Вечірні дзвони

-- А ліки коштувать скільки будуть? – запитала бабуся закутана в чорну хустку.

-- Нічого. Медична академія в Києві вже оплатила ваше лікування. І ще одне, -- додав лікар. – Щоб спалити трупи, знадобиться багато деревини. Нам потрібно трьох кремезних селян з пилами і сокирами. Плачу по три рубля в день.

-- Тільки порізати?

-- Порізати і порубати на дрова. І спорудити вогнище.

Охочих виявилося більше ніж треба.

-- Що далі? – запитав поміщик.

-- Відведіть їх в гай, нехай рубають. Виберіть найбільш жадібних, -- попросив пошепки Скужевський. – В лісі запропонуйте їм по десять рублів, якщо вони погодяться зносити трупи і допомагати в лікарні.

-- У Вас є стільки грошей?

-- Вісімсот рублів золотом, -- посміхнувся лікар. – Професор Селєзньов все передбачив.

-- Якщо так… Коли епідемія мине, вони будуть багаті.

-- Або мертві. Так чи інакше, спробуй їх переконати. Де лежать померлі? – запитав голосно. – Мені потрібен гак і візок.

Сокири стукали понуро, глухий відгомін ударів розносився по всьому селі. Похоронне багаття збудували на березі острова. Доктор, вправно орудуючи вилами і гаком, помістив на ньому всі трупи. Вісімнадцять. Він витер піт з чола. Люди стояли поодинці і хмуро дивилися.

-- Вони воліли б поховати останки, -- пробурмотів Лісовський. – Але в нас немає стільки вапна… Зрештою, як копати… Все замерзло.

-- Ви умовили когось допомагати мені?

-- Тільки одного, Івана. За гроші зробить все. Надзвичайно жадібна скотина. Але роботящий, сумлінний, нічого не скажеш.

Вони повернулися в село по майно небіжчиків. Поклали на вогнище жупани, ліжка, столики, якесь лахміття. Трішки гасу і в повітря здійнялося високе полум’я, а потім клуби чорного диму. Перейшли в лазарет. Підлогу збризкали карболовою кислотою, розстелили солому. Лікар вручив Іванові маску і рукавички і пояснив, як ними користуватися.

-- Поки зараза не закінчиться – додому ти не повернешся, -- сказав він серйозно. – Житимеш в сусідній хаті.

-- Як помру, то що з грішми? – зацікавився помічник.

-- Заплачу родині все до копійки. Напиши тільки, кому віддати, -- попросив лікар. – А поки що, за перший день, -- вручив йому дві золоті п'ятирублівки.

Дрібні монети зникли у великому наче буханка кулаку.

Хворих було лише двоє. Ослаблені, вони були не в змозі рухатися. Їх принесли на ношах зроблених з вирваних дверей і положили на солому. Скужевський потер руки. Нарешті якась конкретна робота.

Виміряв температуру… понад сорок градусів. Шкіра хворих була дуже липкою, запах поту, що нагадував сморід зіпсованої крові, швидко заповнив приміщення. Він оглянув їм горла: сильно набряклі. Обоє були напівпритомні, їх знобило.

-- Кепська справа, -- зітхнув поміщик, що стояв біля дверей.

-- Спробуємо дати їм ударну дозу сульфату хініну, щоб збити температуру, -- сказав Скужевський. – Мене більше турбують ці липкі плями на шкірі.

-- Що це таке?

-- Не знаю, я ніколи не бачив нічого подібного. Їх потрібно напоїти, вони дуже обезводнені.

Він швидко приготував препарат і дав пацієнтам. І по пів пляшки легкого, червоного вина з запасів Лісовського. Щоб набиралися сил… Скужевський поставив чайник на кухні і коли вода закипіла, вкинув до нього кілька порізаних, старих цибулин. Отриманий відвар змішав з гліцерином, додав трохи ментолу і живиці куркуми. Дав відвару охолонути і влив хворим до горла. Ще раз перевірив температуру. Хоча пройшло більше години, жар не спав.

-- Що за чорт, -- пробурмотів він. – Після такої дози хініну?!

-- Може обмотати їх мокрим, холодним полотном? – запитав Іван, що стояв в дверях. – Ми так робили під час тифу.

-- Чому б і ні, -- погодився лікар.

Він сів за мікроскоп. Перші зразки… фрагменти тканини, вирізані з трупів. Спочатку він оглянув їх в нормальному стані, не виявив жодних аномалій. Потім забарвив частину йодом, решту – чорнилом. Зразки крові, поту, слизу, шкіри… Ще одна година і знов без результату.

