Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди

Артеміс тицьнув у корабель пальцем.

— Ти не справжній! — вигукнув він, хоча сам себе не почув.

Корабель опустився вже досить низько, і Артеміс зміг прочитати напис на носовому конусі, зроблений різними шрифтами і піктограмами:

— «Я прийшов з миром»,— пробурмотів він і по­думав: «Чотири слова. Смерть».

Холлі теж намагалася усвідомити реальність: кар­тини трагедії і руйнування миготіли перед очима, ніби вогні потяга, що стрімко проноситься поряд, та все ж одна думка уперто пробивалася крізь хаос: «Я не дотягнуся до нього з даху. Артеміс загине, а я нічим не зможу зарадити, лише спостерігатиму...» І навздогін цій думці лунав істеричний крик: «Бат­лер мене уб’є!»

ГЛАВА 2: НЕФРИТОВА ПРИНЦЕСА І СКАЖЕНИЙ ВЕДМІДЬ

Канкун, Мексика, днем раніше

ЧОЛОВІК, що сидів за кермом узя­того напрокат «Фіата-500», голосно ви­лаявся, натиснувши широкою ступнею на ліліпутські педалі газу і гальма одно­часно, і крихітний автомобіль уже вкотре заглух.

«Цією крихіткою простіше буде кермувати, сидя­чи на задньому сидінні. Тоді, принаймні, не дове­деться впиратися коліньми у підборіддя»,— подумав водій. З цією думкою він різко звернув на узбіччя поряд із мальовничою лагуною Канкуна. У відбито­му світлі мільйонів мерехтливих балконних ліхтарів розкішних апартаментів він учинив над «фіатом» акт вандалізму, який, поза всяким сумнівом, вийде

йому у вартість застави і, можливо, перемістить його прізвище на перше місце в чорному списку компанії «Герц».

— Так значно ліпше,— буркнув чолов’яга, вики­даючи водійське сидіння на узбіччя.

«Ці типи з “Герц” самі винні,— подумав він, аргу­ментуючи свої дії. — Ось як буває, коли намагаєшся вручити іграшкову машинку людині моїх габаритів. З тим самим успіхом можна спробувати зарядити кишеньковий дерринджер патронами п’ятдесятого калібру».

Він утиснувся в автомобіль і, кермуючи із задньо­го сидіння, влився в потік машин, який, незважаючи на пізній час, нагадував довгу вервечку вагонів на за­лізничній платформі.

«Я спішу до тебе, Джульєтто,— подумав він, стис­нувши кермо так, ніби в ньому таїлася загроза жит­тю його молодшої сестри. — Я вже близько».

Водієм так безтурботно модифікованого «фіата» був, звичайно, Батлер — охоронець Артеміса Фаула, хоча не завжди його знали під цим ім’ям. Щоб захис­тити родину від неприємностей, Батлер свого часу, коли був найманцем, так званим «солдатом удачі», використовував багато прибраних, вигаданих імен. Банда піратів Сомалі знала його як Джентльмена Джорджа, служив він і в Саудівській Аравії — під ім’ям Капітана Стіла (Артеміс потім звинуватив його у схильності до вульгарної мелодрами), а ті два роки, які він прожив серед перуанського племені іско-нахуа, індіанці називали таємничого велетня, що за­хищав їхнє селище від посягань лісозаготівельної компанії, El Fantasma de la Selva: Привидом Джун­глів. Звісно, відтоді, коли він став охоронцем Арте­міса Фаула, у нього вже не було часу на подібний підробіток.

Артеміс сам наполіг на тому, щоб Батлер вирушив до Мексики, хоча те наполягання було зайвим — щойно Батлер прочитав повідомлення на екрані смартфону свого хазяїна, він одразу вирішив їхати. Телефонний сигнал пролунав, коли вони разом тре­нувалися в змішаній техніці бойових мистецтв. Поліфонічна версія «Miserere» Енніо Морріконе сигна­лізувала про повідомлення.

— Жодних телефонів у додзьо, Артемісе,— про­бурчав Батлер. — Ти ж знаєш правила.

Артеміс завдав ще одного удару по щитку, пря­мою лівою. Удар був не надто сильним і ще менш — точним, але хоча би влучив у щиток, що вже було до­сягненням. До недавнього часу випади Артеміса були такі неточні, що в разі справжнього бою випад­ковий перехожий наражався на більшу небезпеку, ніж супротивник.

— Я знаю всі правила, Батлере,— сказав Артеміс, ледь відсапавшись. — Телефон було вимкнено, це точно, я сам перевіряв п’ять разів.

Батлер зняв щиток, який теоретично оберігав руку того, хто його надягав, від ударів, а насправді захищав кісточки Артемісових пальців від величез­ної, твердої, мов лопата, долоні Батлера.

— Як може вирублений телефон дзвонити?

Артеміс стягнув рукавичку, затиснув її між колін.

— Він настроєний на надзвичайне під’єднання. З мого боку безвідповідальним буде не перевірити, чому він дзвонить.

— Якось дивно ви говорите,— зауважив Батлер. — Ходульно так... Ніби слова підраховуєте.

— Яка безглузда думка... правду кажучи,— по­червонів Артеміс. — Просто ретельно добираю всі слова.

Він поспішив до телефону, який сам розробив під спеціальну операційну платформу на основі сплаву людських та чарівних технологій.

— Це повідомлення отримано від Джульєтти,— сказав він, поглянувши на семисантиметровий сен­сорний екран.

Де й поділося Батлерове роздратування:

— Джульєтта передала термінове повідомлення? Що в ньому?

Артеміс мовчки простягнув йому телефон, який, здавалося, потонув у величезній долоні охоронця.

Повідомлення було стислим і терміновим. Усього п’ять слів.

«Домовику, я в біді. Приходь сам».

Пальці Батлера так міцно стиснули телефон, що він затріщав. Імена охоронців, удостоєних «Синього діаманта», зберігалися в суворій таємниці, тож сам факт, що Джульєтта скористалася ним, уже свідчив про те, що їй загрожує вельми серйозна небезпека.

— Я, звісно, поїду з тобою,— швидко мовив Арте­міс. — Мій телефон, як ти знаєш, здатний відстежити виклик з точністю до одного квадратного сантиме­тра; не мине й дня, як ми дістанемося до будь-якої точки світу.

На обличчі Батлера не можна було побачити тієї відчайдушної внутрішньої боротьби між старшим братом і неупередженим професіоналом. Нарешті переміг професіонал.

— Ні, Артемісе, я не можу наражати вас на небез­пеку.

— Але...

— Ні, я поїду сам, а ви повернетеся до школи. Якщо Джульєтта ускочила в біду, мені доведеться ді­яти швидко, а турбота про вас тільки подвоїть мою відповідальність. Джульєтта добре знає, яке значен­ня я надаю роботі. Вона не просила б мене приїхати, якби небезпека не була по-справжньому серйозною.

Артеміс відкашлявся.

— Можливо, небезпека все ж перебільшена. Ду­маю, Джульєтта зараз радше у скрутному становищі, ніж у біді. Проте ти обов’язково мусиш вирушити до неї негайно, як тільки...

Він узяв телефон з руки Батлера і постукав по екрану.

— Канкун, Мексика — твій пункт призначення.

Батлер кивнув: так, Артеміс мав рацію. Під цей час Джульєтта саме гастролювала з мексиканською трупою з театралізованої боротьби, заробляючи собі репутацію в ролі Нефритової Принцеси, і мріяла як­найшвидше почути чарівний дзвінок із групи Все­світньої федерації реслінгу.

— Канкун,— повторив він. — Не доводилося. Там не потрібні люди моєї професії. Надто спокійно і безпечно.

— Літак, звісно, у твоєму повному розпоряджен­ні,— сказав Артеміс і спохмурнів, невдоволений мовленою фразою. — Сподіваюся, вся ця історія ви­явиться не вартою... дірки з бублика.

Батлер уважно подивився на молодого хазяїна. З хлопцем вочевидь було щось негаразд, безсумнів­но, проте в цю хвилину ту частину мозку охоронця, що відповідала за турботу про інших, цілком зайня­ла Джульєтта.

— Не буде ніяких бубликів,— сказав він тихо і ледь різкіше додав: — Не знаю, хто там став причи­ною такого повідомлення, але він про це пошко­дує. — І, щоб закріпити останні слова, він дозволив собі на мить перетворитися на старшого брата і так стусонув тренувального манекена, що дерев’яна го­лова в того відпала і дзиґою закрутилася на маті.

Артеміс підняв голову манекена і постукав по її маківці разів шість.

— Гадаю, вони вже почали шкодувати,— мовив він. Його голос нагадував шерех сухого листя.

І ось Батлер важко й повільно, через величезну кількість машин у північний час, рухався Канкуном, підпираючи головою й плечима дах «фіата». Він не подбав про те, щоб замовити машину заздалегідь, і те­пер був змушений задовольнятися тим, що знайшло­ся в запасі у пані з компанії «Герц». «Фіат-500». Як­найкращий варіант, коли б ним скористався одинокий тінейджер, що вирушає на курорт, але для майже сто-кілограмової туші не надто підхожий транспорт.

«Беззбройної стокілограмової туші»,— виправив сам себе Батлер. Зазвичай йому вдавалося прихопи­ти із собою зброю на вечірку, яку він збирався зі­рвати, але в даному разі громадський транспорт ви­явився прудкішим за особистий літак Фаула, тож Батлерові довелося залишити вдома весь арсенал, і навіть улюблений «зігзауер», через що він мало не розплакався. В Атланті у нього була запланована пе­ресадка, а морські піхотинці, що чергують на огляді, навряд чи повелися б люб’язно з людиною, яка на­магається потай ввезти на територію США зброю. Особливо якщо ця людина, судячи з її вигляду, здат­на самостійно прорвати оборону Білого дому лише з кількома обоймами боєприпасів.

Залишивши Артеміса вдома, Батлер почувався трохи неприкаяним. Уже понад п’ятнадцять років цей хлопчик та пов'язані з ним справи заповнювали майже весь його час. Опинившись практично сам у бізнес-класі трансатлантичного лайнера з перспек­тивою кількагодинного вимушеного неробства, Бат­лер знічев’я почав розмірковувати над поведінкою Артеміса, щоб якось відволіктися від тривожних ду­мок про сестру.

Останнім часом його підопічний дуже змінився. Після того як він повернувся з минулорічної експе­диції до Марокко, присвяченої порятунку зника­ючого виду тварин, з ним щось відбувалося: Артеміс здавався більш замкнутим, ніж зазвичай (а звичайно він був приблизно таким само відкритим, як сейф швейцарського банку вночі). Крім того, Батлер по­мітив, що Артеміс надто велику увагу приділяє роз­ташуванню предметів. Охоронець і сам завжди три­мався напоготові, оскільки звик у будь-якому предметові, що був у приміщенні, вбачати джерело потенційної зброї або осколків. Але дуже часто Ар­теміс входив до кімнати, яку вже перевірив охоро­нець, і починав повертати предмети на їхні колишні місця. І говорити він став якось інакше... Раніше Артеміс висловлювався майже поетичними фраза­ми, та останнім часом усе більше уваги приділяв не тому, що говорить, а кількості слів у мовленому ре­ченні.

Коли «боїнг» почав заходити на посадку в Атлан­ті, Батлер вирішив: одразу, як повернеться до особ­няка Фаулів, він вирушить до Артеміса-старшого і про все відверто йому розповість. Звичайно, обо­в’язки охоронця полягають у тому, щоб захищати Артеміса, але їх важко виконувати, коли небезпеку таїть у собі сам хлопчик.

«Я захищав Артеміса від тролів, гоблінів, демонів, гномських кишкових газів та навіть від людей, але не можу гарантувати, що моя підготовка дозволить за­хистити хлопця від його власного розуму. Тому я як­найшвидше мушу знайти Джульєтту і доправити її додому».

Скоро Батлерові набридло повзти головною ву­лицею Канкуна, і він вирішив, що простіше дістати­ся до потрібного місця пішки. Він різко звернув на стоянку таксі, вискочив з машини і, не звертаючи уваги на гнівні вигуки водіїв, дрібним підтюпцем пустився уздовж рядів п’ятизіркових готелів.

