Вовчий легіон

Вовчий легіон (Вовчий легіон – 4)

Адам Пшехшта

Переклад з польської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися, коли буде продовження.

Йоган Кроне нишком спостерігав за своїми компаньйонами. Його обличчя, яке перетинав грізного вигляду шрам забіяки, виглядало втомленим, однак очі дивилися пильно і уважно, аналізували кожну дрібницю. Всі місця в комфортабельно обладнаному купе люкс-торпеди Київ-Варшава були зайняті. Красива, темноволоса жінка, яка сиділа навпроти Йогана, читала газету. Дещо темна, тривожна врода незнайомки вже певен час займала увагу Кроне. Може це вона? – подумав. Збоку похропував трохи повненький пасажир в елегантному костюмі з габардину. Подвійне підборіддя надавало сплячому вигляд перерослого немовляти. Важко запідозрити, що він може бути російським шпигуном. Однак диспетчер ПКП, який співпрацював з II Відділом Головного Штабу, розмістив усіх підозрюваних в третьому купе. Хтось з них був совіцьким агентом, відправленим до Варшави з місією, яку росіяни назвали “Чума”. Мережа польської розвідки “Горін” в Ленінграді, яка в цілому працювала прекрасно, цим разом не змогла передати жодної інформації, крім кодової назви операції й фамілій кількох підозрюваних. Вони здобули ці дані ціною життя трьох працівників відділу “Схід”. Один з них – Альфред Жабіцький – був другом Кроне. Саме тому майор Кроне сидів зараз на вкритому чорною шкірою кріслі люкс-торпеди, намагаючись не виявляти надмірного зацікавлення присутніми. Насправді він сприймав цю справу, як особисту, дуже особисту…

Він перевів погляд на двох інших пасажирок. Жінка під п‘ятдесятку подорожувала з дев‘ятнадцятирічною донькою. Ольга і Тетяна Розбіцькі. Дружина і донька полковника Воєнкомату Владіміра Розбіцького. Дуже сумнівно, щоб котрусь з них відправили з таємним завданням, однак багаторічна служба в контррозвідці навчила Кроне обережності. Росіяни були вимогливим противником і часто діяли нешаблонно.

Молодик, який досі дрімав під вікном, зняв з очей окуляри сомнолета і вимкнувши апарат, кинув його недбало на збірку партитур Мусоргського.

-- Папєроску? – запропонував по-російськи, протягуючи пачку “Октябрьських” в напрямку майора.

-- Охоче, -- посміхнувся Кроне, відчиняючи двері купе. Вони вийшли в коридор і певний час мовчки курили.

-- Тетяна… -- кивнувши нишком в бік молодшої з Розбіцьких, шепнув нарешті молодик, що вдавав студента московської консерваторії. – Здається це вона.

Кроне легко підняв брови, дивлячись на підвладного з сумішшю іронії та зацікавлення. Владек Барський був зіркою технічного відділу, однак коли йшлося про роботу в польових умовах, йому бракувало досвіду. Це була його перша поважна операція.

-- Чому? – запитав.

-- Ви знаєте, майоре, як діє сомнолет?

-- Знаю, що він викликає сон за бажанням. З допомогою електричних імпульсів і якихось там спалахів, -- буркнув байдуже Кроне.

-- Це не зовсім так…

-- Тільки без технічних подробиць. Розповідай, що ти довідався, бо, наскільки я розумію, ти підглядав за її снами?

Барський енергійно кивнув головою. Його обличчя вкрилося рум‘янцем.

-- Було неприємно, -- він проковтнув слину, уникаючи погляду Кроне.

-- Так?

-- Вони її ґвалтували…

-- Заради Бога, хто?!

-- Наші, улани… Прилад біля мого крісла тільки виглядає, як стандартний сомнолет, насправді це вдосконалений телетроскоп об‘єднаний з… Не має значення, -- він махнув рукою. – Зображення було доволі чітким, хоча інколи пропадав колір. По мундирах я впізнав, що це креховецький полк. Може вона тепер хоче помститися?

Кроне важко зітхнув, помасував змученим рухом шрам.

-- Який зараз рік? – запитав з вимушеним спокоєм.

-- Тисяча дев‘ятсот тридцять сьомий, -- відповів послушно молодик.

-- Тетяна має дев‘ятнадцять років, тобто її мали б зґвалтувати, коли їй було два роки…

-- Але я сам бачив…

-- Ти бачив еротичні фантазії молодої дівчини, -- пояснив майор. – Подумати тільки, креховецькі улани! – фиркнув гидливо. – Щось банальніше годі й вигадати.

