Стережися вовка

-- Вважаю, -- підтвердив Корнт. – І попрошу без титулів, -- нагадав.

-- На жаль, -- Пренглер розвів руками. – Панна Марія чарівна, але наступного тижня я виїжджаю до Любліна, керувати ремонтними роботами в готелі “Вікторія”.

Обоє перевели погляд на захоплену конфіденційною розмовою пару, що саме поверталася.

-- Як все чудово складається! – вигукнула, підвівши голову, явно задоволена Марія. – Невдовзі ми й так збиралися провідати тітоньку Аню!

-- Ти завжди мала довгі вуха, -- буркнув старший пан.

-- Дядечку, благаю…

-- Твоє бажання для мене закон, -- відповів шанобливо Корнт. Його очі весело блиснули.

-- Ви дійсно вважаєте, що я… симпатична? – Марія звернулася до Пренглера. Чоловік мовчки простягнув руку, поцілував подану йому долоню.

-- Чекаю з нетерпінням нашої зустрічі, -- запевнив він. – Що скажете про історію Вєри та Гєоргія? – запитав ввічливо Жарського.

-- Зараз ми довідаємося, що кохання – це ще один буржуазний забобон, -- фиркнув Корнт.

-- Ні, -- заперечив Жарський. – Кохання – не забобон.

Цим разом в його голосі не було насмішки, він пролунав щиро.

***

Цілком таємно! Відділ II секція R. Шифрована депеша, перехоплена станцією прослуховування в Могилянах, передана до Генерального Штабу 23 числа цього місяця Хьюсом зі станції Здолбунів.

За точність розшифровки та інтерпретацію змісту відповідальний керівник секції H.

А. Грудецький – майор Генерального Штабу.

Шифровка. Терміново. Цілком таємно. Уповноваженому до справ укріплення кордону тов. Тютюнику.

Директива – негайно укріпити район Берездів. З цією метою зібрати 40 вершників, згідно з наказом направити їх на маєток розташований між Корцем і Межиріччям, розграбувати його і з відібраним майном повернутися на вказане місце.

Перші, ранкові промені сонця падали через велике, прямокутне вікно, воювали зі світлом, яке кидала вмонтована під стелею лампочка. Як офіцер, що сидів на підвіконні, так і машиністка з волоссям зібраним в охайний хвостик, виглядали на виснажених. Їхні очі з темними кругами свідчили, що не дивлячись на запроваджений восьмигодинний робочий день, вони давно перевищили всі норми. Нічого надзвичайного для II відділу Генерального Штабу. Така специфіка розвідки й контррозвідки – сфер діяльності “двієчників”. Офіцер з відзнаками капітана припинив диктувати, почекав, поки машиністка закінчить писати, й зі стогоном попросив кави. Машиністка важко встала з-за столу і підійшла до невеличкої, електричної кухоньки, по дорозі загасивши світло.

-- Багато ще залишилося? – запитала, подаючи капітанові каву в потертому, бляшаному кухлі. Свою, у вишуканому, фарфоровому горнятку, поставила біля друкарської машинки.

-- Ще один рапорт, -- буркнув капітан, шукаючи щось в невеличкій, розміщеній біля вікна шафці. – От мерзотники! – процідив зі злістю за якусь мить.

-- Що? – зацікавилася машиністка, зовсім не збентежена прокляттям.

-- Ви тільки погляньте, пані Геленко, це переходить всі межі! – він показав порожню пляшку.

-- Пляшка, як пляшка, -- відповіла машиністка непевно.

-- Порожня пляшка! – гаркнув офіцер. – А ще вчора була наполовину повна. Як нам боротися з більшовицькими шпигунами, якщо навіть тут нишпорять диверсанти? – запитав гірко.

Пані Геленка затулила скромно рот рукою, приховуючи позіхання або посмішку.

-- Гадаєте, це зробила совіцька агентура?

Капітан кинув на неї похмурий погляд і підійшов до етажерки, що стояла біля стіни, дістав теку з написом “Статистика венеричних хвороб на території DOK IX”. За мить в його руці з’явилася пляшка – цим разом повна.

-- Краплинку до кави? – запропонував значно спокійнішим тоном.

-- Що це? – жінка недовірливо відступила. – Минулого разу, коли майор Обара почастував мене абсентом, я ледь не…

-- Це тільки ром, -- перебив її капітан. – І ніколи не пийте з Обарою, -- порадив.

Долив трохи алкоголю до горнятка з кавою, значно більше до бляшаного кухля.

-- Це все одичні апарати, -- кинув іронічно. – Виконали його найпотаємніші мрії…

-- Правда? – В голосі машиністки не було особливого зацікавлення.

Вона сіла за стіл, закинула ногу на ногу, помахала черевичком, що підкреслював тонку щиколотку і струнку лінію гомілки. Скромний, проте елегантний одяг натякав, що вона хоче подобатися чоловікам на свій, спокійний лад. Жакет і спідниця походили від доброго кравця, тонкі риси обличчя підкреслював ледь помітний макіяж.

-- Кожен працівник “Двійки” повинен регулярно проводити сесії з такими апаратами, -- пояснив капітан, змірявши пані Геленку повним поваги поглядом. – На жаль, неможливо передбачити, яким буде ефект, ми досі орієнтуємося в цих питаннях тільки в доволі загальних рисах. Навіть сам винахідник, доктор Йодко-Наркєвмч, висловлюється досить неясно… Гра варта свічки, -- признав. – але часто довго не можна зрозуміти, що відбулося під час сесії.

-- Щось я не дуже розумію, -- заявила жінка.

-- Одичні апарати Наркєвича посилюють певні риси… здібності людини, яка перебувала під їхнім впливом. Інколи все просто: більша сила, кращий зір чи слух, після кожного сеансу проходиться серію тестів. Однак інколи все набагато складніше. У випадку Обари, підвищилася його толерантність до алкоголю. Я сам бачив, як він випив дві літри горілки й поводився немов це був лимонад.

-- Ви самі бачили?

-- Звичайно, що під час тестів, -- поспішно запевнив офіцер.

Йому відповів скептичний погляд пивних очей, проте їхня власниця вирішила не заглиблюватися в цю тему.

-- Повертаємося до роботи, -- зітхнув офіцер, впевнившись, що машиністка допила каву. – Цілком таємно! Особисто для шефа відділу. Рапорт розвідки в справі Мисливця.

Ритм стуку клавіш змінився, руки жінки затремтіли. Офіцер не звернув на це уваги, диктував далі:

-- Підозрюваний купив газету “Барикади”, в рубриці приватних оголошень прочитав об’яву, підписану Іоанном де Монте Реджіо. Не відомо, чи псевдонім, що базується на імені німецького астролога кінця середньовіччя, має якесь значення. Те, як він розправився з кіоскером, який продавав газети, вказує, що його ймовірно слід віднести до еліти совіцьких агентів, в класифікації російської розвідки – Істрєбітєлі (Винищувачі). Володіння САМ робить його особливо небезпечним і вимагає надзвичайної обережності при спробах спостереження чи затримання. Вчора підозрюваний ходив на православне кладовище, де його бачили в товаристві лівонського аристократа Густава Корнта, його небоги та інженера Єжи Пренглера.

Граф Густав Корнт – шістдесят три роки, не судимий, бере активну участь в діяльності кількох благодійних товариств, відомий підприємець в паперовій галузі. Дотримується правих поглядів, налаштований проти більшовиків. Під час війни росіяни вбили його брата, Францішка Корнта. В свій час інтенсивно придушував спроби комуністичної агітації на території свого маєтку.

Марія Корнт – дев’ятнадцять років, донька Цецилії з роду Вєлєцьких і Францішка Корнта, вбитого під час польсько-совіцької війни. Знаходиться під впливом комуністичної пропаганди. Досі не підтверджено участі в комуністичних акціях. Була присутня на кількох мітингах, в товаристві Альфреда Жарського.

Єжи Пренглер – двадцять сім років, інженер, архітектор, не судимий. Брав участь в польсько-більшовицькій війні, звільнився з війська в званні підпоручика. Політичні погляди – невідомі. Скидається, що з підозрюваним зіткнувся випадково. Рекомендовано подальше спостереження.

Альфред Жарський – тридцять два роки, відомий також, як Магент, Ройський, псевдонім в даній операції – Мисливець. Може мати співучасників. Брав участь в комуністичній агітації на Волині й Поділлі, замішаний в диверсійній діяльності на території Камінь-Каширського повіту, замішаний в нелегальному перевезенні людей в СРСР, співпрацював з ОМС – Отдєлом Мєждународной Связі. Не судимий. Жодне зі звинувачень не доведено.

***

Молодий вартовий привітав жінку посмішкою. Та мовчки висипала вміст сумочки на простий, сосновий стіл, дозволила, щоб спритні, тонкі пальці перевірили всі шви, сковзнули по делікатній, зміїній шкірі. Від виходу з будинку її відділяли дві стіни з броньованого, зміцненого сталевою сіткою скла. Між ними сиділи чотири солдати, озброєні дробовиками та автоматами Томсон. Жоден з солдатів не виглядав особливо грізно, але жінка розуміла, що це тільки видимість. Одного разу вона була свідком, як до будинку увірвався шаленець з пістолетом. Він був мертвим, перш ніж зробив два кроки. Вартових, що охороняли будинки в яких містився II Відділ Генерального Штабу старанно добирали серед солдатів з найбільшим бойовим досвідом і неймовірно швидкими рефлексами. Імовірно, додатково підсилених спеціалізованими одистичними апаратами. Махнувши рукою, вартовий дав зрозуміти, що поминає особистий обшук. Забринів соленоїд, хтось ввічливо притримав двері. Жінка полегшено зітхнула, намагаючись відповісти посмішкою на салют солдата. Вийшовши з будинку, підкликала таксі, назвала водію адресу. На півдорозі повідомила таксиста про зміну маршруту, втихомирила його, пообіцявши додаткову оплату. Пройшла пішки пару сотень метрів, зупиняючись перед магазинами з одягом. Вдаючи, що оглядає найновіші, щойно привезені з Парижа, сукні Шанель, вона довго вивчала постаті перехожих, що відбивалися у вітрині. Не зауважила нічого підозрілого, однак, згідно з інструкцією, ще двічі міняла таксі, перш, ніж доїхала до місця зустрічі.

Район був небезпечний, тому, коли вона побачила знайоме обличчя, то з полегшенням втулилася в турботливі, сильні обійми.

-- За тобою спостерігають, -- сказала поспішно. – Вони ще не здогадалися, але знають…

-- Шш, -- чоловік поклав палець їй на вуста. – Спокійно, Геленко.

-- Я все запам’ятала, так, як ти мене вчив, -- Вона підвела погляд, чекаючи на його схвалення.

-- Так?

-- Я все пам’ятаю, -- повторила жалюгідно.

-- Пренглер?

-- Здається його не підозрюють. В рапорті було щось дивне, щось про САМ і Винищувачів…

Чоловік весело пирхнув.

-- Хочеш знати, що таке САМ?

-- Я хочу знати про тебе все.

-- Закрий очі, -- попросив.

Торкнувся її вуст делікатним, немов дотик крил метелика, поцілунком, поклав руку на підборіддя. Різким рухом скрутив жінці шию, а потім зробив крок назад, дивлячись на тіло, розпростерте біля його ніг.

-- Так буде краще, -- пробурмотів. – Для всіх…

***

Пренглер зиркнув на годинник, скрупульозно перевірив час – до дев’ятої залишалося кілька хвилин. Штовхнув глазуровані двері, зайшов у вестибюль і поклавши у стояк свою тростину, вступив всередину кондитерської крамниці. Головне приміщення любельської кондитерської Хмєлєвського було облаштоване в модерному стилі – його оптично збільшували дзеркала, якими вкрили всю протилежну до входу стіну, гості сиділи за столиками з білого, з прожилками, мармуру. За прилавком, у скляних вітринах, розмістили різноманітні кондитерські вироби. Корнт разом з небогою чекали на Пренглера в затишному кутку, біля великої, кахельної пічки. В приміщенні було багато гостей: різнокольорові, літні сукні та капелюшки жінок контрастували з пастельними костюмами чоловіків. Частина клієнтів чоловіків відразу направлялися на другий поверх, де, як проголошувала мальовнича вивіска, знаходився більярд.

Марія першою схопилася на ноги, протягнула архітектору руку для поцілунку, очі смарагдового кольору радісно блищали.

-- Нарешті! – вигукнула вона. – Я вже боялася, що Ви не прийдете.

-- Маріє, так не личить, -- докорив їй старший пан, але в його голосі чулося задоволення. Він привітався з Пренлером, сердечно потиснув руку, запросив до столика.

-- Що будете замовляти? – запитав. – Запевняю, що тутешні пончики кращі ніж у Блікле.

-- В такому разі, хай будуть пончики, -- посміхнувся Пренглер. Марія також замовила пончики й морожену каву по-віденськи.

-- Розтовстієш, -- звернув їй увагу Корнт. Дівчина гнівно фиркнула, звернулася по підтримку до архітектора.

-- Скажіть йому, що це неправда, -- попросила. Пренглер відповів їй довгим, оцінюючим поглядом, здавалося, що він дійсно обмірковує це питання, замість того, щоб зробити банальний комплімент.

-- Гадаю, навіть кілька кілограмів Вам не зашкодить, -- Марія явно зашарілася, Корнт красномовно кашлянув.

-- Щиро перепрошую, -- Пренглер схилив голову. – Це прозвучало як зухвальство.

-- Нічого не трапилося, -- старший пан махнув рукою. – Але краще, давайте змінимо тему. Може розповіси пану інженерові місцеву легенду, -- запропонував, звертаючись до Марії.

-- Легенду?

-- О, так, вже кілька сотень років по Любліні кружляє розповідь про диявольський суд і відбиток долоні, який залишив один з пекельних суддів.

Заохочена посмішкою Пренглера, Марія розповіла кілька версій легенди про скривджену продажними суддями убогу вдову і незвичному втручанні пекла на захист справедливості. Пообіцяла показати стіл з відбитком лапи чорта, що зберігся до наших днів.

Якийсь час вони вели легку, світську бесіду, насолоджуючись витонченими солодощами. Зрештою Корнт красномовно поглянув на годинник.

-- Дядечку, тільки не це, -- зойкнула Марія. – Мені так рідко випадає нагода порозмовляти з кимось цікавим. Тобто… Я не хотіла тебе образити…

Корнт якусь мить суворо дивився на небогу, нарешті несподівано розсміявся.

-- Ну, гаразд, -- сказав. – Однак в мене зустріч з юристом, бізнес. Мені потрібно зустрітися з ним, тут недалеко, у Радзимінського, тож якщо маєте бажання прогулятися по Краківському Передмістю…

-- Я до Ваших послуг, з великим задоволенням, -- запевнив Пренглер, відсуваючи дівчині крісло. Вийшовши з кондитерської, вони ліниво крокували найбільш репрезентативною вулицею Любліна, інколи зупиняючись, коли Марія розповідала супутникові плітки пов’язані з якимось магазином чи рестораном.

Пренглер нишком спостерігав за дівчиною, вона – не дивлячись на безтурботну поведінку – починала його приваблювати. Здавалося, в ній дрімало, щось значно більше, ніж видавалося на перший погляд, якась старанно прихована, передчасна зрілість. Їхню прогулянку перервав багато одягнений чоловік з чітко вираженими семітськими рисами.

-- Пане поручнику! – вигукнув з непідробною радістю.

Здавалося, він хотів підійти й порозмовляти, але Пренглер відповів лише холодним поклоном. Вони рушили далі.

-- Ви не любите євреїв? – запитала Марія через деякий час. Пренглер зітхнув, але промовчав.

-- Чому він назвав Вас поручником? – продовжила вона не збентежившись. – Адже на Вас немає мундира.

-- Ви завжди говорите те, що думаєте? – відповів він грубо.

Марія стала навпроти нього, зняла з голови капелюшок. Легенький, теплий вітерець скуйовдив її густе, темне волосся, сонце відбилося в зелених, крапчастих, як у кота очах. А шмаркачка гарна, признав подумки Пренглер. Дуже гарна.

-- Я не завжди така… невихована, -- сказала дівчина вагаючись. – Однак…

-- Ви в жодному випадку не невиховані, хоча в тому, що кажете, є певна brusquerie, -- відповів роззброєний Пренглер.

-- Нестримність? – замислилася дівчина. – Ви дуже люб’язні. Однак, я не питала просто так, мені дійсно цікаво.

-- Можна запитати, чому?

-- В жодному випадку ні! – вигукнула Марія.

Чоловік коротко засміявся, але за мить його обличчя спохмурніло, немов він пригадав собі щось, про що волів би забути.

-- Це відбувалося в 1919 році, -- розпочав він. – Тривала війна і почали мобілізувати молодь. Я саме був у відпустці й гуляв по Краківському Передмістю в новенькому мундирі підпоручика, -- докинув Пренглер іронічно.

-- Чому в мундирі? Хіба не зручніше було б у цивільному вбранні? – здивувалася дівчина.

Пренглер нерішуче кашлянув, покрутив тростиною.