Демони Ленінграда

Демони Ленінграда

Адам Пшехшта

Переклад з польської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

-------------------------------------

Увага! Місцями зустрічається ненормативна лексика.

--------------------

Якась зі штабних давалок, здається цицьката і сраката Даздрапєрма – я вже добряче нахлистався, а в повітрі висів важкий махорковий дим – подала пельмені. Я не відмовився. Так між нами, потрібно бути повним дебілом, щоб вибрати для дитини ім’я, яке походить від виразу: Да Здравствует Первое Мая… Ну, ничего, у нас, в Росії, дураков ніколи не бракувало. Я перехилив стаканчик горілки, закусив невеличким, облитим сметаною, пиріжком. На якусь мить я відчув, що ситий. Господар нашої невеличкої вечірки, Ваня Бондарук, хуярив на гармошці, від наповненої тирсою, і розпеченої до червоного буржуйки розходилося тепло, пахло горілкою, м’ясом і парфумами дівчат. Так, наче це не Ленінград 1942 року. Щоправда, вже два місяці, як робітникам збільшено пайок хліба до триста п’ятдесяти грамів на день – всі інші отримували по двісті, але і так люди вмирали від голоду, зростала кількість нападів з метою пограбування харчів, прибувало жертв канібалізму. Ба, якби тільки це…

Ксеня, дрібна чорнявка в формі телефоністки, стала переді мною, потупала ногами, запрошуючи на паркет. Ми почали танцювати. Якийсь підполковник впав мордою в тарілку — отже забава вдалася, господар горілки не шкодує, хтось співав під акомпанемент гармошки. Через довший час, задихавшись, я присів на лавку, почастувався ще одним пиріжком, мляво відганяючи розохочену дівчину. Трохи, курва, не по-джентльменськи, але штабні шльондри рідко виходили за територію штаб-квартири, а мені доводилося кружляти містом, я бував у будинках, мешканці яких навіть не мали сили винести надвір власні екскременти – вікон ніхто не відкривав, заощаджуючи згромаджене від скупчених тіл, жалюгідне тепло – тому виливали їх як могли, на сходи, й навколо розходився сморід напівзамерзлого лайна. Користуватися розташованими на подвір’ях спільними нужниками нікому навіть в голову не приходило. Не з такими морозами, не з такими пайками. Я не голодував, хоча траплялося, що не наїдався – нічого дивного, бувало, що навіть офіцери НКВД вмирала від недоїдання – але сам вихід на вулицю при температурі мінус двадцять, а нерідко й тридцять градусів висисав стільки енергії, що на багато справ не вистачало сили. До того ж я вже обдаровував особливою увагою завідуючу офіцерською столовою Надю Елізаровну, в якої нічого собі вимоги. За якусь мить надута Ксеня приклеїлася до високого, м’язистого матроса – який не дивлячись на тепло сидів у плащі й пив горілку стаканами. Напевно, бідолаха повернувся з бою. З огляду на колір мундирів, і факт, що моряки перли в атаку, не зважаючи на втрати, німці називали їх “Чорною Смертю”. Командування вже певний час використовувало моряків Балтійського флоту для сухопутних операцій, про всяк випадок розміщуючи в них за спинами загороджувальні загони, які повинні були стріляти в кожного, хто посміє відступати. Тому вони не відступали. Якось тупо помирати від куль своїх, тим більше знаючи, що НКВД ідентифікує тіла вбитих втікачів і сумлінно займеться їхніми родинами… Моряк мав чин капітана, я мав на собі мундир лейтенанта з відзнаками військ зв’язку. Якби не факт, що Ванька любив мене, я б ніколи не потрапив на цю забаву, надто високі пороги. Насправді я був майором военной разведки, одним з небагатьох, хто залишився після Великої Чистки. Просто зараз військову розвідку відбудовували блискавичними темпами. Наш Головнокомандувач, татко Сталін, дурнем не був і швидко зауважив, що армії бракує ретельних розвідданих. І хто мав їх збирати? – явно не йолопи з НКВД.