-- Бойова ефективність нашої кавалерії… -- почав обурений Барський.

-- Бойова ефективність нашої кавалерії ні в чому не перевищувала ефективності піхоти, -- обірвав його Кроне. – Я був там, -- нагадав. – Тільки коли йдеться про справи сердечні, то улани мали значно більший успіх. Дідько знає чому. Може справа в сідлах? Постійний натиск на яйця викликав пріапізм?

Барський відвернувся, намагаючись приховати усмішку.

-- Я пошився в дурні? – запитав.

-- Ні, -- заперечив після короткого вагання Кроне. – Ти вчишся, а я твій вчитель. Помилки це нормальна справа. Було б гірше, якби ти втнув щось з власної ініціативи, або зі страху затаїв від мене якусь підозру. Я наперед можу сказати, що більшість твоїх ідей будуть повною дурнею, однак коли-не-коли ти матимеш рацію. Розумієш? Ми не можемо проґавити цей виняток, бо дорого за це заплатимо. Може навіть життям.

Технік енергійно кивнув.

-- Розумію, -- запевнив. – Однак не думаю, що цей товстун може становити якусь загрозу. Про жінок навіть згадувати не буду…

-- Так?

-- Я працював з апаратом доктора Йодко-Наркєвича, знаєте, тим, що зміцнює одичну силу людини. Однією рукою я можу підняти сто кілограмів.

Майор повільно видихнув дим, сформувавши його в ідеальне кільце.

-- Ах так…

-- Ви не вірите в науку? Адже навіть Маршал…

-- Що Маршал?

-- Одичний випромінювач Наркєвича і лікування током вже кілька років не дають йому померти, не дивлячись на останню стадію рака. Сучасна наука чинить чудеса.

-- Ага, особливо той одичний апарат…

-- Адже Ви теж провели сесію?

-- Провів.

-- І що? – запитав зацікавлено Барський. – Жодних ефектів? Це неможливо.

-- Еге ж, ефекти були. На жаль, одичний апарат, -- підкреслив іронічно Кроне. – викликав у мене тільки посилення нюху. Відразу після цього мене відправили на маневри. Тільки тоді я довідався, скільки брудних трусів валяється навколо…

-- Може колись, під час якоїсь операції цей нюх Вам стане в пригоді? – припустив несміло молодик.

-- Може, -- заскрипів зубами майор, гасячи цигарку. – Проте якби Наркєвич не був таким старим, я б вислав до нього секундантів…

Коли вони повернулися в купе, Кроне знов зосередив свою увагу на красивій сусідці. Від самого початку подорожі якимось дивним, незрозумілим чином вона зацікавила його самою своєю присутністю, фактом свого існування. Жінка поклала газету і відкрито придивлялася до нього. Здавалося, що вона про щось інтенсивно розмірковує.

Пахне конвалією і ромашковим милом, ще раз переконався офіцер. Він навіть не намагався ошукати себе, що це професійна цікавість. Мускусна, жіноча нотка, яка вчувалася в запаху незнайомки, викликали в ньому доволі однозначні почуття. Надто давно ти не мав жінки, подумав Кроне. А це всього лиш молода вчителька Київської Пластичної Школи, Катя Туліна. Двадцять сім років, незаміжня, підказав впертий голос.

-- Ваш шрам… -- обізвалася вагаючись Туліна. – Ви бували колись в Києві?

Її очі дивилися тепло й поважно. Не виглядало, що вона питає просто з цікавості.

-- Був, -- признав Кроне. – З нашою армією.

-- Маленька вуличка неподалік Хрещатику, -- промовила вона швидко. – Три солдати вдерлися до будинку… Молодий підпоручик наказав їм забиратися, один з них рубанув його шаблею, той витягнув револьвер і…

-- … І виконав свій обов‘язок, -- закінчив різко майор. – Захистив цивільних. Жінку з дитиною.

-- Мені було десять років, -- сказала незнайомка м‘яко. – Моя тітка до кінця своїх днів молилася за Вас.

Кроне перехопив погляд Барського і легко скривився. В нього не було сумнівів, що після повернення до Варшави, юнак все розпатякає. Народиться ще одна легенда. Він зиркнув на інших пасажирів, на щастя обидві жінки користувалися сомнолетами, а ритм дихання товстуна свідчив, що він теж перебуває в обіймах Морфея.

-- Ця зустріч… -- він покрутив недовірливо головою. – Ви…?

-- Катю, для Вас я Катя, -- сказала вона, подаючи йому руку.

Він відчув під пальцями тонке зап‘ястя, торкнувся вустами гладкої, еластичної шкіри з запахом конвалії. З неохотою відпустив її руку.

-- Маєте закурити? – звернулася несподівано вона до нього. – Я свої забула.

-- До Ваших послуг, -- схилився майор, відчиняючи перед нею двері. Вони вийшли в коридор і Кроне витягнув срібний портсигар.

-- Цигарки доволі міцні, турецькі, -- сказав виправдовуючись.

-- Дякую, але це був тільки претекст, щоб виманити Вас в коридор, -- засміялася вона безтурботно. – Той молодий чоловік так дивно до нас придивлявся…

Офіцер не відповів. Мовчки дивився на чарівне, бліде обличчя, зелені очі в темній оправі, всіяний веснянками носик. Він намагався вийти з заціпеніння. Марна річ. Катя схилила голову набік і непослушне пасмо порушило ідеальний лад віртуозно вкладеної зачіски. Коли до Кроне дійшов запах її волосся, він з усіх сил затиснув руку на портсигарі й опустив погляд. В його житті було багато жінок – вони приходили та йшли – переважно з власної волі, дорікаючи йому, що він “надто віддалений”, не здатні знести емоційного холоду, а інколи праці, що обмежувала особисте життя. Однак йому було важко порівняти приємне збудження, яке він відчував у їхній присутності, до пасії, викликаної в ньому Катею.

-- Я Вам не подобаюся? – запитала вона спокійно. – Моя настирливість Вам неприємна?

-- Швидше навпаки, -- буркнув Кроне. – І це мене турбує…

Вона засяяла, подарувавши йому чарівну посмішку. Взяла його за руку, мимохідь бавлячись, огрубілими від занять фехтуванням, пальцями офіцера.

-- Отже, я не така дурепа, як мені здавалося, -- сказала Катя з полегшенням. Він запитально підняв брови. -- Рада, що не тільки я почуваюся… дивно.

Майор механічно пересунув два пальці на внутрішній бік зап‘ястка Каті.

-- Я не почуваюся дивно, -- пробурмотів. – А точно знаю, наскільки непристойні мої почуття.

-- Так?

-- І вже напевно не личить, щоб я їх докладно описав, -- кинув Кроне різко. Зусиллям волі він зупинив себе, щоб не торкнутися її обличчя, вуст…

Млявим, безпорадним рухом спробував припинити пестити долоню Каті. Вона зігнорувала це, підсунулася ближче.

-- Я готова вбити, щоб Ви відчували до мене те, що здається, відчуваю я …

Шалений пульс на зап‘ясті. Правда, правда! Кроне міцно стиснув дрібну долоню.

-- Це якесь божевілля, -- прошептав.

Вона зойкнула від болю, проте не відсунулася ані на сантиметр.

-- Так, божевілля. Таке, яке трапляється раз в житті, -- відповіла, майже торкаючись його обличчя вустами.

І знов він відчув кінчиками пальців швидкий барабанний бій її серця. Правда, правда!

Грюкнули двері сусіднього купе і в коридор вийшла худорлява, жвава бабуся. Зиркнула на них з-під ока і енергійним кроком направилася в бік буфета. Майор дещо відсунувся від Каті й опер чоло на холодну шибку. Якийсь час дивився незрячим поглядом, як за вікном миготіли дерева. Ті, найближчі до вагона утворювали розмиту лінію, люкс-торпеда розвивала швидкість понад сто кілометрів на годину. Не дивлячись, він відчув, що Туліна знов присунулася.

-- Це потрібно припинити, -- гаркнув. – Якби не та старенька…

-- Хай їй чорт! – вигукнула Катя зі сміхом. – Тепер я ніколи не довідаюся, що було б, якби…

Губи Кроне мимоволі затремтіли.

-- Ви просто нестерпна, -- ствердив.

-- Катя, -- нагадала вона. – Катя.

-- Через три години ми будемо в Варшаві, -- зітхнув Кроне.

-- Ти в якому готелі зупинишся, Йогане? – запитала Катя прямо.

-- Звідки ти знаєш, як мене звати?

-- Тітка розповідала, -- відповіла вона лагідно. – І дня не минало, щоб ми про тебе не розмовляли.

-- Ти відчуваєш щодо мене вдячність, але я не можу цим скористатися, -- сказав він неспокійно, намагаючись пояснити її поведінку.

Вона насупила темні брови, надула губки.

-- Якби я відчувала до тебе вдячність, то попросила би номер твого рахунку в банку.

-- Рахунку в банку?

-- Тебе не зацікавило, яким чудом скромна дівчина з країни загального пролетарського щастя опинилася в люкс-торпеді, що мчить в Польщу?