Шепіт у пітьмі

Кроне промовчав.

-- А Юстина? – запитав.

-- Тупа баба. Після ліквідації “Раю” впала в депресію. Потім наркотики, випивка, секти, сатанізм зараз останній крик моди, ну і врешті-решт потрапила до Корнта.

-- Про К‘яру правда?

-- Тобто?

-- Що вона її вбила?

-- Правда, -- підтвердив Пренглер. – Корнт ще в Росії втратив над собою контроль. Щораз частіше вбивав задля розваги… Тому росіяни врешті-решт втратили терпіння. Вони могли терпіти агента, якому робота була в кайф, але не когось, хто раз на тиждень мусить вирватися в ліс, щоб випотрошити якогось туриста. Корнт перетворив Юстину на свій образ та подобу, він знав процедури, раніше тренував агентів… Ми її допитаємо, пустимо на конвеєр, але це тільки формальність, вона, мабуть, не має нічого спільного з росіянами. Якби не йшлося про Мисливця, ми б відразу відправили її в Л-125.

-- Конвеєр, -- підвів брови Кроне. – Не занадто?

Наскільки він пам‘ятав, “конвеєрні” допити, які безперервно тривали по кілька днів, застосовували тільки під час війни. З очевидних причин, той час не сприяв методичному збору доказів і ознайомленню з ними обвинувачених, а інформація була на вагу життя. Вважалося, що це краще, ніж катування, якими без упину зловживали більшовики. Потім такої необхідності вже не було – неймовірно розвинена агентура різноманітних, не тільки військових спецслужб і професійна підготовка офіцерів “Двійки” зробили конвеєр зайвим.

-- У нас війна, Ясю, ну, майже війна, -- промовив поважним тоном Томчак. – Зараз не час для джентльменів.

-- Я гадав, що операція…

-- Твоя операція справжній шедевр, -- втрутився Пренглер. – Ти добився всіх задуманих цілей, японці теж в плюсі. Але подумай: скільки часу можна відтягувати напад, в ситуації, коли все готове? Кожен день утримування підрозділів у бойовій готовності коштує купу грошей.

-- Отже, я тільки…

-- Не “тільки”, а “аж”, -- цим разом його перебив Томчак. – Ти подарував нам цілий рік. Тепер це питання місяців, може тижнів…

-- Тільки Росія, чи разом з німцями? – запитав швидко Кроне.

-- Разом, -- обрізав Пренглер. – Поїхали назад, -- запропонував.

Вони мовчки вийшли з хатини, сіли в машину, що чекала неподалік. Не дивлячись на тривожні новини, тихе гудіння мотора подіяло, як снодійне і Кроне спіймав себе на тому, що ледь відкриває важкі повіки. Водячи сонним поглядом по освітленій тільки місячним промінням дорозі, він вирішив, що з самого ранку зателефонує до звільненої якийсь час тому господині й попросить привести до ладу, схожу зараз на хлів, квартиру, а також позбутися всіх запасів алкоголю. Дивно, але в нього не було бажання напитися, не дивлячись на фізичну і емоційну втому, десь вглибині його розігрівав вогник збудження – він повертався в гру.

***

Перша після довгої перерви зустріч з Бретцелем була сердечною, хоча й короткою. Шеф II Відділу не заперечував, щоб Кроне відвідав Л-125 і порозмовляв з Наркєвичем чи кимось іншим, однак, призначив йому завдання зовсім не пов‘язане з лавиною дивних вбивств.

-- Сьогодні такі вбивства – звичайна справа, -- відповів він на запитання підвладного. – Вони є в німців, є в росіян, меншою мірою, проте трапляються й на Заході. Це точно не ефект диявольської операції однієї зі сторін, тому за даних обставин повинно відійти на другий план. Зараз ми готуємося до війни.

Вони готувалися. Структури “Двійки” було переведено в бойовий режим, вони наглядали за розміщенням таємних складів зброї, що стануть в пригоді диверсійним загонам, які повинні продовжувати боротьбу з агресором у випадку окупації частини країни СССР чи Німеччиною. Тривали інтенсивні курси диверсії і саботажу – найбільш гідна довіри частина агентури повинна була становити кадри для запланованих партизанських загонів. Керівництво явно вважало, що принаймні деякі території буде надовго втрачено. З розташованих поблизу кордону офісів документи переправлялися в Варшаву, щоб вони не потрапили в руки ворога. Тривала тиха мобілізація. Було розширено сфери розвідницької та контррозвідницької діяльності “Двійки”.