Я перехилив ще один стакан, по кістках розлилося приємне тепло, скуштував гуляш. Відчув у роті характерний солоний смак. Йоб його мать! Людське м'ясо. Одна з дівчат косо поглянула на мене – може кокетує, а може… Потрібно вважати, за канібалізм, свідомий канібалізм загрожувала кара смерті. Багато міліціонерів і агентів НКВД вже загинуло від рук людоїдів: сильніших, ситіших, безжалісних, бо вони чудово знали, що на них чекає, якщо їх спіймають. Ну дивися, дівчино, дивися… Я підніс до рота ще одну ложку, якось проковтнув, запив горілкою. У нас, военной разведки, на емблемі кажан, а не меч, як в НКВД. Ми не вдаємо, що воюємо з мороком, ми – його частина. А людське м'ясо я пробував і раніше – така робота. Жінка посміхнулася до мене, відвернулася, явно заспокоївшись. Почекай, кохана, ми ще про це порозмовляємо, обов’язково порозмовляємо, подумав я мстиво.

Я встав і легенько похитуючись – загалом, мені навіть не потрібно було особливо вдавати, я випив десь півлітра – підійшов до Ваньки, який саме смакував шашлик.

-- Ей, що то за дівка? – Я шарпнув його легенько за рукав, показуючи рухом голови жінку.

Тепер вона танцювала вальс з лисим льотчиком під акомпанемент музики з патефона. Ваня протяжливо зригнув, підняв червоне, спухле від алкоголю обличчя. Напевно добряче підналіг, щоб надолужити – гармошку він відклав кілька хвилин тому.

-- Де? – пробурмотів.

-- Прямо по курсу, -- гаркнув я нетерпляче.

Він раптово прийшов до тями, напружив мутний погляд.

-- А, ця, -- промимрив. – Стережися, це тьолка полковника Бєляєва. Він дуже ревнивий, -- зареготав він.

Я знизав плечима, в мене й гадки не було заводити якийсь роман. А якщо я познайомлюся з нею службово, Бєляєв вдасть, що ніколи про неї не чув. Принаймні, якщо слідство не покаже, що потрібно зайнятися ближче також полковником…

-- Як її звати?

-- Вєра Щосьтам, -- заявив він, позіхаючи.

-- Дякую, веселої забави, -- я по-дружньому поплескав його на прощання.

Я пішов у коридор, одягнув кожух, натягнув на вуха теплу хутряну шапку, додатково обв’язавши голову бабською хусткою. Тепер в Ленінграді мало значення тільки виживання, ніхто не зважав чи вдягнений ти за формою. Зрештою, хто міг це зробити? Військовий патруль? Міліція? О другій годині ночі? Не смішіть мене. Місяць тому, в січні, було зафіксовано, що від холоду померло майже двісті міліціонерів.

Вийшовши, я був змушений затиснути рот, схилив голову; міцний, крижаний вітер зайняв мені дух. Незграбно риючись в правій кишені кожуха – в ній був розріз, через який легко дістати пістолет з кобури – я впевнився, що в зброї знятий запобіжник. На самотніх перехожих чигали бандити, які намагалися відібрати в своїх жертв харчі, траплялися теж вбивства для м’яса, людського м’яса. В грудні заарештовано за людожерство менше ніж тридцять осіб, в січні вже понад триста, до середини лютого – п’ятсот. А це тільки вершина айсберга… Повертаючись додому в хуртовині, що сікла снігом мене по обличчю, я розмірковував про свою місію, про канібалів. Ні, мова йде не про звичайних людоїдів, ними займалася міліція, а у випадку організованих банд – НКВД. Я повинен був знайти когось особливого, керівника групи – а може секти – антропофагів. Людину, яка організувала напади на патрулі, ізольовані військові пости, сіяла терор на лінії фронту, вбивала солдатів. Саме тому це завдання доручили военной разведке. Буквально позавчора на нейтральній смузі між нашими та німецькими лініями, було знайдено трьох мертвих солдатів з елітної Окремої Бригади Морської Піхоти Балтійського флоту. Справжні ветерани: добре організовані, відважні, досвідчені. Гільзи від вистріляних патронів свідчили, що вони розпочали бій з тим, що їх вбило, однак в руїнах, де вони організували спостережний пункт, було виявлено тільки їхню кров – так, неначе нападників кулі не брали. Ну і, ясна справа, наткнулися на тіла, у всіх вирвано серця. Через кілька хвилин після стрілянини на місце прибув посилений патруль – морська піхота своїх не кидає – але не було виявлено жодних порушників, тільки самотні сліди на снігу. Через двісті метрів вони зникли в сніговій заметілі. Інший пункт, розташований неподалік, доповів, що до німецьких окопів ніхто не повертався, метушня і гарячкові спалахи освітлювальних ракет з боку фріців – події відбувалися після півночі – свідчили, що для них це теж несподіванка. Невже вони теж були стривожені? Може таємничий канібал діяв також з другого боку фронту? Це теж потрібно вияснити, хоча пріоритетом було зупинити вбивць-людоїдів. Солдати починали боятися, шептали про людожерів, яких вбити може тільки посвячена або срібна куля, обмежено активність патрулів, що само в собі було неприпустимим, звідкись виплила назва Досконалі. Що вона означала? Цього не знав ніхто.

