Помоги проекту - поделись книгой:
Вона не була бридкою, може трохи пухленькою – ризик пов'язаний з професією, однак мені дошкуляв голод і хотілося тільки додатково поїсти. Зрештою, що там казати, не тільки я так реагував – статистики прогнозували радикальне падіння народжуваності, а кількість зґвалтувань у, хай там як, місті, що налічувало, не дивлячись на евакуацію, понад мільйон мешканців, впала майже до нуля. Можна створити новий лозунг: “ Голод гарантує моральність”. Ну, принаймні в цій сфері, бо в інших не дуже…
Вона захіхікала, проте відіпхнула мене легенько.
-- Приходь після обіду, -- шепнула. – Зараз я зайнята.
-- На жаль, служба не дружба, -- сказав я. – Не зможу. Я власне в службовій справі, голубко.
Схопивши Надю за руку, я затягнув її до одного з відкритих складських приміщень. На її обличчі з’явилася поблажлива посмішка, властива жінкам, яких безперестанно оточує чоловіча увага, однак очі зраджували роздратування.
-- Я ж сказала, в мене немає часу, -- фиркнула вона різко.
Я мовчки підсунув підписаний Мануїльським документ, який надавав мені право отримувати продуктовий пайок майора. Вона швидко прочитала написане, зиркнула на мене з-під опущених повік.
-- Чим можу допомогти… майоре? – запитала.
Вона трохи схилила голову, грайливо відкинула з чола пасмо волосся, виставила наперед пишний бюст. Ну так – для майора варто й постаратися, це не якийсь жалюгідний лейтенантик… Я не боявся викриття, в документі не уточнювалася моя посада, мабуть, вона взяла мене зо одного з всюдисущих штабних паразитів, майже кожен з них готував більше чи менше таємний звіт. Як говорив Дзержинський:”Довіряй, та перевіряй”. Нічого особливого, люди пристосувалися.
-- Я хотів би отримати пайок на тиждень наперед.
-- Це серйозна вага…
-- Я на машині, -- обірвав я. – Зможеш приготувати все на завтра?
-- Звичайно, -- запевнила вона. – Це все, товаришу майоре?
На якусь мить я завагався – питаючи про коханку Бєляєва, я міг викликати в Наді підозри, з іншого боку, якщо вона щось знає… Слідство рухалося повільно, наразі я не міг похвалитися особливими успіхами, а час підганяв.
-- Що ти знаєш про Вєру Бахалову? – зважився я нарешті.
Я сумнівався, що вона почне розпускати чутки про мене, навіть якщо здогадається, що я питаю не просто так. Ми, радянські люди, вже давно навчилися, що в справи влади краще не лізти.
Вона задумливо надула губи, далі не дивлячись мені в очі, так немов воліла споглядати брудну, бетонну підлогу.
-- Про неї я мало що можу сказати, -- відповіла нарешті. – Ми рідко розмовляємо, вона щось ставить з себе, як і вся решта тих штабних хвойд. Подейкують, що вона допомагала скласти меню на вечірці у Бондарука.
Я автоматично кивнув головою, все сходилося.
-- Чому саме вона? Я б скоріше подумав, що ти…
Цим разом вона підвела очі, зміряла мене глузливим поглядом.
-- Її коханець Бєляєв завідує постачанням, сам розумієш, інколи щось загубиться по дорозі… Тому люди намагаються жити з ним добре, якщо щось, він може дістати що треба.
-- Але не стільки, як ти, -- зауважив я кмітливо.
Вона скромно посміхнулася, проте не відповіла. Не було потреби, я сам інколи користувався зі “зекономлених” Надею додаткових продуктів. Не скажу, що багато, щоправда, я подобався завідуючій кухнею, але стати коханням її життя, в мене шансів не було.
-- Чому Ваня не звернувся до тебе?
-- Це твій друзяка, -- знизала вона плечима. – Для мене він тільки один з багатьох майорів.
Ну так… Тобто, зависокі пороги на Ваньчині ноги. І хто тут тільки що говорив про зарозумілість? Ех, баби…
-- Чому вас цікавить Бахалова, товаришу майоре? Хочете поміняти мене на новішу модель?
-- Чув, що НКВД хоче поставити їй кілька запитань, -- збрехав я не зніяковівши. – Я не дуже в курсі, в чому там справа, однак думаю, вона вже тобі не конкурент.
-- Йдеться про постачання? – запитала швидко. – Якась перевірка?
Вперше я побачив перелякану Надю. Так – вона була на ти з більшістю генералів, але якби привернула увагу наших чуйних чекістів, жоден зі штабістів не взяв би її під захист. Не посмів би. А в тому, що вона воліла би уникнути надто детальних запитань щодо розподілу ввірених їй товарів, сумнівів у мене не було. Мабуть, вона не крала більше за інших, але за відповідних обставин, цього аж занадто. Зараз найпопулярнішою причиною вироків смерті в Ленінграді був бандитизм. Під цю статтю підганяли все: від канібалізму чи грабіжницьких нападів по крадіжки й розтрату. Звичайно, для Наді теж знайшлася би стаття. А може навіть кілька?
Побачивши занепокоєне обличчя завідуючої кухнею, я невимушено розсміявся.
-- Хочеш про це поговорити? – прошепотів я, копняком прикриваючи двері.
З невідомих причин я відчув збудження, вперше за доволі довгий час. Може причиною стала зміна ситуації? Цим разом то Надя потребувала щось від мене. Рюмін любить повторювати, що почуття влади – найкращий афродизіак.
Я стягнув з Наді шубу, штовхнув у бік брудного, недбало обструганого стола. Вона зойкнула, спершись о поверхню, проте не протестувала. Вона не носила багато вбрань – більшість часу перебувала в добре огрітих приміщеннях, тому вже за якусь мить я підняв спідницю і відчув під пальцями повні сідниці. Я увійшов у неї після недовгих ласк, без зайвих церегелів – здавалося, Надю ця ситуація теж розпалила. Наступної миті в неї вже був оргазм, вона видавала уривчасті, пронизливі окрики. Що ж, ймовірно, кілька солдатів в коридорі дійде до висновку, що товариш лейтенант часу не втрачає…
Я застібнув ширінку, допоміг жінці привести себе до ладу. Вона сикнула, піднявши закривавлену руку. Скалка. Одним рухом я висмикнув дерев’яну тріску, поцілував долоню, відчуваючи солоний смак крові.
-- Вже не болить? – запитав я з усмішкою.
-- Ні, -- буркнула вона. – Наступного разу, товаришу…
-- Постараюся поводитися делікатніше, -- перебив я її.
-- Може завтра я привезу тобі пайок? – запропонувала вона несподівано. – Однаково їду вантажівкою в порт, моряки святкують, якийсь контр-адмірал отримав нове звання, тож можу взяти зайвий ящик-другий.
-- Звичайно. Я живу на Марата, шостий будинок, третій поверх, квартира номер двадцять сім.
-- Це та вуличка недалеко від вокзалу?
Я кивнув. Перш ніж я вийшов, Надя засунула мені до кишені шкірянки пляшку коньяку і плескату, загорнену у вощений папір пачку – сушені овочі, справжній делікатес в блокадному Ленінграді. Ну, ну… Вона більше не запитала про Бахалову, я оцінив її стриманість.
-- Справа не в крадіжці продуктів, -- запевнив я, щипаючи Надю на прощання в щічку. – Можеш спати спокійно.