Знайти Джульєтту буде не надто важко — її об­личчя красувалося на десятках афіш у центрі міста.

ЛУЧАСЛАМ!

УСЬОГО ОДИН ТИЖДЕНЬ

У ВЕЛИКОМУ ТЕАТРІ!

Батлера зовсім не цікавило зображення сестри на афішах. Художник спотворив її миле личко, надав­ши їй більш агресивного вигляду, а стійка виглядала демонстративно показною: для афіші була ідеальною,

та на ділі вона зовсім не годилася, оскільки відкри­вала лівий бік для бічного удару по нирках.

«Джульєтта ніколи б не стала так перед супротив­ником».

Його сестра була найкращим природженим бій­цем з усіх, кого він знав. Крім того, гордість ніколи не дозволила б їй попросити про допомогу. Очевид­но, сама вона не сподівалася впоратися. Саме тому її повідомлення так стривожило Батлера.

Він легко, навіть не спітнівши, пробіг дві милі, ла­віруючи в натовпі гуляк, і нарешті опинився біля скляного фасаду Великого театру, прикрашеного ліпниною. Коло автоматичних дверей стояло з пів­десятка швейцарів у червоних лівреях. Вони лю­б’язно кивали і посміхалися публіці, що квапилася на головну виставу.

«Через задні двері,— вирішив охоронець. — І так усе життя».

Батлер обійшов будівлю. Міркував: як було б при­ємно хоча б один раз увійти куди-небудь із чільного входу, в парадні двері. Можливо, в іншому житті, коли він стане застарим для свого звичного ремесла.

«Цікаво, скільки мені тоді буде років? — замис­лився він. — Якщо подумати, то з усіма цими подо­рожами в часі та чарівними зціленнями я й сам не можу впевнено сказати, скільки мені зараз».

Підійшовши до чорного ходу, Батлер викинув геть із голови усі думки, крім тих, що стосувалися майбутньої справи. Знайти Джульєтту, визначити, в яку халепу вона втрапила, і вивести її з мінімаль­ними побічними втратами. До початку вистави за­пишалося десять хвилин, тож, якщо йому пощас­тить, він устигне знайти сестру, перш ніж до зали напхається надто багато народу.

Охорону задніх дверей забезпечувала тільки ка­мера спостереження. На щастя, це лише театр, а не конференц-зала курортного готелю, інакше біля чорного входу були б басейни, натовпи туристів, ор­кестр, що грає сальсу, та не менш як шестеро поліцейських у цивільному. А так Батлер просто помахав камері, рукою надійно прикривши таким чином об­личчя, і пройшов у будівлю непомічений.

За лаштунками він не зустрів ані найменшого опору. Проминув двох силачів у театральних костю­мах — ті мовчки мирно цмулили якесь електролі­тичне пійло, не звертаючи на Батлера жодної ува­ги — очевидно, прийняли його за одного зі своїх, адже вигляд у нього був великого, тупого громила.

Як і в більшості театрів, простір за сценою був за­повнений безліччю коридорів і вузьких проходів. Цілі милі їх не були позначені на кресленнях, які Бат­лер устиг завантажити до свого смартфону з інтерпедії Артеміса, де був сайт з якими хочеш будь-коли ви­кладеними в Мережу кресленнями, не рахуючи тих, які Артеміс сам викрав і опублікував. Після кількох неправильних поворотів навіть знамените Батлерове вміння орієнтуватися почало його підводити, тому в дужого охоронця виникло майже непереборне ба­жання просто проломити кілька стін, проклавши найкоротший шлях туди, куди йому не терпілося по­трапити, а саме — до гримерної артистів.

Коли Батлер нарешті дістався гримерної, він устиг помітити рестлерів, убраних у костюми з лайкри та шовку, що виходили на сцену. їхня процесія нагаду­вала хвіст китайського дракона. Коли останній артист покинув приміщення, бар’єр з м’яса та м’язів — двоє здоровенних витуряйлів — закрив вихід за лаштунки.

