Помоги проекту - поделись книгой:
-- Отже померли всі, -- зауважив Лісовський, перегорнувши сторінку, щоб повернутися до попередніх нотаток. – Це тривало два тижні…
Отже, тодішній священик, перш ніж його звалила зараза, не знайшов часу для запису спостережень. Справив таїнства і висповідав всіх мешканців, охрестив дітей, йому навіть вдалося переконати корчмаря Іцхака прийняти католицьку віру. В самому кінці він черкнув тремтячою рукою ще кілька слів:
-- Озноб і біль горла, -- повторив лікар. – Симптоми схожі на наші. Але це неможливо підтвердити з стовідсотковою впевненістю.
-- Минуло триста двадцять років, -- Лісовський пошкрябав голову.
Вони переглядали книгу, останні записи інформували, що троє братів Лісовських вирушили воювати в січневому повстанні. Відразу після цього йшла інформація про ліквідацію парафії царською владою і примусовий перехід руського населення в православ’я.
-- Добре, що хоч маєток у вас не забрали, -- сказав лікар.
-- Забрати то забрали, -- пробурмотів шляхтич. – Я поховав двох братів в Усольє, потім відбував каторгу на золотих рудниках на Верхоянському хребті. Десять років провів прикутий до тачки. – Він засукав рукави, показуючи глибокі шрами на зап’ястях. – Але мені пощастило. Я натрапив на багату жилу. Приховав два кілограми самородків і, коли прийшла амністія сімдесят п’ятого року, повернувся на Батьківщину. Відкупив маєток від прапорщика, який тут оселився… Тепер я знову на своєму.
-- Ви багато чого пережили, -- похитав головою Скужевський.
-- Можна книжку написати… І напишу, якщо виживу.
-- Рахмани, -- лікар пригадав собі дивне слово в останньому записі вмираючого священика. – Що це може бути?
-- Не знаю, але є така приказка, коли хтось голодує чи тримає покуту, кажуть: “ постить як Рахман”.
-- Мені здається, що це щось важливе.
-- Або в гарячці написав щось, що йому саме прийшло в голову, -- господар закрив книгу і дбайливо загорнув її в папір.
*****
Скужевський зайшов в лазарет. Сморід зіпсованої крові проникав через маску; на мить йому перехопило подих. Іван порався на кухні, кип’ятив чайник. Щось блиснуло в нього на грудях, в розрізі сорочки. Хрестик на грубому ремінці, великий, масивний, з полірованої латуні, що виглядала як золото.
-- Вночі захворіли четверо, -- сказав він, побачивши лікаря. – Двоє не дожили до світанку, трупи я затягнув на беріг, біля вогнища. А двох жіночок положив на солому, хай
-- Молодець, -- похвалив лікар.
Дійсно, дві жінки, старша і молодша, лежали в сусідньому приміщенні, розпалені гарячкою і накриті якимись бурими покривалами. Виміряв температуру. Понад сорок один градус…Він уважно оглянув шкіру вкриту липким потом. Лупа викрила сіточку потрісканих вен. Але краплини рідини просочувалися в основному через пори.
-- Що за чорт? – вилаявся він пригнічено.
-- Хвора кров виходить в них через шкіру, -- сказав Іван по-вченому. – Може би їм п’явки за вухами поставити?
-- Це тільки прискорить смерть, -- буркнув Скужевський. – Але якщо посилити потовиділення…
-- Підкинути дров? – запропонував селянин.
-- Ні. Ми дамо їм пілокарпін.
Він знайшов в скриньці відповідну пляшечку і набрав в шприц велику дозу лікарства. Ввів першій жінці. Препарат подіяв через кілька хвилин. З неї полився піт.
Трохи фізіологічного розчину…
-- Розпусти в горшку з водою, -- він дав Іванові пачку.