Впоравшись з напливом поточних справ, Кроне вирішив відвідати Л-125. Його супроводжував, знайомий з перебування у лікарні, сержант Маруня, якого йому приділили цим разом у якості охоронця. Всі офіцери, що займали важливі для військових дій посади, отримали схожий супровід.

Коли вони заїхали на подвір‘я в‘язниці, Кроне перший висковзнув з машини й пішов енергійним кроком в бік кімнати для вартових. Після інтенсивного ранкового тренування і тижня без випивки він почувався винятково добре.

-- Я йду з Вами, -- наздогнав його сержант.

Кроне зітхнув, проте не заперечив. Він волів би сам порозмовляти з в‘язнями, але в Маруні були свої накази. Йому не подарують, якщо з його підопічним щось трапиться, а арештанти, що перебували в Л-125, становили смертельну загрозу навіть за ґратами.

Йоган не очікував жодних проблем з доступом до в‘язнів – перед цим він зателефонував і попередив про свій візит, проте він був готовий чекати скільки треба, перш, ніж вартові перевірять всі документи й переконаються, чи дійсно в нього є дозвіл “Двійки” на відвідування об‘єкту. Без потреби. На вході його привітав Дістергофф. Останній раз вони бачилися кілька років тому, відразу після страти Каті.

-- Вітаю, Янку! – начальник в‘язниці двічі поцілував Кроне, не дивлячись на здивовані погляди.

-- Стільки часу, -- пробурмотів. – Стільки часу…

Кроне буркнув щось через стиснене горло, він не міг видобути з себе голос. Їхня остання зустріч дійсно мала місце роки тому, але не плин часу розділив колишніх друзів, це зробила смерть Каті. Вони пішли в кабінет Дістергоффа. Маруня залишився під дверима.

-- З кого хочеш почати? – запитав хвацько господар, збираючись витягнути пляшку горілки й стаканчики.

Кроне жестом зупинив його.

-- Я намагаюся не пити. Ти ж знаєш, в мене з цим… проблеми. Зараз, -- він знизав плечима. – не час для цього. Я повинен бути тверезим.

-- Ну, так, -- признав той. – Маєш рацію. Чим можу тобі допомогти?

-- Я чув, у вас тут різні дивні особи, -- почав обережно Кроне. – Хотілося б порозмовляти з кількома арештантами.

-- Арештантками, -- виправив його Дістергофф й іронічно скривився. – Колись ми утримували в основному чоловіків. Шпигування – це безумовно чоловіча професія, навіть якщо брати до уваги Мату Харі. Тепер все цілковито змінилося. В нас під замком є навіть дванадцятилітня дівчина. За подвійними ґратами. Колись вона мило посміхнулася вартовому, який приніс їй їжу, а потім видряпала око і перегризла горло…. Його товариш це бачив, але поки підбіг, все вже закінчилося.

-- Божевільна?

-- Ні, -- Дістергофф похитав головою. – “Марсіанка”.

-- Хто?!

-- Перепрошую за жаргон. “Марсіанами”, як в повісті Уелса, ми тепер називаємо тих, чию поведінку не можемо пояснити. Навіть з допомогою психіатрії.

-- Ти впевнений?

-- Впевнений. У нас в штаті є психіатр, -- почав пояснювати Дістергофф, побачивши скептичний вираз обличчя приятеля. – Агресія щодо інших і самого себе це норма. В нас щодня проби самогубства, два, три рази на тиждень напади на вартових. Ми вже звикли, -- запевнив сухо. – “Марсіани” виходять за ці рамки. Не тільки тим, що роблять, але і як вони це роблять. Той вартовий був дуже обережним, бо раніше інший в‘язень відгриз йому два пальці. А тут несподівано запхав голову в отвір призначений на піднос з їжею. Тому вона його дістала.

-- Може це випадковість, або вона щось йому пообіцяла…

Дістергофф закотив очі.

-- Боже, дай мені терпіння! – вигукнув він. – Серед моїх людей немає сексуально стурбованих, а вона худа, щербата дівчинка. І в нас є свідок цієї події. Вона дійсно тільки посміхнулася, нічого більше. Це “Марсіанка”.

-- А ті… -- Кроне завагався. – нормальні. Є тут зараз хтось цікавий?

-- Так, є в нас, наприклад, лісоруб, який під час випивки зауважив, що закуска закінчилася, тож вбив приятеля і зробив з нього шашлик. З цибулькою, -- уточнив Дістергофф. – І ми не вважаємо його “Марсіанином”. Зараз ведемо інтенсивне листування з психлікарнею в Творках, щоб вони забрали його до себе.

-- Він не небезпечний?

-- Ні, тільки не варто з ним пити…

-- Ну, так… -- дипломатично відкашлявся Кроне. – То скільки у вас “Марсіан”?

-- П‘ятдесят сім, але поговорити можна тільки з чотирма, решта зараз не тільки не відзивається, а взагалі не реагує на стимули. Їх доводиться годувати через трубочку.

-- Призначиш якогось вартового, щоб мені показав тут все?

-- Сам цим займуся. Хочу справити на “Двійку” гарне враження, -- відповів з посмішкою Дістергофф, встаючи з крісла.

Кроне пішов за ним, стиснувши зуби, він волів би будь-кого іншого – присутність друга болісно нагадувала йому про минуле, яке він прагнув забути. Вже кілька років він не ходив на православне кладовище, де спочивала Катя. Він похоронив її в пам‘яті так глибоко, що інколи йому доводилося довго згадувати, що означає ця болісна порожнеча і завжди присутня десь на задньому плані туга. Інколи йому про неї нагадували нічні кошмари, а зараз ця в‘язниця… Місце, де вона провела свої останні дні, місце, де вона померла.

Не дивлячись на те, що в коридорі до них долучив сержант Маруня, Дістергофф покликав ще двох вартових. Кроне не заперечував, він не думав, що дві лишні особи щось міняють. Він припускав, що “Марсіани” будуть розмовляти з ним незалежно від обставин, або не скажуть ані слова. В нього не було сил ні бажання проводити справжній допит, він приїхав сюди, керований якимось ірраціональним передчуттям, але чудово розумів, що обов‘язки не дозволять йому надто часто відвідувати Л-125. Або він чогось довідається, або йому доведеться дати собі спокій.

Вони повернули в наступний коридор, заскреготали ґрати. Вартові, що супроводжували їх, зняли зброю з запобіжників. Сектор Б-5 – інформував великий, виконаний чорною фарбою напис на стіні. Кроне стиснув кулаки – колись тут знаходилися камери смертників, в одній з них тримали Катю…

-- Наш перший гість, -- повідомив Дістергофф, зупиняючись перед заґратованою камерою. Махнувши рукою, він відправив ескорт вглиб коридору, а сам підійшов до виконаних зі стальних прутів дверей, підвівши Кроне, навіть Маруня тримався дещо позаду.

-- Один з тих, що зникають, -- пояснив. – Коли він хоче, то його майже не видно.

-- Як таке може бути?

-- Не знаю, -- буркнув дещо нетерпляче Дістергофф. – Ваші робили над ним досліди, був тут Наркєвич з якимись апаратами. Це нічого не дало.

Чоловік, що сидів у камері, виглядав років на тридцять. Його заможний, далеко не в‘язничний одяг яскраво контрастував з просякнутим запахом фенолу оточенням повним ґрат і замків.

-- Рідні приносять йому одяг і різні дрібниці. Ми не заперечуємо, бо він не агресивний, -- пояснив Дістергофф, перехопивши погляд друга.

-- “Агонія”, Вам щось говорить назва “Агонія”? – звернувся до в‘язня Кроне.

У відповідь байдужа мовчанка. Певний час “двієчник” перелічував різні фамілії й клички, але дав собі спокій, не дочекавшись жодної реакції.

-- Здається, сьогодні не мій день, -- буркнув. – Ходімо далі.

-- Пробач, -- обізвався стривоженим тоном його приятель. – Я не подумав про це, наступна камера…

-- Нічого. Пішли, -- наказав холодно Кроне.

Не дивлячись на зміни – було знесено цегляну стіну, тепер цілий бік приміщення становила конструкція з ґрат, яка дозволяла спостерігати за тим, що відбувається всередині – він відразу впізнав камеру, в якій тримали Катю. Здавалося, що жінка, яка зараз займала її, дрімала, гойдаючись на відхиленому назад кріслі. Не дивлячись на закриті очі, її рухи були спокійними й докладними, так наче вона зовсім не потребувала зору.

-- Ця читає думки, -- уїдливо представив арештантку Дістергофф. – Любить собі поговорити…

-- Ти розмовляв з нею?

-- Авжеж, вона без помилок відтворила партію шахів, яку я зіграв з Наркєвичем за сто метрів і кілька стін звідси…

-- Вам щось говорить назва “Агонія”? Вам знайомі такі слова: Мисливець, Істрєбітєлі, -- почав Кроне.

-- Йоган… -- промуркотіла вона, немов кішка. – Дорогий, коханий Йоган… Пам‘ятаєш зорепад, коли ти заново народився? Там, в Мінську?

Вона раптово відкрила очі, міряючи їх уважним поглядом. Жінка не справляла враження божевільної, проте в тому, як вона придивлялася до них було щось дивне. Вона дивилася на них поблажливо, як дорослий на пару вже великих, проте не надто розумних дітей. Або як хтось, хто знаходиться на вершині харчового ланцюга, на набагато нижчу ланку… Це аж ніяк не пасувало до вигляду не надто вродливої двадцятилітньої дівчини.

-- Це був збій?! – Кроне механічно підійшов ближче. – Чи “Агонія”…

Його обірвав гучний грюк, згасло світло. Чиясь рука з жахливою силою притягнула його до ґрат, він вдарився чолом об сталевий прут.

-- Скоро, -- прошептала вона. – Скоро ми зустрінемося.

За спиною “двієчника” пролунали крики й звуки перезарядки зброї.

-- Не стріляти! – гаркнув Дістергофф. – Увімкніть запасні генератори!

-- Це був збій? – повторив Кроне, чомусь пошепки.

-- Ні, це була комунія, -- відповіла вона.

-- Коли ми зустрінемося? Після війни?

-- Війна? – здавалося, жінка якийсь час розмірковувала, що означає це слово. – Ні, це буде не війна, швидше полювання, -- сказала.

Засяяло світло і Маруня відтягнув Кроне назад. Підбігли вартові.

-- В тебе кров, Янку, -- обізвався стурбовано Дістергофф. – Що трапилося? Раніше вона не проявляла агресії.

-- Я спіткнувся і вдарився об ґрати, -- обрізав шорстко “двієчник”. – Нічого мені не буде.

Жінка знов сиділа, гойдаючись на кріслі.

-- А, ледь не забула, в мене є ще дещо для тебе, Йогане.

-- Так? – Кроне підозріло насупив брови.

-- Нічого поганого, -- посміхнулася вона заспокійливо. – Вважай це прощанням.

-- Не зрозумів…

Арештантка встала і схопила за край солідний, прикручений до підлоги стіл. Пролунав тріск, коли вона без жодного зусилля відірвала стільницю.

-- Я ось про що, глянь, -- показала.

Знизу хтось видряпав серце. Всередині нього знаходилося два слова: Йоган і Катя.

-- Ходімо звідси, -- промимрив приголомшено Кроне. – Негайно ходімо звідси!

***

По дорозі у Варшаву він глибоко дихав діафрагмою, розпачливо намагаючись оговтатися. На щастя водій мовчав. Як і Маруня. Катя, Катя… невпинно билося в голові у Кроне. Оборонні мури, які він будував роками, обвалилися. Катя…

Я отримав те, що хотів, подумав він гірко. Коментар про події в Мінську плюс вітання з того світу… Величезним зусиллям волі Кроне змусив себе зосередитися на словах незнайомки про “Агонію”. Важко було підозрювати якусь містифікацію, поведінка жінки, те, що вона його впізнала, не піддавалося жодному логічному поясненню. Може згадка про “комунію” це підказка, яка могла допомогти розв‘язати таємницю “Агонії”, так чи інакше, справа вимагала консультації з Наркєвичем.

-- В Інститут! – кинув він водієві.

-- Не знаю, чи нас впустять, -- обізвався Маруня. – Вони саме тестують якісь прототипи…

-- Побачимо, якщо щось, я зателефоную Наркєвичу, -- вирішив Кроне.