Бережной Василий Павлович

Естафета Життя (на украинском языке)

Василь Бережний

Естафета Життя

I.

У присмерку великої зали овальний екран прогностичної машини здавався iлюмiнатором, крiзь який цi двоє спостерiгали зоряний свiт. Вони сидiли у зручних крiслах, нiби в космiчному кораблi, неквапливо розмовляючи, як воно годиться батьковi з дочкою.

- Я вже тобi розповiдав, а зараз ти сама все бачиш. - Сивоусий батько кивнув у бiк овалу, повного зiрок.

- Те кулясте скупчення, тату, в мене в головi чи не з дня мого народження. Насувається i насувається... Всi вже давно до цього звикли.

- Ситуацiя змiнилась, люба Соул. Скупчення, може б, i пройшло крiзь нашу Зоряну систему, не порушивши її динамiчної рiвноваги, але... з'явився новий грiзний фактор. Зверни увагу на отой блiдий туманець з лiвого боку.

- Так, бачу.

- Зараз машина покаже, що буде через столiття.

У батьковому голосi почулися сумовитi нотки. Соул пильнiше глянула на його стомлене обличчя. Враз щемливе вiдчуття ворухнулось у серцi: старiсть, пiдступає старiсть... Може, тому вiн i проймається смутком?

- Астрономiя вас, мiкробiологiв, не цiкавить, - продовжував батько, отож дещо поясню. Тут задача трьох тiл. їхня конфiгурацiя змiнюється пiд впливом гравiтацiї. Ота воднева хмара неухильно рухається в напрямку до нашої Зоряної системи. Кулясте скупчення вiдiграє роль прискорювача. Ймовiрнiсть виживання нашої планети в цих умовах дорiвнює нулю.

"Ось що його пригнiчує, - подумала Соул. - Але ж ми й так приреченi на смерть самим життям..."

- А може, все-таки... є шанс?

- Поглянь, як та хмара поглинає зiрки i планети... Це хижий левiафан, який не знає жалю. А якщо висловлюватися науково, то це трете тiло захоплене двома iншими, якi зближуються. Дiя закону всесвiтнього оновлення.

- Що ж, виходить, секта Чорної Троянди має рацiю? Наближається кiнець свiту?

Батько тяжко зiтхнув i деякий час мовчав, не вiдриваючи погляду вiд освiтленого овалу. Внизу на екранi миготiли цифри - десятилiття близького майбутнього. Воднева хмара мчить iз субсвiтловою швидкiстю. Ось через дев'яносто рокiв крилом черкає їхню галактику... Сто сiмдесят один рiк - i рiдна планета тоне в бiлому туманi... Температура катастрофiчно падає, атмосфера зникає, замiсть неї водень, водень...

Нарештi обiзвався:

- Сама ж бачиш - катастрофа невiдворотна, i станеться вона через сто сiмдесят один рiк - прогноз точний, я вже перевiряв.

Голос його звучав рiвно, монотонно, навiть байдуже. Соул аж здригнулася. Що це з ним сталося? Чи пiддався апатiї?

- А переселення... Невже немає нiяких проектiв?

- Бачиш, дiвчинко, хоч ми й вийшли в космос, але...- Вiн знову зiтхнув.- До найближчого зоряного острова щонайменше сто свiтлових рокiв. Свiтлових, розумiєш? Якби кораблi помчали iз швидкiстю свiтла, тодi частина мислячих, можливо, врятувалася б. Та це нездiйсненне.

- Отже, Чорна Троянда...

- I не думай, доню, про тих... панiкерiв, страхополохiв. "Кiнець свiту! Розтринькуй життя! Хай панує смерть!" Гидке блюзнiрство...

Батько вимкнув екран, у залi спалахнуло свiтло. I тепер Соул побачила: на обличчi в нього - нiякiсiнької апатiї, очi зблискують енергiєю, аж сяють.