«З ними я впораюся,— подумав Батлер. — Це не­важко, але тоді в мене залишиться тільки кілька се­кунд, щоб знайти Джульєтту і витягти її звідси, а се­стра, наскільки я її знаю, заведе складну і геть безглузду розмову, перш ніж погодиться піти. Треба мислити як Артеміс, колишній Артеміс, і спокійно розіграти партію. Найменший промах, і, найпевніше, кінець буде нам обом».

Зовні донеслися захоплені вигуки натовпу, що ві­тав появу борців. Подвійні двері приглушували шум, та в гримерній його було чутно краще. Батлер зазир­нув досередини і розгледів на стіні монітор, де мож­на було побачити все, що відбувалося на рингу. Вель­ми зручно.

Гігант підійшов до екрана і спробував відшукати сестру. Ага, ось і вона, розминається в кутку рингу, більше працюючи на публіку, ніж для реальної підготовки. Якби Батлер міг цієї миті бачити своє за­звичай байдуже обличчя, то дуже здивувався б ніж­ній, майже мрійливій усмішці, що грала на його губах.

«Як же давно я тебе не бачив, сестричко...»

Судячи з усього, безпосередня небезпека Джу­льєтті не загрожувала. Вона насолоджувалася ува­гою глядачів, зводила догори руки, добиваючись ще гучніших оплесків, хитала головою, змушуючи не­фритовий обруч на її зачісці «кінський хвіст» виписувати в повітрі вісімки. Публіці вона вочевидь по­добалася. Деякі молодики розмахували над головами плакатами з її зображенням, а найбільш зухвалі на­віть намагалися обсипати її конфетті у вигляді сер­дечок. Батлер спохмурнів — доведеться простежити за цими юними джентльменами окремо.

Він трохи розслабився, хоча збоку це могли б по­мітити не більше п’яти людей у всьому світі. Батлер як і раніше був у стані повної бойової готовності, але тепер нарешті міг собі зізнатися в тому, що всю до­рогу страшенно боявся спізнитися.

«Джульєтта жива. І здорова. Разом ми дамо раду проблемі, хоч яка б вона була».

Потім він дійшов висновку, що обрав найзручні­ше місце для спостереження, тож вирішив там і за­лишатися. Він чудово бачив увесь ринг і міг у разі потреби опинитися поряд із сестрою буквально за кілька секунд.

Старомодний гонг сповістив про початок першо­го поєдинку. Джульєтта високо підстрибнула і сприт­но, мов кішка, приземлилася на верхній канат.

— Прин-це-са! Прин-це-са! — скандували глядачі.

«Улюбленка публіки,— подумав Батлер. — Саме так!»

Суперниця Джульєтти вочевидь грала роль го­ловної злочинниці в цій виставі. Здоровезна баберія зі знебарвленим волоссям, стриженим «під їжачок», і в червоному костюмі з лайки кольору крові.

Натовп зустрів її появу несхвальним свистом.

Як і в усіх борців-лучадорів, обличчя й ніс гігант­ської суперниці Джульєтти ховалося під маскою, зав’язаною на потилиці колючим дротом, який, як пі­дозрював Батлер, насправді був зроблений із пластику.

Поряд із такою велеткою Джульєтта здавалася лялькою: її суперниця мала очевидну перевагу. Личко дівчини під маскою дещо втратило самовпевненість, і вона пішла спитати поради у свій кут на рингу, але там стереотипний тренер у кепці, мов запрошений зі знімального майданчика «кіно про реслінг», тільки байдуже знизав плечима.

«А матч-то йде за сценарієм,— зрозумів Батлер. — Жодної небезпеки».

Він підсунув до монітора стілець, умостився на ньому зручніше і почав спостерігати за сестрою.

У першому раунді Батлера нічого не збентежило. Потім, у другому, Джульєтта підійшла надто близько

до суперниці, і та накинулася на неї неочікувано швидко як для такої здоров’ячки.

— О-о-ох! — видихнула більша частина натовпу.

— Зламай її пополам, Самсонетто! — заволали менш милосердні глядачі.

«Самсонетта,— подумав Батлер. — Підходяще ім’я».