Вона знов нахмурилася, хоча їй явно полегшало. Що ж, мало того, що вона в безпеці, то ще й позбудеться конкуренції. Я сумнівався, що Бєляєв продовжить свій гендель, навіть якщо його не зачепить слідство, а це було малоймовірним. Під час вміло проведеного допиту, підозрювані пригадували собі неправдоподібні кількості своїх і чужих гріхів. А що б там не казали про НКВД, слідчі в них були компетентні, дуже компетентні…
*****
Я сподівався, що в машині – я скористався виділеним мені наказом Мануїльського транспортом – нарешті зможу відірватися від щоденних болячок обложеного міста. Наївний бовдур… Тільки тепер, сидячи в зручній автівці, може не зігрітий, але безумовно захищений від укусів крижаного вітру, я зауважив замерзлі трупи, що лежали на вулицях. Подорожуючи вулицями пішки, я бачив тільки те, що під ногами. Інколи десь збоку ледь виднілися невиразні, присипані снігом обриси, але мороз, від якого на очах виступали сльози, не викликав бажання розглядатися, тілесні муки вбивали будь-яку цікавість. Зараз, рухаючись не надто швидко, хоча й не надто повільно в гарнізонну в’язницю, в мене складалося враження, що я їду вуличками якогось жахливого, розтягнутого в безкінечність морга. Ми минали трупи, сотні трупів. Водій щось розповідав – це ж треба було натрапити на компанійського водія – проте його голос гудів в мене у вухах, як різкі постріли, звуки доходили з запізненням, немов їм доводилося продиратися крізь густу, напівзастиглу масу. Я мовчав. Коли ми минали Смоленський бульвар, я почув якийсь рик, машину закинуло, коли водій виконав мій наказ – тільки тоді до мене дійшло, що я наказав йому зупинитися. На тротуарі лежала жінка, в обіймах вона тримала кількамісячне, на око, закутане в старий плащ немовля, сніг навколо почервонів. Я вискочив з машини, побіг. Вона скинула хустку з голови – збоку лежав поношений, картатий коц – і понуро завивала, показуючи всьому світу закривавлені уста, широко відкриті, божевільні очі. Згорток, який ця божевільна тримала в обіймах, ще рухався, проте я бачив, що з кожною хвилиною, слабше і слабше. Я вирвав у неї немовля, розгорнув клунок – в дитини було перегризене горло. Я притиснув “Токарєва” до вуха жінки, натиснув гачок. Вона впала обм’якло на сніг, до затулених невидимою ватою вух продерлися три сухих постріли.
-- Това… нанте, …нанте! Товаришу лейтенанте! – водій сіпав мене за рукав.
Наче уві сні я скерував дуло в його бік, він відскочив назад, в очах – страх.
-- Поїхали! – скомандував я дерев'яним, чужим голосом.
У вуличному гучномовці хтось пристрасно декламував вірш Бодлера:
Я з тріском зачинив двері машини, ми рушили. Місцева радіостанція передавала поетичні твори на зміну з найновішою інформацією – задля підтримки бойового духу. Не така вже й дурна ідея, мешканці Ленінграда завжди славилися любов’ю до поезії – не шкодило нагадати їм про це, коли настав час тотального хаосу, але скидалося на те, що вибір текстів залишав бажати кращого… Однак я знав, що радіоведучі отримали від влади карт-бланш, вони могли говорити про все, з одним єдиним винятком – голод. Ця тема була в Ленінграді табу.
-- От сука! – відізвався водій, очевидно, до нього повернулася, втрачена при вигляді зброї, відвага. – Інші матері віддають дітям свій продуктовий пайок і вмирають…
-- Мовчати! – гаркнув я.
В мене не було бажання вислуховувати розмірковувань на тему моралі. Не зараз. Водій послушно замовк. Я знав, що він має рацію – дійсно, віддавши власний пайок дітям, з голоду померло так багато матерів, що було сформовано особливі патрулі, які регулярно перевіряли, чи в помешканнях залишився хтось живий. В багатьох родинах єдиним годувальником була мати, бо батьки переважно перебували на фронті, невдовзі після її смерті помирали також молодші діти, старші інколи виходили на вулицю жебракувати й красти, розпачливо намагаючись виторгувати у долі кілька додаткових днів. Без особливих успіхів – ленінградці вже не мали чим ділитися, а кар’єра неповнолітніх злочинців переважно тривала недовго; тих, у кого було дванадцять років, карали смертю, як дорослих. За бандитизм.
