Бережной Василий Павлович

Сонячна сага (на украинском языке)

Василь Бережний

Сонячна сага

- Бам-бум-банг!..

Теплi, золотистi звуки проймають мозок, усе тiло, а воно ж цiлу вiчнiсть пролежало скоцюрблене вiд холоду, скуте клiнiчною смертю.

- Банг-бум-бам!

Очi Вайза Омнiсiєнта розплющились, але нiчого не бачили. Сизий морок поглинав усе: i металевi стiни камери анабiозу, i вiдчинений люк, i електроннi очi приладiв.

- Бум-банг-бам!..

Морок посвiтлiв, з'явилась невиразна, ще не окреслена думка: "Настало... скiнчилось... пора..." Вiдчув, що приходить до тями, але ще довго лежав непорушно, тiльки клiпав очима. Отже, сталось! Електронний космонавт вивiв їхнiй корабель до Сонячної системи, вивiв з неймовiрної далечi космосу - без анабiозу вони б не витримали такої тривалої мандрiвки,i ось прозвучав сигнал, заклик до життя. Прокидайтесь, вставайте, астронавти, ви вже в своїй планетнiй системi, ви на порозi рiдного дому!

Вайз наморщив лоба: а скiльки ж це часу минуло на Землi? Попереднi пiдрахунки - ще тодi, перед анабiозом - показували бiльше десяти тисяч рокiв. Якщо мiркувати взагалi - це чистiсiнька абстракцiя, отi десять тисяч рокiв. А якщо згадати рiдних, друзiв... Тут, на кораблi, вiн i Модеста постарiли на якихось п'ятнадцять рокiв, а там... Чи хоч вiдомi для нащадкiв iмена їхнiх сучасникiв, слава яких ширяла по всьому свiту? Чи, може, довгi столiття мрiй, боротьби, сподiвань i розчарувань вмiщаються в одному абзацi сучасної iсторiї? Епоха атомної, потiм гравiтацiйної, нейтринної, може, ще якоїсь iншої енергiї... Вiк харчової синтетики... А їхнiй корабель? Це було б жахливо, коли б iсторiя - людська, земна iсторiя - забула про "Спис"...

- Вiтаю з поверненням!

Омнiсiєнт скосив очi i побачив блiде обличчя Модести.

- Дякую, вас також.

I одвернувся. Це обличчя остогидло йому за останнi роки експедицiї, набридло, як отi сухi концентрати, як дистильована вода пiсля циклу регенерацiї. "О, хоча б швидше фiнiшувати, - думав Вайз, - а там викреслю тебе з пам'ятi, нашi життєвi орбiти нiколи не перетнуться. Хiба це дiвчина? Електронна машина. Нiяких емоцiй, аналiтичний розум, та й годi. Хоча... нерви, все це нерви. Коли я її вперше побачив... Ех, краще не згадувати... А втiм, якщо все зважити... Коли б не цей її аналiтичний розум, то з нас давно б уже був рiй атомiв... Але її командирський тон... I чому вона не полюбила мене? Коли б же тут був ще один, а то... Ну, нiчого, скоро фiнiш!"

- Вайзе, пора... У нас багато роботи. Бiотрон чекає на вас.

- Знаю, знаю, - гамуючи роздратованiсть, вiдказав Омнiсiєнт.

Почав поволеньки здирати з себе пластикову упаковку, пiдвiвся. А вона вже встигла прийняти бiотрон, причепуритися - метка. Окинула його уважним поглядом карих очей:

- Буду в рубцi.

I вийшла, похитуючи округлими формами. "Ну, й iди собi... "В рубцi..." А де ж тобi ще бути?"

Бiотрон повернув i Вайзовi бадьорiсть, до рубки вiн зайшов у доброму настрої. Ще кiлька тижнiв, i вони будуть на Землi... Звичайно, там уже iншi поколiння, зовсiм iнше життя, але це ж - рiдна планета! Не те, що тi непривiтнi кам'янi брили, якi траплялися на їхньому шляху. Земля... Чудо! пiсня! казка! - ось що таке Земля.

Модеста згорбилась, прикипiла до пульта i зараз нагадувала йому велику чорну галку.

- Яка вiдстань?

Вона довго мовчала, i це стривожило Вайза, Рiзко ступнув до неї, поторгав за плече, нiби сонну.

