Помоги проекту - поделись книгой:
Стережися вовка (Вовчий легіон – 2)
Адам Пшехшта
Переклад з польської -- полігНОТ
------------------------------------------------------
https://www.facebook.com/pg/PoligNOT
Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися, коли буде продовження.
Чоловік попросив “Барикади”. Кіоскер, дебелий чолов’яга з агресивним виразом обличчя, гостро зиркнув на нього – всі знали, що редакція газети, яка видавалася в Любліні, має комуністичні переконання.
-- Давно пора ліквідувати цю ганчірку, -- гаркнув він.
Кинув газету на прилавок, немов мав справу з чимось брудним і смердючим. Клієнт провів рукою по зім’ятому потужною долонею папері, сумно похитав головою.
-- Бачте, я волів би не погнуту газету, -- пояснив. – Бо звик до послуг найвищої якості.
Кіоскер зірвався з крісла з сердитим хрипом, схопив чоловіка за рукав піджака. А вірніше, хотів схопити. Він приголомшено спостерігав, як одягнене в шовкову тканину передпліччя, яке досі вільно спочивало на прилавку, зникає немов хтось махнув чарівною паличкою, а незнайомець делікатним, майже елегантним рухом хапає один з його пальців. Пролунав неприємний хруст виламаного з суглоба великого пальця, продавець закусив губи, стримуючи окрик болю. Він сам не знав чому, спрацював якийсь древній інстинкт. Адже кільканадцять метрів далі, вулицю патрулював поліціант.
-- Я ж сказав, -- обізвався з докором клієнт. – Тільки найвищої якості…
Він розгорнув поданий кіоскером новий екземпляр, який ще пахнув свіжою фарбою і пробіг поглядом розділ приватних оголошень. За якусь мить, зі зневажливою посмішкою, викинув газету в кошик для сміття. Продавець почекав, поки незнайомець зникне з поля зору, і постогнуючи від болю, витягнув газету з урни. Серед оголошень, автори яких шукали братньої жіночої душі (“бажано з великим бюстом”), виділялося одне, небанальне: “Зірки кажуть, що Мисливець повинен стерегтися вовка”. Під текстом підписався якийсь Іоанн де Монте Реджіо.
***
Не дивлячись на навколишню зелень, не дивлячись на сповнений сонячного жару вітер, що пахнув квітами, навкруги відчувався якийсь холод. Холод, що не мав нічого спільного з температурою, та все одно пронизливий. Запах літа, на який накладався сморід вологого моху, також був іншим. Не таким гострим. Тіні, які падали згори від корон дерев, зливалися з тінями могильних плит, що виростали з землі. Широкоплечий чоловік, років десь під тридцять, вдивлявся задумливим поглядом в фотографію, розміщену на кам’яному цоколі. Його споглядання обірвав делікатний кашель. Пара, що з’явилася з-за сусідньої плити, виглядала, як батько з донькою. Обоє були одягнені скромно, проте елегантно, рухалися з гідністю, притаманною тільки аристократам чи багатіям. Або і те, й інше.
-- Дуже перепрошую, -- обізвався новоприбулий. – Можна запитати, що Вас так… зацікавило? Може Ви родич, -- він схилився, щоб краще прочитати дещо затертий напис. – генерала Маркграфського?
-- Дядьку… -- спробувала зупинити його супутниця.
Той, до кого вони звернулися, досить довго придивлявся до непроханих гостей, немов повернення до реальності вимагало зусилля і часу.
-- Ви… -- він підвів красномовно брови.
-- Густав Корнт, -- легко схилився старший чоловік з припорошеними сивиною скронями. – А це моя небога, Марія.
Дівчина витончено зробила реверанс, на її обличчі засяяла легенька, напівнасмішкувата посмішка.
-- Дядько нудьгує, -- пояснила вона. – Щоб розвіяти нудьгу, він зробить все, навіть зачепить незнайому, Богу душу винну людину, -- пробурмотіла.
-- Єжи Пренглер, -- представився у відповідь незнайомець. – Вас цікавить історія генерала Маркграфського, чи потрібна якась допомога? Ви заблукали?
-- Заблукали? – пирхнула Марія.
-- Я гадав, що лівонська шляхта рідко відвідує Варшаву, -- пояснив з ледь помітною іронією Пренглер.
-- Ви нас знаєте? – запитала гордовито дівчина.
-- Чув фамілію. Моя мати з дитинства навчила мене трохи про геральдику і познайомила зі своїми аристократичними родичами. Справжніми й вигаданими. Бачте, мій батько не був шляхтичем.
Старший чоловік похитав тростиною, пирснув сміхом.
-- Не смійте звертатися до мене за титулом, юначе! Повертаючись до справи: що робить поляк, і, як здогадуюсь, католик на православному кладовищі біля могили російського шефа поліції з часів поділу Польщі?
Пренглер не мав наміру пояснювати особі, з якою щойно познайомився, як глибоко можна зануритися в застигле минуле, пірнути в історію, не велику, яку пишуть науковці, і в якій йдеться про долю народів і держав, а особисту, навіть інтимну історію людей, що спочивають на території некрополя, скласти картину минулих часів, використовуючи виставлені на загальний огляд долі.
-- Вам знайомі обставини смерті Маркграфського? – запитав він коротко.
Корнт покрутив головою. Він вдивлявся в Пренглера холодними, блакитними очима, немов дитина, що чекає на свою улюблену казку. Не дивлячись на свій похилий вік, він не справляв враження недолугого, тростина під пахвою здавалася швидше реквізитом, ніж необхідним аксесуаром.
-- В серпні 1906 року, я називаю дату за нашим літочисленням, його вбили бойовики ПСП.
-- Але на фотографії видно також якусь дитину! – вигукнула Марія. Вказівним пальцем вона доторкнулася до круглого личка, зображеного біля генерала, хлопця.
-- Саме до цього ми доходимо, -- сказав з ледь помітною посмішкою Пренглер. – Маркграфський був шефом поліції в Польському Королівстві. Керував діяльністю охранки… Знаєте, що таке охранка?
-- Звичайно, -- фиркнула дівчина. – Царська таємна поліція, яка безжально придушувала будь-яку революційну діяльність.
Її дядько демонстративно закотив очі.
-- Пробачте її, -- сказав. – Начиталася різних дурниць. В певному віці важко відрізнити правду від пропаганди.
Не дивлячись на, здавалося б, легкий тон, посмішка Корнта була дещо вимушеною. Так, наче погляди небоги турбували його більше, ніж він хотів визнати. Марія гнівно зморщила брови, але не обізвалася на його слова.
-- Охранка боролася також проти рухів за незалежність, -- обізвався Пренглер, задумливо придивляючись до дівчини. – Хай там що, ліквідовуючи ворогів царя, Маркграфський був ефективним, компетентним і безжальним. Його засудили до страти. Проблема полягала в тому, що в системі охорони генерала було важко знайти слабу ланку. Фактично, знайшли тільки одну. Його сім’ю... Маркграфський працював у Варшаві, а жив у невеличкому палаці на околиці Отвоцька. Він повертався з роботи додому потягом, в спеціальному вагоні з охороною. На станції в Отвоцьку на нього чекала карета. Звичайно, жандарми конвоювали його до самого палацу, але переважно залишалися на певній відстані від карети, бо нею часто приїжджала жінка генерала з дітьми. Важко сказати, чи вони воліли не лізти в його приватне життя з власної ініціативи, чи виконували наказ Маркграфського, достатньо, що це був найкращий момент для нападу. От вони й напали… Бойовики розстріляли карету зблизька. Справу полегшило те, що захоплена зненацька охорона втекла. В перехресному вогні загинув Маркграфський і його син Кока, дивом врятувалися жінка, між іншим полька, донька і гувернантка.
-- Що це за зменшувальна форма: Кока? – запитав Корнт.
-- Від Миколая, а може Константина, -- пояснив Пренглер. – Хлопцю було дев’ять років.
-- Вам його шкода? – в голосі Марії пролунала непідробна цікавість.
-- Шкода, -- підтвердив він. – Але понад все, я замислююся, де проходить межа поміж боротьбою за незалежність, за свою країну і тероризмом.
-- Ви були на війні? – несподівано змінив тему Корнт.
-- Був.
-- Як гадаєте, чим відзначається переможна військова операція?
-- Я не зовсім розумію… -- Пренглер стурбовано закусив губи.
-- Розумієте, розумієте, -- кинув Корнт звинувачувальним тоном. – Швидкістю, брутальністю, вмінням пристосуватися до ситуації. Одним словом – силою.
-- Силою? Маючи чисельну перевагу, кожен дурень може перемогти, -- фиркнув Пренглер.
-- Я не про таку силу, не в цьому значенні. Йдеться про відсутність докорів сумління, прагматизм. Мабуть, бойовики ПСП могли вбити Маркграфського і в іншому місці, але з великими власними втратами. Вони прийняли правильне рішення. На ворога потрібно нападати, коли він слабий, а не готовий до бою. Комуністи, -- ствердив він задумливо. – Комуністи це розуміють. Тому їхня сила зростає, тому вони такі ефективні. Бо їхні вороги стоять перед дилемами, задумуються про мораль і етику, а вони повністю ігнорують ці питання, їх цікавить тільки результат, -- закінчив він похмуро. – І, зрештою, вони переможуть…
- Може, аж так погано не буде? – запитав Пренглер, міряючи поглядом явно спохмурнілого співрозмовника. Старший чоловік вбив кінець тростини в землю і, делікатно знявши руку небоги з плеча, похитався на п'ятах, повільно покрутив головою. Якийсь час вони стояли мовчки, тишу обірвала Марія.
-- Може Ви все-таки проведете нас до виходу? Щоправда, ми не заблукали, але охоче оглянемо по дорозі інші цікаві… місця. На якусь мить її обличчя набрало бешкетного виразу, як в малої дівчинки, яка домагається солодощів. Засяяли очі смарагдового кольору, вона чарівно наморщила носик.
-- Радий служити, -- засміявся Пренглер, вказав на одну з алейок. – Сюди ми дійдемо до іншої цікавої могили.
-- Так? – пробудився з задуми Корнт.
-- Дуже романтична історія, -- відповів молодший чоловік, звертаючись до Марії. – Велике кохання…
-- Можна, дядечку? – Дівчина просунула долоню під руку Пренглера.
Запитаний відповів посмішкою і кивнув на знак згоди. Вони рушили вперед, молоді люди випередили старшого пана на кільканадцять кроків. Біля самої огорожі, що оточувала кладовище зупинилися навпроти дивного чи то пам’ятника, чи то надгробка – на підставці неправильної форми було розміщено плиту з барельєфом, який зображав двох молодих людей. На плечах чоловіка можна було зауважити офіцерські еполети. Марія присіла перед епітафією.
-- Гєоргій Яшин і Вєра Островська, -- прочитала вголос. – Чому в них різні фамілії, якщо вони були одружені?
-- Не були, -- відповів коротко Пренглер.
-- І їх поховали в одній могилі?!
-- Мабуть, що ні, це символічна могила. Хоча…
-- Розкажіть, що трапилося, -- попросив Корнт, який долучився до їхнього товариства. Він зняв елегантні рукавички з телячої шкіри, задумливо доторкнувся до плити.
-- Розповідати майже нічого, -- Пренглер знизав плечима. – Їй було вісімнадцять, йому двадцять один рік, познайомилися, закохалися, однак не могли одружитися.
-- Чому? – Марія поправила капелюшок, відкинула з чола пасмо темного волосся.
-- Класова різниця? Але це двадцяте століття. Вони померли в 1906 році, -- додала, поглянувши на стертий дощами напис.
-- Обоє походили зі шляхти, однак… Він був всього лиш поручиком елітарного Кексгольмського піхотного полку, який тоді був дислокований у Варшаві, Вєра з огляду на родинні зв’язки, займала значно вище становище в світському товаристві.
-- Що трапилося? – Марія закусила губи.
-- Вони закінчили життя самогубством. Навіть не відомо, як саме, родичі Вєри були надто впливовими, щоб факти стали надбанням громадськості. Подейкували про отруту, інші казали, що юнак подарував коханій смерть, взяв гріх на себе… В прощальному листі Вєра попросила, щоб хоч після смерті вони спочивали разом. З багатьох причин виконати це прохання було… важко. Чужих людей не ховають у спільних могилах, до того ж самовбивць на освяченій землі… Зрештою, було знайдено компроміс, родичі Вєри могли дійсно багато. Вони поставили цю могилу. Ходять чутки, що…
-- Так? – підвів брови Корнт.