До обіду вони поралися біля хворих. Жоден засіб, що мав збити жар, не подіяв. Пілокарпін теж давали намарне, бо біля другої розпочалася агонія… Йому залишилося тільки вколоти по дві дози морфіну, щоб полегшити страждання і чекати на неминучий кінець. Павел пішов на беріг острова і передав геліографом результати спостережень. У відповідь йому прийшло кілька підбадьорливих слів…
В четвертій вони вивезли трупи. Як виявилося, за час їхньої відсутності, біля загаслого вогнища з’явилося ще два тіла.
-- Вони не вірять у Ваші здібності, лікарю, -- сказав помічник.
-- Або воліють помирати вдома, -- відповів Скужевський. – Пора з цим закінчувати.
-- Що Ви збираєтеся робити?
-- Суворий карантин. Гукай шляхтича.
Вони зігнали всіх посеред села і вишикували в шеренгу. Дуже довгу шеренгу, бо лікар наказав, щоб поміж людьми був проміжок принаймні по пів аршина.
Лісовський пройшов вздовж шеренги і порахував.
-- Трьох бракує, -- сказав він.
-- Ви порахували тих, що померли? – перепитав лікар.
-- Всіх до одного. Або втекли, або лежать десь по хатах…
-- Думаю, що знаю… два тіла спалено біля гаті, кордон їх застрелив.
-- Вчора вночі було чути як
-- Кого? – лікар швидко підняв голову.
-- Нічого… -- буркнув Іван і мимоволі затиснув долоню на хрестику.
Тепер до роботи взявся Скужевський. Він переходив від одного чоловіка до іншого. В кожного перевіряв температуру, торкався долонею шкіри в пошуках липкого нальоту, оглядав горло в пошуках набряків. Серед тридцяти дорослих і дітей виявив вісім осіб, які викликали підозру.
-- Що нам з ними робити? – запитав занепокоєно шляхтич.
-- Ізолювати в одній з хат, -- пояснив лікар.
-- То може в коморі в мене біля хати? Двері міцні, на вікнах ґрати, стіни товсті, з каменю…
Відібрані опиралися, але револьвер в руці Лісовського швидко остудив їхні протести. Лікар з Іваном пройшлися по хатах. Всюди, де зафіксували випадки захворювань, закипіла гарячкова праця. Виносили з будинків меблі, палили матраци і солому з ліжок, все вбрання потрапило до казанів з кип’ятком. Підлоги помили карболкою. Настав вечір. Магда приготувала вечерю для зачинених в карантині. Лікар і шляхтич також пішли спочивати…
*****
За вікном завивав вітер. Господар витягнув звідкись пляшку старого угорського вина.
-- Сьогодні я знову почув це слово, -- сказав Скужевський, важко сідаючи за стіл.
Він намастив байду хліба маслом і поклав грубу скибку холодної шинки.
-- Яке слово? – шляхтич поглянув на нього.
-- Рахмани, Рахман, може Рахманин… Те саме, що було в книзі. Іван обмовився.
-- Ви вважаєте, що відбувається якесь явище, якась ситуація, котрі можна порівнювати? Що селяни зв’язали цю заразу з минулою?
-- Триста двадцять років. Не думаю, щоб вони пам’ятали такі древні події. Хоча, хтозна, -- замислився доктор.
-- Гадаєте, це вірний напрямок?
-- Як немає жодного кращого… Ви казали щось про прислів’я.
-- Приказка, “постити, як Рахман”. Десь я її чув. Напевно від своїх селян.
-- То поліщуки. Вони говорять по-руськи.
-- На суржику, як всі в прикордонних районах. Зрештою в дитинстві я навчився непогано володіти їхньою мовою. Знаєте, серед них були мої ровесники.
-- А Магда?
-- Вона з сусіднього села, сирота, я взяв її служницею, навчив читати, писати і рахувати і з часом вона почала виконувати обов’язки економки. Але маєте рацію, може вона й знає щось.
Через деякий час вона прийшла, стала на порозі з ліхтарем в руці…
-- Кликали? – нахилила голову.
-- Сідай, ми мусимо в тебе дещо запитати, -- Лісовський вказав їй на м’який стілець. – Кажуть “постити, як Рахман”, що це означає?
