Вечірні дзвони

-- Ну вона ж шептухою була, -- почув він у відповідь.

Скужевський на мить замислився.

-- А, замовляла хвороби, -- зрозумів він нарешті.

-- Ну. Але не допомогло. Гануш повернувся додому і тільки його й бачили. Наступного дня його донька пішла горілки купити, бо дуже погано йому було. Шляхтич не хотів продавати, а дав їй якісь ліки. То вона пішла ще запитати, може хтось інший би продал. А тут син його прибігає і каже, що батька помєр і лежить вдома. Відразу після цього знахарку за лихоманило, а назавтра вже сім чоловік були мертві.

-- Ті, до кого дівчина ходила по горілку чи хтось з їхніх родин? – перепитав доктор.

-- Так докладно то я нє знаю. Але види , що так. Вона ту погань рознесла! – від раптового прозріння в нього блиснули очі.

Хвороба переноситься через шкіру, або повітряно-крапельним шляхом, подумав лікар. Дуже швидко, від одного контакту, здригнувся він.

-- Як заразився Гануш? – запитав.

На обличчі співрозмовника щось здригнулося.

-- Нє знаю, -- відповів той занадто швидко.

Бреше, подумав лікар.

-- Чи останнім часом у ваших краях з’являлися якісь чужинці? Євреї, може цигани, мандрівні торговці, волоцюги, жебраки?

Іван розслабився і замислився.

-- Дві неділі тому приходив єврейчик Маєр по проценти, -- пояснив нарешті. – Обійшов хати боржників, зібрав своє, забрав дві курки тим, що не могли розплатитися і пішов. А неділю до того приїжджав мідник, каструлі свої продавав.

-- Ви його знаєте?

-- Ще б пак. В Осухові живе… Михайлом кличуть.

-- А Маєр?

-- Теж звідти. Адже це найближче містечко…

-- Більше ніхто?

-- Ніхто. Ну, син шляхтича їздив у справах. Але це напевно не рахується. Бо він місцевий…

-- Не рахується, -- підтвердив Скужевський.

Молодий Лісовський сидів під замком в Києві. Карантин… Доктор постукав олівцем по папері. Поки що вистарчить. Він вийшов через лазарет. Над однією з хат вивісили чорне полотнище. Хтось помер. Лікар закусив губу.

Необхідно знову докладно оглянути всі садиби, -- подумав. Вони приховують хворих…

Павел прийшов на берег болота біля гаті. Валіза з геліографом стояла на ковбиці. Не було сенсу тягати її до маєтку і назад.

Вартові чатували. Скужевський розложив прилад і передав виклик, а потім повідомлення:

-- Затримати мідника Михайла і лихваря Маєра з Осухова. Хвороба надзвичайно небезпечна. Ймовірно передається повітряно-крапельним шляхом. Джерело визначено. Походження невідоме.

Він довго чекав на відповідь, але її не було. Тільки підтвердження. Зітхнувши з полегшенням він зняв прилад з плеча.

Я вже відвик, --- подумав доктор, масуючи біль в ключиці.

А потім, тягнучи ноги, пішов у село…

*****

Іван досі сидів за столом, втупившись перед себе. Вони не бачилися може з пів години. В нього потьмяніло волосся, на чолі виступили великі краплини поту. Побачивши лікаря хлопець спробував підвестися, але міцні руки, оперті об стіл, тільки затремтіли. Скужевський взяв його під руку і провів у сусідню кімнату. Положив на матраці і дбайливо вкрив товстим пледом.

-- Я отримав по заслузі, -- прохрипів помічник.

-- Ти сильний, може ще видужаєш, -- спробував потішити його доктор.

-- Це кара за гріхи… За гріх Гануша і за мій гріх. За хтивість і зневагу слуги Божого…

Лікар здригнувся і нагострив вуха.

-- Що вчинив Гануш? – запитав.

-- Спіймав Рахмана… Забрав у нього хрест. І за це зараза…

-- Він відібрав у когось хрестик? Який хрестик?

Іван розхристав сорочку на грудях і одним рухом руки зірвав ремінець. Зняв розп'яття і простягнув лікарю.

Скужевський довго і задумливо розглядав артефакт. До сих пір він вважав, що це латунь, а виявилося, що хрестик відлитий з чистого золота. Зважив його в руці. Щонайменше п'ятнадцять, може двадцять лотів…

-- Коли ми труп Гануша спалювали, я забрав собі, -- завершив Іван.

Незабаром його пройняло сильним ознобом. Тіло тремтіло, зсихалося і під вечір настав кінець…

*****

Хатина Гануша стояла на краю села. Доктор Скужевський поглянув на неї, легко примруживши очі. Дім з грубих, дерев’яних балок, утеплений соломою і поліплений глиною, кілька чавунних казанків на жердинах тину… Далі обора і стодола. Дах помешкання критий не очеретом, а справжнім ґонтом. Багате господарство, заможне…

Лікар був тут тільки раз, витягав чотири тіла зі світлиці. Він штовхнув двері з березових дощок, посаджені на скрипучих завісах . Невеличкі сіни, зліва – кухня, справа – кімната. Важкий сморід смерті та розкладу і надалі заповнював приміщення, хоча після кількох днів він був не дуже сильним. За ці два дні, не дивлячись на сувору заборону, хтось тут все розтрощив. Відірвана колодка від скрині лежала на підлозі, невеличка шафка була відкрита. Що в ній знаходилося раніше? Павел прикрив очі, намагаючись пригадати. А так, кілька позбавлених смаку фаянсових фігурок… Він натягнув рукавички, і скориставшись кочергою, підняв віко скрині. Хтось в ній порпався в шаленому поспіху, перевернувши все догори ногами. В кутку блимнув пропущений злодієм срібний рубель. Скужевський, сам не знаючи навіщо, порився в лахмітті. Нічого цікавого…

Лікар підійшов до ліжка. Злодій розпоров подушки і матраци, з кожним рухом здіймалася хмара пір’я. Але уважне око лікаря примітило краєчок чогось блакитного, що виглядало з-під постелі. Він підняв матрац, сполохнувши зграйку блошиць, і скинув на підлогу змотану в клубок дивну, блискучу тканину. Розгорнув її, вправно орудуючи кочергою.

Блакитний плащ дивного покрою з каптуром, шитий явно на когось високого. Він ледь стримався від спокуси торкнутися матеріалу рукою. Шовк… чи атлас? Але як отримали такий гарний, глибокий колір? І звідки,до біса, Гануш взяв таку річ?

Я знаю звідки, подумав Павел.

В кухні не знайшов нічого цікавого. Все найцінніше начиння безслідно зникло. Лікар заглянув також на горище, повне сіна і павутиння. Стодола була майже порожня, як завжди перед новими жнивами. В оборі розкладалися чотири мертвих свині. Неподалік лежав труп коня, роздутий живіт, заповнений газом, міг от-от розірватися. Звірі здохли явно не від голоду…

-- Отже все-таки англійська пітниця, -- прошептав він сам до себе.

Ще невеличка комора, збудована з грубих балок на кам’яному фундаменті. Скужевський оглянув двері, закриті на велику колодку і підперті орчиком. Він вже хотів махнути рукою, коли несподівано зауважив кілька блакитних ниток, що зачепилися за фрамугу. Павел повернувся на кухню за кочергою і використав її як лом. Він зірвав замок і тільки тепер завагався. Інстинктивно відчув, що щось не так. Закриті наглухо двері – це цілком природно і зрозуміло. Але орчик… орчик, що цілковито блокував двері ззовні, аби не допустити, щоб їх виламали силою, задіяною зсередини.

Рахман. Судячи по довжині та ширині плаща, він міг мати понад два метри росту. Ні, дурня. Не можна сприймати серйозно народні байки. Він ногою відкинув підпірку і з усього розмаху відчинив двері. Комора була невеличкою, більшу її частину займали плетені з соломи кошики на збіжжя. Під стіною було трохи місця, а в балку… В балку хтось глибоко вбив два гаки. Біля них висіли старі, залізні ланцюги. Когось тут тримали в неволі… Що з ним сталося? Хто це був?

Доктор підійшов і змів пил на підлозі. Шар металевої стружки та шматки заліза вимальовували доволі чітку картину. У в’язня не було при собі ніяких знарядь. Майже ніяких. Кожен власник невільника, заковуючи його в залізо, мимовільно надає йому засіб для втечі. Бранець Гануша використав те, що мав під рукою. Він перетер ланки ланцюга самим ланцюгом. Скільки годин йому це зайняло?

