- Авжеж, нi, - силувано посмiхнувся Мовчун. - В її мозку весь час прокручується якась проблема, чи не так, Соул?

"О боже, невже телепат? - Дiвчина кинула на нього насторожений погляд. - Тому ж вiн i мовчав, зосереджувався".

- Ви маєте рацiю, - вiдповiла. - Повнiстю вiдключитись важко, iнерцiя мислення... знаєте... її не так просто зупинити.

Мовчун щось хмикнув, а Соул, пiдтримуючи розмову з художником, думала про "iнерцiю мислення". Треба навчитися переводити її у пiдсвiдомiсть - там уже нiхто не намацає... Безсмертя - ось над чим вона ламає голову останнiм часом. Це - проблема з проблем... Чому людина смертна? Все залежить вiд одного, лише вiд одного запису в спадковому кодi. До чого, власне, все зводиться? На фермент, який вiдповiдає тiльки за подiл статевих клiтин, покласти вiдповiдальнiсть i за соматичнi клiтини. Перемiстити; вмонтувати. От i все. Нiякого старiння, а отже, й смертi людина не знала б... I дарма, що планета приречена! Адже виноградник Життя зазеленiє на iншому ареалi... в майбутньому...

Їй аж дух перехоплювало, коли уявляла: крiзь холодний безконечний простiр, наповнений усiлякими силовими полями, пройнятий видимим i невидимим промiнням, мчать грудочки Життя, запакованi в надiйнi контейнери. I якщо їй пощастить... Люди майбутнього будуть безсмертнi!

- Ви знову за своє. - Мовчун поглянув на Соул колючим поглядом. Подумки докiнчуєте свою роботу?

- Подумки? - Соул усмiхнулася, хоч її обсипало холодом. - Там потрiбно манiпулювати iз живим матерiалом.

- Перестань доскiпуватись, - Фаннi взяла свого кавалера за руку, i вони подалися в глиб алеї.

Несподiвано виринув здогад: Фаннi зв'язана з Чорною Трояндою. Фаннi, найближча подруга... Чи, може, цей художник? Чи Мовчун? А може, вони всi змовилися проти неї?

Озирнулася навколо - дерева стоять похмурi, кущi збирають темiнь, i нiде не видно й душi - справжнiсiнька пастка. Фаннi зi своїм другом попереду, художник трохи вiдстає... Тiкати?

Ноги їй враз обм'якли, i Соул, щоб не впасти, сiла на траву.

- Сидiть, не ворушiться!

Художник вихопив iз широкої кишенi пiджака блокнот, з другої - пачку кольорових олiвцiв i, стоячи, почав малювати.

- Якби ви знали... в цiй позi... Наче бiла квiтка на зеленому!

- Слава богу, хоч не чорна... - знiчено посмiхнулась Соул.

Нервове напруження почало спадати, дiвчина вже подумки дорiкала собi: це ж фобiї, безтiлеснi примари страху обступили її душу, а вона пiддалася... Мабуть-таки, нервове виснаження дiйшло критичної межi. А Фаннi молодчина... Свiже повiтря, новi враження... Художник справдi цiкавий... Невже я йому подобаюсь? А як же передати майбутнiм поколiнням хист до малювання? Кожна нормальна людина має художнє чуття...

- Погляньте, Соул. - Художник простягнув їй блокнот. - Якщо погодитесь позувати... Хотiв би написати портрет.

Не пiдводячись, дiвчина розглядала ескiз. Лiнiї динамiчнi, енергiйнi, отже, та хвилинна слабкiсть на обличчi не вiдбилася, i нiякого страху, а то вiн зафiксував би обов'язково.

- Гарно, але... iдеалiзовано.

Художник допомiг їй пiдвестися, ще кiлька хвилин вони вдвох розглядали ескiз.

- Iдеалiзацiя? Нiскiлечки! - запально вигукнув художник. - Я не фальшую, отака ви є: дiвчина рiдкiсної вроди.

Соул, звичайно, заперечувала, i це було щиро: вона себе майже не знала, за роботою їй нiколи й угору глянути, не те що в люстро, але вiд слiв художника теплi хвилi пробiгли по тiлу. Якi приємнi дотики його пальцiв до її руки!

На дорiжцi знову з'явилася Фаннi, але чомусь сама. Розгублений вираз її обличчя одразу ж стривожив Соул. Вона заспiшила навстрiч подрузi.

- Що сталось?

- Та, власне, нiчого особливого... - нiяково посмiхнулась Фаннi. - Вiн ненадовго... у справах...

- Ти щось недоговорюєш. У яких справах? Може, посварились?

- Та нi, справдi вiн подався... Щось термiнове... - вже лагiднiше промовила Фаннi i додала, дивлячись на художника: - Побiля Ажурового мосту.

Соул пополотнiла: там, одразу за Ажуровим мостом, їхня лабораторiя!

Безпорадно i водночас благально поглянула на подругу i на художника:

- Я мушу теж вiдлучитися!

Оце "вiдлучитися" пролунало чи не на весь парк.

- Що з вами? - Художник вхопив її за обидвi руки. - Заспокойтеся.

"Значить, так i є, - майнула в неї думка. - Змова, Чорна Троянда... Яка ницiсть!"

Вiдчайдушно рвонулася в бiк магiстралi. Була така обурена, що нiякого страху вже не вiдчувала. Одна думка палила їй мозок: лабораторiя в небезпецi! Той понурий тип уже, певно, там...

- Зажди, Соул! - гукала Фаннi. - Ми з тобою!

Соул побiгла ще прудкiше.

- Що за панiка? - обурювався художник.

А Соул - поза кущами, помiж деревами - птахою летiла до рятiвної магiстралi. Ось уже вилискують рухомi стрiчки, ще зусилля - дiвчина скочила на крайню. Помiтивши, що загубила один черевик, скинула й другий. Було нiяково босiй, та вона не зважала: в головi боляче дзенькали дзвони тривоги: лабораторiя! Лабораторiя! Невже вся їхня праця пiшла прахом?! Проклятi дебiли...

Перебiгла на найшвидшу стрiчку, але не вхопилась за поручень, не стояла, як iншi, а пробиралась помiж людьми все вперед i вперед. Ех, чи встигне?.. Огидний Мовчун... От би застукати!

А що вона може вдiяти - про це й гадки не мала.

Рухома траса скiнчилася. Вже тьмяно поблискують високi вiкна лабораторiї. Наче нiякого руху.

Серце мало не вискочило з грудей, коли тихо ступила до входу. "Дверi прочиненi, зумiв-таки вiдiмкнути. Ну, та сейфiв не вiдчинить!.."

З порога Головного Залу одразу побачила двох: Мовчун лежав лiворуч пiд стiною, стискаючи в зiгнутiй руцi тонку цiвку зброї, а незнайомий сидiв бiля сейфiв, тримаючи на колiнах чорну скриньку. Один з одного не зводили очей.

- Обережно, Соул! - гукнув Мовчун. - У нього вакуумна бомба! Та вiн у мене на прицiлi.

Соул стрепенулась, простягла руки вперед - бiлi пальцi ворушилися вiд нервової напруги - i рушила до того, що з бомбою... Певне, була в її очах якась демонiчна сила, бо, глянувши на неї, терорист мовби закляк. Пошепки вимовляла давно забутi формули, яких навчив її, ще студентку, Великий Психолог.

Вражений Мовчун побачив, як патлата голова терориста почала хилитися на груди; руки, що лежали на чорнiй скриньцi, в'яло зсунулися, ще хвилина тiло диверсанта зовсiм обм'якло i впало на пiдлогу. Мовчун одразу скочив на рiвнi ноги i кинувся до скриньки. Обережно вiднiс її вбiк, прислухався, чи не цокає годинник, полегшено зiтхнув:

- Не встиг, мерзотник. Якби ми запiзнилися на кiлька хвилин, вiд лабораторiї нiчого б не лишилося. А ви паралiзували його на смерть?

- Та нi, за годину-двi прочумається.

Обличчя в неї побiлiло, а попiд очима проступили синцi.

- Вам треба вiдпочити, Соул. Де тут у вас вiдео?

Соул здивувалась, побачивши на екранi... батька.

Мовчун сказав щось про "небезпечну ескалацiю", чергову невдачу Чорної Троянди, а наприкiнцi пiдкреслив "просто-таки вiдчайдушне втручання Соул".

- Пiдiйди ближче, Соул, - обiзвався з екрана батько. - Хвалю, не розгубилася. О, та на тобi лиця нема!

- Багато втратила праенергiї...

- Не падай духом, закiнчите програму - вiдпочинеш. I не треба на цьому зосереджуватись, зрозумiла? Робота - найкраще джерело енергiї. - Старий спробував усмiхнутись.

Соул вiдчула за собою чиєсь дихання, краєчком ока побачила художника i Фавнi. На мить їй стало нiяково.

- Ми пройшли бiльше, анiж лишилось... От якби ще обiцяний мiкроскоп...

У вухах Соул зненацька зашумiло, перед очима засiрiла мла, i навiть власний голос звучав глухо, як за стiною. Хотiла ступнути до крiсла, та забракло сили. Вiдчула мiцнi руки художника, що не дали їй впасти. Передихнула i аж тодi докiнчила:

- Менi здається... якщо там... колись... з'являться хорошi люди... то ми попрацювали не марно.

Батько щось вiдповiв, щось запитував у Фаннi, давав iнструкцiї молодим людям, - Соул не дослухалась, її огорнула дрiмота, дiвчинi приємно було вiдчувати тепло чоловiчих рук, думки плутались: гени... фермент... безсмертя...

Так i заснула.

III.

Озеро було напрочуд спокiйне - жодної хвильки! - i Соул, що сидiла на носi човна обличчям до всiх, здавалося, нiби вони пливуть у небi. Он далеко внизу бiлiє хмарина. З кожним порухом весел вона гойдається, от-от хлюпне через борт.

Соул тiшиться, як дiвчинка. Ця бiла хмарка, що нагадує далеку галактику, i золотий вiд осiннього сонця лiс на тому березi, такi любi обличчя друзiв, - усе бадьорить, улагiднюе душу. От тiльки вимушена бездiяльнiсть... "Новий мiкроскоп буде готовий не ранiше, як через пiвроку, - сказав батько, - а тобi треба змiцнiти..." Вiн, звичайно, має рацiю, сутичка з диверсантом таки вiдбилась на нервовiй системi, але ж i байдики бити...

- Соул знову думає про генетичнi коди, - обiзвався Мовчун.

Художник, налягаючи на весла, запитливо поглянув на неї.

- Коли впораємось з програмою, тодi... - Хотiла сказати щось веселе, але не вийшло, голос, несподiвано для неї, пролунав кволо й сумно; всi знiтилися.

- Ну... а багато ще лишилося? - спитала Фаннi з корми. I додала, нiяково усмiхнувшись: - Якщо це не таємниця.

- Якi вiд вас таємницi? - знизала плечима Соул. - Програма, власне, завершена. Ми хотiли тiльки внести ще деякi корективи до формули "Людина i бiосфера". - Соул махнула рукою. - Все оце природне середовище зашифроване i вiдновиться... у сприятливих умовах.

- Як це може статися? - скинув бровами художник.

- Нашi космiчнi кораблi, наповненi таким делiкатним вантажем, шукатимуть планету з вiдповiдними параметрами, вони так запрограмованi.

- А може трапитися... така планета? - з острахом докинула Фаннi.

- Батько каже: в доступному для спостережень Всесвiтi ймовiрно є три мiльйони планет, подiбних до нашої...

- Якби ж то! - вигукнула Фаянi.

- I що далi? - не перестаючи працювати веслами, спитав художник. Припустiмо, нашi апарати знайшли потрiбну планету i засiяли її спорами життя...

- Далi почнеться генезис бiосфери - ареалу для мислячої людини... Пiде процес орозумiння середовища, виникне ноосфера... Тобто вiдбуватиметься iнтенсивна взаємодiя людини i бiосфери. I от хотiлося б посилити потенцiал мислячих. Як тiльки сконструюють новий мiкроскоп...

- Що означає "посилити?" - поцiкавився Мовчун.

- Продовжити життя людини. - Соул передихнула, глянула на друзiв проникливим поглядом. - Продовжити... до безсмертя.

- Ого! - Фаннi аж пiдскочила, i хоч вона була дiвчиною тендiтною, човен добряче хитнуло. - Оце так!

Але її захоплення подiляли не всi.

- Ви гадаєте, що їм саме безсмертя не вистачатиме для повного щастя? Художник поклав довгi весла, наче птах згорнув крила. - Я читав фантазiю про безсмертних, їхнiй долi не позаздриш. Стомилися вiд плину життя, отупiли, цiлковито деградували.

- Правильно, в тiй ситуацiї iнакше й не могло бути, - поблажливо посмiхнулась Соул. - Адже там iдеться про окремих безсмертних, випадковi мутацiї. А ми хочемо безсмертя не для поодиноких, а для всiх людей, для всiєї популяцiї.

- Та це ж золота мрiя! - знову з пiднесенням вигукнула Фаннi.

Мовчун, обiпершись лiктем об колiно, подався вперед i тепер був схожим на коршака.

- Ну, це з якого боку подивитись, - сказав насупившись. - Людство, якщо воно десь... засiється, i так буде безсмертне. А процес передачi життя новим поколiнням - найефективнiший шлях розвитку. Iнакше - застiй, регрес.

- Що ви таке говорите? - невдоволено мовила Фаннi. - Ти їх не слухай, Соул. Ба, якi мудрецi знайшлися. Безсмертя - це ж чудово!

- А ти уяви собi... - Мовчун повернувся обличчям до Фаннi, хитрувато посмiхнувся. - Уяви, що перед тобою вiчнiсть. Як би ти жила?

- О, - дiвчина взялася в боки, - ти б за мною упадав сто рокiв, нi, щонайменше - тисячу! Аж доки не заговорив би про кохання.

Усi засмiялися, навiть Соул. У Мовчуна заблищали очi:

- I разом марнували б час. I так в усьому. Куди, мовляв, спiшити? Ще встигнемо!

- Якщо серйозно, любi дiвчатонька, - знову взявся за весла художник, безсмертя спричинилося б до застою, i тут немає чого поправляти Природу. От якби додати совiстi, чесностi...

- Так, цих моральних якостей нiколи б не було забагато, - зiтхнула Соул. - Але генами вони не передаються. Що ж до регресу за умов безсмертя, то я не можу погодитись з такою категоричнiстю.. Творча основа людини визначається не лише запасом часу...

- Справедливо, Соул! Не поступайся, iдея твоя прекрасна! проголошувала Фаннi. - Вiдомо ж бо, що той найрозумнiший, хто сам знає, що йому робити.

Дискусiя, неначе вир, втягувала усiх до своїх глибин, та Соул бiльше мовчала, вiдбуваючись кволою посмiшкою, їй просто бракувало сили, навiть ця прогулянка не допомогла. Аргументи художника i Мовчуна вiдфутболювала Фаннi, аж нiяк не турбуючись про логiку заперечень. "Нi, це нi в тин нi в ворота! вигукувала вона. - Не треба каламутити воду!"

Молодики тiльки розводили руками.

- А що, нiчого сказати? - торжествувала Фаннi. - Тож схилiть голови i визнайте...

Мовчун милувався своєю галасливою нареченою, пасучи очима її вихиляси, i це їй вочевидь подобалося. Художник знову покинув весла i вже заходився малювати, коли почувся шум мотора - до них мчав катер. Олiвець застиг у руцi... Всi повернули голови у той бiк, звiдки линуло металеве дзижчання. Соул одразу впiзнала бiлокрилу батькову "Чайку". Що ж трапилось?

Катер описав дугу i майже впритул наблизився до човна, розгойданого хвилею. Соул насторожено поглянула на батька, що стояв на борту, тримаючись за поручнi,- напружений i тривожний.

- Що сталося? - не витримала Соул. - Вiд передчуття бiди стиснулося серце.

- Є новини.