- Це серйозне випробування для нас. Мусимо знайти вихiд iз безвиходi. Треба врятувати Життя! Зрозумiй: це - наш обов'язок, наша мiсiя...

Пружно пiдвiвся з крiсла, заходив по голубому килиму.

- Але ж ви кажете - альтернативи нема, то як же...

- Нi, я такого не казав, - махнув рукою батько. - Хоча ми, ну, твоє поколiння, - останнi на цiй планетi, проте надiя на збереження Життя є. Воно мусить вiдродитися в iншому мiсцi, хоча й через мiльйони рокiв...

- Останнi... - повторила Соул, аж тепер усвiдомлюючи увесь трагiзм становища. Провела рукою по чолу, нiби знiмаючи павутину.- Не вiриться. Невже так i буде? А я ж мрiяла про сiм'ю...

- Наш електронний мозок ще не пiдводив. Прогноз безпомильний... Хоч для нас i жахливий. Тут нiчого не вдiєш, це треба сприймати як належне i... братись за роботу.

- За яку роботу?! - скинулися в неї брови, а подиву в очах було стiльки, що батько посмiхнувся.

- Завдання... ну, як тобi сказати... - Вiн знову сiв у крiсло, повернувся до неї лицем. - За шкалою Часу виходить, що життя у пiй Галактицi найперше з'явилось саме на нашiй планетi. Тут найранiше створилось те сприятливе середовище, в якому спонтанно виникли живi клiтини. Нiякої однiєї праклiтини не було, в бурхливому процесi Життя вони конденсувались мiльярдами i - одночасно... Втiм, цю теорiю ти знаєш. Я хочу звернути твою увагу ще на один аспект.. Рiзноманiття живих форм. Життєва енергiя так i бурунить, втiлюється то в рослину, то в тварину, комаху, птаха, то в мислячу iстоту. Але подумай: якби цей процес був стихiйним, то число живих форм було б нескiнченне, i Природа являла б собою конгломерат випадковостей. Форми живих тiл нiколи б не повторювались, а, розпадаючись, давали б усе iнакшi й iнакшi конфiгурацiї. Не було б видiв. Насправдi ж рiзноманiття живого кiнечне, i розвивається воно згiдно Закону Iнформацiї, тобто спадковостi. - Вiн передихнув, облизав пошерхлi губи. - У мене таке враження, що хтось засiяв нашу планету, може, тi, що завершили свiй життєвий цикл, - мислячi з iншої зоряної спiралi. Я над цим довго мiркував... Засiяли... Передали нам естафету Життя...

Таким натхненним Соул його ще не бачила.

Говорив жестикулюючи, пiднесено, швидко, ледве встигаючи за плином думок; науковi гiпотези розцвiчував художнiми образами, вдавався до метафор. В її уявi поставали картини iнших просторiв, iнших часiв... Тi мислячi не пiдкорилися обставинам, перекинули мiст через океани рокiв i... вiдродилися для нового життя!

- То, може, ми... i є вони? - прошепотiла Соул, вражена здогадом. Iнколи менi здається, тату, що я вже була...

- Я теж фiксував це вiдчуття. I не один раз. Може, це залишкова пам'ять? Як би там не було, але я переконаний, що iснує всезагальна єднiсть Життя. У масштабах Всесвiту. Виноградна лоза оповиває Галактики...

Болiсна гримаса з'явилась на обличчi дiвчини, але тут же й зникла.

- Яка ж... конкретна програма?

- Оце дiло. Я так i сподiвався, молодчина. - В його очах з'явився теплий усмiх, а в словах забринiла нiжнiсть.- Коротко щодо програми. Ви у своєму науковому осередку методами генної iнженерiї створюєте таку структуру генетичного коду, яку можна буде вкоренити в анаеробнi* бактерiї. В тому кодi мусите зашифрувати все живе... А я тим часом через Головне Наукове Товариство добиватимусь створення апаратiв для доставки тих органiзмiв у Далекий Космос... Сама розумiєш, це не простi контейнери.

______________ * Анаеробнi - тi, що не потребують кисню.

- Та iнженери справляться... А от унiверсальний код...

- Стривай. Теоретично такий генетичний код можливий?

Повагавшись, Соул ствердно хитнула головою:

- Теоретично - так.

- Ну от i працюйте. Колектив у вас великий, дружний, завзятих дослiдникiв та експериментаторiв не бракує, то чого ж... Потрiбнi будуть додатковi кошти - звертайтеся, асигнуємо. Я тiльки хотiв би, щоб наслiдки дослiджень зосереджувались у твоїх руках. I нiяких розголошень, оскiльки не виключена можливiсть ексцесiв...

- Маєте на увазi Чорну Троянду?

- Авжеж.

Соул тяжко зiтхнула, нервово закрила очi долонями i, не стримавшись, заплакала. Щемкий жаль до себе раптом переповнив їй серце. Усе ж пропало, полетiло шкереберть: її мрiя про сiм'ю, звичайнi життєвi радощi... Все, все розвiялось, як мiраж...

- Що з тобою? - Батько прихилився до неї, обняв за плечi. - Ти нiчого не втратила - чого ж так побиватися? Навпаки, твоє життя набуває он якого сенсу! Мислячi не зникнуть, чуєш? Ми вiдродимося пiд iншим Сонцем...

Знову й знову батько розповiдав їй про перспективу, про Всесвiт як безконечну iнформацiйну систему, ще i ще раз науково обгрунтовував свою iдею естафети Життя.

- Все це - красивi слова... - схлипуючи проказала Соул. - А насправдi що ми можемо? Комахи... Ми - слабосилi комахи...

- Отакої! - почав сердитись батько. - Життя - це боротьба. I затям: нема в природi бiльшої сили, нiж мислячi!

- Абстракцiї, iлюзiї.

Старий спохмурнiв, аж вуса йому вiдстовбурчились. Нiякої логiки в доччиному мисленнi! Щойно їй нiби все було ясно - i на тобi, майже iстеричний протест...

- Послухай, доню, ти молода, сповнена сил, а що ж я повинен казати па схилi своїх лiт? Уже давно менi перевалило за сто. Я охоче лягаю i з великим трудом устаю з лiжка... Скажеш, я своє вже прожив. Нехай i прожив. То навiщо ж менi впрягатись у тяжку роботу? Навiщо менi це напруження? Гадаєш, я не хочу спочинку?

Соул витерла хусточкою очi, тихо сказала:

- Пробачте, тату... Для мене це як грiм з ясного неба.

- Заспокойся, не треба так розчулюватись. Учися керувати погодою своєї душi. Тут, певне, нам допоможе фiлософський пiдхiд. Зневiра, песимiзм надто ядучий дим. Розжени його, i ти вiдчуєш насолоду весен i лiт, осенiв i зим свого життя. Нерозумно протиставляти себе Природi, важливо усвiдомити: ми - учасники великого процесу Буття. Учасники - розумiєш?

- Це я розумiю...- Соул зiтхнула.- Тiльки от сам процес уривається...

- Треба мислити, дочко, ширшими масштабами. У Всесвiтi процес розвитку живого нiколи не згасне. Ти скажеш: а звiдки ви знаєте? Я вiдповiм iнтуїцiя. Поки що iнтуїцiя. А звiдси й переконання: якщо ми пошлемо у час i простiр iнформацiю про себе i всi живi форми нашої бiосфери,- вона передасть естафету Життя. Код! Звiстку в Майбуття можна послати лише в зашифрованому виглядi, не iнакше. Ось наша альтернатива, наша трепетна надiя.

- Отже унiверсальний код? - пiдвела голову Соул. - I за допомогою бактерiй?

- Саме так.

- Мiльйони комбiнацiй... Тату, я не знаю, чи пiд силу впоратись з таким завданням нашому колективу дослiдникiв.

- Треба, - твердо сказав старий. - Йдеться ж про iснування самого Життя! Звичайно, я, керiвник Головного Наукового Товариства, мiг би просто зобов'язати вас включити цю тему до поточного плану... Але тут потрiбен ентузiазм, пошук.

- Ну що ж, - пiдвелася Соул. - Тяжкий шлях, та... - I не доказала: до горла знову пiдкотився клубок.

- Я знаю, ти зараз подумала про особисте щастя. - Батько поклав руки їй на плечi. - Але велика мета - хiба це не саме щастя?

- Так, тату... - Вона прихилилась до його широких грудей.

- Ну то йди, i вiдразу берiться за роботу.

Поцiлував у чоло i легенько пiдштовхнув до виходу.

II.

Сiрий, похмурий ранок. Нiма, гнiтюча тиша. Ще лежачи в постелi, Соул вiдчула: щось у свiтi сталося. Насторожена, але якась байдужа, неквапливо пiдвелася з лiжка. У спальнi холодно. Притримуючи сорочку на грудях, пiдiйшла до вiкна, розсунула штори i з подивом побачила... кригу. Так, на рiвнi третього поверху, сягаючи середини вiкон стояла суцiльна крига. Важенна, сизувата, без полиску, вона заповнила весь простiр помiж будинками. Певно, вночi залило, потiм замерзло. Якщо посуне - зрiже будинок, знесе геть.

Дивно, як же це трапилося, що вона нiчого не почула? Справжнiй потоп! Невже так тихо, безшумно прибула вода? I нiде нiкого. Тиша, глуха тиша. Щось у нiй причаїлось, якась невиразна тривога, Соул не дослухається до того, її ще хилить на сон. Позiхнула, зашторюючи вiкно, та й почалапкала до лiжка. Ах, як приємно забратися пiд ковдру!

Прокинувшись, дiвчина виглянула у вiкно - нiякої криги не було, на подвiр'ї гасали дiти, вулиця повнилася рухом. Ну, звичайно, наснилось чи привидiлось... Мабуть, таки перевтомилася. Ну, що ж, сама винна: i колеги, i навiть батько радять хоч вихiднi викроювати, а вона так заповзялась, що й вечорами працює. Вже третiй рiк не має спочинку. Та от i сьогоднi: i науковцi, i техперсонал - усi вiдпочивають, тiльки не вона. Бач, її тримає робота... Чи, може, марнославство, пiдсвiдоме бажання залишити слiд в Iсторiї, яка сама зникне без слiду? Невже без слiду?

Ранiше Соул над цим не замислювалась, працювала - i все. А зараз... Чи займалась своїм туалетом, чи готувала снiданок,- внутрiшня дискусiя не припинялась. Запитання - дошкульнi, нещаднi - виникали спонтанно, вимагали вiдповiдi. Якщо планета i все живе на нiй приречене, доскiпувалась логiка, то навiщо ти з таким завзяттям убиваєш час, який тобi лишився? Який у цьому сенс? "Навiщо та навiщо", - сердилась дiвчина, губи їй сiпались, брови насуплювались, а мозок гарячково шукав пояснення, думки шугали, як птахи в небi: у свiтi с вища логiка, iншi iнтереси... Мабуть, її любий вольовий татусь має рацiю: виноград Життя проростає крiзь Галактики, це неспинний процес...

Раптом прозвучав сигнал. Хто мiг навiдатися без попередження?

Соул, торкаючи долонями зачiску, пiшла в хол, але на дверному екранi не побачила навiть тiнi. Розсунула дверi - теж нiкого. Може, сигнал їй причувся? Хотiла вже ступнути на контакт, прикритий килимком, коли в око впав якийсь темний клубок. На мить отерпла: чорнi троянди! їй принесли чорнi троянди! Ось воно що...

Машинально взяла пластикову вазу з тими похмурими квiтами i сама не своя вернулася до вiтальнi. Дверi зачинилися за нею так, наче ляснув пострiл. Чорнi троянди - вирок чи попередження?

Дивилася на пухнастi, чорного оксамиту пелюстки - вони притягували, гiпнотизували. Дiвчинi здавалось, що разом iз густим ароматом вона вдихає жорстку радiацiю небезпеки, невiдворотної бiди. Сказати батьковi? А чим вiн зарадить? Тiльки рознервується...

Обiзвався вiдеотелефон - аж кинулась з несподiванки. Страх? Уже обступає страх? Полегшено вiдiтхнула, побачивши на екранчику обличчя подруги. До апарата пiдiйшла так, щоб затулити вазу - навiщо їй бачити тi квiти? Хоча... Нi, вона розповiсть їй при зустрiчi.

Фаннi запрошувала трохи розважитись у парку, все-таки сьогоднi день вiдпочинку, а в неї он такий стомлений вигляд, темпi кола пiд очима, не можна ж так нехтувати здоров'ям. Там буде цiкава компанiя, .один гарний хлопець давно вже хоче з нею познайомитись. О, це справжнiй красень, iнтелектуал, якщо й цього разу вона вiдмовиться, то всiх образить смертельно, а та злощасна лабораторiя один день перечекає, нiчого з нею не станеться, штами не пропадуть, адже є спостережники...

"А чому б i справдi не зробити паузу? - подумала Соул. - Може, й напруження спаде, позитивнi емоцiї, змiна вражень заглушать тривогу".

Прогулянка серед натовпу дерев i кущiв була напрочуд цiкава й весела.

- Ти мабуть, забула, яке й небо над нами! - смiялася Фаннi. - Все нидiєш у своїй лабораторiї.

- Е, нi, - заступився за Соул красень, з яким її оце познайомили, нидiти, бачу, не в її натурi, правда ж? - i поглянув у вiчi проникливим поглядом. Не ждучи, що вона скаже, провадив далi: - Генна iнженерiя - це ж творчiсть, та ще й яка! Генетики перебирають на себе прерогативу самого господа-бога.

Соул приємно було слухати юнака, їй iмпонувала його легка iронiя, несподiванi повороти думки.

- От ми, художники, теж творимо. На площинi зображуємо тримiрнiсть, глибину, викликаємо у глядача враження об'ємностi. Але це ж iлюзiї! А генетики доповнюють природу новими, цiлком реальними витворами.

Соул, м'яко усмiхаючись, заперечила:

- Е, не кажiть. Створити iлюзiю - хiба не чаклунство? Менi, скажiмо, Легше вмонтувати ген у спiральку, анiж намалювати пейзаж. З цiєї причини я витратила багато зусиль, щоб перебороти комплекс неповноцiнностi.

- Але ж ви себе знайшли? - спитав художник.

- Генетика мене знайшла, - усмiхнулась Соул.

Їй було весело, голосно смiялась, та коли в уявi раз по раз висвiтлювався букет чорних квiтiв,- хмурнiла, блиск очей пригасав.

- Ви чимось стривоженi, Соул? - спитав художник, заглядаючи їй в обличчя. I дiвчинi сяйнуло: знає!..

- Та я... просто вiдвикла гайнувати час.

- Невiдомо, скiльки нам вiдведено часу, - зiтхнув красень. - I чи можна його продовжити...

- Можна, можна! Природа компенсує нам витрачений на розваги день! защебетала Фаннi. - Згiдно iз всезагальним законом компенсацiї, винайденим особисто мною!

- Жарти жартами, а взагалi... - обiзвався небалакучий подружчин супутник, якого Соул про себе назвала Мовчуном,- вiдпочивати вмiють не всi.

- Тобто? - спохопилась Фаннi.

- Ти от вважаєш, що Соул вiдпочиває...

- А хiба нi?