Заглянув до хворих. Набряк горла трішки зменшився. Але жар не спав ані на пів градуса. Впорядкував нотатки і, залишивши хворих під опікою Івана, пішов на берег острова.

Павел вийняв з валізи геліограф. Спер раму на плече. Зловив сонце в заднє, параболічне дзеркало. Допоміжного поки що не потребував. Поклав долоню на рукоятку і поглянув в долучений до пристрою бінокль. Прекрасно. Відкрив шторку, пустивши сонячний зайчик прямо у вікно сараю, де жили офіцери. Не минуло й п’яти хвилин, як з другого боку солдати розложили своє спорядження.

Він давно не користувався цим пристроєм, але швидко пригадав собі всі процедури.

-- Становище дуже загрозливе, -- передав він. – Я пробую кілька методів лікування. Вкрай необхідно утримувати кордон.

До солдата, що обслуговував геліограф підійшов штатський в довгому плащі. Не дивлячись на відстань доктор впізнав його. Приїхав професор Селєзньов…

-- Що за інфекція? – прийшло запитання.

-- Ідентифікація неможлива, -- відповів він. – Результати досліджень під мікроскопом недостовірні.

Наступний сигнал – серія коротких спалахів. В ньому не було жодних літер. Але доктор знав його. “Хай щастить…”

Він склав дзеркала, лінзи і раму в футляр. В лікарні – без змін. Один хворий власне помирав, другий безтямно бормотав. Поки сонце торкнулося очерету на горизонті, обоє перейшли в кращий світ…Вони вивезли останки на беріг. Поховальне багаття вже майже догоріло. У вогні ще чорніло кілька кісток. Через кілька днів доведеться збудувати нове.

Коли зараза вщухне, хтось викопає могилу, -- подумав доктор. – Збере до неї попіл і рештки, і встановить на ній подвійний хрест. Цікаво, чи я тоді ще житиму? Раптово він відчув смертельну втому.

В сараї біля лікарні Іван вже обладнав душ. Лікар помився у великій кількості гарячої води з карболкою, вкрив тіло піною сірчаного мила і старанно витерся чистим рушником.

*****

Хата привітала його жовтим сяйвом свічок, теплим подихом розпаленої пічки і запахом смаженої яловичини в соусі. Вони відразу ж сіли до пізньої вечері. Після їди вмостилися в зручні, оббиті шкірою крісла.

-- Ваші попередні висновки підтверджуються, -- доктор долив собі чаю. – Інфекція вкрай небезпечна, і до того дуже легко переноситься.

-- Ви знайшли щось в препаратах під мікроскопом?

Скужевський похитав головою.

-- Нічого. Звичайно ж, видно знищені клітини крові, але жодного сліду того, що їх вбило. Напевно це щось дуже дрібне.

-- Ще менша бацила, ніж ті, які можна побачити неозброєним оком?

-- Так. Коли Левенгук відкрив перші бактерії, а Гансен застосував препарати-барвники, ми думали, що незабаром всі таємниці буде розкрито… Однак існують хвороби, у випадку яких не вдалося викрити бацили, що їх переносять. Ми знаємо, що ці бацили існують, але вони дуже маленькі. Ми перевіряли це минулого року. Вони проникають через фільтри, що затримують нормальні мікроби. Ми навіть спробували визначити їхній розмір.

-- Цікаво…

-- Ми дали їм робочу назву віруси.

-- І як з ними боротися?

-- Їх вбиває те саме, що й решту цього звіринцю. Карболка, спирт, сірчане мило, температура, деякі ліки. Але мені не виявити їх обладнанням, що в моєму розпорядженні.

-- Що ж нам робити?

-- Досі жодне лікування не дало результатів. Хінін дещо полегшує перебіг хвороби, та летальний кінець неминучий.

-- Що це, в біса, таке? Чума?

-- Ні, в чорної смерті доволі характерні симптоми. В одній з книжок згадується щось схоже… Та зараза з’являлася тільки декілька раз, в Англії, Нідерландах, Прусії і Україні.

-- Як вона називалася?

-- Англійська пітниця.

Лісовський задумався, а потім похитав головою.

-- Ніколи про таке не чув. Які в неї симптоми?

-- Приблизно як в нас. Схожа на якийсь неймовірно небезпечний вид грипу. Раптова втрата сил, висока температура, сильне потовиділення, запах зіпсованої крові… І через кілька годин – смерть. З’являлася раптово, без видимих причин, вбивала всіх, хто захворів.

Лісовський налив в стакани горілки.

-- Ви щось приховуєте.

-- Так. Її описали завдяки тому, що кілька свідків мали імунітет і не заразилися.

-- Кілька?

-- Кожного разу вона вбивала майже всіх. Ціле село, ціле містечко. Виживала одна людина з двохсот, інколи трьохсот… Часом свідчення писали ті, хто прибув поховати тіла. Якщо вірити розповідям, хвороба вбивала людей, свиней, коней, а от свійська птиця і худоба виживали. Інфекція вразила різнорідний біологічний матеріал, що вже само по собі досить незвично.

-- Один з трьохсот, -- повторив господар.

-- Був один випадок, в кінці п’ятнадцятого століття, коли чоловік вижив після хвороби. Єпископ Крулєвца. Через багато років він розповів про це польському лікарю Бенедиктові Сольфі…

-- Природний імунітет чи…?

-- Не знаю. Коли єпископ зауважив в себе перші симптоми, він ліг, зробив в постелі дірку, щоб спливали нечистоти, накрився кількома ковдрами і килимом, а під рукою поставив кільканадцять пляшок червоного вина. Він пролежав в лихоманці викликаній жаром та алкоголем, вижив, але до кінця життя залишився немічним…

-- Але в нашому випадку…

-- Я застосував цей метод сьогодні в обід. Обоє хворих померли.

-- Але ми не заразилися. Цікаво, чому? Ви приїхали недавно, але я?

-- Побачимо, -- пробурмотів Скужевський.

Це прозвучало несподівано зловісно, тому він хмикнув і змінив тему.

-- Я бачив в селі старий хрест.

-- Еге ж, є такий.

-- В нас, на Мазовії, їх ставили після епідемії холери. Саме такі, з подвійною поперечиною.

-- В нас теж існує такий звичай. Хрест дуже старий, стоїть тут століттями… але це дуб, він дуже добре зберігається.

-- Отже це знак якоїсь давньої зарази?

-- Гм. Було тут щось таке. Вранці пошукаємо в літописах мого роду, -- пообіцяв. – У мене в коморі повна скриня розмаїтих папірців.

Доктор пішов у спальню. Магда ще метушилася біля його ліжка, розігріваючи постіль мідною грілкою. Він вдячно посміхнувся служниці, але здається вона неправильно зрозуміла його наміри, бо зашарілася і потупила голову.

Через кілька хвилин він вже спав важким, кам’яним сном.

*****

Магда, брязкаючи зв’язкою ключів, відкрила невеличку комору справа від сіней. Лікар очікував пилюку і павутиння, але як виявилося, в ній панував майже ідеальний порядок. Сідла, одяг, кілька довгих лав спертих на стіну… Скриню зауважив не відразу. Вона стояла на рівній, кам’яній підлозі. Скужевський стягнув з неї старий килим. Дубові стінки і віко окуті густою павутиною заліза. В сиву давнину хтось з люттю рубав її, здається шаблею, вкривши дерево глибокими щербинами. Доктор спробував зрушити скриню з місця, але вона виявилася занадто важкою. Замків не було. Долаючи опір заржавілих завіс, відчинив. Всередині лежали книжки, загорнуті в вощений папір. Перші його не зацікавили, якісь французькі романи з часів наполеонівських війн. Надійшов господар.

-- Літописи глибше, -- сказав. – Такі великі.

Якісь коробки з паперами, старий як світ екземпляр Біблії і нарешті велика, важка книга. Вони витягнули її і перенесли на стіл. Магда заметушилася, принесла ще свічок, розставила їх в сінях. Лісовський розпакував том. Він був оправлений в почорнілу від старості шкіру, на кутах і по краях окований бронзою.

-- Дідусь розповідав, що вона з зубра, -- шляхтич погладив верх книги. – Хтозна, може це й правда…

Замок, що зачиняв обкладинки, вже давно був зіпсований. Він розстібнув три пряжки і відкрив першу сторінку літопису.

-- Ся книга -- літопис єпископа парафії Св. Михайла, в 1497 році від народження нашого Господа розпочата, -- розшифрував лікар.

На першій сторінці приклеєно акт про початок будівництва церкви, далі йшли списки мешканців і нотатки наступних священників. Дні, місяці, роки… Пожари, неврожаї, напади татар… Рік 1570: весна цього року прийшла пізно і була холодна. І раптово наступні сторінки чорні від намальованих на полях хрестиків. Смерті, десятки смертей.

-- Зараза, -- пробурмотів шляхтич.

Посеред однієї з сторінок хтось провів грубу, чорну лінію. Нижче намальовано ще один хрестик.

-- Отець Петро та двадцять сім інших, чиїх імен ми не знаємо, віддали Богу душу, -- прочитав лікар. – Хтось прибув і застав вже тільки тіла. І жодної живої душі здатної розпізнати їх…