-- Нібито родичів Вєри мучили докори сумління, тож вони поховали тут обидвох. Вночі, нишком. Але це тільки чутки. З очевидних причин, цього ніхто не перевіряв. Набагато ймовірніше, що вони спочивають окремо на різних кладовищах.
-- Хто Ви за фахом? – раптом запитала дівчина. – Звідки Ви стільки знаєте про це місце?
-- Маріє… -- жахнувся старший пан.
-- Нічого не трапилося, -- засміявся Пренглер. – Я архітектор. Тому й знаю варшавські кладовища. Сепулькральна архітектура – теж архітектура.
-- Гм… -- дівчина була спантеличеною. – Сепулькральна?
-- Могильна, -- підказав їй дядько.
-- Ви будуєте кладовища? – здригнулася Марія.
-- Та де там! – Пренглер знов засміявся. – Кладовищ не будують, вони самі з’являються, хоча певні речі можна, а навіть потрібно запланувати. Я будую готелі.
Подальшу розмову перервав звук швидких кроків, майже бігу. Чоловік, що наближався, посміхнувся ще здалеку, однак його посмішка не торкалася очей – ті надалі залишалися холодними й сірими, немов осінній туман. Грубо витесані, майже брутальні риси обличчя могли подобатися жінкам, так само як худорлява, хоч м’язиста постать, яка випромінювала тваринну енергію. Незнайомець курив сигару, перш, ніж підійти, кілька разів демонстративно струсив попіл на стежку.
--
-- Моє шанування! – продовжив новоприбулий, цілуючи руку почервонілої Марії. Пізніше, з вдаваним здивуванням, ніби щойно його побачив, повернувся з легким поклоном до Корнта, нарешті оцінив поглядом Пренглера.
-- Бачу, Ви заводите нові знайомства, -- зауважив він насмішкувато. – Ну, але нічого дивного, Марі така… жадібна до знань.
-- Пан Єжи Пренглер, Альфред Жарський, -- представив з явною неохотою Корнт.
-- Авжеж, авжеж, якщо йдеться про мене, то без “панів” та інших буржуазних церемоній, -- сказав іронічно Жарський.
Недбалим рухом протягнув руку Пренглеру.
-- Я почекаю, поки Ви докурите сигару, -- процідив архітектор. – Взагалі-то, неввічливо вітатися, коли чимось зайнятий. Так само, як курити на кладовищі. От, ще одне, буржуазне упередження, якого дехто з нас дотримується.
-- Він має рацію, Фреде, -- Марія смикнула товариша за рукав. – Викинь сигару.
-- Твоє бажання для мене закон, -- Жарський кинув недопалок у розташовану на відстані кількох метрів урну зі сміттям. Тоді привітався з Пренглером коротким рукостисканням, після чого Марія відтягнула його в бік могили коханців-самогубців. Перед цим запитавши дядька, чи можна відійти. Як і попереднього разу, Корнт дозволив, однак було неможливо не зауважити, що він робить це наперекір собі та з тривогою спостерігає за небогою, що стоїть під ручку з Жарським.
-- Ця дівчина зведе мене в могилу, -- пробурмотів він нарешті.
-- Так? – проявив ввічливе зацікавлення Пренглер.
-- Що думаєте про цього… про товариша Марії? – голос старшого чоловіка душився від гніву.
-- Вольовий, не дбає про дотримання церемоній, -- відповів нейтральним тоном запитаний.
-- Більшовицький агітатор, ось він хто! – гаркнув Корнт. – Мені доводиться миритися з ним, бо вони знаються з Марією з дитинства, маєток його родини по сусідству з нашим, і дівчина звикла відноситися до нього, як до старшого брата… Ну, зараз це змінюється, -- признав, побачивши вираз обличчя співрозмовника. – Вона в нього закохана.
Якусь мить він важко дихав, намагаючись стримати хвилювання.
-- Ви справили враження на Марію, -- обізвався несподівано. З усмішкою поглянув на явно стурбованого архітектора.
-- Я був би неймовірно щасливим, якби Ви могли з нами ще колись зустрітися, -- заявив Корнт. – Гадаю, Марія теж буде не проти… -- закінчив він хитро.
Пренглер марно намагався зберегти поважний вираз обличчя.
-- Отже, Ви, графе, вважаєте, я можу стати… протиотрутою від більшовицької агітації?
Поделиться книгой: