Неприємності у "Раю"

-- Комісар Ясінський от-от з‘явиться, -- повідомив.

-- Що трапилося? – підняв брови Кроне.

Він пам‘ятав огрядного, вайлуватого поліцейського, який аж ніяк не нагадував детектива. Ясінський вважався одним з найбільш досвідчених слідчих і тому йому часто доручали вести найсерйозніші, найбільш заплутані справи. Бувало, він співпрацював з “Двійкою”.

-- Йдеться про “Рай”, -- пояснив Бретцель. – Власниця зробила нам пропозицію, від якої ми не змогли відмовитися.

-- Що?! – Кроне навіть не намагався приховувати свого роздратування. Він затиснув пальці, згинаючи міцну, срібну ложечку.

– Ти хочеш сказати, що я отримаю цю справу?! – вигукнув з образою в голосі.

-- В мене немає виходу, -- полковник розвів руками. – Мадам Летиція зробила конкретне… замовлення. Ти справив на неї враження, -- сказав він.

-- З яких пір якась бордель-мама розподіляє завдання серед працівників “Двійки”?

-- Відтоді як запропонувала нам співпрацю, -- відповів вже серйозним тоном Бретцель. – Сам розумієш, такий бордель, для нас справжнісінький скарб.

Кроне безпорадно покрутив головою – Юстина мала рацію. Здається, мадам Летиція отримала те, чого хотіла. З іншого боку, її наполегливість в цьому питанні непокоїла.

Злив інформації “Двійці” був пов‘язаний з певним ризиком, до того ж був невигідним – останнє, чого бажала старша пані, це зв‘язуватися зі спецслужбами, єдиною причиною, по якій вона могла прийняти таке рішення, було прагнення якомога швидше вияснити справу. Кроне не вірив запевненням, ніби її бажання, щоб він вів слідство, мало щось спільного з його репутацією людини честі. Взявши до уваги клієнтуру борделю, вона могла не сумніватися, що поліція буде діяти максимально конфіденційно і кине на цю справу найкращих людей. Отже, мотивом такої поведінки бордель-мами міг бути страх. Тільки перед чим? В цьому бізнесі смерть не була чимось надзвичайним. Вбивства і самогубства траплялися навіть в найбільш ексклюзивних будинках розпусти. Ревниві клієнти, вбиті горем жінки, які несподівано довідалися про старанно приховане хобі чоловіка… Такі реалії цього світу.

-- Чого вона боїться? – запитав раптово Кроне.

-- Цікаве запитання, -- признав Бретцель. – Майже так само цікаве як те, чому вона вибрала саме тебе.

-- Не зрозумів.

-- Все просто. Та баба аж ніяк не може знати про твої… досягнення. Пов‘язані з діяльністю в “Двійці”. Це абсолютно неможливо. Однак вона точно чула якісь плітки.

-- Я й далі не розумію, -- гаркнув Кроне.

-- Гадаю, йдеться про твої бійцівські здібності. Ти потрапив у кілька бійок в місті, пару поєдинків, також твої подвиги з часів останньої війни ніяка не таємниця, до того ж шрами… Вона, мабуть, страшно боїться, боїться в фізичному сенсі.

-- Заради Бога! – скривився Кроне. – Не роби з мене вбивцю. І які шрами? На обличчі в мене тільки один.

-- Припускаю, що хтось зауважив пару інших, знаєш, в таких закладах… -- відповів Бретцель, намагаючись зберегти поважний тон.

Перш ніж Кроне встиг відповісти чимось ущипливим, пролунав стукіт і до кабінету зайшов комісар Ясінський. Він привітався з ними, потиснувши руки, повісив на вішалку сукняний, стилізований під військовий плащ і засніжений капелюх.

-- Холод собачий! – вигукнув, потираючи руки.

Бретцель налив йому чаю з самовара.

-- О, справжній Шемарін з Тули, -- зауважив з ноткою добродушної заздрості поліцейський.

-- Спадок від бабусі, -- посміхнувся шеф II Відділу. – Вона обожнювала російські самовари, особливо багато оздоблені.

Ясінський кивком голови подякував за чай, зробив кілька ковтків, задоволено видихнув, його вуса рухалися немов у моржа.

-- В нас вже є попередні висновки.

-- Слухаємо Вас, пане комісаре, -- підбадьорив його Бретцель.

Витягнувши великий, оправлений тканиною записник, поліцейський якийсь час розглядав записи.

-- Вбитий – Роджер Уотерсон, син американського торгового аташе, -- почав він. – На нього напали ззаду, хтось штрикнув його в нирки й перерізав горло. Потім обв‘язав ноги мотузкою, підвісив на гак, між іншим, для цього не потрібно великої сили, та розпоров живіт. Останню рану зроблено дуже докладним, я б навіть сказав, хірургічним розтином. Принаймні так твердить наш судовий медик.

-- Знаряддя вбивства? – запитав Кроне.

-- Трохи дивна справа, -- кашлянув Ясінський. – Вжили не що інше, як німецький бойовий ніж.

-- Мені теж так здалося, -- буркнув Кроне.

-- Ви бачили місце злочину? -- здивувався поліцейський.

-- Комісаре, Ви знаєте, що ми не можемо розповісти Вам подробиці, -- втрутився Бретцель. – Скажу тільки, що Янек доволі добре знає середовище, в якому вчинено злочин…

Ясінський поважно кивнув, але Кроне був готовий присягнути, що пишні вуса ворухнулися, немов стримуючи посмішку. Однак коли поліцейський підвів погляд, в його очах не було й натяку на веселощі.

-- Що скажете про ніж і спосіб вбивства? – запитав.

Кроне неуважно барабанив по поверхні стола. Бойові ножі почали виготовляти тільки під час першої світової війни. Вони були корисними інструментами в повсякденній діяльності, деякі мали особливий надріз, щоб розгинати колючий дріт – це придавалося під час атак, але перш за все їх використовували в бою. Дуже швидко виявилося, що стандартні багнети, довжиною майже сорок сантиметрів, не надто підходять для сутичок в окопах на близькій та дуже близькій відстані. Тому солдати вживали кастети, саперні лопатки й цивільні ножі, які вибирали згідно з власними вподобаннями. Однак невдовзі виявилося, що потрібно якось уніфікувати цей тип озброєння, тоді з‘явилися перші бойові ножі. Деякі з них наслідували багнети, інші мали рукоятки, як у кастетів, виготовляли також такі, конструкція яких базувалася на мисливських ножах. В них була одна спільна риса – всі вони служили для вбивства. Вони мусили бути достатньо довгими, щоб вістря дістало життєво важливі органи, а в той же час зручними й мобільними.

-- Гадаєте, це якийсь солдат? – відповів запитанням Кроне.

Ясінський знизав плечима, що свідчило про певне роздратування. Дивлячись на нього, було легко забути, що цей чоловік, який нагадував невинного добряка, має гострий як бритва розум. Інколи про це нагадував твердий, холодний погляд. Такий як зараз.

-- Я не був на війні, -- заявив він спокійно. – Подумав, може хтось з вас скаже щось більше на цю тему.

Бретцель лінивим жестом дав знати, що відповідь залишає підвладному.

-- Все не так просто, -- скривився Кроне. – Звісно, рани вказують на певний досвід вбивці, однак, це могла бути звичайна випадковість. Ми не знаємо головного: в якому порядку їх завдано, бо наскільки я зрозумів, лікарю вдалося тільки вияснити, чи це відбувалося за життя, чи після смерті жертви.

-- На жаль, -- погодився комісар. – Може колись це зміниться, але поки що розтин здатен встановити тільки загальний перебіг подій, які привели до смерті жертви. Однак… -- він на мить завагався. – якщо припустити, що вбивця професіонал, то як він би це зробив?

Кроне повільно, наче уві сні, встав, пригадуючи собі – наперекір очевидному і такому людському небажанню – випадки, коли він користувався схожим лезом, вбивав голими руками, саперною лопаткою, будь-чим. Миттєвості, коли час зупиняється. Тваринне, примітивне збудження, яке відчуваєш під час бою на відстані витягнутої руки, око в око.

-- Підходить до нього ззаду, завдає удар в нирку, -- Кроне виконав короткий, майже непомітний рух. – Лівою рукою обіймає його за щоку, натискає вгору, змушуючи жертву відслонити горло. Перерізає трахею, продовжує рух, щоб пошкодити принаймні одну з артерій, можливо відштовхує жертву, а сам зміщується трохи вбік. Якщо він спритний, йому вдасться уникнути крові. Той вмирає протягом десяти секунд, не встигає навіть крикнути. Це все, -- зітхнув офіцер.

-- Отже, все-таки солдат, -- сказав задумливо Ясінський. – Тим більше, що пізніше, коли він його повісив і розпоров живіт… Лікар твердить, це вимагало неабияких знань, ну і практики.

-- З однаковим успіхом це може бути м‘ясник, циган, чи взагалі якийсь волоцюга, який вміє користуватися ножем, -- підкреслив Кроне.