- Яка вiдстань, питаю?

Модеста нарештi вiдвела голову, i вiн побачив у її очах причаений переляк.

- Тут щось... не те. Подивiться, Вайзе.

Встала, даючи йому мiсце бiля пультового екрана.

- Що це? - скрикнув Омнiсiєнт. - Чужа зоря?!

Гiгантське, трохи нiби пригашене свiтило займало пiв-екрана. Жодної планети телескопи не зафiксували. Дiаметр зорi - 260 мiльйонiв кiлометрiв. I їхнiй "Спис" невiдворотно мчить до цього розжареного гiганта...

Вайз похолов, учепiрився за край пульта, аж пальцi побiлiли. От тобi й Земля... Енергетичнi запаси вичерпанi на розгiн корабля, лишилося тiльки для посадки. А вiн ще будував усякi плани, мрiяв... Кiнець. Катастрофа. I все це - вона, Модеста.

Рiзко схопився з крiсла - руки зiгнутi в лiктях, кулаки стиснутi, з очей - колючки.

- Як це розумiти?!

Вона заклiпала вiями:

- Не знаю.

Цей її притишений голос чомусь ще дужче розлютив Омнiсiента.

- "Не знаю"!.. А хто ж задавав програму?

- Заспокойтеся, Вайзе.

- Скоро ми заспокоїмось навiки. Але перед тим... Як, по-вашому, за злочин треба вiдповiдати?

- Я не зробила нiякого злочину.

- Ви склали i ввели в електронний мозок неточну програму. Це не злочин?

- Не впадайте в iстерику, Вайзе.

Вiн пiдступав усе ближче, люто прискаючи словами:

- Украла день повернення! Нiкчемне створiння... А ще взялося командувати кораблем!

Пальцi йому розчепiрились, голова подалася вперед.

- Ви що, збожеволiли, Вайзе? Ситуацiя...

- Я покажу тобi ситуацiю, - прошипiв, палячи її гострим поглядом. Однаково лишилося мало...

- Схаменiться!

Лице її поблiдло, але стояла, не рушаючи з мiсця. їх роздiляло кiлька крокiв.

- Ви втрачаєте, Вайзе, людську...

- Уже втрачено все!

Ще мить - i його руки стиснули б її мертвою хваткою. Але Модеста вихопила свiй командирський променевий пiстолет, i лискуча цiвка одразу привела Вайза до тями. Вiн нiби наштовхнувся на щось гостре, скривився, кволо змахнув рукою та й почовгав до свого сидiння.

- Ганьба, Вайзе, - обiзвалась Модеста. - Ви втратили людську подобу...

Вiн довго мовчав, потiм буркнув:

- Скоро втратимо й шкуру.

Здавалося, його злоба вляглася, i вiн збайдужiв до всього, не дивився нi на свою супутницю, нi навiть на екран, який повнився золотом невiдомого сонця.

- Тут щось загадкове, незрозумiле, - примирливо говорила Модеста, - а ви... перелякалися.

- Я перелякався? - Вайз пiдвiвся i знову сiв. - Хоча так, ви маєте рацiю: перелякався. Мене ошелешило. Катастрофа - хто її сподiвався? Несправедливiсть долi, безглузда жорстокiсть - ось що нестерпне.

- Нам треба уточнити параметри цього сонця, - сказала Модеста i знову сiла до пультового екрана. - Особливо мене цiкавить швидкiсть вiдносно зiрок. Можливо, ми летимо правильно, але за роки нашої експедицiї...

- До Сонячної системи заблукав зоряний гiгант - це ви хочете сказати? Вайз пiдiйшов упритул. - Нi, дорогенька, в космосi такого не буває, зустрiч двох сонць - подiя майже неймовiрна.

В його приглушеному голосi звучала ущиплива iронiя. Модеста ворухнулася, певне, хотiла встати, але не встигла. Враз її шию здушило лiктем, i в очах потемнiло. Отямилась посеред рубки на пiдлозi. Променевий пiстолет був у руцi Вайза.

- Ну, от зараз ми й розберемося... Не треба хвилюватися, я не вбивця...

Вiн стояв за кiлька крокiв вiд неї, розкарячивши ноги. Цiвка пiстолета виписувала в просторi криву.

Модеста поволi пiдвелася, провела долонею по обличчю.

- Манiяк.

- Прошу без образ. Я цiлком свiдомий своїх дiй. Злочин мусить бути покараний. Можете сiсти в крiсло.

- Перед нами таке цiкаве явище, - сказала Модеста, проходячи до пульта, - i замiсть того, щоб поринути в дослiдження...

- А навiщо, пробачте, цi дослiдження, коли нам, з вашої ласки, не лишилося й мiсяця життя? Увiйдемо в верхнi шари... та й спалахнемо.

- Я поважала вас як ученого, Вайзе, а ви...

- А що я?! - верескнув Вайз. - Усi нашi довголiтнi дослiдження пожере чуже сонце, а я ще буду поповнювати їх? Нонсенс!

- Справжнiй дослiдник працює до останнього подиху.

- Гучно сказано. А заради чого - до останнього подиху?

- Є речi самоочевиднi, Вайзе. Невситима жага знання - це треба розтлумачувати?

- Невситима жага... Красивi слова, та й тiльки. А яка користь?

- О, ви до всього прицiнюєтесь, навiть до емоцiй. Аж тепер менi зрозумiло, чому я вiдкинула вашi залицяння...

- Прозрiла, значить... Але це не стосується нашого розслiдування.

- Ви з глузду з'їхали, Вайзе, певне, страх смертi потьмарив вашу свiдомiсть. Iнакше б ви не влаштовували цiєї комедiї, а звернулися б до блоку пам'ятi.

- I що?

- А те, що ви б перевiрили, яку програму введено...

- Ще не було випадку, щоб електронiка спрацювала неправильно.

- Так, досi не було. Але як сталося...

- Неточнiсть у програмi - хiба не ясно?

- За точнiсть я ручуся. - Модеста кинула на нього вiдкритий, упевнений погляд. - Чуєте? Ручуся!

Вайз мимоволi знiтився, опустив очi.

- А якщо я її знайду?

- Тодi стрiляйте!

- Гаразд, так i буде.

Тримаючи зброю напоготовi, Вайз вiдступив до овального люка Обчислювального центру.

- Тiльки щоб того... без фокусiв! - гукнув до Модести. - Щоб не довелося випалювати цiєї заслонки.

- Я нiколи не принижуся до пiдлостi. Якщо я справдi допустилася такої жахливої помилки, то... Перевiряйте!

Модеста сiла до пульта i одразу ж поринула в роботу, їй хотiлось якнайшвидше ознайомитись з показаннями датчикiв температури, свiтностi, гравiтацiї, вивчити спектрограму - в касетi вже намотався грубий сувiй стрiчки.

Почулися кроки. Модеста рвучко обернулася - вираз обличчя видавав її нервове напруження. А що, коли вона справдi помилилася? Хiба така можливiсть виключена? Шпигонув острах, i по всьому тiлу пройшла млосна хвиля. I не тому, що Вайз iшов до неї з пiстолетом у руцi i кожної митi мiг вистрiлити, - її жахнула сама думка про помилку...

Вайз був похмурий, губи стиснутi, очi опущенi долi - уникав її погляду.

- Ну, що? - вихопилося у неї.

Вайз мовчки поклав пiстолет на золотистий екран, зiтхнув:

- Нiчого. Все правильно. Прошу пробачення.

Обернувся й пiшов до виходу.

- Послухайте, Вайзе! - гукнула Модеста несподiвано радiсним голосом. Це сонце якесь дивне... Розумiєте, його атмосфера...

Та Вайз наче не чув. Зiгнувшись, протиснувся в люк, i важка плита закрила його постать.

"Ну, що ж, хай заспокоїться, вiдпочине в своєму гамаку, - подумала Модеста. - У нього нервове потрясiння..."

I вже вона пройнята спiвчуттям до колеги, серце їй тисне жаль, неначе й не було iстеричної вихватки, яка мало не коштувала їй життя. От, коли вiн заспокоїться, можна буде обмiркувати одержанi параметри цього дивовижного сонця, що вже заповнило майже весь видимий простiр перед кораблем. Чомусь зовсiм не думала про катастрофу, може, тому, що виникла оригiнальна ситуацiя: перед нею незвичайне свiтило, судячи з усього, воно не вкладається нi в яку класифiкацiю. Величезна глибина дуже розрiдженої атмосфери i непропорцiйно мала маса ядра. Це ж унiкальне явище в космосi!