Ми заїхали на подвір’я в’язниці; водій закрутив машиною у крутому розвороті, чи то хотів похизуватися, чи показати невдоволення моєю поведінкою – в результаті цього хвацького маневру я полетів набік і боляче вдарився ліктем – і зупинив автівку біля кількох інших, вишикуваних на спеціально виділеному майданчику. Я мовчки виліз і пішов у кабінет начальника, залагодивши необхідні формальності, зажадав побачення з Бахаловою. Виділений мені за провідника вартовий повідомив, що її саме допитують. Незважаючи на поганий настрій, я посміхнувся під носом – здається, мій приятель з НКВД не байдикував, от, що означає відповідна мотивація…
Не знаю, що в ній бачив Бєляєв, може колись вона була красивою. Тепер її краса була в минулому; напівгола, в порваній гімнастерці, з обвислими, посинілими від холоду цицьками, на яких я зауважив кілька слідів від опіків, вона не зацікавила би жодного чоловіка. Розпухле, фіолетове обличчя вказувало, що допит тривав вже певний час. Бахалова сиділа на прикрученій до бетонної підлоги табуретці, навколо неї стояли три офіцери НКВД, в тому числі й Кутєпов. Кивком голови, я викликав його в коридор, коли він вийшов – попросив відзвітувати. Він витягнув з кишені пачку цигарок, ввічливо запропонував. Я охоче пригостився, я знов відчував голод, а руки задерев’яніли від холоду – камери не опалювалися. Ми закурили.
-- Що з нею? – запитав я.
-- Зізналася, що приготувала гуляш з людського м’яса, -- повідомив Кутєпов. – Але, -- він енергійно видихнув дим. – Чуття вас не обмануло, товаришу, це не все. Вона хотіла потрапити в секту, до Досконалих.
Попри виголошений з повною шани посмішкою комплімент, очі енкаведиста залишалися пильними й сповненими підозри.
-- Але вони з’їдають серця, -- я зморщив брови. – А гуляш був…
-- Гуляш – тільки прелюдія, частина ритуалу, -- перебив він мене. – Вони називають це “втрата душі”, -- повідомив Кутєпов з іронією. – Перш, ніж їх прийме вчитель… так, є в них такий… вони повинні довести, що відмовляються від будь-яких моральних принципів. Тому вони вбивають і здійснюють акти канібалізму, пожирання серця – це причастя, вінець довгої дороги. Все разом повинно звільнити їх від обмежень людського існування, вони вірять, що з’ївши серце власноручно вбитої людини й отримавши благословення вчителя, здобудуть статус напівбога.
-- А конкретніше? Окрім морозостійкості?
Вже вимовляючи ці слова, я знав, що допустився помилки – клятий, отупляючий голод! Раніше я не сказав Кутєпову про те, що розповіла мені донька двірнички – ба! – я навіть не запитав дівчину, як її звати, тепер буде важко пояснити, що це ненавмисне, що я не приховую інформацію.
Я важко зітхнув і згасивши недопалок цигарки, поглянув Кутєпову просто в очі.
-- Я допитав особу, яка вижила після засідки сектантів. Вона твердить, що сектанти не відчувають холоду. Ані страху, -- додав я, подумавши. – Може саме тому, вони називають себе Досконалими.
Якусь мить той мовчав, міряючи мене поглядом з напруженою, майже клінічною увагою. Я завмер немов загіпнотизований, якщо він дійде до висновку, що за його спиною, я веду якусь гру… Нарешті він похитав головою – легким, ледь помітним рухом, сам не знаю, чи співчуваючи моїй наївності, чи не здатний повірити, що я настільки тупий.
-- Тримайте мене постійно в курсі, -- сказав він.
Я кивнув головою і переказав все, чого довідався від дівчини.
Кутєпов мовчки вислухав мене, автоматично стукаючи краєм долоні об металевий одвірок; середній, безіменний і вказівний пальці він склав так, що їхні кінчики знаходилися на одній лінії, жоден не виступав. Тук, тук – перерва – тук, тук, тук. Видно, його дійсно непокоїли новини, на якусь мить він втратив пильність. Саме так б’ється, коли хочеш перебити горлянку, сонну артерію, розтрощити скроню. Отже, товариш Кутєпов не простий штабіст. Потрібно запам’ятати.
-- Що нам робити з Бахаловою? – запитів він, коли я закінчив.
-- Мене це не обходить, -- знизав я плечима. – Вона знає когось з секти? Зізналася звідки брала… м’ясо?
-- Бахалова вважала, що сектанти спостерігають за нею і якщо вона достатньо “сплюгавить душу”, сконтактуються з нею. Нічого не скажеш, старалася… А людське м’ясо взяла, начебто, на цвинтарі біля вокзалу, там багато непохованих трупів, могильники не поспівають.
-- Варто перевірити чи не збрехала, -- зауважив я.
-- Тобто? – наморщив брови енкаведист.
-- Ну, я про труп, -- буркнув я. – Чого в ньому бракує, чи – я скривився. – філе, чи, все-таки серця.
Він стиснув губи, знов почувся стук долоні об одвірок. Тук, тук, тук.
-- Ми привели сюди Бєляєва, вона його бачила, -- повідомив Кутєпов. – Не думаю, що… -- він красномовно замовк.
Тут я з ним погоджувався. Не думаю, щоб принижена, позбавлена надії на допомогу свого покровителя – специ з НКВД, звичайно ж, їй це показали – жінка збрехала. Мабуть, вони наказали полковникові валити все на Бахалову, дали йому зрозуміти, що повірять в його версію? – звичайно, якщо він донесе на коханку… Застосований ними фізичний тиск, був скоріше символічним, дали кілька ляпасів, припекли цигаркою – тільки для того, щоб зрозуміла – вона повністю в їхніх руках, вони можуть зробити з нею все. Достатньо, щоб смертельно перелякати, надто мало, щоб викликати травму, яка б схиляла її випереджати бажання слідчих, говорити все з метою уникнути болю. Однак, я не міг керуватися своїми почуттями, не в цій справі, де ставкою було життя. Главком, мабуть, додав би, що перш за все йдеться про долю Ленінграда…
-- Все-таки краще перевірити, самі розумієте, товаришу, -- відповів я твердо. – Якщо помилимося, доведеться пояснювати…
Кутєпов зупинив мене нетерплячим жестом.
-- Гаразд, -- вирішив він. – Поїхали.
*****
Кам’яні, присипані снігом надгробки – деякі дореволюційні, з хрестами схожими на простягнуті до неба в даремному жесті руки – нагадували ліс. Зимовий, жорстокий, позбавлений соків і життя. Грізний. Навіть демонстративно атеїстичні надгробні плити з червоною зіркою дихали якимось понурим містицизмом. Може причиною були покинуті на цвинтарі трупи. Більшість спочивала недалеко від воріт – мабуть, могильники намагалися скласти їх в охайний стіс, проте було видно, що з цієї ідеї нічого не вийшло. Тільки перша, покладена прямо на землі верства, була укладена у вигляді регулярного чотирикутника; решта, звалена як-небудь, утворювала безформний насип. Подекуди в глибині цвинтаря було видно поодинокі трупи; в алейках, інколи притулені до стін древніх гробниць, так немов небіжчикам не вистарчило сил, щоб спочити у вибраному собою місці. Вони нагадували замерзлі шматки м’яса, кинуті недбало будь-де, без сліду належної мертвим поваги. Від них віяло тривогою.
Бахалова повела нас до могили, на варті якої стояла фігура ангела з букетом лілій в руках, на мармуровій плиті вирізьблено лаконічний напис:
-- Поїхали назад, -- промовив він втомленим тоном.
Я підняв брови, побачивши, як Кутєпов сідає у виділену мені машину – на цвинтар він приїхав власною, ескортуючи Бахалову, немов хотів підкреслити факт, що це він контролює в’язня. Ми відразу рушили; водій чекав, не виключаючи мотор, волів не ризикувати при такій температурі. Нікому не хотілося йти пішки вулицями Ленінграда.
-- Ви можете мені пояснити, куди подівся капітан Рюмін? – запитав енкаведист, запалюючи цигарку.
Цим разом він не пригостив мене, немов вичерпав запаси ввічливості на сьогодні. Мене не здивувало, що він знає звання Сашка. Мабуть, мав його справу, або наказав слідкувати за ним?
-- Власне про це я й хотів з вами порозмовляти, товаришу…
-- Слухаю, -- заохотив він мене жестом.
-- Я відправив його до штабу армії й флоту, він повинен попросити там список солдатів у яких морозостійкість вища за середню. Я впевнений, що такі є, і їх важко не зауважити. Мабуть, вони не афішуються, бігаючи на морозі в
Поделиться книгой: