ПОКИ ЩО ВСЕ ПОГАНО
ЖИВ колись в Ірландії хлопчик, який хотів дізнатися про все на світі. Тож він зачитувався різними книжками, і читав так багато, що зрештою мізки у нього ледь не розпухли від астрономії, математичного аналізу, квантової фізики, романтичної поезії, криміналістики й антропології та ще сотень інших предметів. Але найбільше він полюбляв одну тоненьку книжечку. Сам він тієї книжки ніколи не розгортав, її читав хлопчикові на ніч батько: у старезному томі з цупкою палітуркою під назвою «Золоте горнятко» оповідалося про жадібного хлопчину, який спіймав лепрекона, марно намагаючись заволодіти його скарбами.
Батько промовляв останнє слово на останній сторінці, тобто «Кінець», закривав потертий том у шкіряній палітурці, усміхався синові й казав: «Ідея у цього хлопчини була правильна. Якби він спланував трохи ліпше, йому б усе вдалося». Доволі дивні слова як на батька. Відповідального батька, принаймні. Утім, це був нетипово відповідальний батько — Артеміс Фаул Перший, ключова фігура в одній з най
більших злочинних імперій планети. І дитина та теж була нетипова — Артеміс Фаул Другий, на якого самого невдовзі чекала доля вельми видатної особистості як у світі людському, так і в чарівному, схованому під людським.
«Якби він спланував трохи ліпше... — часто думав Артеміс, після того як батько цілував його в чоло перед сном.-— Якби спланував трохи ліпше...»
Хлопчик засинав, і йому снилося золото.
Підростаючи, юний Артеміс часто згадував про «Золоте горнятко». А коли пішов до школи, то навіть провів невелике дослідження і з подивом виявив безліч переконливих доказів існування Чарівного народу. Ці тривалі години досліджень та планування були для хлопчика не більш ніж легковажною розвагою, аж поки його батько не зник безслідно в Арктиці через якесь там непорозуміння між ним та російською мафією. Імперія Фаулів швидко занепала, з усіх щілин, мов таргани, полізли кредитори, а боржники вмить пощезли.
«Тепер усе залежить тільки від мене,— зрозумів Артеміс,— Я мушу повернути родинні статки і знайти батька».
Відтак хлопчик струсив порох з матеріалів про лепрекона. Він зловить представника Народу і зажадає за нього викуп золотом.
«Лише юному генієві до снаги здійснити такий план,— справедливо вирішив Артеміс. — Він має бути достатньо дорослим, щоб розуміти принципи торгівлі, і достатньо юний, щоб вірити в чаклунство».
Із допомогою свого дужого охоронця Батлера одинадцятилітньому Артемісові й справді вдалося спіймати лепрекона, замкнувши його в укріпленому підвалі маєтку Фаулів. Та лепрекон виявився ельфійкою. До того ж напрочуд схожою на людину. Артеміс, який планував полонити істоту нижчого ряду, неабияк збентежився, коли побачив, що викрав дівчину.
А тут ще й інші ускладнення — ці Лепрекони зовсім не скидалися на дурненьких феєчок, про яких скільки написано в казках. Вони виявилися гордими, технічно високорозвиненими істотами, бійцями елітного підрозділу Легітимної Ельфійської Поліції (ЛЕП)... І Артеміс Фаул викрав ельфійку Холлі Шорт — першу дівчину-капітана в історії цього підрозділу. Вчинок, яким він аж ніяк не здобув прихильності у добре озброєного підземного світу.
Та незважаючи на несміливі докори сумління й відчайдушні спроби підземної поліції зірвати його план, Артеміс, хоча й далеко не чесними методами, таки роздобув своє золото, натомість відпустивши ельфійку.
Отже, все добре, що добрий кінець має?
Де ж пак!
Не встигла Земля оговтатися після першого за багато десятиліть конфлікту між людьми та Народом, як Легітимна Ельфійська Поліція розкрила змову, метою якої було постачання банді гоблінів джерел живлення для їхніх лазерів «Софтноуз». Підозрюваним номер один виявився, певна річ, Артеміс Фаул. Холлі Шорт доправила ірландського хлопчиська на допит до Небесного міста, підземного міста Народу, але тут, на її неабиякий подив, з’ясувалося, що Артеміс Фаул до цього зовсім непричетний. Ці двоє уклали хитку угоду, за якою Артеміс брався вислідити постачальника гоблінів, а Холлі обіцяла допомогти хлопцеві визволити батька з лабет російської мафії, що його схопила. Обоє виконали свої зобов’язання, тож сповнилися взаємної пошани і довіри, маючи до того ж спільну рису — були дотепні на язик і постійно кепкували одне з одного.
Такими їхні стосунки й залишалися — донедавна. Та останнім часом дещо змінилося. Артемісів розум, гострий, як і завжди, тепер затьмарився.
Якщо раніше Артемісові відкривалося те, чого ніхто інший не бачив, то відтепер хлопець почав бачити те, чого взагалі не було.
ГЛАВА 1: ХОЛОДНІ ФЛЮЇДИ
Ватнайокутль, Ісландія
ОДНИМ з куточків Ватнайокутля, куди люди іноді все-таки навідуються, був ресторан «Великий поморник». Він розташований на березі льодовикового озера і з травня до серпня обслуговує туристів, охоплених бажанням лазити льодовиками. Артеміс домовився про зустріч з власником закладу, закритого до нового сезону, на ранок першого вересня. У свій п’ятнадцятий день народження.
Артеміс кермував снігоходом так, щоб триматися уздовж нерівного берега озера. Льодовик тут полого сповзав у чорну воду, поверхню якої прикрашали химерні візерунки з потрощених крижин. Вітер аж ревів у вухах, немов збуджений натовп на стадіоні, і приносив із собою гострі, як площики стріл, крижинки, що боляче сікли по губах і носі, обсипаючи
обличчя немов картеччю. Безмежний і безжалісний простір... Артеміс чудово розумів: будь-яка отримана в цій сніговій пустелі травма може спричинити швидку та болісну смерть або — щонайменше — жахливе приниження перед спалахами фотоапаратів останніх цього сезону туристів, що було б трохи менш боляче, ніж болісна смерть, зате тривало б значно довше.
Власник «Великого поморника» — дужий ісландець, гордий власник здоровенних моржевих вусів, що не поступалися розмірами розмаху крил великого баклана, і не надто правдоподібного імені Адам Адамсон, стояв на ґанку ресторану, приклацуючи пальцями і притупуючи у такт музиці, що лунала лише в його голові, та ще знаходив час хихикати, спостерігаючи, як нерівно рухається Артеміс замерзлим берегом озера.
— Чудове видовище,— сказав Адамсон, коли Артеміс нарешті тицьнувся носом свого снігохода у ґанок ресторану,— Чорт забирай, hardur madur,[1] останнього разу я так сміявся, коли мій пес намагався зжерти власне відображення.
Артеміс похмуро посміхнувся, розуміючи, що ресторатор підсміюється з його водійських навичок, точніше, з цілковитої їх відсутності. Хлопець почав незграбно злазити зі снігохода, щось бурмочучи собі під ніс, немов той ковбой, що в нього посеред триденного перегону худоби здох кінь, тож мусив був сідлати найтовстішу корову в череді.
— Тепер ти ще й бурчиш, зовсім як мій пес,— зареготав старий.
Артеміс Фаул терпіти не міг здаватися безглуздим, але охоронця Батлера поряд не було, тому доводилося покладатися лише на власні моторні навички, а вони, як відомо, були в хлопця не найліпші. Один дотепник, шестикласник зі школи Сент-Бартлебі, спадкоємець готельної імперії, прозвав Артеміса Лівоногим Фаулом — мовляв, у того обидві ноги ліві, тож він і не може влучити по футбольному м’ячу жодною з них. Близько тижня Артеміс терпів те прізвисько, а потім скупив мережу готелів, яку мав успадкувати гострослів. Кепкування миттєво припинилися.
— Сподіваюся, все готово? — запитав Артеміс, стискаючи і розтискаючи пальці в патентованих рукавичках з неопрену.
Помітив, що одна долоня нагрілася дужче,— ймовірно, коли він налетів на брилу льоду за півмилі вниз берегом, термостат вийшов із ладу. Хлопець висмикнув шнур живлення зубами: надто переохолодитися він не міг, адже восени температура в тутешніх місцях трималася близько нуля.
— Здоров,— відгукнувся Адамсон. — Приємно нарешті зустрітися з тобою зблизька, якщо не око в око.
Артеміс не спокусився на словесну приманку Адамсона, мовлену вочевидь для «налагодження стосунків» — зараз у житті хлопця не було місця для ще одного непевного друга.
— Містере Адамсон, я не збираюся просити руки вашої доньки, тож, гадаю, ми можемо не гаяти час на світське базікання, яке ви, очевидно, вважаєте за свій обов’язок підтримати. Повторюю, уже все готово?
Усі теми невимушеної розмови, заздалегідь придумані, застрягли у Адама Адамсона в горлі, і він тільки й зміг, що разів п’ять чи шість кивнути.
— Усе готово. Твоя коробка в задній кімнаті. Я доставив вегетаріанські закуски та все необхідне з курорту «Блакитна лагуна». Розставив стільці, як ти просив у цьому твоєму лаконічному повідомленні електронною поштою. До речі, ніхто з твоїх друзів досі не прийшов, тільки ти один, і це після всього, що я зробив...
Артеміс дістав з багажного відсіку снігохода алюмінієву валізку.
— Щодо цього не хвилюйтеся, містере Адамсон. Чому б вам не вирушити до Рейк’явіка? Ви б змогли витратити частину непомірної суми, яку злупили з мене за використання протягом двох годин вашого, правду кажучи, третьорядного ресторану, і, можливо, там знайдеться який-небудь самотній бовдур, готовий радо вислухати ваше скорботне оповідання?
«Друга година. Третьорядний. Два плюс три буде п’ять. Чудово».
Тепер настала Адамсонова черга бурчати, і його обвислі моржеві вуса ледь затремтіли.
— Навіщо ж так, юний Фауле? Всі ми люди. А людей треба хоча б трохи поважати.
— Справді? Може, ліпше спитаймо про це у китів? Або в норок?
Адамсон спохмурнів, зморщивши обвітрене обличчя, яке стало схоже на сушену сливу.
— Гаразд, гаразд. Я все зрозумів. Утім, не бачу причини, чому я мушу відповідати за все людство. Всі ви, підлітки, однакові. Побачимо, що ваше покоління зробить із планетою.
Артеміс клацнув замком валізки рівно двадцять разів, перш ніж увійти до ресторану.
— Повірте, не всі ми однакові,— сказав він, проминаючи Адамсона. — Особисто я маю намір повестися з планетою набагато краще, ніж ви.
У залі ресторану було понад десяток столів, з перевернутими догори стільцями на них, і лише один стіл був накритий лляною скатертиною, на ньому стояли пляшки з льодовиковою водою і лежали сумочки з туалетними приборами біля кожного з п’яти місць.
«П’ять,— подумав Артеміс. — Гарне число. Надійне. Передбачуване. Чотири рази по п’ять — двадцять».
Артеміс вирішив, що п’ять — його число, зовсім недавно. Гарні події відбувалися, коли участь брала п’ятірка. Логічна частина його розуму твердила про безглуздість цієї ідеї, але важко ігнорувати той факт, що всі трагедії в його житті сталися в ті роки, число яких не ділилося на п’ять: його батько зник і став калікою, давнього друга і голову Легітимної Ельфійської Поліції Джуліуса Рута вбила сумнозвісна піксі Опал Кобой,— і обидві ці події сталися в роки без п’ятірок. На зріст Артеміс був п’ять футів і п’ять дюймів, а важив він п’ятдесят п’ять кілограмів. Якщо він торкався до чого-небудь п’ять разів або кратно цьому числу, річ не підводила. Двері, наприклад, залишалися зачиненими, або талісман і далі захищав прохід, як і належало.
Цього разу всі прикмети здавалися сприятливими. Йому п’ятнадцять років. Тричі по п’ять. У Рейк’явіку він зупинився в сорок п’ятому номері готелю. У снігохода, на якому він прибув сюди неушкодженим, реєстраційний номер був кратний п’яти, а об’єм двигуна становив п’ятдесят кубічних сантиметрів. Усе нормально. Він чекав на чотирьох гостей, то ж разом з ним буде п’ятеро. Жодних причин для паніки.
Але якась частинка Артеміса Фаула здригалася від жаху на саму думку, що він піддався такому безглуздому забобону.
«Опануй себе. Ти — Фаул. Фаули не покладаються на удачу. Позбудься цієї сміховинної манії і нав’язливих ідей».
Артеміс поклацав замком валізки, щоб умиротворити богів чисел — двадцять разів, чотири рази по п’ять,— і відчув, як сповільнюється биття серця.
«Позбудуся поганих звичок завтра, коли покінчу з цією справою».
Він вештався підвищенням, призначеним для метрдотеля, поки Адамсон на своєму тракторі-снігоході не сховався за вигнутим сніговим хребтом, який цілком міг колись правити за хребет китові. Після цього Артеміс почекав ще хвилинку, доки віддалений гуркіт двигуна не перетворився на харчання завзятого курця.
Чудово. Час братися до діла.
Артеміс спустився п’ятьма сходинками на підлогу головної зали ресторану (дуже добре, гарна прикмета), обійшов кілька колон, обвішаних копіями з маски Стора-Борга[2], і зупинився біля чільного місця накритого столу. Стільці було розставлено так, щоб погляди всіх присутніх за столом спрямовувалися на нього, і легеньке мерехтіння, схоже на полуденне марево, перебігало по скатертині.
— Доброго ранку, мої дорогі друзі,— привітав Артеміс гостей, змусивши себе промовляти слова гномського мовою впевненим, майже веселим тоном. — Сьогодні ми мусимо врятувати світ.
Марево ніби заряджало електрикою, неоново-білі перешкоди з тріском пробігли по ньому, і з глибини, як примари уві сні, проступили личка. Потім їхні риси стали виразнішими, з’явилися тулуби і кінцівки. Вигулькнули маленькі, майже дитячі постаті. Майже, та не зовсім. Гості були представниками На роду, і декого з них Артеміс уважав друзями. Інших друзів у нього, либонь, і не було.
— Урятувати світ? — перепитала капітан ЛЕП Холлі Шорт. — Той самий старий Артеміс Фаул, і слова мої сповнені сарказму, оскільки рятувати світ зовсім не в твоєму дусі.
Артеміс розумів, що треба б усміхнутися, але не зміг, тому знайшов, до чого прискіпатися — цілком у своєму дусі.
— Фоулі, тобі потрібен новий підсилювач захисного екрана,— сказав він кентаврові, що незграбно сидів на стільці, призначеному для людей. — Я ще з ґанку помітив мерехтіння. І ти називаєш себе експертом у галузі техніки? Скажи, будь ласка, скільки років цьому, яким ти користуєшся?
Фоулі тупнув копитом, що було ознакою роздратування і причиною його вічних програшів у карти.
— Я теж радий тобі, Хлопче Бруду.
— То скільки ми не бачились?
— Не пам’ятаю. Років чотири.
— Чотири. Ось бачиш. Який це ще номер моделі, не скажеш?
Фоулі зневажливо відкопилив нижню губу.
— Ще? Ото ж то й воно, що ще! Цей підсилювач прослужить ще сотню років. Можливо, його варто трохи підстроїти, та й по всьому.
Холлі підвелася і легкою ходою пройшла до чільного місця столу.
— Вам обов’язково одразу починати сперечатися? За стільки років не набридло? Немов два дворові пси, що мітять територію. — Вона поклала два тонкі пальці Артемісові на передпліччя. — Відчепися від нього, Артемісе. Ти ж чудово знаєш, як легко ображаються кентаври.
Артеміс не смів подивитися їй в очі. Він рівно двадцять разів поворушив пальцями в лівому зимовому черевикові і сказав:
— Дуже добре. Ліпше змінимо тему.
— Згодна,— виголосила третя представниця Народу. — Задля зустрічі з тобою, Фауле, ми перетнули всю Росію. То ж чи не краще по можливості змінити тему на ту, заради обговорення якої ми прибули?
Командир Рейн Вінйайа була вочевидь невдоволена тим, що опинилася так далеко від своєї улюбленої Поліцейської Плази Вона перебрала на себе загальне командування ЛЕП кілька років тому і пишалася тим, що була в курсі всіх виконуваних операцій.
— Артемісе, у мене є кілька невідкладних справ. Піксі збунтувалися і вимагають звільнення Опал
Кобой, крім того, сталася нова навала чорноротих жаб. Будь ласка, перейди до суті проблеми.
Артеміс кивнув. Вінйайа демонструвала відкриту ворожість, а відкрита ворожість заслуговує на довіру, якщо, звичайно, ельфійка не блефує, бувши насправді його таємною прихильницею, або не блефує подвійно і направду відчуває неприязнь до нього.
«Це звучить абсурдно,— подумав Артеміс. — Навіть для мене».
Командир Вінйайа на зріст ледве сягала метра, вигляд мала грізний, і Артеміс розумів, що недооцінювати її було б ризиковано. У свої майже чотириста років (за мірками Народу це означало, що жінка тільки-но досягла середнього віку) вона справляла незабутнє враження — струнка і смаглява, з пронизливими очима. Зіниці у неї були вертикальні, як у кішки, але найбільше в її зовнішності приголомшували навіть не ці дивні очі (у ельфів таке хоча й рідко, але трапляється), а копиця сріблястого волосся, що вбирала, здавалося, будь-яке світло і розсипала його брижами по плечах власниці.
Артеміс відкашлявся, відволікся на якийсь час від чисел у голові, звернувши свою увагу на проект, або, як він називав його про себе, ПРОЕКТ. Урешті-решт, як на те пішло, лише цей план і важив.
Холлі легенько стиснула його плече.
— Ти якийсь блідий. Блідіший, ніж звичайно. З тобою все гаразд, імениннику?
Артеміс нарешті зміг поглянути в її очі — одне каре, друге блакитне, з широким чолом над ними і довгим локоном рудуватого волосся, що вочевидь суперечив звичайній статутній стрижці Холлі.
— Сьогодні мені виповнилося п’ятнадцять років,— пробурмотів Артеміс. — Тричі по п’ять. І на мій погляд — це просто чудово.
Холлі примружилася. Артеміс Фаул бурмоче? І навіть не помітив, що вона змінила зачіску... Як правило, Артеміс миттєво помічав фізичні зміни.
— Мабуть... ти маєш рацію. А де Батлер? Пантрує периметр?
— Ні, я послав його в інше місце. Допомога знадобилася Джульєтті.
— Нічого надто серйозного?
— Радше необхідне, ніж надто серйозне. Родинні справи. Тому він вирішив довірити вам піклування про мене.
Холлі міцно стулила уста — так, ніби їй до рота потрапило щось кисле.
— Вирішив, що хтось інший може забезпечити безпеку його хазяїна? Ти певен, що ми говоримо саме про Батлера?
— Звісно, певен. До речі, я навіть радий, що його немає. Щоразу, коли мої плани йшли, як кажуть, шкереберть, поруч був він А зараз просто життєво необхідно, щоб ця зустріч тривала і закінчилася цілковитим успіхом.
У приголомшеної Холлі аж щелепа відвисла. Вигляд у неї був комічний. Якщо вона правильно зрозуміла Артеміса, той звинувачував у провалі всіх попередніх планів Батлера. Батлера? Свого найвідданішого спільника?