- У ме... у мене немає грошей на заклад.

- Чого ж нема? А п'ять марок? - вiдказав чоловiк. Потiм додав спокiйнiсiнько: - Я бачив, як ти знайшов грошi. Коли хочеш закластися на них, ось тобi квиток. Я його вже заповнив. Певний виграш.

Тiм, слухаючи його, то бiлiв, то червонiв на лицi. Та помалу обличчя хлопцеве набуло природної барви - свiтло-смаглявої, як у небiжчицi мами, - i вiн вiдказав, iще трохи затинаючись:

- Адже ж... дiтям, мабуть, не дозволяється грати на грошi...

Та незнайомець не вiдступався.

- Воно-то так, - погодився вiн, - але якраз на цьому iподромi не боронять грати й дiтям. Я, звiсно, не кажу, що тут це дозволяють, але принаймнi дивляться крiзь пальцi. Ну то як, Тiме, береш цього квитка?

- Так я ж вас зовсiм не знаю, - тихо вiдповiв Тiм. (Аж тепер вiн помiтив, що незнайомець називає його на iм'я.)

- Зате я тебе знаю дуже добре, - сказав чоловiк. - Я був знайомий iз твоїм татом.

I Тiм наважився. Хоч йому й не вiрилося, що батько мiг знатися з таким вичепуреним паном, але ж цей пан знає, як його, Тiма, звуть, то, певно, якось знав i татка.

Повагавшися ще трохи, хлопець узяв заповнений квиток, вийняв iз кишенi п'ять марок i рушив до каси. В ту мить iз гучномовцiв оголосили, що починаються другi перегони, i картатий пан гукнув Тiмовi навздогiн:

- Швидше, хлопче, а то касу зачинять! Ось побачиш, мiй квиток щасливий!

Хлопець вiддав дiвчинi-касирцi грошi та заповнений квиток i дiстав назад вiдрiзаний купон. А коли обернувся до незнайомця, того вже й знаку не було.

Почалися другi перегони, i той кiнь, що на нього поставив Тiм, виграв, набагато випередивши всiх iнших. Хлопець одержав таку купу грошей, якої ще зроду не бачив. I знову Тiм то бiлiв, то червонiв, та цього разу з радощiв i гордостi. Сяючи, показував вiн усiм свiй виграш.

Та диво дивне - як близько одне вiд одного живуть радiсть i смуток! Враз Тiмовi знову згадався похований сьогоднi тато. Адже татовi нi разу не пощастило стiльки виграти... Хлопцевi набiгли на очi сльози, i вiн мимохiть привселюдно заплакав.

- Гей, малий, ну хто ж це плаче, маючи таке щастя! - пролунав раптом поруч нього чийсь голос - густий рипучий бас.

Тiм обернувсь i крiзь сльози побачив перед собою чоловiка з пом'ятим обличчям i в пом'ятому костюмi. Лiворуч того чоловiка дивився на Тiма згори вниз височенний рудий паруб'яга, а праворуч стояв гарно вбраний панок iз великою лисиною i спiвчутливо розглядав хлопця.

Видно, всi троє були одна компанiя, бо майже в один голос спитали Тiма, чи не хоче той вiдсвяткувати свiй виграш, випивши з ними лимонаду.

Тiм, трохи сторопiлий вiд такої приязностi й вiд багатства, що так несподiвано звалилось на нього саме в цю недiлю, кивнув головою, схлипнув iще раз i сказав:

- Тiльки отам позаду, в садочку.

Бо там вiн часто пив лимонад зi своїм татом.

Троє чоловiкiв сказали: "Добре, малий, ходiмо в садочок!"

У садочку вони посiдали за стiл пiд великим, старезним каштаном. Незнайомець, що йому Тiм завдячував свiй виграш, бiльше не показувався. I Тiм скоро забув про нього, бо троє чоловiкiв за столом, що замовили собi пива, а Тiмовi лимонаду, розважали щасливчика-новобагатька дивовижними штуками. Рудий довгань поставив собi на нiс повний кухоль пива й балансував ним, не розливши й краплини; чоловiк у пом'ятому костюмi й з пом'ятим обличчям видобув iз кишенi колоду карт i щоразу безпомилково витягав iз неї кожну карту, що її навмання називав Тiм. А лисий панок робив фокуси з Тiмовими грiшми. Вiн загорнув їх усi в хусточку, туго скрутив її, тодi розгорнув - i грошей там уже не було.

Лисий захихотiв i сказав Тiмовi:

- Ану, сягни-но в свою лiву кишеню!

Тiм застромив туди руку й здивувався: всi грошi справдi лежали там.

Недiля таки була дивовижна. Ще о другiй годинi Тiм блукав мiстом безмiрно нещасливий, а тепер, о п'ятiй, вiн смiявся так щиро, так весело, як не смiявся вже давно-давно. Вiн аж похлинувся кiлька разiв зо смiху. Троє його нових приятелiв подобались йому надзвичайно. Вiн дуже пишався тим, що знайшов собi трьох дорослих знайомих, та ще людей такого рiдкiсного фаху. Бо пом'ятий чоловiк був друкар i друкував грошi, рудий - майстер-гаманник, а лисий назвався якимсь букмекером. Тiм не знав, що воно й таке.

Коли пiдiйшов офiцiант i Тiм гордо простяг йому грошi за всiх, троє чоловiкiв усмiхаючись, але рiшуче вiдхилили його руку. За всiх заплатив лисий панок, i за Тiмiв лимонад теж. Отже, коли Тiм попрощався зi своїми новими приятелями, виграш його лежав у кишенi ще цiлiсiнький.

А на трамвайнiй зупинцi перед Тiмом раптом знову де не взявся картатий чоловiк. Вiн сказав Тiмовi навпростець:

- Тiме, Тiме, який же ти недотепа? I знов у тебе нема нi шеляга!

- Помиляєтесь, добродiю! - засмiявся Тiм, - Ось де мiй виграш! Вiн вийняв iз кишенi паку грошей, показав незнайомцевi й, повагавшись трохи, додав: - Це все ваше...

- Тi грошi, що ото в тебе в руцi, не вартi й дiрки з бублика, презирливо мовив незнайомець.

- Але ж я їх у касi одержав! - вигукнув Тiм. - Не вiрите?

- У касi, хлопче, ти одержав добрi грошi. Але отi троє в садку, я певен, пiдмiнили їх тобi на фальшивi. Я тих людцiв знаю. Шкода, що я запiзно побачив тебе в їхньому товариствi, Тiме. Перше нiж я встиг утрутитись, вони повшивалися. То шахраї.

- Не може бути, пане! Один iз них майстер-гаманник...

- Авжеж, майстер тягати гаманцi з чужих кишень. Кишеньковий злодiй.

- Злодiй? - спантеличено перепитав Тiм, - А той другий, що грошi друкує?

- Фальшивi грошi вiн друкує!..

- А третiй? Той, як його... букмек?..

- Букмекер - це той, хто влаштовує заклади на перегонах. Але твiй букмекер намовляє людей на незаконнi, недозволенi заклади.

Тiм нiяк не хотiв у те повiрити, i врештi картатий пан вийняв зi свого гаманця банкноту й порiвняв й з однiєю Тiмовою. I справдi, на Тiмових грошах, коли дивитися проти свiтла, не видно було водяних знакiв.

- Тепер ти бачиш, що я правду кажу, Тiме?

Хлопець пригнiчено кивнув головою. Тодi несподiвано шпурнув свої грошi додолу й заходився люто топтати їх йогами. Якийсь поважний дiдусь, що саме проходив повз них, здивовано витрiщив очi на Тiма, на грошi, на картатого пана й раптом кинувся навтьоки, мовби за ним сам чорт гнався. Картатий якусь хвилину мовчав. Потiм вийняв iз кишенi п'ять марок, дав їх сторопiлому хлопцевi й сказав, щоб той другої недiлi, коли хоче, знову прийшов на iподром. А тодi швидко зник Тiмовi з очей.

"А чому ж вiн сам не грає?" - подумав був Тiм, та враз i забув про ту думку. Сховав п'ять марок у кишеню й пiшки подався додому. А фальшивi грошi так i зостались на тротуарi.

На превелике диво, мачуха не набила його, хоч вiн вернувся дуже пiзно, та ще й утiк iз батькового похорону. Вона просто не дала йому вечеряти й тiльки буркнула, щоб лягав спати. А Ервiновi дозволено було ще посидiти з поминальниками, що дивилися на Тiма мовчки i якось чудно.

За тiєю химерною недiлею потягся довгий, сумний тиждень. Мачуха лупцювала Тiма, як звичайно, а вчитель картав його ще частiше, нiж звичайно, бо Тiм був украй неуважний на уроках. Хлопець весь час думав, iти йому в недiлю на iподром чи не йти. П'ять марок, щоб не вiдняв Ервiн, Тiм сховав у шпарцi мiж двома цеглинами в стiнi сусiднього будинку. I щоразу, проходячи повз те мiсце, мимоволi смiявся. Його тiшила думка, що йому, можливо, ще раз пощастить виграти на перегонах.

Третiй аркуш

ВИГРАШ I ВТРАТА

Коли настала довгождана недiля, Тiм уже з самого ранку знав, що по обiдi таки побiжить на iподром. Тiльки-но годинник у свiтлицi вибив третю годину, хлопець викрався надвiр, виколупав iз шпарки свої п'ять марок i як шалений помчав до iподрому.

Бiля брами Тiм налетiв на якогось чоловiка. То був не хто iнший, як картатий незнайомець.

- Гопля! - вигукнув картатий. - Що, дочекатися не можеш?

- Вибачте! - насилу вимовив захеканий Тiм.

- Нiчого, нiчого! Я чекав на тебе. Ось тобi квиток. П'ять марок iще цiлi?

Тiм кивнув головою й видобув монету з кишенi.

- Добре, добре! Йди до каси, плати й одержуй купон. Якщо виграєш, пiдожди мене тут бiля брами. Я хочу про щось iз тобою поговорити.

- Гаразд, пане!

Отож Тiм поставив п'ять марок на того коня, що його вписав у квиток картатий незнайомець, i коли скiнчилися перегони, виграв купу грошей, як i минулої недiлi. Але цього разу вiдiйшов вiд каси швиденько, не показуючи нiкому свого виграшу. Запхав грошi у внутрiшню кишеню курточки, силкуючись якомога удавати байдужого, й вибрався з iподрому крiзь дiрку в парканi. З картатим паном йому не хотiлося зустрiчатись. Цей чоловiк став йому якийсь страшнуватий. А крiм того, вiн же подарував Тiмовi й п'ять марок i квиток!

За iподромом прослалася зелена лука, а по нiй росли поодинокi дуби. Тiм лiг на траву за грубезним дубом i замрiявся про те, що ж вiн зробить iз своїм багатством. Вiн хотiв на тi грошi привернути до себе всiх, усiх - i мачуху, й зведеного брата, й учителя, й своїх однокласникiв. А батьковi Тiм надумав поставити мармуровий надгробок. I хай на ньому буде написано золотими лiтерами: "Вiд твого сина Тiма, що нiколи тебе не забуде".

А як зостануться ще грошi, Тiм купить собi самокат - такий, як у пекаревого сина, на гумових шинах, iз сиреною. Хлопець отак собi снив iз розплющеними очима, аж поки стомився вiд тих мрiй i заснув насправдi. Про картатого пана вiн уже й не згадував. Та коли б Тiм побачив його в ту хвилину, то напевне дуже здивувався б, бо химерний незнайомець саме розмовляв iз тими трьома чоловiками, що минулої недiлi запросили хлопця вiдсвяткувати виграш i обiкрали його. Та, на своє щастя - чи то пак на нещастя, - Тiм того не бачив. Вiн спав.

Розбудив його чийсь рiзкий голос. То був якраз голос картатого пана. Вiн стояв у ногах у Тiма, дивився на хлопця й питав не дуже приязно:

- Ну, виспався?

Тiм кивнув головою, ще трохи очманiлий пiсля сну, пiдвiвся, сiв на травi й про всяк випадок лапнув зверху за кишеню. Вона видалась йому дивно порожньою. Хлопець квапливо застромив туди руку й ураз пробуркався зовсiм: кишеня справдi була порожня. Грошi зникли.

Картатий пан зловтiшне вишкiрив зуби.

- Г... г... грошi у вас? - затинаючись, спитав Тiм.

- Ех ти, сонько! Грошi в одного з тих трьох шахраїв, що ти з ними пив-гуляв тiєї недiлi! Вiн таки пiдстерiг тебе. А моя доля, мабуть, уже така, що я приходжу запiзно. Вгледiвши мене, вiн чкурнув навтьоки. От тому я тебе й помiтив.

- А куди вiн побiг? Треба покликати полiцiю!

- Я не люблю синiх мундирiв, - вiдказав картатий. - Вони менi надто вульгарнi. Та й однаково злодiй уже хтозна-де, його не спiймаєш. Та встань, нарештi, хлопче! I гайда додому. А другої недiлi приходь знову!

- Та нi, мабуть, я бiльше не прийду, - вiдповiв Тiм. - Не може людинi стiльки щастити. Менi це ще тато казав.

- Таж кажуть, нiби щастя й нещастя завжди буває тричi вряд, А ти, напевне, хотiв собi щось купити, правда?

Тiм кивнув головою.

- От i купиш, якщо прийдеш у недiлю сюди та облагодимо з тобою одну комерцiйну справу! - Незнайомець глянув на годинника й раптом заквапився: - Ну, бувай, до недiлi, - й побiг.

А Тiм поплентався додому, i в головi йому мiшалося. А вдома його чекала прочуханка та Ервiнова зловтiха.

I знову потягся довгий-довгий тиждень. Але весь цей тиждень Тiм був на диво бадьорий. Хоч картатий незнайомець i здався йому трошечки страшнуватий, але хлопець уже твердо вирiшив погодитись на ту комерцiйну справу. Адже комерцiйна справа, мiркував собi хлопець, це щось порядне, законне. Не те, що виграти цiлу купу грошей за п'ятимаркову монету, та ще й знайдену. Нi, в комерцiйнiй справi кожен щось вiддає й щось одержує навзамiн.

Може, це й дивно, що хлопчик-п'ятикласник мiркував так серйозно. Але в убогих вузьких завулках, де людям, щоб прожити, доводиться бути ощадливими, вони змалку привчаються серйозно дивитись на грошi та на комерцiйнi справи.

Думка про наступну недiлю цiлий тиждень допомагала Тiмовi терпiти всi прикрощi. Часом вiн мiркував собi: а може, то батько попросив картатого пана наглядати за Тiмом, коли з ним самим щось скоїться? Але за хвилину Тiмовi вже думалося, що батько, певне, обрав би для того якусь приємнiшу, ласкавiшу людину.

Та однаково Тiм ладен був погодитись на ту комерцiйну справу, i думка про неї тiшила його. Вiн раптом нiби знову навчився смiятись так, як колись. I той смiх подобався всiм людям. У Тiма враз стало так багато друзiв, як не було ще нiколи.

Дивна рiч: цей хлопець, що не мiг здобути собi друзiв нiякими зусиллями, нiякою послужливiстю, запобiгливiстю, лестощами, - цей самий хлопець майже кожного схиляв до дружби самим своїм смiхом. Чи, принаймнi, подобався всiм. Йому тепер вибачали навiть такi пустощi, за якi ранiш карали. Раз якось Тiм посеред уроку раптом згадав, як спрожогу налетiв на картатого пана бiля iподромної брами, i вiд того спогаду зненацька засмiявся, як дзвiночок. Пiсля свого кумедного "iк!" вiн зразу ж похопився, що сидить на уроцi, й "лякано затулив рота рукою. Але вчителевi й на думку не спало сваритись на нього. Тiмiв смiх був такий несподiваний та веселий, що за Тiмом мимоволi зареготав увесь клас. I навiть учитель. Вiн тiльки пiдняв угору палець i сказав:

- Я знаю, Тiме, що залпи смiху - це краще, нiж залпи з гармат, але ще краще на уроках не давати нiяких залпiв!

На перервах хлопцi один поперед одного пхалися гратись iз Тiмом; навiть мачуха й Ервiн тепер iнодi заражались Тiмовим смiхом.

Щось незбагненне зробив iз Тiмом картатий незнайомець, але Тiма та нова незбагненнiсть не бентежила, бо вiн її i не вiдчував.

Хоч життя в завулку багато чого навчило Тiма, все ж вiн був iще дитина, простосерда й довiрлива дитина. Тiм не помiчав, що смiх його подобається людям i що вiд того дня, як помер батько, вiн ховав той смiх, мов скнара своє золото. Вiн думав собi по-дитячому, нiби пригоди на iподромi зробили його розумнiшим i тому вiн тепер умiє краще ладнати з усiма людьми. Та, на жаль, такi думки тiльки зашкодили Тiмовi. Коли б вiн був уже тодi знав, який коштовний скарб його смiх, то багато чого лихого не зазнав би в життi. Але ж вiн був iще дитина...

Одного разу, вертаючись додому зi школи, Тiм зустрiв картатого незнайомця на вулицi. Хлопець якраз спостерiгав джмеля, що пробував сiсти на вухо сонному котовi. Було то дуже кумедне видовище, i Тiм знову весело засмiявся. Та коли вiн упiзнав незнайомця з iподрому, всю веселiсть iз нього мов вiтром звiяло. Тiм чемненько вклонився й сказав: "Добридень".

Та незнайомець удав, нiби й не бачить хлопця. Тiльки буркнув, минаючи його: "У мiстi ми незнайомi", - i пiшов далi, навiть голови не повернувши.