Щось холодне капнуло йому на потилицю. Лікар підняв голову і поглянув вверх. Люк, що вів на горище був відкритий. В даху зяяла, видима навіть звідси, велика діра. Скужевський вийшов в двері і обійшов будинок ззаду. На замерзлій землі не залишилося слідів, зате на інеї, що вкривав її – так. Два ряди темних плям петляли в бік замерзлого болота. Слід…

Доктор поставив свою ногу поряд з плямою. Вона була майже вдвічі коротшою. Він пішов на край острова. Тонка крига потріскала в місці, де бранець скочив на лід. Це трапилося недавно, десь дві, три години тому. Ополонка ще не встигла затягнутися льодом. Скужевський торкнувся в кишені золотого хрестика.

Двісті, може двісті п’ятдесят грам благородного металу. А може там золото не ціниться так, як в нас? З другого боку знаходився напис – рядок схожих на літери піктограм. Вони дещо нагадували букви амхарської абетки, але йому не вдалося їх розшифрувати… А може це тільки неграмотний козак, відливши хрестик, вкрив його символами, що імітували літери? Лікар певний час тримав його в долоні, потім перехрестився і кинув у воду. Може допливе на другий бік? Сонце заходило. Він повернув в напрямку маєтку.

*****

-- Інший світ, -- Лісовський в задумі ковтнув коньяку. – Країна, що знаходиться так близько, за крок від нас, всюди і ніде одночасно.

-- І час від часу відкривається прохід, -- додав доктор. – Через кілька днів після нашого Великодня… А можливо й частіше.

-- Інші люди. А може нелюди.

-- Не знаю. Може й не люди, але розумні істоти. Зрештою легенди відносять їх до потвор. Якщо плащ належав Рахману, то вони більші за нас, але мають дві руки і велику голову, яку ховають під широким каптуром. В них також величезні ноги. Вони витримують багато днів без води та їжі. Виглядають інакше, але тим не менше це наші брати. Християни…

-- Православні, уніати чи католики? – Старий шляхтич усміхнувся у вуса. – Отже, це все… -- він поглянув у вікно на мертві хати, що зникали в густіючій зимовій темряві, -- кара за наші гріхи? Гануш ув’язнив одного з них, а вони за це на нас заразу? А може це їхній метод оборонятися, як запах у скунса?

-- Гадаю, що ні. Це хвороба, що підточує їх. Хвороба, від якої вони не вмирають, живуть з нею роками, поколіннями. В них вона проходить в легкій формі, як в нас нежить. Але для нас вона цілком нова, як для індіанців віспа, як для наших предків сифіліс. Наш організм не здатен боротися з цим. Помруть всі, в кого немає імунітету.

-- А якщо вона розповсюдиться? Все людство вимре? Виживе один з трьохсот?

-- Хтозна. Не виключено. А коли потепліє, люди втечуть з села… Можна продірявити човни, але чи цього буде достатньо?

Шляхтич довго мовчав.

-- Знаєте чому я тут залишився? Після того, як вибухнула епідемія?

-- Ні. Я тільки знаю, що Ви послали сина на телеграфну станцію, щоб він здійняв тривогу і спалили міст.

-- Син – це продовження роду. А моїм обов’язком було залишитися серед моїх людей. Але якщо знадобиться, я готовий зробити все необхідне, щоб ніхто не залишив острів. В нас достатньо вогнепальної зброї, пороху і куль. Селян є десь душ тридцять, дітей я не рахую. Ми захопимо їх зненацька, дамо собі раду.

-- Моє керівництво передбачило таку ситуацію. В мене в багажі вісімдесят лотів ціаніду. Краще пожертвувати одним селом ніж мільйонами людей. А потім застрелимося. Тільки що буде, якщо Рахмани існують? П’ять зафіксованих випадків захворювання англійською пітницею вказують, що вони відвідують наш світ дуже рідко . Але відвідують. Може виявитися, що наша самопожертва була зайвою, може завтра якийсь Рахман вийде з води в серці Петербурга, Берліна чи Нью-Йорка…

-- Нам не врятуватися?

-- Не знаю. Але постійно шукаю виходу з цієї пастки…

*****

Ще один світанок… Скужевський йшов у село, а на серці наче миші шкребли. І не помилився. Він по черзі заглядав у хати. Всюди бачив те саме. Великі очі наповнені божевільним страхом; людей, яких бив озноб і які тулилися біля печей і під перинами, розпачливо шукаючи тепла. Хворіли вже всі. Отже те, що він досі зробив, карантин, ізоляція, було намарно. Очевидно, що всі встигли заразитися, просто інкубаційний період різний.

Павел підійшов до гаті і якусь мить в задумі дивився перед себе. Він не чув пострілів, але за ніч з’явилися чотири чорні плями, що явно виділялися на білій кризі. Хтось з останніх сил намагався втекти. Закашляв глухо. Щось мішало йому в горлі. Лікар занепокоєно потер чоло. Воно було липке; понюхав пальці, а потім, так як це вже не могло йому пошкодити, доторкнувся до них кінчиком язика. Металевий смак крові, з додатком терпкої гіркоти. Він важко сів на пень і передав термінове повідомлення. Всі приречені. Потрібно ще тиждень почекати і спрямувати сюди військовий підрозділ. Острів обстріляти фосфорними снарядами. Спалити, знищити все живе, випалити землю температурою в сотні градусів Цельсія.

Він зняв раму, і невідомо навіщо, старанно демонтувавши прилад, склав його у валізу. Обов’язок виконано. В лазареті в нього є морфій. Введе собі потрійну дозу, і забувшись в солодкому напівсні, чекатиме на кінець.

Біля лікарні він зустрів Лісовського. Старий шляхтич, одягнений в найкращий кунтуш, з шаблею на поясі, являв собою взірець гідності.

-- Не підходьте, будь-ласка, -- прохрипів лікар ледве чутно. – Я заразився.

Шляхтич посміхнувся сумно. Скужевський відразу зрозумів. Він теж…

*****

Вони лежали на підлозі біля розпаленої пічки, вкриті товстим, перським килимом. Жар посилювався, навколо ширився сморід зіпсованої крові. Жахливий озноб, нестерпний біль ураженого горла. І морфій. Магді теж вкололи, вона лежала в своїй кімнатці. Селянам наркотиків не вистачило. Ніщо їм не допоможе під час переходу в інший світ…

Пили найкращі вина і наливки з підвалу старого, адже було б шкода так просто змарнувати делікатеси, виготовлені згідно з таємними, родовими рецептами… Поки могли тримати карти в руках, грали в покер. Вони досягли межі поміж життям та смертю, всі мирські справи втратили сенс. Лікар виграв від шляхтича дім, село і цілий маєток, потім Лісовський, невідомо навіщо, відігрався. Вони грали на окремих селян, навіть не знаючи, чи ті ще живі і сміялися при цьому до сліз. Останні дві години вже просто лежали.

Скрипнули двері. Доктор насилу повернув голову і поглянув у той бік. Він не знав, чи те, що бачить, дійсно відбувається, чи це тільки маячня п’яного морфініста. Стіни хиталися, вирізьблені в дереві візерунки рухалися наче живі. Рахман був високий, йому довелося нагнутися, щоб пройти під фрамугою. На поясі в нього була дивна зброя, схожа на сталевий тризуб з коротким держаком. Його одяг дещо нагадував шляхетський кунтуш, але з гладкішого матеріалу, що виблискував наче шовк. Шкіряні підошви чобіт скрипіли на дерев’яній підлозі. Дивна, схожа на зміїну, голова, широкий, як в жаби рот… Він спокійно і уважно поглянув на лежачих. А потім поліз за пазуху і кігтистою лапою дістав пляшку з зеленого скла. Розглянувся по кімнаті, і зауваживши на столі склянку, відміряв на око трохи червоної рідини, а потім опустився на коліна біля вмираючого шляхтича. Той, побачивши чудовисько, інстинктивно відсахнувся, а рука стиснула рукоятку шаблі, але йому бракувало сили, щоб чинити опір. Прибулець силою відкрив йому рот і влив у горло загадкову субстанцію. Незабаром Скужевський теж дочекався своєї черги.

Напій обпалив наче кислота, палав у шлунку живим вогнем. Істота зупинилася на мить біля дверей і жестом вказала на хрест, що висів над ними. Потім піднесла палець до вуст, наказуючи мовчати і пішла.

*****

Ввечері, на третій день після візиту Рахмана, доктор прокинувся, відчуваючи, що біль та кволість минули. Встав похитуючись на ноги. Лісовський лежав неподалік – мертвий. Плями розкладу вкрили його щоки. Скужевський зупинився перед дзеркалом, що висіло в сінях і довго дивився на своє відображення. Через сині набряки на обличчі, він був схожий на мерця. Але знав, відчував кожною клітинкою тіла, що житиме. Повернувся в кімнату і схилився над господарем.

Слава Богу, старий шляхтич теж дихав. Плями ввели його в оману...

-- Самуелю, -- потряс його за плече. – Як Ви почуваєтеся? – прохрипів.