
— Скринька зовсім не голографічна,— сказав Артеміс,— а реальна, але зображення, які ви бачите, голографічні. Я вніс оновлення до системи Легітимної Ельфійської Поліції. Валізку синхронізовано з кількома супутниками, і комп’ютери, що містяться на борту, можуть відтворювати у режимі реального часу зображення об’єктів, розташованих за межами діапазону чутливості датчиків.
— У мене вдома є така система,— пробурмотів кентавр. — До дитячої гральної приставки.
— Крім того, систему обладнано інтелектуальним інтерактивним інтерфейсом, за допомогою якого я можу створювати або змінювати об’єкти, надягши спеціальні тривимірні рукавички,— провадив далі Артеміс.
Фоулі насупився.
— Гаразд, Хлопче Бруду. Непогано. — Він не втримався й додав: — Звісно, як для людини.
Зіниці Вінйайї звузилися від світла проекторів.
— Усе це дуже мило, Фауле, але мета зустрічі нам досі невідома.
Артеміс увійшов у голограму і надягнув тривимірні рукавички, що кружляли над Австралією. Рукавички з товстими циліндричними пальцями і простою, ніби виготовленою з полістиролу, манжетою, злегка просвічували. Сканер валізки знову заблимав, роздумуючи, чи варто упізнавати долоні Артеміса. Рукавички неголосно пискнули і стиснулися, утворивши другу шкіру довкола пальців, причому кожен суглоб виділявся цифровим маркером.
— Земля,— почав хлопець, угамувавши бажання розгорнути теку з нотатками і полічити слова. Він знав свою лекцію напам’ять,— наш дім. Вона дає нам поживу і прихисток. Коли б не її тяжіння, ми давно б полетіли в космос і замерзли, щоправда, потім відтанули б і засмажилися на Сонці, що, втім, не має великого значення, оскільки на той час ми давно б померли, задихнувшись. — Артеміс замовк: чекав сміху від присутніх, тож здивувався, не почувши його. — Це був невеличкий жарт. Я прочитав у посібнику «Як складати презентації», що жарт сприяє невимушеності спілкування, допомагає, так би мовити, розтопити лід нерозуміння. До речі, я включив до свого жарту лід, розтоплений додатковим рівнем гумору.
— То це був жарт? — спитала Вінйайа. — Мені доводилося віддавати офіцерів під трибунал і за менш серйозну провинність.
— Якщо мені трапляється гнилий фрукт, я викидаю його,— додав Фоулі. — Чом би тобі не взятися до науки, а жарти залишити тим, хто хоч трохи петрає в цьому?
Артеміс насупився. Його засмутив незапланований відступ — адже тепер хлопець не знав, скільки слів буде у промові. Якщо він закінчить на парному, загальне число може виявитися не кратним п’яти, і тоді начувайся. Може, почати спочатку? Ні, це шахрайство, боги чисел просто додадуть дві промови, і стане тільки гірше.
«Складно. Так важко не збитися в підрахунку, навіть мені».
Але треба продовжувати, бо ПРОЕКТ життєво необхідно подати всім до уваги вже зараз, сьогодні, щоб негайно взятися до виготовлення ПРОДУКТУ. Тож Артеміс затамував свою невпевненість у серці і запально взявся казати далі, майже не зупиняючись, щоб передихнути,— боявся, що тоді мужність покине його.
— Людина — найбільша загроза для Землі. Ми видобуваємо з надр планети викопне паливо, а потім використовуємо його проти неї ж, спричиняючи глобальне потепління. — Артеміс показав тривимірним пальцем на великий екран, відкривши відеофайли на підтвердження своїх слів. — Льодовики втрачають близько двох метрів своєї товщини на рік, а це мільйони квадратних миль лише в Північному Льодовитому океані за останні тридцять років. — У нього за спиною за допомогою відеофайлів демонструвалися деякі наслідки глобального потепління.
— Світ потребує порятунку,— вів далі хлопець. — Тепер я нарешті розумію, що саме я мушу його врятувати. Я ж геній. Впевнений, що саме в цьому полягає сенс мого існування.
Вінйайа постукала по столу вказівним пальцем.
— У Небесному місті існує досить впливове лобі. На їхню думку, перешкоджати глобальному потеплінню не слід. Люди знищать самі себе, й тоді ми повернемо собі планету.
Артеміс був готовий до подібного зауваження.
— Очевидний аргумент, командире, але ж небезпека загрожує не лише людям. — Він відкрив ще
кілька файлів, і всі побачили охлялих білих ведмедів — як ті пливуть на уламках крижин, лосів у Мічигані, котрих живцем пожирають кліщі, позбавлені кольору коралові рифи без будь-яких ознак життя... — Це торкнеться всіх істот — на поверхні планети чи під нею.
Фоулі презентація вочевидь дратувала.
— По-твоєму, Хлопче Бруду, ми не замислювалися про це? Гадаєш, саме ця проблема не цікавила всіх учених у Небесному місті та Атлантиді? Сказати відверто, я почуваюся приниженим, слухаючи цю... лекцію.
Артеміс знизав плечима.
— Твої відчуття не мають значення. Так само, як і мої. Наша Земля потребує негайного порятунку.
Холлі різко випросталася.
— Тільки не кажи, ніби ти знайшов розв’язання проблеми.
— Гадаю, таки знайшов. Принаймні, варіант.
Фоулі пирхнув.
— Справді? Ну ж бо, вгадаю. Перевернути айсберги? Чи вистрілити в атмосферу лінзами, що заломлюють промені? А як щодо замовного хмарного покриву? Вже тепліше?
— Нам усім уже тепліше,— сказав Артеміс. — У цьому й полягає проблема. — Він підняв однією рукою голограму Землі, закрутивши її, мов баскетбольний м’яч. — Усі подібні рішення можуть спрацювати, щоправда, з деякими поправками. Але вони потребують вельми значної міждержавної співпраці, а, як нам добре відомо, людські уряди не люблять ділитися іграшками. Можливо, років за п’ятдесят ситуація зміниться, та буде запізно.
Командир Вінйайа завжди була горда з того, що вміла правильно оцінювати ситуацію, і зараз інтуїція гурчала в її вухах тихоокеанським прибоєм. Настав історичний момент, навіть повітря, здавалося, наелектризувалося.
— Говори далі, людино,— промовила вона тихо, але владно. — Розкажи нам.
Артеміс за допомогою тривимірних рукавичок виділив зони заледеніння і перетворив масу льоду на квадрат.
— Захисне покриття льодовиків — чудова ідея, але навіть якби їх топографія була найпростішою, тобто пласким квадратом, кільком арміям знадобилося б півстоліття, щоб упоратися з таким завданням.
— Не знаю, не знаю,— заперечив Фоулі. — По-моєму, ваші лісоруби знищують тропічні ліси значно швидше.
— Ті, хто балансують на межі закону, діють набагато швидше за тих, хто законом зв’язаний, ось тут і настає моя черга.
Фоулі закинув ногу на ногу — досить складний трюк для кентавра, який сидить на стільці.
— То кажи вже. Я уважно слухаю.
— Скажу. А ще буду вдячний, якщо ти облишиш вигукувати, демонструючи, як завше, свій жах і недовіру, та дозволиш мені закінчити. Коли кожну мою ідею зустрічають вигуками, це дуже стомлює, до того ж заважає лічити слова.
— О боги! — вигукнув Фоулі. — Здуріти можна!
Рейн Вінйайа кинула на кентавра застережний погляд.
— Досить верзти казна-що, Фоулі! Я здолала задля цього надто довгий шлях, і в мене дуже мерзнуть вуха.
— Може, мені варто притиснути кентаврові одне з нервових сплетінь, щоб він замовк? — запропонувала Холлі, ледь помітно усміхаючись. — На той випадок, як виникне потреба, я вивчила способи виведення з ладу не тільки людей, а й кентаврів. Якщо треба, можу одним пальцем або міцним олівцем вирубити будь-кого з присутніх.
Фоулі був на вісімдесят відсотків упевнений у тому, що Холлі блефує, та все ж прикрив долонями ганглії над вухами.
— Добре, мовчу-мовчу.
— Чудово. Кажи далі, Артемісе.
— Дякую. Але тримай свій міцний олівець напоготові, капітане Шорт. Думаю, дехто напевно поставиться до моїх слів із цілком зрозумілою недовірою.
Холлі підморгнула, поплескавши себе по кишені.
— Простий олівець 2М якнайліпше підходить для швидкого руйнування органа.
Звісно, Холлі жартувала, але думала вочевидь про інше. Артеміс відчував, що її зауваження — лише спроба приховати занепокоєння. Він потер лоба великим та вказівним пальцями, щоб непомітно поглянути з-під руки на свого давнього друга. Холлі хмурилася, а її погляд був сповнений тривоги.
«Вона знає,— зрозумів Артеміс, але що саме вона знає, сказати не міг. — Вона знає: щось змінилося, навіть числа ніби повстали проти мене. Двічі по два, тобто чотири підземні мешканці зірвуть усі мої плани».
Потім Артеміс обдумав останню фразу, і на мить так виразно усвідомив усю її безглуздість, що страх заворушився під серцем, ніби величезний пітон.
«Може, у мене пухлина мозку? — подумав він. — Тоді одержимість, галюцинації та параноя цілком пояснюються. Чи це просто невроз нав’язливих станів? Великий Артеміс Фаул став жертвою звичайного нездужання».
Хлопець вирішив удатися до старого прийому гіпнотерапії: «Уяви себе в приємному місці. Там, де почуваєшся щасливим і безтурботним...»
Щасливим і безтурботним? Давно він себе таким не почував.
Артеміс відпустив думки — нехай линуть, куди їм заманеться, і опинився на маленькому стільчику
в майстерні свого дідуся. Дідусь, із дещо хитрішим, ніж завше, виразом на обличчі (Артеміс його таким не пам’ятав), підморгнув лукавим оком п’ятирічному онукові, сказавши:
«Арті, знаєш, скільки ніжок у цього стільчика? Гри. Лише три, і це погане число для тебе. Геть кепське. Майже таке ж погане, як і чотири, а ми знаємо, як звучить “чотири” по-китайськи».
Артеміс зіщулився, ніби від холоду,— хвороба спотворювала навіть спогади. Він стиснув великий і вказівний пальці на лівій руці так міцно, що аж подушечки побіліли. Цим зусиллям хлопець добивався спокою, коли викликана числами паніка зашкалювала, але останнім часом подолати її вдавалося все рідше, і зараз він не досяг жодного ефекту.
«Втрачаю самовладання,— з тихим відчаєм подумав хлопець. — Хвороба бере гору».
Фоулі відкашлявся, і цей звук вивів Артеміса із хвилинного забуття.
— Гей! Хлопче Бруду! Поважні особи чекають. Кажи далі!
І голос Холлі:
— Артемісе, з тобою все гаразд? Може, тобі варто перепочити?
Артеміс ледве не зареготав.
Перепочити? Під час презентації? Майже те саме, що прийти сюди у футболці з написом «У МЕНЕ НЕ ВСІ ВДОМА».
— Ні-ні. Все нормально. Просто це великий проект, найбільший у моєму житті. От я і хочу, щоб моя презентація вийшла ідеальною.
Фоулі посунувся вперед, і хиткий стілець під ним загрозливо захитався.