Біля самого входу в багатоповерхівку, де мене розквартирували, захиталася якась потужна тінь. Я автоматично відступив, намагаючись задубілою від холоду долонею витягнути зброю. Мене зупинив заспокійливий жест – я впізнав Рюміна, одного з призначених допомагати мені агентів военной разведки. Він відчинив солідну браму, вже в коридорі підняв поставлену на сходи гасову лампу, посвітив.

-- Добре, що ви повернулися, майоре, -- пробурмотів він. – Ми наткнулися на невеличку проблему.

Я промовчав; клацаючи зубами, добрався до передпокою, двоє інших моїх людей, Пєтя Дрозд і Тіма Котушев, допомогли мені стягнути кожух, дали гарячий, солодкий, як патока чай.

-- Розповідай! – наказав я за мить Рюміну.

Той мовчки вийшов з кімнати, повернувся, підштовхуючи поперед себе якесь худюще, закутане по кінчик носа створіння.

-- Я сказав щоб не роздягалася, бо вона перемерзла, ми знайшли дівчисько, коли патрулювали околицю, ховалася в одному з підвалів, -- пояснив Рюмін.

-- Її? – Я запитально підняв брови.

-- Донька двірнички. Її мати померла місяць тому, вони жили на першому поверсі, недавно хтось виважив двері й обікрав помешкання. Я затримав її, бо мені здалося, що вона шпигувала за нами, але… -- він замовк, красномовно скривившись.

Я знов перевів погляд на закутану в старі лахи постать.

-- Зніми це з неї, -- наказав.

Рюмін здер з незнайомки якесь зовсім не вишукане пальто, легко присвиснув, побачивши під ним соболеву шубу.

-- Розумне дівчисько, -- сказав він схвально. Якби вона одягнула шубу зверху, хтось давно би вже її вбив.

-- Соболь, командир, -- втрутився Дрозд. – Контрреволюцією пахне. Підозріло це все, -- ствердив він.

-- Згоден, -- відповів я, жестом зупиняючи Рюміна, який почав розщіпати надто велику для дівчини шубу. – Залиш, бо засмердить нам всю хату.

Від знайди сильно смерділо – нічого дивного, мабуть, ходила в тих самих лахах добрих кілька тижнів, може довше.

-- Ванна? – запитав я.

-- Готова, -- відрапортував жваво Дрозд.

Я побрів у ванну, досі заціпенілими руками зняв одяг, мундир старанно склав на роздобутому десь кріслі з оздобною, високою спинкою, і полегшено зітхнувши, занурився в гарячу воду. На краю імпозантної, дореволюційної ванни я навіть знайшов шматок мила з запахом бузини. З одного боку гаряча вода була розкішшю, бо бракувало дров, з іншого – дозволяла підтримувати таку-сяку гігієну. Наша норма дозволяла гарячу ванну раз в кілька днів, хоча доводилося купатися в тій самій воді. Власне кажучи, хлопці купалися після мене – один з привілеїв мого звання… Інколи хтось натрапляв на щось особливе; недавно мій тезка, Саша Рюмін, знайшов на сусідньому подвір’ї горіх. Сам порадив собі з деревом, а фахово порізані поліна притягнув до нашого житла – ми розмістили їх в коридорі, приберігаючи на особливі випадки, як сьогодні. Надто довгі періоди охолодження приводили до запалення легенів, свою лепту вносила теж скупа на калорії дієта.

Я відмокав десь півгодини, час від часу доливаючи бляшаним черпаком на дерев’яній ручці трохи окропу – він закипав у відрі, що стояло на саморобній пічці. Саме різного роду “буржуйки” і “козли”, як ленінградці називали такі саморобки, не давали людям померти. Принаймні тим, хто мав що кинути до пічки… Невдоволено рохнувши, я видряпався з ванни, дістав рушник, покликав дівчину. За мить вона з’явилася в ванній, Тіма Котушев підганяв її ззаду. Я закрив двері, щоб зберегти тепло, недбалим жестом наказав їй роздягнутися.

-- Скупнутися не бажаєш? – запропонував я.

