Одного разу, кiлька днiв по тому, як Тiм закiнчив школу, мачуха знову завела свою стару пiсню про Тiмову майбутню роботу:

- Тижтаки вженедити-на, Тiме! Требаждочогосьбра-тися! Приконторi тизтвоїм хистом мiгбибагатi-єм стати, Тiме! Яжнепросе-бедбаю! Яжпроте-бедумаю!

- А я не хочу в контору! Я хочу стати моряком! - вiдрубав Тiм.

Тодi мачуха почала сердито вичитувати йому, далi розкричалась, а врештi пустила сльозу. Стала, як завжди, скиглити, що вiн хоче її залишити на старiсть без шматка хлiба, щоб вона з торбами ходила, що вiн, певно, надумав стати багатiєм сам, а її та свого брата Ервiна покинути в бiдi й що взагалi вiн завжди був у родинi як чужий. Вiн же навiть смiятись уже не вмiє!

Мачуха й гадки не мала, як боляче вразили Тiма тi останнi слова. Йому аж кров ударила в голову. Вiн ладен був схопитись i кудись забiгти.

Та вiдтодi, як Тiм утратив свiй смiх, вiн так навчився володiти собою, що аж страх, як на його лiта. I цього разу вiн теж зумiв так стриматися, що мачуха помiтила тiльки, як вiн почервонiв.

- Дасте менi в недiлю стiльки грошей, як тодi, коли я закладався востаннє, - сказав вiн. - Я, напевне, виграю дуже багато.

Не встигла мачуха вiдповiсти, як Тiм вибiг iз хати, помчав щодуху до рiчки й сiв там на самотнiй лавочцi, силкуючись опанувати своє хвилювання. Але цього разу не спромiгся. Його душили сльози; вiн щосили стримував плач i тому аж тiпався, хлипаючи. Лише як вiн кинув стримуватися, сльози й хлипання помалу минулися, i чотирнадцятирiчний хлопець почав спокiйно й холодно обмiрковувати своє майбутнє.

Вiн вирiшив у недiлю знову поставити на найгiршого коня й виграти багато грошей. Тi грошi вiн вiддасть мачусi, а потiм просто втече з дому. Може, найметься юнгою на пароплав, а може, щось iнше знайде. За грошi вiн не турбувався: iподроми є всюди. А крiм того, бути багатiєм йому зовсiм не хотiлося. Тiм це вже зрозумiв. Вiн продав свiй смiх за те, що зовсiм йому не потрiбне.

I ось хлопець, що сидiв на лавочцi над рiчкою, постановив собi куди важливiшу рiч: вiн вирiшив повернути свiй смiх! Наздогнати, знайти його. Розшукати пана Троча, хоч би де той був.

Добре було б, якби Тiм мiг комусь розповiсти про ту свою ухвалу хоч кому-небудь, хоч якому п'яному вiзниковi чи напiвбожевiльному диваковi-волоцюзi. Найскладнiшi речi можуть стати найпростiшими, коли порадитися про них iз ким-небудь. Але Тiм не мав права розповiдати про свою бiду. Вiн повинен був замкнутися в собi, як устриця замикається в своїй скойцi. Аркуш паперу, що лежав тепер у подвiйному днi годинника, зробив iз Тiма найсамотнiшого й найсмутнiшого хлопця в цiлому свiтi.

У тiй самотностi й смутку несподiвано пригадався Тiмовi небiжчик батько i грошi, вiдкладенi на мармуровий надгробок. I Тiм вирiшив iще одне: перше нiж утекти з дому, треба таки поставити батьковi той надгробок. Вiн знав, що зробити це буде нелегко. Та дарма. Якось упорається!

Вже спокiйнiший, пiдвiвся хлопець iз лави. В нього тепер були плани, що їх треба здiйснити. I тi плани додали йому сили.

Восьмий аркуш

ОСТАННЯ НЕДIЛЯ

Настала недiля - остання Тiмова недiля в рiдному мiстi. Мачуха хвилювалася вже зранку. Вона зварила дуже мiцної кави, жадiбно пила її за снiданком i майже нiчого не їла. Тiмовi вона дала навiть бiльше грошей, нiж той просив. А сама вбралася в свою найдорожчу сукню шовкову вишивану - i вийняла з шафи лисяче хутро.

- Ой, якбижзнати читожмивиграємо, - торохтiла вона. - Ативжезнаєш наякогоконяпоставиш, Тiме?

- Нi, - вiдказав хлопець щиру правду.

- Невжетищенекадумав?

- Тiм знає сам, що йому робити! - встряв зведений брат. Тiмовi успiхи на iподромi сповнили Ервiна не лише заздрiстю, а й повагою.

Поснiдавши, всi троє поїхали в таксi на iподром. Мачуха зразу попрямувала до кас. Але Тiм сказав, що йому треба ще трохи походити мiж людьми, послухати, що балакають про перегони та коней. Мачуха з Ервiном мусили погодитись i вiдпустили його самого поблукати в натовпi.

На iподромi Тiма вже майже забули, бо ж вiн цiлий рiк не був там. Та знайшлися й люди, що впiзнали хлопця й стали, перешiптуючись, показувати на нього iншим. Найдужче зацiкавився Тiмом один чоловiк iз кучерявим каштановим чубом та дивно колючими водяво-блакитними очима. Вiн ходив кругом хлопця, мов собака кругом свого хазяїна, й стежив за ним невiдчепно, хоч i непомiтно. А коли Тiм пiдiйшов до списка коней i почав його вивчати, чоловiк став поруч нього й сказав нiбито зовсiм байдуже, навiть не дивлячись на хлопця:

- На Вихора, здається, нiхто не ставить... - Потiм спитав: - А ти що, теж хочеш поставити?

- Аякже! - вiдповiв Тiм. - I якраз на Вихора.

Аж тодi незнайомець обернувся до нього:

- Смiливий же ти, хлопче! Адже у Вихора майже нiяких шансiв на виграш.

- Побачимо, - вiдказав Тiм.

Йому раптом стало смiшно. Але смiятися вiн не мiг. Поважно, трохи аж сумно дивився вiн на незнайомця. А той почав кепкувати з Тiмових смiливих намiрiв та з Вихора.

Тiм рушив до каси, i незнайомець пiшов поруч, без угаву жартуючи, дуже дотепно пiдсмiюючись iз малих жокеїв i водночас пильно стежачи за Тiмовим обличчям. Але Тiм i бровою не моргнув на тi жарти.

Не дiйшовши трохи до каси, Тiмiв супутник зупинився. Мимоволi пристав i Тiм.

- Мене звуть Крешимир, - сказав незнайомець. - Я тобi добра зичу, хлопче. Я знаю, ти на цьому iподромi ще нi разу не програв закладу. Не часто таке трапляється... Просто диво бере. Можна щось у тебе спитати?

Тiм поглянув у водяво-блакитнi очi, що нагадували йому когось, вiн тiльки не знав кого. Потiм вiдказав:

- Будь ласка, питайте...

Не спускаючи Тiма з очей, пан Крешимир тихо запитав:

- А чого ти, хлопче, нiколи не смiєшся? Ти не любиш смiятися? Чи... не можеш?

Тiмовi аж кров шибнула в голову. Що це за чоловiк? Хто вiн такий? I що вiн знає? Хлопцевi здалося враз, що в цього Крешимира Трочевi очi. Може, це сам Троч? Може, вiн навмисне так перемiнився, щоб випробувати Тiма?

Хлопець, певне, трошки задовго вагався, бо пан Крешимир раптом сказав:

- Можеш не вiдповiдати, я вже й так бачу. Колись, може, я зумiю тобi допомогти. Пам'ятай же, мене звуть Крешимир. Бувай здоров!

I чоловiк зник у тиснявi. Згубивши його з очей, розтривожений Тiм пiдiйшов до каси й поставив усi грошi на Вихора. Пiсля зустрiчi з цим паном Крешимиром вiн iще твердiше вирiшив не пiзнiш як завтра податись геть iз мiста.

Бiля каси до нього пiдбiгли мачуха та Ервiн. Видно, вони чекали його там. Цього разу Тiм так i не сказав їм, на якого коня поставив. Але вперше за весь час вiн разом iз ними стежив за перегонами.

Вихор був надзвичайно баский молодий жеребчик, що бiг на перегонах тiльки втретє. Люди всi гадали, що його випущено на перегони трохи зарано. Досi вiн займав тiльки середнi мiсця. Одного разу на початку перегонiв Вихор був стрiлою вихопився вперед, але скоро збився з ходи i, як звичайно, добiг до фiнiшу помiж "середнячкiв".

Про все те Тiм дiзнався з розмови двох чоловiкiв, що стояли поруч нього. Хлопця вперше зацiкавили перегони. Вiн боявся, що пiсля розмови з паном Крешимиром його угода з картатим паном Трочем стала недiйсна, i на цих перегонах хотiв пересвiдчитися, слушний його страх чи нi.

Пролунав стартовий пострiл. Вихор iз самого старту бiг четвертим, не наздоганяючи трьох переднiх, але й не вiдстаючи вiд них. Двоє чоловiкiв поруч Тiма вже розмовляли про коня, що бiг попереду. Але потiм розмова знову зiйшла на Вихора. В дедалi гучнiшому галасi Тiм чув лиш уривки: "...добре виїжджений...", "...ощаджує силу...", "...колись iще буде добрий кiнь..."

Вихор, здавалось, цього разу не мав шансiв на перемогу. Вiн тримався на четвертому мiсцi, але вже потроху вiдставав вiд трьох переднiх. Ервiн та мачуха напосiдали на Тiма, щоб сказав їм, на якого коня вiн поставив. Але хлопця пойняла непевнiсть. Очi його тривожно стежили за перегонами. Вихор трохи пiддав ходи, i вiдстань мiж ним та переднiми трьома помалу-помалу скорочувалась. Але й до фiнiшу було вже зовсiм близько.

I зненацька переднiй кiнь спiткнувся. Двоє, що бiгли зразу за ним, схарапудились i сахнулись убiк. А Вихор в ту мить стрiлою вихопивсь уперед i домчав до фiнiшу перший.

Натовп загукав скорiше розчаровано, нiж радiсно. Тiм почув бiля себе:

- Таких дурних перегонiв я ще зроду не бачив!

На великому табло нагорi з'явився напис "Вихор". Тiмовi аж на серцi полегшало. Йому так хотiлося засмiятись! Але натомiсть вiн мовчки вийняв iз кишенi купон, вiддав мачусi й сказав:

- Пiдiть одержiть грошi, будь ласка. Ми виграли!

Панi Талер з Ервiном бiгом кинулись до каси. Тiм не став дожидати їх, а мерщiй поїхав трамваєм додому, вийняв iз годинника свiй скарб, заховав угоду пiд пiдшивку кашкета, а грошi в кишеню пальта, перекинув пальто через руку й уже хотiв був вийти з хати, коли враз почув, що вертаються мачуха з Ервiном. Вiн швиденько сховався за завiскою в комiрчинi. Мачуха покликала: "Тiме!" Але Тiм не озвався.

- Iделишеньтойхлопець? - почув вiн. - Якийвiнчуд-нийстав останнiмчасом!

Голоси помалу затихли в дальших кiмнатах. Тiм iще почув, як Ервiн спитав: "То ми тепер дуже багатi?" - й мачушин рiзкий голос вiдповiв щось наче: "...рокп'ять тисяч!"

"Ну й добре, - спокiйно й холодно подумав Тiм. - Тепер я їм бiльше не потрiбен".

Вiн виступив iз комiрчини, вiдiмкнув тихенько дверi, так само тихо замкнув їх, прокрався попiд самими вiкнами до парку, а тодi чимдуж помчав на кладовище, що було в схiднiй частинi мiста.

Лиш як гладкий вусатий сторож при цвинтарнiй брамi спитав його, який номер батькової могилки, хлопець зрозумiв, що звертатися йому слiд було не сюди. I все ж вiн вирiшив спробувати:

- А можна у вас замовити мармуровий надгробок?

- Мармур у нас не дозволяється. Тiльки пiсковик, - буркнув вусань. - Та й не в мене слiд про це питати. А каменяр у недiлю не працює.

I раптом Тiмовi блиснула зухвала думка:

- А давайте заб'ємося об заклад, що в мого тата буде мармуровий надгробок. Ще й iз золотим написом: "Вiд твого сина Тiма, що нiколи тебе не забуде".

- Програв ти свiй заклад наперед, хлопче!

- А однаково, давайте заб'ємося! На плитку шоколаду. (Тiм побачив ту плитку шоколаду на пiдвiконнi в сторожцi.)

- А ти маєш за що купити плитку шоколаду, як програєш?

Тiм вийняв iз кишенi пальта всi свої грошi й показав сторожевi.

- Ну то як, забились?

- Дурнуватий якийсь заклад, я ще зроду так по-дурному не забивався, - промимрив той. - Ну, та дарма! - Вони потисли один одному руки на знак того, що забились, i рушили величезним, схожим на парк кладовищем до могилки Тiмового батька.

Ще здалеку обидва побачили на могилцi трьох робiтникiв у комбiнезонах. Гладкий сторож пiддав ходи.

- Що ж це таке!.. - вiн засопiв, наче морж, i пустився бiгцем.

На могилку якраз поставили новенький надгробок. Мармуровий! На ньому золотими лiтерами було викарбувано батькове iм'я й дати народження та смертi. А нижче: "Вiд твого сина Тiма, що нiколи тебе не забуде".

Сторожiв крик нiтрохи не збентежив робiтникiв. Вони показали йому папери, якi свiдчили, що надгробок поставлено цiлком законно. Був там навiть окремий дозвiл на мармур. Вони, мовляв, просто не схотiли будити сторожа, як приїхали, бо той саме задрiмав.

- А втiм, - додав один iз робiтникiв, - за надгробок має ще заплатити якийсь Тiм Талер.

- Правда, - озвався Тiм. - Ось вам грошi. - Вiн знову видобув їх iз пальта й вiдрахував тому робiтниковi скiльки треба.

Тiмовi лишилося всього пiвмарки.

Сторож буркнув щось i почвалав до сторожки. Робiтники зiбрали своє начиння, козирнули Тiмовi на прощання й теж пiшли.

А Тiм iз п'ятдесятьма пфенiгами в жменi та зi своєю чудернацькою угодою в кашкетi лишивсь на батьковiй могилцi й почав розповiдати мертвому все те, що радий був би розповiсти комусь живому.

Висловивши все, вiн iще раз подививсь на надгробок, що дуже йому подобався, тодi сказав:

- Я прийду, як могтиму знову смiятися. Скоро вернуся! - i, збентежившись раптом, додав: - Сподiваюся, що скоро...

У сторожцi Тiм забрав у насупленого вусаня виграний шоколад. А останнi свої грошi заплатив за квиток у трамваї. Куди вiн поїде, хлопець i сам ще не знав. Вiн тiльки знав, що хоче розшукати пана Троча й повернути собi свiй проданий смiх. (Тiм же й гадки не мав, що за рогом цвинтарного муру троє робiтникiв iще раз одержали грошi вiд одного добродiя в картатому костюмi, бо вони, люди побожнi, могли взяти на себе такий грiх, як робота в недiлю, тiльки за подвiйну платню.)

Дев'ятий аркуш

ПАН РIКЕРТ

Трамвай був майже порожнiй. Опрiч Тiма, в ньому їхав iще якийсь лiтнiй панок, повненький, iз веселим кирпатим обличчям. Вiн зразу спитав хлопця, куди той їде.

- На вокзал, - вiдповiв Тiм.

- Тодi доведеться тобi пересiсти! Цей трамвай на вокзал не їде. Я добре знаю, бо менi самому треба туди.

Тiм сидiв, держачи кашкета на колiнах. Пiд пальцями в нього зашурхотiв папiр угоди, i йому раптом сяйнула блискуча думка: вигадувати якнайбезглуздiшi, якнайнеймовiрнiшi заклади. Може, вiн програє який-небудь i тодi дiстане назад свiй смiх!

Тому хлопець вiдповiв:

- А давайте заб'ємося об заклад, пане, що цей трамвай поїде на вокзал.

Панок засмiявсь i сказав точнiсiнько те саме, що сторож на кладовищi:

- Програв ти свiй заклад наперед, хлопче! - А потiм додав: - Бо ми їдемо в дев'ятому номерi, а цей номер нiколи ще не ходив до вокзалу.

- Однаково, забиймося! - промовив Тiм так упевнено, що панок аж сторопiв.

- О, ти, здається, певен свого виграшу, хлопче! А на що ти хочеш закластися?

- На квиток до Гамбурга, - швиденько вiдповiв Тiм - i сам зчудувався: чого це раптом йому набiгло таке на думку! (А втiм, нiчого дивного в тому не було: адже вiн давно вже збирався стати моряком.)

- То ти хочеш їхати до Гамбурга?

Тiм кивнув головою.

Ласкаве кирпате обличчя зморщилося в усмiшцi.

- Тодi не треба й закладатися! Бо я сам їду до Гамбурга й маю квиток на цiле купе. Той пан, що збирався їхати зi мною, затримується тут. От ти й будеш менi за товариство.

- I все ж давайте заб'ємося, -поважно сказав Тiм.

- Ну, гаразд. Забилися. Але попереджую: ти програєш! Як тебе звати?

- Тiм Талер.

- Гарне прiзвище. Грiшми пахне [1]. А мене звуть Рiкерт. ------[1] Талер - давня нiмецька монета. ------

Вони потисли один одному руки, воднораз познайомившись i забившись об заклад.

Коли до вагона ввiйшов кондуктор перевiряти квитки, пан Рiкерт спитав його: