Крик!
Ох, до танцю бубон нам би,
Прудко вбігла на тічок,
В гарячкові ритми самби
Влити тіло, вгнати крок.
Втоптуй, хлопче-стокогонче,
Тупом п'ят червоний пил!
З пліч злітає риже пончо,
Наче кондор, змахом крил.
Та й пішли... Лунати пішли барабани
Над селищами, над віддалинами.
Вогнем запашіли майдани,
Пахіллям і смолами паленими.
Зімкнутись усім нам гуртом би,
Щоб іскрами злинули високо ми,
Щоб танець могутній кіломбо
Став гнівом, став здвигом - не вискоками,
Щоб грізно крізь темні століття
Вогненні сигнали виблискували.
Пильнуй же! Ломаччя і віття
До ватри, до жару, до приску вали!
Танцюй же кіломбо, хлопче!
Підплескуй кіломбо, дівча!
Хай землю ваш запал завзятіше топче.
Гуртом! Гуртом! Плече до плеча!
Танцюй, гарцюй, тупцюй, вертись
Вільніш, сміліш, крутіш!
Ще далі в даль, ще вище в вись
Аж до самих узвиш, -
З галяв, з майданів, з тирл, з узлісь
Скликаєш і кричиш...
І враз урвавсь крутіж.
І враз врубавсь рубіж.
І враз удар на злам, на зруб.
Рішуче вшестя труб.
Хода металу. Мідна путь.
Не шал безвольних орд.
І от в похід, і от в політ
Зове акорд, гряде акорд,
Підвівшись на весь зріст, -
І чую я, і чує світ
Гарчання хмар, циклону свист.
Наллялись труби вщерть. Зіп'явся звук в зеніт.
Гойднувсь з акордів звитий міст,
Скричав крізь бурю тромбоніст,
Шугнув останній шквал у зал,
Нестерпних круч сягнув фінал.
Обрушився, розсипався обвал,
Кінчилось щось дальнє, близьке й дороге
Останнім зітханням прощального вітру...
Врочисто і тихо закрив диригент
Том партитури на чорних долонях пюпітру.
ІV. ГОЛОС ЕДІТ ПІАФ
Себе віддала своїй пісні. Вся віддалась. До кінця.
Перелюбились любові. Переболіли болі. Перехрипіли крики.
Склепивши, як в шалі оргазму, тяжкі від безсоння повіки
І чорними змивши сльозами липкий макіяж з лиця,
Любов'ю, піснями і смутком лишилась віднині й навіки
Віднині й лишилась красою, хай вбогою, хай жалюгідною,
Хай грішницею, на страждання кинутою горілиць,
З одвертістю майже безумною, безжальною і безстидною
Співаючи про кохання рзпачливих жартівниць.
Хто вона? Сірий горобчик, який під дахами Парижа
Про знайдені крихти любові, про хліба окрушки цвірінькає?
Я бачу її над юрбою - розп'ята, шалена, рижа,
Я бачу її монтаньяркою, французькою гнівною жінкою.
Я знаю: вона не стріляла у груди з залізним хрестом,
Тюремник Петена не краяв лице її влучним хлистом,
Вона не кривавила пальців, іржавий тягаючи злом,
Щоб ставити барикади на Сені за кожним мостом.
Я знаю, що до гільйотини, зятята й свята, як Франс Блок,
Вона не ішла, оголивши тоненькі шиї куток,
І радіопередатників не клала в солдатський мішок,
Але від своєї Франції не відступила й на крок.
І то Данієль ради неї конала в тифозній жарі,
Для неї про молодість світу писав перед смертю Пері,
Її своїм тілом прикрили розстріляні пролетарі,
І вкупі із нею вдивлялись Нотр-Даму химери старі
У місто, коли там ступали уздовж Єлисейських Полів
Не тіні мерців-гренадерів, а рештки півмерлих полків,
Які без надії, без зброї, без друзів, без слави, без слів,
Повіривши маршалам лживим, вертались до журних домів, -
Тоді і на глум, і на виклик за ними летів її спів.
Його ми вчуваємо й зараз, і будемо чути навік,
Це тужне жіноче ридання, визивний, озлоблений крик
Одної з покинутих женщин, дітей, стариків і калік
У літо падіння Парижа, в страшний сороковий рік,
Бо женщиною народу, дитиною злиднів Бельвілля,
Народженою в жовтім колі вуличного ліхтаря,
Була вона і на вершинах свойого могуття й безсилля,
Зоря почорнілого міста, а може й досвітня зоря.
Ніколи її я не бачив, але я собі навіюю
Цей образ, - худеньку жінку з устами як рваною раною.
Без пісні їй ким же бути? Розтоптаною повією?
Без Франції ким же їй бути? Німою жебрачкою п'яною?
Крізь семеро демонських кругів лихого паризького пекла
Вона перейшла й підвелася, базарних фіглярів дочка,
Розрадниця людського горя, сама від зрадливості стекла,
Лунка і тремтлива, як флейта; як бильце гвоздики, гнучка.