В неї затремтіли губи, вона почала гарячково шарпати шубу. Що ж, дівоча скромність – припустимо, що вона була ще дівчиною – відступила перед розпачливим бажанням зігрітися. Вперше за невідомо скільки часу. Скинула шубу, здерла кілька верств вбрання, з огидою на обличчі кинула в кут брудну білизну. Капризна… Невже якась недобита аристократка? Ні, розмірковував я, надто молода. Я дав би їй не більше двадцяти років. Вона занурилася в воду, блаженно, майже еротично зітхнувши. Нарешті тепло… Я її розумів. Вже другий місяць я йшов по сліду секти канібалів, питаючи себе, що мене прикінчить швидше – голод, чи мороз. Я зиркнув на дівчину – худенька, але їй було ще далеко до живих скелетів, які я бачив кожен день в Ленінграді. Може хтось їй допомагав, а може була спритнішою, ніж здавалося на перший погляд? Легко скривившись, я розгорнув брудний одяг – на щастя вошей не було, глянув на етикетку на шубі. Дореволюційна. І етикетка, і шуба, тепер таких не роблять. Дівчина, яка саме без жодного сорому намилювала свої маленькі груди, поглянула на мене перелякано, здогадалася, що я роблю. Я не промовив ані слова, повернувся до дзеркала, поголився. Нехай трохи похвилюється, їй не зашкодить, а мені полегшить допит. Рюмін бувалий розвідник, якщо він затримав дівчисько, для цього була причина. Зрештою поговорити завжди варто, може розкаже щось цікаве?

Я повернувся на кухню -- з огляду на піч, в якій палили вугіллям, тут було найтепліше -- всівся за столом.

-- Нахуя нам ця мала? – кинув я Рюміну. – Поїбати хочеш чи що?

Дрозд і Котушев пішли спати, сьогодні я їх вже не потребував, тому я не ходив навколо, ми зналися з Сашком надто довго, щоб дотримуватися субординації. Зрештою, я ніколи не був прихильником надмірних формальностей. Доки мої люди знають, хто командує, все нормально.

-- Вона місцева, донька двірнички, могла допомагати матері й знає всі навколишні закамарки. Цвинтар, на якому кілька тижнів тому знайшли позбавлений серця труп гробаря, тут неподалік, з півкілометра звідси. Може вона щось знає про це, -- відповів він, слабо посміхнувшись.

Я бачив по ньому, що він щось крутить, не договорює. Звичайно, я міг наказати йому розповісти все, що знає, але мороз і недоїдання впливали не тільки на тіло, вони також отупляли розум. А від його ефективності наше життя залежало в значно більшій мірі, ніж від стану наших м’язів. Тому я вирішив долучитися до гри.

-- Чому вона ховалася в підвалі? – запитав я. – Адже в неї є квартира. В крайньому разі, після смерті матері, їй би когось підселили.

Ледь помітний блиск в очах Рюміна підказав мені, що я потрапив у ціль.

-- Боялася, -- пояснив він, байдужим, здавалося б, тоном.

-- Виламали двері… -- пробурмотів я задумливо. – Як вони це зробили?

-- Пожежними топірцями, може сокирами.

-- Видно шуму вони не боялися…

Рюмін мовчки кивнув.

-- Якась місцева банда? – припустив я. – Хотіли забрати в неї їжу?

Він заперечливо покрутив головою.

-- Вже кілька днів вона не заходила в магазин по пайок, доїдала рештки.

Я нетерпляче зітхнув.

-- То що? – запитав він глузливо. – Здаєшся?

-- Вона бачила, як вбивали гробаря? Вбивці хотіли її…

-- Ні, самого вбивства вона не бачила. Я питав, -- перебив він мене.

-- Ух ти… -- гаркнув я, штовхаючи Рюміна в бік.

Той зареготав.

-- Добре. Розповім тобі, -- вирішив він. – Я трохи походив по сусідах, попитав про двері.

-- І?

-- Ніхто нічого не бачив, нічого не чув. А найкраще те, що місцеві громадяни, які блідніли від самої згадки про квартиру на першому поверсі, майже обсиралися від страху, коли я випадково зв’язав її з цвинтарем. Розумієш, не з самим вбивством, про це вони нічого не знають, а з цвинтарем. А мала воліла померти з голоду, ніж повернутися додому.

-- Цікаво, -- признав я. – Нічого надзвичайного, але цікаво.

-- В тебе є щось краще? – запитав він войовничо.

-- Гуляш з людського м’яса на вечірці майора Бондарука. І тьолку, яка ледь не вбила мене поглядом, запідозривши, що я щось зауважив, -- повідомив я з посмішкою свого підвладного.

-- Нічого особливого, -- знизав той плечима. – Просто ще одна канібалка.

Ми обоє знали, що дві треті осіб арештованих за людожерство становили жінки.

-- Людське м'ясо на вечірці у штабістів?! – пирхнув я зневажливо. – Вони не голодують. Якщо хтось подав там людське м'ясо, він зробив це не з потреби, а тому, що хотів.

-- Може, може… -- буркнув він нерішуче. – Але річ у тому, що ми не шукаємо хворого на голову маніяка, який отримує насолоду від канібалізму, чи бавиться з міліцією в “спіймайте мене, якщо зможете”. Ми шукаємо маестро, гуру.

Я зневажливо махнув рукою – коли він програє в дискусії, Рюмін починає вживати складні слова, в нього такий охоронний рефлекс. Це вже давно не справляло на мене враження. Зрештою, я знав, що означає слово “гуру”. Принаймні, більш-менш…

-- Це напівголий факір з… -- почав я, викликаючи з пам’яті якусь мутну асоціацію, може малюнок з давно забутої газети.

-- Слово “гуру” означає те саме, що маестро, -- обірвав він мене безцеремонно. – Але вказує, що його прихильники швидше послідовники, ніж учні.

Якусь мить ми сиділи мовчки, ми обидвоє закінчили інститути – Сашко ще до революції. Інколи я задумувався, чи вони відрізнялися між собою тільки тим, що в Рюміна не було курсу з марксизму-ленінізму…

Наші роздуми обірвали тихі кроки – на кухню зайшла дівчина. Після купелі, з чистим волоссям, стікаючи водою. Очевидно, не відважилася скористатися жодним з наших рушників, а витиратися власними брудними лахами їй було гидко. Страшно худа, в неї видніли вузлуваті колінні суглоби, стирчали ребра, між ногами – пучок світлого волосся. Вкрай вичерпана, вона нічим не прикрила своєї наготи. Не скажу, що вона розбудила в котромусь з нас бестію – брак калорій ефективно стримує статевий потяг. Не думаю, що наша реакція була б іншою, навіть щодо когось значно красивішого і значно… вгодованішого. Рюмін встав фиркнувши і за якусь мить повернувся з купою вбрання.

-- Можеш цим витертися, -- сказав він різко, кидаючи стару фланелеву сорочку.

Решту він поклав на крісло: теплі кальсони, штани, дві сорочки й грубий вовняний светр.

-- Це тобі, -- повідомив він.

Вона блискавично витерлася і одяглася, було видно, що ванна пішла їй на користь, розігріла заціпенілі від холоду суглоби. Я показав дівчині на крісло, Рюмін почастував солодким чаєм.

Відправивши Сашка до ліжка, я мовчки спостерігав, як знайда жадібно ковтає гарячу рідину, гріє долоні об потерту бляшану чашку.

-- Пішли спати, -- буркнув я нарешті, побачивши, що вона закінчила.

Чай і гаряча ванна повинні забезпечити їй спокійний сон, годувати її не було сенсу, після кількох днів посту її би вирвало. Взявши за руку, я відвів її в свою кімнату, показав на вкритий перинами диван. Вона стягнула верхню верству вбрання, послушно ковзнула під ковдру, за якусь мить я притулився їй до плечей. Ні, я не мав наміру скористатися нею! – в цю мить вона була для мене тільки додатковим джерелом тепла. Мабуть, кожен з хлопців взяв би її до ліжка по тій самій причині, але звання має свої привілеї…

Я доторкнувся рукою шиї дівчини, поклав пальці на пульс.

-- Чому ти втекла з квартири? – прошептав я.

Дівчина поворухнулася неспокійно, однак пульс майже не змінився – вона перебувала на межі сну: смертельно змучена, вперше за довгий час відносно сита, в теплі, в безпеці.

-- Боялася людоїдів, -- відповіла тихенько.

-- Чому?

Я почекав п’ятнадцять секунд, але відчуваючи, що вона засинає, натиснув на нерв під вухом. Не так сильно, щоб викликати біль, але достатньо, щоб вирвати зі сну.

-- Мама… мама їх підслухала. На цвинтарі. Вони говорили про якусь церемонію… Ні, більше я нічого не знаю, -- запевнила вона сонним голосом. – Мама страшно їх боялася.

-- Вони її вбили? – запитав я різко.

-- Ні, в неї було хворе серце. Одного дня…