- Ми їдемо на вокзал?

Тiльки-но кондуктор розкрив рот вiдповiсти, як трамвай рiзко зупинився: Тiм мало не впав на пана Рiкерта. Кондуктор побiг до переднiх дверей. Там якраз заходив до вагона ревiзор у мундирi з товстим срiбним аксельбантом. Вiн щось гукнув кондукторовi, а той йому; потiм кондуктор повернувся до вагона й вiдповiв на Рiкертове запитання:

- Зараз ми, пане, справдi поїдемо на вокзал, бо на нашiй лiнiї порвався провiд. Але звичайно дев'ятка на вокзал не ходить.

Торкнувши пальцем кашкета, вiн знову пiшов наперед.

- Грiм побий, швиденько ж ти виграєш заклади, Тiме! - засмiявся пан Рiкерт. - Ти, напевне, знав, що той провiд порветься, еге?

Тiм сумно похитав головою. Вiн раднiший був би програти цей заклад. Та все ж йому хоч ясно стало, що пан Троч має такi здiбностi, якi можна назвати принаймнi незвичайними.

На вокзалi пан Рiкерт спитав, де ж Тiмовi речi.

- Все, що треба, при менi, - вiдповiв Тiм якось непевно, трошечки по-дитячому. - А паспорт у кишенi.

У хлопця справдi був паспорт. Як йому минуло чотирнадцять рокiв, вiн добивсь вiд мачухи, щоб вона взяла йому паспорт. Мовляв, на iподромi можуть часом спитати документи. Одного цього натяку вистачило: адже якраз тодi Тiм був вiдмовився вигравати грошi.

А тепер от виявилося, що паспорт йому справдi потрiбен, бо ж вiн їхав до чужого мiста, до Гамбурга.

Пан Рiкерт мав у поїздi цiле купе першого класу. На дверях була пришпилена картка з написом: "Крiстiан Рiкерт, директор пароплавства". Але нижче стояло ще одне прiзвище, i, прочитавши його, Тiм сполотнiв. Бо там було написано: "Барон Томас Троч". Коли вони посiдали, пан Рiкерт запитав?

- Тобi недобре, Тiме? Чого ти раптом так поблiд?

- Та нi, нiчого, зi мною часом таке буває, - вiдказав Тiм, i то, власне, була правда, бо з ким на свiтi такого не буває?

Поїзд довго їхав понад берегом Ельби. Пан Рiкерт, видимо, зацiкавлено розглядав рiчку й береги, а Тiм нiчого того не бачив.

Час вiд часу ласкавi Рiкертовi очi крадькома поглядали на Тiма, тодi знову повертались до краєвиду в вiкнi. Пана Рiкерта чимсь непокоїв цей поважний, аж сумний хлопець, i вiн вирiшив розважити його кумедними iсторiями з моряцького життя. Але скоро вiн помiтив, що Тiм задумався про щось своє i не слухає його.

Аж як пан Рiкерт заговорив про барона Троча, на чиєму мiсцi їхав тепер Тiм, хлопець видимо зацiкавився й навiть сам розговорився.

- Барон, мабуть, дуже багатий? - спитав вiн.

- Без мiри багатий! У нього є пiдприємства по всьому свiтi. Те гамбурзьке пароплавство, де я директором, також належить йому.

- То барон живе в Гамбурзi?

Пан Рiкерт якось непевно розвiв руками, немов хотiв сказати: "Що я знаю?" Тодi пояснив:

- Барон живе скрiзь i нiде. Сьогоднi вiн у Гамбурзi, завтра в Рiо-де-Жанейро, а пiслязавтра, може, в Гонконгу абощо. А головна його резиденцiя, скiльки менi вiдомо, - один замок десь у Месопотамiї.

- Ви, певне, дуже добре знаєте його?

- Його, Тiме, нiхто добре не знає. Вiн перемiняється, як хамелеон. Примiром, вiн багато рокiв мав тонкi стиснутi губи й колючi очi - я ладен заприсягтися, що вони були водяво-блакитнi. I ось я побачив його вчора, - аж вiн має лагiднi карi очi. I темних окулярiв на вулицi вже не носить. Але найдивовижнiше ось що: я нiколи не чув, щоб вiн смiявся, а от учора вiн реготав, як малий хлопчак. I нi разу навiть губiв не стис, як бувало звичайно.

Тiм квапливо вiдвернувся до вiкна, бо сам в ту мить мимоволi стис губи

Пан Рiкерт вiдчув, що його оповiдання чимсь i дуже цiкавить, i водночас бентежить хлопця. Тому вiн змiнив тему:

- А чого ти, власне, їдеш до Гамбурга?

- Хочу найнятись на який-небудь пароплав учнем офiцiанта! - I знову Тiм сам здивувався зi своєї несподiваної ухвали, хоч дивного в нiй нiчого й не було: адже треба з чогось починати, коли хочеш стати моряком.

Пан Рiкерт аж засяяв, гордий вiд того, що може допомогти хлопцевi.

- То ти щасливець, Тiме! - сказав вiн майже урочисто. - Коли тобi треба на вокзал, трамвай наче тiльки задля тебе повертає туди, а коли тобi потрiбна робота, мов з неба падає людина, що може її тобi дати!

- А ви можете влаштувати мене учнем офiцiанта?

- Офiцiант на пароплавi називається стюард, - поправив його директор пароплавства. - А тобi доведеться попервах бути юнгою чи боєм. Я тiльки хотiв би знати одне: чи твої тато й мама згоднi?

Тiм задумався лиш на мить, а тодi вiдповiв:

- У мене немає тата й мами.

Про мачуху вiн не сказав, бо знав, що вона нiколи не дала б йому дозволу найнятись на пароплав. I взагалi вiн не дуже задумувався над тим, що залишає позаду.

Куди дужче непокоїло його iнше: чи ця зустрiч iз паном Рiкертом справдi щасливий випадок, а чи, може, й тут доклав рук картатий пан, як у тiй iсторiї з мармуровим надгробком та з трамваєм?

Разом зi своїм смiхом Тiм утратив iще одне: простосердiсть i довiру до людей. I це було дуже погано.

Пан Рiкерт спитав його ще щось, але хлопець заклiпав очима, не зрозумiвши: так вирували думки у нього в головi.

- Я питаю, чи не треба тобi допомогти взагалi? - ще раз спитав пан Рiкерт. - Чи, може, я тобi не подобаюся?

- Ну що ви, що ви! - швидко вiдповiв Тiм. - Навiть дуже!

Вiн сказав це цiлком щиро. В ньому враз зародилася впевненiсть, що цей чоловiк хоч i служить у картатого пана (чи то пак у багатого барона Троча), але не може бути Трочевим поплiчником. Тiм знову став простосердою дитиною, звичайнiсiньким чотирнадцятирiчним хлопчаком.

А пан Рiкерт спитав уже навпростець:

- Скажи, що з тобою таке? Адже ти сьогоднi ще нi разу не засмiявся, хоч посмiятись таки було з чого. Може, в тебе якась бiда?

Хлопець радий був би кинутись на шию пановi Рiкертовi, як роблять часом люди у виставах. Але в Тiм а то була не гра, не комедiя, а справдi нестерпуче поривання до людини, якiй можна все розповiсти.

I так важко було хлопцевi стримати те поривання, що вiд розпачу й безпорадностi йому з очей покотились, мов горох, сльози.

Пан Рiкерт сiв поруч нього й сказав якомога спокiйнiше, аж холодно:

- Ну, не плач! Розкажи, що з тобою таке.

- Я не можу! - вигукнув Тiм, тодi просто тицьнувся обличчям у плече пановi Рiкертовi, й сльози полилися ще дужче.

Вiн так хлипав, що аж тiпався весь.

Невеличкий повненький директор пароплавства взяв хлопця за руку й тримав, поки Тiм, утомившись плачем, заснув.

Десятий аркуш

ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР

Вантажно-пасажирське судно, що на ньому Тiм мав служити як стюардiв помiчник, називалося "Дельфiн" i ходило на лiнiї Гамбург Генуя.

До вiдплиття пароплава лишалося ще три днi, й пан Рiкерт узяв хлопця на той час до себе додому, до гарненької вiлли, що стояла на розкiшнiй набережнiй над Ельбою. Бiла, мов хмаринка на лiтньому небi, вiлла мала на чiльнiй стiнi, над дверима, пiвкруглий балкон, пiдпертий трьома колонами. Ганок з обох бокiв стерегли два лагiднi леви, витесанi з каменю.

Коли Тiм побачив той свiтлий, веселий будиночок, йому аж серце стислося. Колись, як вiн був iще веселим хлопчаком, той будиночок, певне, здався б йому чарiвним сном, житлом щасливого принца з якоїсь казки. Та хто продав свiй смiх, той хiба може бути щасливий? Поважний i смутний пройшов Тiм мiж двома лагiдними левами до дверей бiлої вiлли.

Пан Рiкерт жив удвох iз своєю матiр'ю, добросердою старенькою жiнкою з сивими кучериками й таким голоском, наче в маленької дiвчинки. Вона смiялася з усього, як дитина.

- Чого ти весь час такий сумний, хлопче? - спитала вона Тiма. Недобре так у твоїх лiтах! Iще встигнеш скуштувати серйозного в життi. Правда ж, Крiшане?

Її син, директор пароплавства, кивнув головою, вiдвiв матiр убiк i пояснив їй, що з хлопцем, видно, сталося щось жахливе, отож нехай вона буде з ним обережнiша.

Старенькiй нелегко було зрозумiти, що має на увазi її син. Вона виросла в багатому, веселому домi, вийшла замiж за багатого й веселого чоловiка й тепер доживала вiку в достатку й веселощах. Вона знала вбогi завулки лише iз зворушливих оповiдань, що, читавши їх, завжди плакала, а гризнi, заздрощiв, лукавства старенька просто не бачила в життi, бо не хотiла бачити такої поганi. Вона цiле своє життя лишалась дитиною, небесно-блакитною квiткою, що не могла вiдцвiсти.

- А знаєш що, Крiшане, - сказала старенька, вислухавши сина. - Я поведу хлопця погуляти, покажу йому мiсто. Ось побачиш, я його розважу, вiн у мене таки засмiється!

- Тiльки обережно з ним, мамо, - попросив пан Рiкерт. I старенька пообiцяла, що буде обережна.

Прогулянки з нею стали для Тiма справжньою мукою, бо вiн дуже полюбив це вiсiмдесятирiчне дитятко й радий був би усмiхнутись до неї, пiдморгнути їй, коли вона брала його за руку своєю маленькою м'якенькою ручкою. Йому хотiлось навiть подражнити її, немов старшу сестричку. Але смiх його був далеко. З тим смiхом ходив десь по свiту один химерний багатий барон. Тiм зрозумiв тепер: вiн продав найкраще з того, що мав.

У вiвторок старенькiй панi Рiкерт набiгла цiкава думка. Вона прочитала в газетi, що один ляльковий театр виставляє казку "Липкохвiст". То була казка про королiвну, що не вмiла смiятися. Панi Рiкерт добре пам'ятала всю ту казку. I вона вирiшила сходити на виставу й повести на неї хлопця, що не вмiв смiятися.

Та думка дуже сподобалась самiй панi Рiкерт, але вона зразу нiкому нiчого не сказала. Цiлий ранок тихенько собi посмiювалась i аж по обiдi запросила до театру свого сина й Тiма. Обидва вони не могли вiдмовити старенькiй i пiшли з нею.

Ляльковий театр був вiд них не дуже далеко - в невеличкому гамбурзькому передмiстi Евельгене, що лежить попiд кручами на березi Ельби й складається, власне, з одного рядка маленьких чепурненьких будиночкiв у садочках. Ото там, у заднiй кiмнатi одного ресторанчика, й мiстився ляльковий театр.

Невеличка зала була повна дiтей. Помiж них сидiло лиш декiлька батькiв та матерiв.

Панi Рiкерт зразу нагледiла троє вiльних мiсць у другому ряду i, смiючись та вимахуючи руками, пропхалася туди, її син iз Тiмом пiшли за нею. Тiльки-но вони повсiдались, як у залi погасили свiтло й невеличка червона завiса перед сценою пiднялася вгору.

Вистава почалася з вiршованої розмови мiж королем i волоцюгою. Вони стрiлися глупої ночi, в чистiм полi, при мiсяцi. Королеве обличчя було блiде й поважне. А волоцюга мав свiжi, червонi навiть при мiсячному свiтлi щоки й усмiхненi уста. Ось яка була їхня розмова, що з неї почалась вистава:

К о р о л ь

Дiйшли менi, добродiю, до слуху

Чутки про королiвну Несмiюху.

Я сам статечний, не люблю смiятись,

Отож би добре з нею нам побратись.

Та хтозна, де живе вона, одначе.

Не скажете? Я щедро вам вiддячу.

В о л о ц ю г а

Чом нi? Я вас охоче проведу,

Бо я i сам оце туди iду.

Та вам на шлюб не раджу сподiватись,

Бо я навчу ту панночку смiятись.

К о р о л ь

Не навчите, земляче, далебi,

Бо хто хоч раз помислить сам собi,

Що все живе на свiтi має вмерти,

Тому гiркої думки не вiдперти,

Що свiт - то лиш блискуча банька з мила:

Гра, поки лусне; а тодi - могила.

По думцi ж тiй годиться не смiятись,

А гiдному й поважному лишатись.

В о л о ц ю г а

Ви, пане, бачу, мудрий чоловiк,

Та трошечки не в той загнули бiк.

Пошився в дурнi, хто лиш смертi жде:

Життя тим часом мимо нього йде.

Бо ж келих роблять не щоби розбити,

А щоби мед-вино iз нього пити.

Вiн знає, що розiб'ється колись,

Та поки цiлий - дзень собi та блись!

К о р о л ь

Як може вiн радiти, що блищить,

Коли вiн знає: час його строщить?