Шепіт у пітьмі

На перехресті вони повернули в бік Легьонова, водій знав, куди їхати – Інститут Одичних Дослідів вже став легендою. Вони швидко промчали крізь місто, тоді автострадою до Легьонова, скинули швидкість тільки на лісовій дорозі неподалік Інституту. Колеса машини буксували, рили колії в болоті, водій лаявся під носом, намагаючись утримати автівку в русі – якби вони загрузли, її довелося б пхати, лазячи по коліна в розлізлій багнюці. Нарешті вони виїхали на твердий ґрунт, побачили величезні ворота і по боках дві вартові будки. Хтось подбав про охорону території…

Кроне не здивувався, побачивши мундири жандармерії, щоб проїхати через браму, йому довелося показати посвідчення “двієчника”. Вони запаркували машину на майданчику перед великим, багатоповерховим будинком і в супроводі солдатів пройшли до розташованої на першому поверсі чергової кімнати. Молодий поручик з‘єднався з Наркєвичем і отримавши дозвіл, повів Кроне на третій поверх, Маруні – на його невдоволення – довелося залишитися внизу.

Коли Йоган зайшов у кабінет Наркєвича, той стояв біля вікна, споглядаючи сіро-буре, затягнуте буремними хмарами небо.

-- Літо, чорт забирай! – пробурмотів. Легким кивком голови привітав “двієчника” і вказав на крісло біля стола. Під стінами була розташована якась апаратура, що викликала в уяві чи то лікарню, чи радіостанцію.

-- Що Вас сюди привело, полковнику? – обізвався він змученим тоном. – Сподіваюся, Ви не збираєтеся знов входити в роль моєї музи, -- додав тихіше.

-- Музи? – здивувався Кроне.

-- А, так, Ви не в курсі останніх подій… Ваші закиди, що ми не виготовляємо бойових апаратів, справили на Маршала таке враження що він наказав розпочати досліди в цьому напрямку.

-- І що? – зацікавився офіцер. – Нарешті в нас з‘явилися “дробарки”?

-- Не з‘явилися! – гаркнув Наркєвич. -- Я не злочинець. А принаймні не в таких масштабах… Ми саме тестуємо “Глушилку” і “Карусель”. Ці дотепні назви ми завдячуємо геніальності молодих дослідників, яких виділили мені на допомогу, -- пояснив іронічно. – Перша ускладнює радіозв‘язок, тільки Бог знає, за яким принципом, друга порушує координацію рухів, а потім викликає блювоту і конвульсії. Діапазон обох апаратів майже сто кілометрів. Ми працюємо над його збільшенням.

-- Порушення координації? – буркнув Кроне. – І що це дасть? У солдатів з рук попадають рушниці?

-- Літаки! – гаркнув, не вдаючись в подробиці, професор.

“Двієчник” тихо свиснув. Якщо ця апаратура могла вислати енергетичний промінь, чи як його назвати, на відстань сто кілометрів і подіяти на групу – а може й багато груп – ворожих літаків, порушити у пілотів координацію рухів і викликати конвульсії… Авіація як Німеччини, так і СССР в багато разів перевищувала скромні повітряні сили Польщі. Можливо “Карусель” зможе виправити цю ситуацію.

-- Я так розумію, -- зітхнув він. – Ви звинувачуєте мене в тому, що Вас змусили порушити Ваш… етичний кодекс? Бо без цього напевно не обійшлося?

Наркєвич якийсь час мовчав, нарешті похитав головою.

-- Ні, в жодному разі, -- сказав. – Вибачте, будь ласка, за мій тон, я смертельно втомлений. “Глушилка” і “Карусель” – зброя, як рушниця чи гармата. Я не бачу нічого поганого, в тому що ми скористаємось ними, якщо на нас нападуть.

-- Коли на нас нападуть, -- виправив холодно Кроне.

-- Хай так, -- науковець махнув рукою. – Насправді в мене немає претензій. Я боюся, як можна застосувати інший апарат. Цілковито придуманий мною, -- засміявся він безрадісно. – Це щось, що… -- він замовк, важко дихаючи. – Якщо його доведеться вжити.. – Наркєвич стиснув руку в кулак і гнівно гримнув по столу.

-- Так?

-- Не звертайте уваги, -- буркнув. – Зрештою, у Вас немає допуску до цієї інформації. Його може надати тільки Маршал. Чим можу Вам допомогти? – він рішуче змінив тему.

Кроне розповів про свою зустріч з “Марсіанкою”, пропустивши тільки частину зв‘язану з Катею.

-- Вона сказала “комунія”? – замислився Наркєвич. – Цікаво. Хоча з іншого боку, яке це має значення? Зараз, напередодні війни?

-- І сам не знаю, -- відповів щиро “двієчник”. – В принципі, Ви маєте рацію, зараз це другорядне питання, однак, мене весь час мучить думка, що ми упускаємо щось важливе. Але що може бути важливіше від війни? – закінчив він безпорадно.

Професор знов дивився у вікно, спостерігаючи, як вітер жене чорні хмари. Вони кружляли у понурому танку, час від часу відкриваючи червоне наче кров західне сонце.

-- Це не технічний термін, -- обізвався він нарешті. – Не думаю, що вона вжила слово “комунія”, описуючи якусь функцію одичних апаратів, бо не існує жодного процесу, який можна так назвати. Отже, нам залишається розглянути нормальне значення цього терміну. Латиною володієте?

-- Слабо.

-- Communio – означає з‘єднання.

-- З ким або чим?

Наркєвич безпорадно розвів руками.

-- І гадки не маю, -- признав. – Так само, як не розумію тієї згадки про полювання. Зрештою, ті “Марсіани”… Я оглянув багатьох з них, вони поводяться немов одержимі, ніби нічого дивного, ми вже віддавна знайомі з такими випадками, незалежно від того, чи розглядати це з релігійної, чи медичної точки зору, однак, не в такій кількості, ну, і ще оті їхні здібності… Хоча й раніше згадувалося про істеричок, які могли голими руками згинати залізні прути балюстради… Я вже й сам не знаю, що про це думати, -- зітхнув він.

-- Дякую Вам, лікарю, -- Кроне встав з місця. – Здається я дійсно починаю втрачати здоровий глузд, ми так можемо дискутувати цілу вічність.

-- Вважайте на себе, -- сказав Наркєвич на прощання.

-- Я пережив вже дві війни, -- вимушено посміхнувся “двієчник”. – Як кажуть: Бог любить трійцю…

***

Він знов бачив її в костюмі від Жана Пату, насолоджувався лінією струнких ніг, вдихав запах конвалії й мускусу… Руки з тонкими, чуттєвими пальцями артистки гладили його по щоці. Руки, що могли нести як пестощі, так і смерть. Однак, Кроне не відчував страху, вперше за багато років він був щасливим.

-- Невдовзі ми зустрінемося, -- прошептала Катя.

-- Я помру? – запитав він спокійно.

-- Ти боїшся смерті? – відповіла вона запитанням.

-- Ні, але я не знаю, що там… з другого боку. А я ніколи не був надто релігійним.

Вона фиркнула безтурботним, дівочим сміхом.

-- Я теж, коханий, я теж…

Потрібно було вияснити стільки справ, стільки питань, однак, немов керовані однією думкою, вони мовчали. Запитання могли почекати, важливіше, що вони разом, жоден з них не хотів порушити делікатну рівновагу, знищити мить, яка їх об‘єднала. Пізніше, значно пізніше, він попросив, щоб вона потримала його за руку, поклав голову їй на коліна і почав спати уві сні, відчуваючи легкий дотик долоні на волоссі й слухаючи, як Катя тихо співає пісню про солдата і жінку, яка на нього чекає. Ту саму пісню, що й колись.

Він прокинувся спокійним і у злагоді з собою, чого не траплялося вже багато років, недовірливо похитав головою, дивлячись в дзеркало на своє раптово помолоділе обличчя, очі, в яких сяяв ентузіазм.

-- Ти перетворюєшся у старого дурня, -- повідомив він чоловіка, який знаходився з другого боку скляної поверхні. – Це тільки сон. Звичайний сон, один з багатьох.

Кроне намилив щоки й докладними рухами бритви зголив бороду, думаючи – ще б пак! – про часи, коли його брила Катя.

-- Звичайний дурень, -- підсумував він, витираючи обличчя.

Насупив брови, почувши електричний дзвінок, наближалася лишень сьома ранку. Перш ніж він підійшов до дверей – по дорозі витягнувши пістолет з шухляди – чийсь нетерплячий кулак загупав ще кілька раз.

-- В чому справа?! – гаркнув.

На порозі стояв Маруня, за його спиною ще два жандарми.

-- Вибачте, пане полковнику, -- пробурмотів сержант, дивлячись на голий торс Кроне. – Вас терміново викликають в штаб. Почалося…

(Далі буде)

Adam Przechrzta

Szept w ciemności (Wilczy Legion – 7)

Переклад з польської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися, коли буде продовження.