--Циган?

-- Вони народжуються з ножем в руці, -- пояснив Бретцель. – Був колись один такий в мене в роті, під час війни. Він міг… Не має значення. – махнув рукою. – Янек має рацію, може це й був солдат, але надто рано звужувати слідство тільки до ветеранів.

-- Гаразд, - буркнув поліцейський. – Хай там що, пора братися до роботи.

-- З чого почнемо? – зацікавився Кроне.

-- З того, що завжди, -- відповів байдуже Ясінський. – Допитаємо всіх, хто був присутній на місці, коли вчинено злочин, і обшукаємо приміщення.

Поліцейський з явним задоволенням почастувався варенням, запив чаєм. Його фізіономія виражала абсолютну впевненість, він засміявся, побачивши легкий сумнів на обличчях співрозмовників.

-- Щось та й знайдемо, -- запевнив. – Ми завжди знаходимо.

***

Кроне сидів у головному салоні “Раю”, Юстина і дві інші дівчини забавляли його розмовою – їх всіх вже допитали. Дівчата були ввічливі, дотепні та цікаві. І дуже сильно занепокоєні. Вони підтримували жартівливу розмову про все і про ніщо, з милою, старанно виваженою в‘їдливістю пліткували про бордель і про себе навзаєм, весь час залишаючись близько, майже на відстані витягнутої руки, від офіцера. Підсвідомо, ненавмисне скорочуючи відстань. Кроне слухав їхнє базікання з добродушною посмішкою, подумки відзначав питання, які потрібно прояснити, однак, поки що не натискав, залишив поліційну роботу людям Ясінського. Він сподівався, що завдяки такому підходу отримає новий статус, когось зсередини, свого – і це можливо спонукає дівчат бути відвертішими.

-- Пане полковнику, -- в дверях стояв один з поліцейських. – комісар Вас запрошує. Йдеться про консультацію в певній справі, нам пощастило під час обшуку, -- додав з таємничим виразом обличчя, побачивши запитальний погляд “двієчника”.

-- Можна я піду з тобою? – відразу запитала Юстина. Фізіономії інших дівчат вказували, що якби тільки могли, вони запропонували б те саме. І зовсім не для того, щоб допомагати поліції. Він майже відчув їхній страх.

-- Гаразд, -- дозволив Кроне. – Коли відведете нас, пришліть сюди якогось співпрацівника, будь ласка, -- наказав, звертаючись до поліцейського.

-- Звичайно, -- кивнув головою той, дивлячись на занепокоєних жінок. – Ми не залишимо вас самих, -- запевнив.

Йому відповіли сповнені полегшення посмішки. Вони перейшли в ліве крило будинку, Кроне був тут вперше у своєму житті.

-- Це житлові приміщення, -- пояснила Юстина. – Тут живуть мадам, дівчата і кілька осіб з прислуги.

-- Хто саме?

-- Кухарка і її помічниця, дві покоївки, швейцар і… -- на якусь мить вона завагалася. – Дядько Максим.

-- Що за дядько? – насупив брови офіцер.

-- Ми його так називаємо. Приємний дідусь, він тут з самого початку. Наглядає за службою, тобто за чоловіками. В нас їх тут кілька, слідкують за порядком, -- дівчина знизала плечима.

-- Зрозуміло, -- буркнув Кроне.

Вже раніше він зауважив, що по борделю дійсно крутилося кілька міцних чоловіків. Настільки ненав‘язливо, що не мішали гостям, в той самий час вони показували ймовірним забіякам –не варто розраховувати на щось більше крім доброї забави. “Двієчник” жодного разу не бачив, щоб вони втручалися, що безумовно свідчило про їхній професіоналізм або репутацію, яка відлякувала проблемних клієнтів. Або про одне і друге.

-- Отже… викидайлами керує той дідусь?

-- Так, в нього за плечима щонайменше п‘ятдесятка, -- відповіла виправдовуючись Юстина.

Тільки за якусь мить до неї дійшло значення веселої посмішки, що з‘явилася на вустах Кроне. “Двієчнику” було сорок два роки.

-- Ой, я не хотіла… -- пробурмотіла вона зашарівшись.

Наче по команді офіцер і поліцейський, якому теж було за сорок, вибухнули сміхом.

Подальшу розмову перервав Ясінський. Комісар з‘явився в коридорі, жестом направив їх в одне з помешкань.

-- Киньте оком на ці мундири, -- попросив.