-- Коли хтось дуже побожний і перед Великоднем накладає на себе дуже суровий піст, -- відповіла вона без вагань. – Не тільки м’яса не їсть, а й тютюну не палить, горілки не торкається або сорок днів живе на прісних коржах, помазаних оливою…
Вони переглянулися, не розуміючи.
-- Звідки взялася ця приказка? – запитав лікар. – Хто такі Рахмани?
Дівчина широко посміхнулася.
-- Це така легенда, -- сказала вона. – Хоча люди на селі в це вірять і клянуться, що вечорами на власні вуха чули дзвони…
Вони мовчки чекали на пояснення.
-- Старші люди кажуть, що тут, поряд, існує інший світ, -- промовила вона нарешті. – Схожий на наш. Коли ми дивимося в воду, то бачимо своє відображення, але решта – це невиразний образ іншого світу. Там живуть Рахмани. Це не люди, а потвори. Вони не такі вже й злі… Вони дуже побожні і коли надходить Великий Піст – голодують сорок днів, не торкаючись їжі. Коли ми викидаємо в воду шкарлупу свячених яєць, вона допливає до берегів іншого світу і тоді вони знають, що в нас Великдень. І тоді, через два тижні, святкують свій.
-- Дзвони? – підхопив доктор.
-- Інколи, якщо стати ввечері на березі, можна почути далекий дзвін храмів і церков тамтого світу, -- пояснила Магда.
Запала тиша. Врешті господар подякував і відпустив служницю.
-- Отже, -- буркнув, розливаючи по стаканах наливку з кизилу. – Мої люди вважають, що заразилися від потойбічних істот…
-- І не тільки вони. Триста двадцять років тому таку ж теорію мав місцевий священик.
-- Напевно трапилося щось, що навело їх на таку думку. Може в село прийшов якийсь спотворений жебрак? Істота не схожа на людину…
Скужевський здригнувся.
-- Ви щось пригадали? – запитав господар.
-- Давня історія. Колись в Бергені, в Норвегії, я застрелив прокаженого жебрака, прийнявши його за самого демона хвороби. Давно це було, років п'ятнадцять тому… Я висповідався і відбув покуту, але до сих пір це гнітить мене. Гадаєте, хтось міг прибути в село без Вашого відома?
-- Це не виключається. Відколи закінчилася панщина, моя влада над ними ослабла. Колись було б важко навіть уявити, щоб на мій острів зайшов єврейський лихвар, а сьогодні всі селяни в них в кишені. Пора спати, розпитаємо завтра…
*****
Затуркотів будильник. Друга. Лікар насилу сповз з ліжка. Запалив свічку і поспіхом одягнувся. Відсунув засув у вхідних дверях; крижане, нічне повітря на мить перехопило йому подих в грудях. Місяць ще не зайшов, іній, що вкривав землю, виблискував наче розбите скло. Кілька сотень кроків, комора… Намацав в кишені ключ, прокрутив в замку. Перевірив чи револьвер знятий з запобіжника, і закривши обличчя маскою, зайшов всередину. Свічка в ліхтарі на столику все ще горіла.
Він дивився якусь мить, приголомшено. Вогник мерехтів, відбиваючись в мертвих зіницях, оживляючи їх. Всі відібрані хворі лежали мертві на сінниках. Лікар відчув крижаний холод на спині.
*****
Іван сидів за столом у своїй кімнаті і катав по поверхні дві золоті монети. Це заняття поглинало всю його увагу і приносило безмежне задоволення.
Як мало потрібно людям для щастя, -- подумав Скужевський і зітхнув в душі.
Він витягнув з портфеля список питань. А потім кинув хлопцеві ще одного золотого п’ятака. Монета дзенькнула по поверхні, покотилася, але не встигла впасти зі столу. Помічник схопив її блискавичним, жадібним рухом. А потім підняв зацікавлений погляд на доктора.
-- Як почалася епідемія, -- лікар задав перше питання зі списку.
-- Захворів Гануш., -- пояснив Іван. – Що жив у великій хаті на березі. Він пішов до Галини, щоб та зняла порчу чи зашептала…
-- Зашептала? – не зрозумів Павел.
Поделиться книгой: