Помоги проекту - поделись книгой:
Я заглушив її слова, поклавши пальці на вуста дівчини. Я не збирався вислуховувати історію її життя. Не зараз.
-- Чому ти втекла?
-- Здається, вони здогадалися, що мама знає про них. Прийшли, бо не були впевнені, чи вона чогось не розповіла мені перед смертю, тож…
-- Вони почали добиратися до дверей і ти втекла. Яким чудом?
У відповідь легке похропування. Я заткнув знайді ніс, поки вона не отямилася.
-- Як тобі вдалося втекти? – повторив я.
-- Я побачила… побачила їх через вікно. Вони йшли з сокирами, оточували дім. Перш ніж вони зайшли в під’їзд, я втекла у підвал.
-- Звідки ти знала, що це канібали?
-- Вони були в тонких сорочках, без пальто, без шапок. Мама казала, що вони не бояться холоду. Нічого не бояться… Вони… доконані.
-- Досконалі, -- поправив я автоматично, а тоді дозволив дівчині заснути.
Нарешті я отримав якусь змістовну інформацію – хтось, хто в тріскучі морози ходить без теплого одягу чи шапки, виділяється, як фіолетова жирафа на прогулянці. Знайти таких буде неважко. Я був абсолютно впевнений, що йдеться про “ моїх” канібалів. Звичайні канібали не відзначалися особливою морозостійкістю, я переконався не власному досвіді – чотирьох з них змусив зізнатися, поливаючи водою на морозі. Синіли й вмирали від переохолодження як звичайні люди. Я позіхнув і притулившись до дівчини, смачно заснув, відчуваючи запах бузини й свіжовмитого волосся.
***
Після сніданку я розподілив завдання, навколо ще здіймався запах дивної, приготованої наймолодшим за званням і віком Тімою страви. Вона складалася з американської тушкованки розмішаної з яєчним порошком… Похвали вона не заслуговувала, але принаймні дозволила втамувати голод. Загризли ми тонкими, як папір, ощадливо нарізаними скибками хліба, хильнули горілки. Зовсім трішки, щоб зігрітися. Нашвидкуруч приготовану бурду не було потреби довго підігрівати, тому пічка не встигла нагріти квартиру. Було мінус п’ять градусів Цельсія. В кімнаті. На розташованому за вікном термометрі ртутний стовпчик опустився нижче двадцяти семи.
-- Пєтька, шуруй в бібліотеку і архів, -- скомандував я. – Ти й далі будеш перевіряти газети й літописи, може натрапиш на випадки ритуального канібалізму в Ленінграді.
Дрозд болісно зойкнув, випустивши в повітря видимий клубок пари – йому вже набридло ритися в паперах, він займався цим кілька тижнів, як наразі, безрезультатно.
-- Тіма, -- я поглянув на коротко стриженого хлопця. – Отримаєш наші пайки, при нагоді візьмеш ті, що вона недоотримала. Бо ти їх маєш при собі, правда? – запитав я, звертаючись до дівчиська.
Вона стверджувально кивнула головою. Мене це не здивувало, в Ленінграді люди ніколи і за жодних обставин не розлучалися з продуктовими картками. Загубити їх означало померти.
-- Даш йому свої картки, -- наказав я. – В нього вони будуть безпечніші.
Вона послушно покивала, не зводячи жадібного погляду з загорнутого в папір житнього хліба.
-- І ніякого їдла до обіду! Як тобі стане погано… -- я зловісно замовк.
Дівчина злякано поглянула на мене, запопадливо притакнула.
-- Потім ще раз розкажеш Тімі про тих людоїдів. Так як мені вчора, тільки з подробицями.
-- Добре, -- відповіла вона тихо.
У величезних очах, які здавалося займали більшість трикутного, котячого обличчя дівчини, я вперше зауважив проблиск надії.
-- Сашко піде зі мною, ми повинні допитати певну шанувальницю гуляшу з людського м’яса, -- закінчив я.
Питань не було, отже всі розійшлися виконувати доручення. Ми з Рюміним марширували енергійним кроком, намагаючись до мінімуму обмежити перебування на морозі. До штабу було якихось три кілометри. Нам потрібно було встановити особу таємничої Вєри, порозмовляти з кимось з НКВД. Я хотів, щоб це вони арештували жінку, на цьому етапі я волів не світитися. З іншого боку, як майор ГРУ, я б отримав в своє розпорядження машину з водієм… Я міркував про це всю дорогу, дихаючи закритим шарфом носом, та це не дуже допомагало, крижане повітря і так обпалювало живим вогнем слизову оболонку.
Махнувши документами перед очима знайомого вартового, ми зайшли у вестибюль, старанно стріпуючи сніг з чобіт. Жінка, що сиділа за столом в закинутій на мундир шубі, байдуже підвела голову.
-- Слухаю, лейтенанте?
-- В мене призначена зустріч з генералом Мануїльським, -- сказав я.
Вона перегорнула кілька сторінок, покрутила головою.
-- Вас немає у списку відвідувачів на сьогодні. Напишіть, товаришу, рапорт своєму безпосередньому начальникові, він…
-- Подзвоніть, будь ласка, до генерала, -- обірвав я її різко.
Вона почервоніла від злості, не звикла щоб їй вказував якийсь там лейтенант, але стримала слова, вже готові злетіти з вуст. Мануїльський очолював відділ кадрів, займався особовими справами офіцерів, одним словом, був великою шишкою. Ймовірність, що йому захочеться говорити з якимось невідомим лейтенантом, була мізерною, однак наслідки помилки могли виявитися поважними – існували набагато гірші призначення, ніж праця в штабі, тому дівчина все-таки підняла слухавку. Я не переживав про наслідки телефонної розмови, генерала було поінформовано, що рано чи пізно я завітаю до нього.
-- Третій поверх, кімната триста дванадцять, -- повідомила вона мене, значно смиреннішим голосом.
Махнувши рукою, я наказав Рюміну залишитися на першому поверсі, а сам помчав вгору по сходах. В мене перехопило подих вже на другому поверсі, решту дороги я пройшов сходинка за сходинкою, тримаючись за поручні. Хоча від сніданку минула щонайбільше година, я відчув, як в шлунку в мене сильно засмоктало. На мене напало лихо, яке винищувало Ленінград – голод.
Я постукав і дочекавшись дозволу, увійшов в кабінет генерала. Мануїльський, худорлявий, сивий чоловік років під шістдесят, привітався зі мною, сердечно потиснувши руку, але широка посмішка на його обличчі не розповсюджувалася на очі.
-- Чим можу допомогти, лейтенанте? – запитав він.
-- Майоре, -- поправив я, показуючи документи. – Я веду розслідування в справі нападів на солдатів, тих ритуальних, товаришу генерале.
Він кивнув раптово спохмурнілим обличчям, щоправда, всю цю справу намагалися утримати в таємниці, але люди, як то люди – пліткували, зрештою, Мануїльський мав доступ навіть до найбільш таємної інформації.
-- Як я можу допомогти? – повторив він, вказуючи мені на крісло, сам всівся за столом.
-- В принципі мені потрібна тільки допомога представника НКВД, -- повідомив я. – З доступом до особових справ офіцерів. У вас тут є хтось такий, правильно? Безпека штабу вимагає…
Він обірвав мене жестом, потягнувся до телефону.
-- Товаришу Кутєпов, зайдіть до мене, -- кинув він різко в слухавку. – Коньяку, майоре? – запропонував.
-- Краплинку. Не хотілося б напитися на службі, -- відповів я з кривою посмішкою. – Пайок лейтенанта не надто багатий, -- пояснив я, побачивши як співрозмовник підняв брови. – А на порожній шлунок…
-- Ах, так, ваша легенда… -- буркнув він задумливо.
Генерал поставив на стіл пляшку грузинського коньяку, розлив по кришталевих стаканчиках, витягнув з шафи банку ікри й кілька скибок житнього хліба і запросив жестом частуватися.
-- За ГРУ! – підняв він тост, вживши нову назву
-- За армію! – відповів я взаємністю, піднявши келих.
-- Добре, що армія веде слідство, яке має відношення до армії, -- обізвався він за якусь мить. – НКВД інколи надто… -- він не закінчив, стиснувши вуста. – Беріть, не соромтеся, -- сказав він, побачивши які погляди я кидаю на хліб. – В нас купа часу. Хоча кабінет товариша Кутєпова в кінці коридору, він не з’явиться раніше ніж за п'ятнадцять хвилин, -- повідомив з кислою міною.
Я бовкнув щось невиразно, жадібно наминаючи вкриту ікрою скибку хліба. Мануїльський, як і багато інших військових, сподівався, що у випадку зіткнення з безпекою,
-- Мабуть, пане майоре, вам доводиться виходити в місто, при такій температурі… -- він замовк, споглядаючи на мене з питанням в очах.
Я кивнув, замислившись, чому замість звичного звернення “товаришу”, він використав “
-- Я міг би тимчасово прикомандирувати вас до штабу, виділити машину з водієм і… -- він завагався. – Пайок, який належиться майорові штабу. Але, якби ви отримували цей пайок, ви б зрадили себе…
-- Не обов’язково, -- відповів я трохи поміркувавши. – Я міг би отоварювати свої продовольчі картки безпосередньо в офіцерській кухні, її керівничка – моя добра знайома.
-- Так, здається це непогана ідея, -- признав він.
Він швидко заповнив два бланки, які витягнув з шухляди, підписав і поставивши печатку, підсунув до мене. В одному з них стверджувалося, що я офіцер з особливих доручень генерала Мануїльського, в зв’язку з чим маю право користуватися службовою машиною, інший – уповноважував мене отримувати продовольчий пайок майора штабу Ленінградського Військового Округу.
Перш ніж я встиг подякувати, пролунав стукіт і до кабінету зайшов кремезний офіцер з холодними блакитними очима.
-- Полковник Кутєпов, з’явився за наказом, -- доповів він, клацнувши каблуками.
-- Вільно, товаришу, -- відповів холодним, як погляд полковника, голосом Мануїльський.
Кутєпов оглянувся по кімнаті й присунувши до стола крісло, всівся на ньому, недбало закинувши ногу на ногу.
-- Чим можу допомогти вам, генерале? – запитав він ввічливим тоном, в якому вчувалася іронія. – Або скоріше, чим вам може допомогти НКВД?
Руки, навдивовижу делікатні й доглянуті, як на представника робітничих мас, що працює в
-- Бачите, товаришу, так насправді то вашої допомоги потребує братня служба, -- пробурмотів, вдаючи сум’яття, Мануїльський. – ГРУ, -- додав він.
Останнє слово пролунало немов ляскіт батога.
-- Я впевнений, що ми без проблем узгодимо… еее… деталі, -- відповів енкаведист і оком не моргнувши.
Генерал жестом відпустив нас, ми козирнули й вийшли з кабінету. Здається, Мануїльський мав намір підтримувати мене з безпечної відстані…
За якусь мить я знов сидів у чужому кабінеті – з-за стола на мене з цікавістю поглядав Кутєпов, з портрета на стіні уважно спостерігав Дзержинський. Етажерки, що стояли вздовж стін, були заповнені теками. Цим разом господар не пригощав мене, не посміхався, чекав.
-- Мені потрібна справа полковника Бєляєва, список знайомих, коханок, друзів, -- розпочав я.
-- У вас що, немає власної? – здивувався лицемірно Кутєпов. – Це не дуже добре свідчить про…
Я зупинив його лінивим жестом, підсунув під ніс документ, який витягнув з кишені мундира.
-- Прочитайте, -- попросив я.
Він взяв аркуш без особливого зацікавлення, ковзнув поглядом по тексту, ледь помітно знизав плечима.
-- Ці всі печатки повинні мене вразити?
-- Третій абзац зверху, -- сказав я змученим тоном.
Я знов був голодним.
-- “ В Ленінграді майор Разумовський може долучати до створеної рішенням Главкома групи, представників служб і військ, яких вважатиме корисними для провадження слідства”, -- прочитав він вголос. – Це все? – запитав вдаючи безтурботність.
Було видно, що цей фрагмент йому не сподобався, сваритися з офіцером відправленим самим Сталіним – винятково безглуздий спосіб покінчити життя самогубством. Факт, що я ніколи в житті не зустрічався з Головнокомандуючим, не мав жодного значення. Однак кожне слідство можна нишком саботувати, тому я показав йому ще один пункт.
-- “Діяльність слідчої групи буде оцінюватися виключно Главкомом”… -- читав щораз повільніше Кутєпов.
-- Тепер вам зрозуміло, полковнику?
Оскільки він мовчав, я вирішив уточнити.
-- Як тільки ми закінчимо розмову, я зійду в кімнату для зв’язку і складу свій щоденний звіт, бо товариш Сталін хоче, щоб його постійно тримали в курсі, й доповім про факт підключення до слідства досвідченого працівника ленінградського НКВД, полковника Кутєпова. Від успіху моєї, а властиво тепер вже нашої місії, залежить доля Ленінграда. У випадку невдачі всю групу буде розстріляно. Принаймні, я так гадаю, -- додав я. – Навіть, якби якимось чудом вам вдалося уникнути смерті, потрапите в табір. Самі знаєте, що в’язні роблять з колишніми чекістами…
Не дивлячись на холод, що панував у кімнаті – з огляду на документи, кабінет не опалювався, надто велика небезпека пожежі – на чолі мого співрозмовника з’явилися краплини поту. Він знав.
-- Що… що мені робити? – сказав він затинаючись.
-- Для початку покажіть мені справу Бєляєва. Потрібно перевірити його коханку, здається її звати Вєра, -- відповів я. – Я хочу допитати її, та бажано, щоб це ви заарештували й помістили цю бабу в такому місці, де я…
Кутєпов зірвався з крісла і підійшов до однієї з етажерок.
-- Бєляєв, Бєляєв… -- бурмотів він, водячи пальцем по спинках тісно напханих течок. – Я не тримаю тут всі документи, -- пояснив. – На першому поверсі у нас спеціальний архів, але Бєляєв – полковник, отже його досьє повинно бути тут.
-- Ви з ним не знайомі?
Енкаведист зітхнув і поблажливо поглянув на мене.
-- У Ленінградському Військовому Окрузі служить понад сто двадцять полковників, я не знайомий особисто навіть з половиною. Знайшов, -- сказав він і, крекнувши, витягнув солідну картонну теку.
Він з тріском кинув справу на стіл, здув пилюку і почав переглядати. Я забрав автоматично протягнену по документи руку.
-- Ці дані, як і наш архів, -- Кутєпов кивнув у бік етажерок. – Цілковито у вашому розпорядженні, майоре, але я сам швидше знайду запис про знайомих Бєляєва. Я зробив його особисто.
В голосі Кутєпова я не зауважив агресії, швидше холодну ввічливість, що мені зовсім не сподобалося. Це свідчило про його інтелект. Очевидно, Кутєпов відразу зрозумів, що ми тимчасово залежимо один від одного, немов пара акробатів на трапеції. Однак пізніше, коли спільний виступ закінчиться, настане час звести рахунки, в цьому можна бути певним, як в тому, що зайде сонце…
-- Вєра Бахалова, двадцять дев’ять років, капітан військ зв’язку, -- сказав він, натягнувши на ніс пенсне. – Якщо бажаєте, за годину капітан чекатиме на вас… -- він на якусь мить задумався. – В Одинадцятці. Виділити вам машину? – запитав турботливо.