"Це, мабуть, так i треба в комерцiйних справах", - подумав Тiм i в ту ж мить знову засмiявся, бо джмiль був сiв котовi на вухо, а кiт тiпнув ним i злякано пiдскочив. Товстун-джмiль, сердито гудучи, полетiв геть, а Тiм, висвистуючи, почимчикував додому.

Четвертий аркуш

ПРОДАНИЙ СМIХ

Настала довго сподiвана недiля. Тiм хотiв утекти на iподром ранiше, нiж звичайно. Але, на його бiду, о пiв на третю мачушин погляд випадково впав на календар, i вона раптом згадала, що сьогоднi роковини її весiлля: цього числа й мiсяця вона одружилася з Тiмовим татом. Мачуха пустила кiлька сльозин (плакати їй було як з гори котитись), i враз стало треба зробити тисячу рiзних справ: вiднести квiти на могилку, купити печива, намолоти кави, запросити сусiдку, випрасувати нову сукню, перевдягтися; Тiмовi наказано було почистити всi черевики, а Ервiновi - пiти купити квiти.

Тiм раднiший був би збiгати по квiти та вiднести їх на кладовище: якби поспiшити, то можна б iще й на перегони встигнути вчасно. Але схвильованiй мачусi (а їй хвилюватись було як мед їсти) перечити не випадало, бо вона розхвильовувалась iще дужче й нарештi падала, ридаючи, в крiсло, а тодi вже хоч-не-хоч доводилось її слухатись. Отож Тiм i не пробував вiдмагатись, а слухняно пiшов до пекаря по тiстечка. ("У заднi дверi! Тричi постукай! Скажи, що дуже треба!")

Тiма нiтрохи не спантеличило сердите пекаришине обличчя. ("Не зважай, що вона бурчатиме! I не вертайся без тiстечок! Не вiдступайся, поки стара вiдьма не дасть, що треба!") Вiн до слова переказав пекарисi мачушине замовлення ("Шiсть марципанiв! Та гарних! Свiженьких! Так i скажи!") Та, на жаль, вiд пекарихи почув таку вiдповiдь, до якої мачуха його не пiдготувала. Бо панi Бебер - так звали пекариху - сказала:

- Поки старого боргу не заплатите, не дам нiчого! Так i скажи вдома! Коли купила немає, то нiчого й купувати марципани! Так i скажи! На двадцять шiсть марок печива! Цiкава я знати, хто його у вас жере стiльки! Директорова жiнка з гiдростанцiї й то стiльки не купує! А в директора люблять ласо їсти, ого-го, хлопче!

Тiм хвилинку стояв нiмий iз подиву. Йому, звiсно, вряди-годи перепадав удома кренделик чи пiвтiстечка. Але на двадцять шiсть марок печива... Це ж цiлi гори! Невже мачуха потай вiд нього й Ервiна напихається солодким печивом, як покличе сусiдку на каву? Тiм знав, що вона часто сидить пащекує з сусiдкою на кухнi, поки вони з Ервiном у школi. Чи, може, то Ервiн стiльки набравсь у пекарихи?

- То мiй брат набрав стiльки? - спитав хлопець.

- I вiн теж, - буркнула панi Бебер. - Та найбiльше брала твоя мати, чи то пак мачуха, собi на снiданочок. А ти, мабуть, i не знав про те нiчого, еге?

- Та знав, знав, - похопився Тiм. -Чого там не знав!

Однак насправдi нiчого вiн не знав. Вiн навiть не обурився й не розсердився, йому тiльки сумно стало, що мачуха ласувала потай вiд нього, та ще й у борги залiзла.

- Ось як, - додала панi Бебер. - Нiчого я тобi не дам. Iди додому й перекажи те, що я сказала. Чуєш?

Але Тiм не зрушив з мiсця. ("Не зважай, що вона бурчатиме! I не вертайсь без тiстечок! Не вiдступайся, поки стара вiдьма не дасть, що треба!") Вiн сказав:

- Адже ж сьогоднi роковини татового з мамою весiлля. Чи то пак iз мачухою. Та й... -Тiмовi раптово пригадався iподром, перегони, загадкова комерцiйна справа з картатим паном, i вiн квапливо додав:

- Та й однаково ввечерi я вам, панi Бебер, принесу грошi. Й за тi марципани, що вiзьму зараз, теж заплачу. Ось побачите!

- Ти принесеш грошi?

Панi Бебер завагалась була, але щось у хлопцевому голосi неначе впевнило її, що вiн таки справдi принесе грошi, хоч, може, й не всi зразу.