-- Саме тут живе дядько, -- повідомила з легкою тривогою Юстина.

На великий, прямокутний стіл було виложено кілька військових кітелів і позолочену шаблю. Уніформи виглядали на дореволюційні, їхні рукави були оздоблені дивними елементами з черепом і схрещеними кістками. Збоку лежали схожі, металеві значки з написом “Корніловці”, відзнаки й пачка документів.

-- Я не знаю російської, -- обізвався заклопотаний Ясінський. – Зрештою, це військові символи…

Кроне жестом обірвав його, взяв у руку шаблю, задумливо придивився до неї.

-- Ваші викидайла, -- звернувся він до Юстини. – слухаються наказів дядька Максима?

-- Так, я не чула, щоб він мав з ними якісь проблеми, -- відповіла вона вже з явним страхом в голосі. – Але дядько… він не міг… -- дівчина безпорадно замовкла.

-- Вам знайомі ці символи? – запитав Ясінський.

-- Знайомі, -- зітхнув Кроне, розглядаючи напис на шаблі. – “За храбрость” – прочитав вголос. – “За мужність”. Медалі, мундири… Ми знайшли солдата, комісаре. Полковник Максим Авдзєєв, командир штурмового загону в Корнілова. – він показав нашивку з написом “Пєрвий ударний отряд”. – Воював також в дивізії Дроздовського. Його багато разів нагороджували за мужність в бою, ця шабля ще з часів великої війни. Ми знайшли солдата, -- повторив. – І то не будь-кого…

-- Отже, він міг… -- впевнився комісар, виконуючи невизначений жест.

-- Запросто. Червоні втікали, як тільки бачили ці мундири. Навіть маючи значну чисельну перевагу, -- повідомив Кроне. – Спеціальністю офіцерських полків була рукопашна, в боях на багнети вони були непереможними.

Юстина обійняла себе руками, розтерла плечі, немов раптом відчула холод.

-- Не може бути! – вигукнула в розпачі. – Не дядько, тільки не він…

***

Полковнику Максиму Авдзєєву було п‘ятдесят п‘ять років, хоча він на стільки не виглядав. Худорлявий, але вкритий м‘язами, з енергійними рухами, він може й був позбавлений юнацької гнучкості, проте надалі справляв враження людини у хорошій фізичній формі. І небезпечної. Не дивлячись на те, що допит тривав шість годин, він сказав лише кілька речень, на нього також не справила жодного враження новина, що на руків‘ї ножа, яким вчинено злочин, знайшли його відбитки пальців. Росіянин підтвердив, що ніж його, заперечив, що вчинив вбивство, решту часу просидів, дивлячись на комісара холодними, світло-блакитними очима. Його крижаний погляд нагадував Кроне очі хижого птаха, повні стримуваної досвідом агресії. Скидалося, що Авдзєєв на щось чекає, впевнений, що раніше чи пізніше отримає свій шанс.

Нарешті комісар Ясінський поглянув на годинник і з розчарованим виразом обличчя, запросив Кроне ставити запитання. Не те, щоб було про що говорити – досвідчений поліцейський подумав про все, ну – майже про все.

-- Дівчата… -- обізвався задумливо “двієчник”. – Чому вони Вас так люблять?

На якусь мить на вузьких, стиснених в понуру гримасу губах росіянина з‘явилася короткочасна, явно іронічна усмішка.

-- Сєнтімєнтальниє красоткі, -- буркнув.

-- Заберіть його! – гаркнув Ясінський, різко відчиняючи двері.

Двоє поліцейських, які чекали в коридорі, перевірили заклацнуті на зап‘ястях Авдзєєва наручники і взявши його під руки, вийшли з кабінету.

-- Бояться, -- зауважив похмурим тоном комісар. – По всьому відділі розійшлася новина, що ми спіймали вбивцю.

Кроне ухильно кивнув головою і витягнувши з нагрудної кишені срібний портсигар, відкрив його, заохотливо підсуваючи поліцейському.

-- Ні, дякую, я волію люльку, -- пробурмотів Ясінський. – Але Ви не соромтеся, я зрештою теж, за компанію…

Він зітхнув, немов скинув з грудей якийсь величезний тягар, набив люльку тютюном з легким, ванільним ароматом, закурив. Певний час обоє сиділи мовчки, Кроне неуважно бавився портсигаром, Ясінський прикрив очі, тільки пальці, що нервово сіпалися на вересовому чубуку, свідчили, що він не спить.

-- Ви не переконані, що він винен, правда? – заявив нарешті огрядний поліцейський.