Я ввічливо подякував. Щоправда, в’язниця номер одинадцять Ленінградського Військового Округу знаходилася доволі далеко від штабу, але завдяки генералові Мануїльському я вже мав транспорт.
***
Спочатку я зайнявся рапортом і відзвітував про залучення до слідчої групи полковника Кутєпова, краще не спокушати долю, адже всяке може трапитися: смерть від переохолодження, напад канібалів чи випадковий постріл – це реалії скутого кригою Ленінграда. Нікого б не здивувало, якби щось схоже трапилося зі мною. Я волів, як говорили до революції, не вводити у спокусу свого нового співпрацівника… Тепер, коли я формально включив його у групу, він зробить все, що в його силах, щоб зі мною нічого не трапилося, інакше йому, як найстаршому за званням доведеться повідомити Головнокомандувача про хід слідства. І взяти на себе відповідальність. А в мене склалося стійке враження, що він волів би цього уникнути… Що й не дивно – татко Сталін не любив жартів, а завдання було дуже важливим, важливішим, ніж скидалося на перший погляд. Всупереч німецькій пропаганді, їм не вдавалося зламати оборону Ленінграда. Ну бо як? На заході Фінська затока з мінними полями, через які не прослизнув би навіть човен, яку додатково захищали гармати морської фортеці Кронштадт і потужний Балтійський флот: два крейсери, тринадцять есмінців, кільканадцять сторожових кораблів, понад сорок підводних човнів, десятки торпедних катерів… На сході озеро Ладога, яке захищала Ладозька флотилія. І все це в ситуації, коли німці могли тільки мріяти про кораблі подібного класу, їхній військово-морський флот виконував інші завдання. На півночі – Карельський укріпрайон, укомплектований 23 армією генерала Пшеннікова, який будували двадцять років і який небезпідставно називали “Щитом Ленінграда”. На південному напрямку – порівняно під найбільшою загрозою атаки – розмістили Невську оперативну групу, а також 8, 42 і 55 армії, повітряний захист забезпечували сотні літаків 7 корпусу винищувачів, льотних полків 23 армії й Балтійського флоту… Ні, у відкритому бою німці не мали шансів. Однак залишалася інша можливість – масовий голод. Щоправда, не могло бути і мови, щоб ворог захопив контроль над озером Ладога, але це не виключало обстрілів артилерії чи бомбардувань “Дороги життя”, що вела по ньому. Німці вже двічі переривали транспорт харчів, бо канібали, яких я розшукував, перебили патрулі морської піхоти, які прикривали постачання продовольства в Ленінград, що дозволило розвідці ворога успішно керувати вогнем власної артилерії. Було достатньо кількох тижнів, аби серед непохитних, загартованих солдатів Балтійського флоту почали ширитися панікерські настрої та жахливі чутки про секту людоїдів. Бойовий дух впав і не дивлячись на драконівські кари, які загрожували за непокору перед лицем ворога, було зафіксовано перші випадки відмови виконання наказу. Всі мали відношення до патрульної служби в околицях “Дороги життя”, на які нападали канібали. Тому Главком втрачав терпіння, ще трохи й полетять голови…
Закінчивши справи у відділенні зв’язку, я відпустив Рюміна і зійшов у склади, царство Надії Єлізарівни. Ще на сходах я почув її голос. Закутана в єнотову шубу, вона диригувала групкою рядових, які тягали мішки з мукою. Ті звивалися, мов муха в окропі – Надя не давала наплювати собі в кашу, а служба при штабній кухні була мрією майже кожного солдата. Тут нікому не загрожував голод, навіть рядовий склад харчувався краще, ніж фронтові полковники.
-- Вітай, кохана, -- прошептав я, обіймаючи Надю за талію.
-- Сашко, негіднику! – вона ляснула мене по плечу з вдаваним гнівом. – Де ти пропадав?
-- Марнував час, намагаючись здогадатися, що в тебе під шубою, -- збрехав я галантно, гладячи її по дупі.
Поделиться книгой: