Бережной Василий Павлович

Селенiтка (на украинском языке)

Василь Бережний

Селенiтка

Повiсть

I

Нiщо так не приваблювало Яриночку, як величезний диск Землi на темному оксамитi неба. Коли їй щось болiло, i вона плакала, аж заходилась, мама несла її до оглядової Вежi, примовляючи:

- А ми ось Землю побачимо!.. Земля така велика, гарна...

I диво дивне: як тiльки Яриночка побачить над собою голубуватий диск, одразу втихає. Дивиться своїми зеленими оченятами - не змигне.

А як зiп'ялася на ноги, то, бувало, вчепиться за мамину руку i тягне до Вежi. Задере голiвку й дивиться, дивиться. М'яке сяйво Землi радiстю сiється в її душу - очi їй зблискують усмiхом, а на щiчках з'являються ямки. Може, коли б тут ще були дiти, вона б з ними гралася, а так у малої тiльки й розваги, що милуватися Землею. Ото не вiдводить вiд неї очей i питає:

- Отам ви з татом ходили?

- Так.

- А в яких скафандрах - червоних чи золотистих?

- На Землi люди ходять без скафандрiв.

- Справдi?

- Авжеж. Землю вкутує атмосфера, i житла там не в гiрських тунелях, як оце тут, а на поверхнi...

- А метеорити? Вони ж можуть зруйнувати...

- Атмосфера захищає i вiд метеоритiв - рiдко який з них долiтає до поверхнi Землi, майже всi згоряють у повiтрi.

- Як це?

Розповiсти про повiтряну оболонку, що вкриває мiста й села, лiси i гори, було легше, анiж про рiчки, моря й океани. Яринчина свiдомiсть чомусь не могла вмiстити такої картини. Може, тому, що найбiльший басейн у їхньому Лунополiсi має у довжину сто метрiв i в ширину двадцять п'ять. Про якi ж кораблi, шторми й острови можна говорити! I як їй поясниш: чому вода не ллється iз Землi на Мiсяць? Доки не побачила навчального фiльму про моря й океани, доти й не вiрила, думала, що мама розповiдає казку.

- А чому ж не видно нi людей, нi навiть кораблiв? - дивувалась Яринка.

- Бо дуже далеко, - зiтхала мама, - ох, i далеко вiд нас Земля!

А коли батько полетiв до рiдної планети у вiдпустку, мана показувала Яринцi овал Чорного моря:

- Там зараз лiто, наш тато купається.

Мала видивлялась до болю в очах, наче сподiвалась побачити свого тата на березi моря.

Наступного земного року на вiдпочинок до рiдного краю зiбралась мама.

- А я? - розширились очi в Яринки, i в них було повнiсiнько смутку. Хiба я...

- Ти ще маленька, як стебелинка, - мама пригорнула тендiтне тiльце, от пiдростеш...

Випроводжаючи маму на космодром, Яринка заплакала, i батьковi нелегко було потiм заспокоїти маленьку доню.

- Ну, годi, Яриночко, ти ж у мене вже школярочка!

- Школярочка? - Мала схилила голiвку i, взявшись у боки, хитро спитала: - А де школа?

Першої митi батько розгубився.

- Ну, я маю на увазi твiй вiк...

- А де школа? - повторила Яринка. - Я хочу до школи!

- Ага... так... - бурмотiв батько, - школа... Ну, що ж, раз ти в Лунополiсi одна ученичка - вiдкриємо школу вдома. Давай.

- Давайте.

Правду кажучи, батько спочатку думав, що це буде "гра в школу", а потiм, коли почав... Адже донька мусить одержати освiту! I незабаром домашня школа запрацювала: в Лунополiсi були науковцi найрiзноманiтнiших галузей, i кожен охоче погодився стати навчителем Яринки.

Але й тепер споглядання Землi було її найбiльшою втiхою. Наче магнiтом тягнуло дiвчинку подивитися на Голубу Планету. I якщо батьки не мали часу, то вона сама йшла до Вежi - там уже до неї звикли. Забиралась на верхнiй майданчик i все дивилась, дивилась на велетенське округле дзеркало, що нависло над Мiсяцем. Про що вона думала? Якi образи снувалися в її маленькiй голiвцi? Минала година за годиною, а дiвчинка сидiла камiнцем. Тодi, бувало, пiдiйде хтось iз чергових i, торкнувши її за плече, лагiдно скаже:

- А чи не пора, Яриночко, додому? Ти ж, певне, ще й урокiв не повторила!

Яринка пiдведеться, проспiває "до побачення" i неохоче почапає до лiфта.

Їй часто снилась Земля. I з яким зачудуванням розповiдала дiвчинка свої сни! Наче вона летить понад гаями, рiчками, полями - летить високо, їй лячно, аж дух забиває, але й радiсно водночас. А коли починає падати, вся млiє вiд страху - от-от уб'ється! Та Земля пiдстеляє м'яку постiль, i Яринка жодного разу не вдарилась. А лiтала ввi снi частенько.

Батькiв її сни цiкавили передусiм як психiчне явище - звiсно, медики. Тато починав розвивати свою теорiю так званого парадоксального сну, коли в сплячої швидко рухаються очнi яблука, наче вона за чимось стежить. I хоч моторнi центри спинного мозку загальмованi - органiзм насторожi. Це, мовляв, бадьорiсть у снi, готовнiсть до боротьби за iснування - психiчний стан, який людина одержала у спадок вiд своїх диких пращурiв.

Мама, звичайно, заперечувала:

- Облиш, не треба заплутувати. То її враження трансформуються в хаотичнi образи.

- Якi враження? Вона ж не була на Землi!

- А фiльми, а телевiзор, а фото?

- А, а, а... - iронiчно повторював батько. - То чому ж вона лiтає? I я лiтав отак у дитинствi, i ти теж, мабуть...

- А, - уже навмисне "акала" мама, - нашого батька не перебалакаєш. Краще ходiмо, Яринко, до басейну.

Йдучи пiд кам'яним склепiнням тунелю, Яринка все щебетала:

- А чи є такi люди, що лiтають... без нiчого?

- Це тiльки ввi снi, донечко, таке буває. Закони природи невблаганнi... - Вона тяжко зiтхнула, наче на серце налiг камiнь.

- А чому тут дiтей немає? - раптом спитала Яринка. - Вiдправили на Землю?

- Нi, тут дiтей не було, ти - перша на Мiсяцi... - Знову тяжко зiтхнула мати.

Хоч як уникали батьки розмов про свою рiдну планету, але настала хвилина, коли Яринка сказала батькам:

- Я хочу на Землю. Адже я вже не маленька? - Легенькою ходою пiдiйшла до мами. - Ну, ось встаньте i побачите.

Мама, силкуючись усмiхнутися, пiдвелася з крiсла. Яринка стала з нею поруч - майже рiвна!

- Ах ти ж хитрунка! - посварилась мама. - Надiла мої черевики на високих пiдборах.

- Одразу пiдросла, - докинув батько.

Жартами та смiхом тодi й вiдбулися, але це була, звичайно, тiльки вiдстрочка. I не зоглядiлись, коли Яринка стала Яриною - дiвонькою з великими розумними очима на блiдому, нiби аж синюватому лицi. Завжди серйозна, може, аж занадто, вона викликала в матерi якусь невиразну тривогу, передчуття лиха.

- Ну от... - сказала якось Ярина, коли скiнчилася телепередача, i вони втрьох сiли вечеряти в маленькому боксi, що правив i за кухню, й за їдальню. - Я скiнчила програму середньої школи...

- Це добре, - сказав батько. - Пiдеш працювати, хоча б лаборанткою Бiохiмiчного центру. Чи, може, хочеш до астрономiв?

- Але я не маю атестата зрiлостi.

- Он воно що! Це ми влаштуємо.

- Значить, я полечу на Землю складати екзамени? - зрадiла Ярина. - Ох, i здорово! Нарештi!

- Нащо тобi така тяжка подорож? - спохмурнiв батько.

- А як же iнакше? - здивувалась Ярина. - Я ж так старалась...

"Як вiн викрутиться? - подумала мати, з перебiльшеною ретельнiстю розрiзуючи помiдори на салат.- Ну, що тут можна сказати?"

- Як iнакше? - перепитав батько. - Вiдеофон.

Материна рука, стискуючи срiбного ножа, пiднялася та так i застигла в повiтрi, вся її постать зiщулилась в чеканнi: як реагуватиме Ярина? Це ж i справдi хороша iдея - вiдеофон!

А Ярина мовчала. Батьки насторожено, очiкувально дивилися на доньку, а вона пiдперла голову блiдою рукою й мовчки втупила погляд у стiну, нiби вперше побачила грубу кам'яну кладку.

Мовчанка ставала важкою, нестерпною. I коли Ярининi очi наповнились слiзьми, на щоках у батька з'явилися жовна, а мати не витримала, швидко пiдвелася й вийшла. Саме тiєї митi, коли вона була на порозi, Ярина раптом вiдчула, чiтко сприйняла її уривчасту думку: "А може, сказати?.. Бiдне дитя... Скiльки ж можна..." Дверi зачинилися, i цей миттєвий зв'язок обiрвався.

II

"Добре все-таки, що в усiх одна частота, - подумала Ярина, - i нiчого такого вiн не може сказати..." Якщо по правдi, то їй було б приємно, коли б Гена висловив те, що сяяло в його великих очах. Та вона не насмiлювалась навiть собi признатися в цьому. Перезирнуться крiзь великi скафандровi окуляри та й розгортають лопаточками чорний мiсячний грунт. Рухи мають бути плавнi, обережнi, бо одразу здiйметься хмарка пилюки.

- Я не сподiвався, що розкопки на Мiсяцi важчi, нiж на Землi, - лунає в Ярининих навушниках. Вона могла б i не вiдповiдати: адже з таким повiдомленням можна звертатися до всiх. Але Гена дивиться на неї й додає: Правда ж, Яринко?

- Не знаю, - шепоче вона. - Я на Землi не бувала...

- Що-о?

- Я народилась i виросла тут...

- Ох, як цiкаво! Селенiтка!

Гена здивований! Гена вражений, Гена захоплений! Вiн закидає дiвчину запитаннями, аж поки керiвник експедицiї - молодий, але строгий професор-нiмець - не зауважує:

- Чи не забагато ви балакаєте, Геннадiю?

- Vekzeihung! - весело вигукує аспiрант. - Пробачте! Мовчу. Я ж не знав, що Ярина - селенiтка...

- Геннадiю!

- Gut! Мовчу. Все.

Вiдтодi й прилiпилось до дiвчини - Селенiтка.

Праця з палеонтологами "i археологами iмпонувала Яринi, хоч вона й не розумiла їхнiх захоплень. Знайдено скам'янiлi рештки дерев - ну й що? Життя було i є скрiзь. Скафандр вiддiляв її вiд цiкавих поглядiв, а пiсля професорового зауваження навiть Гена не надокучав їй розмовами. Тiльки iнколи кине слiвце-друге, та й то по роботi. Годинами Ярина спокiйно, неквапно вiдгортала чорний, як рушничний порох, пiсок i думала про своє. Того вечора, коли батькам уже нiяк було вiдмагатися, вона взнала нарештi свою таємницю. Земля для неї - заборонена зона, там її чекає загибель. Порушивши Кодекс космонавта, мама свого часу приховала вагiтнiсть, i на дитинi позначились фiзичнi параметри Мiсяця: у шiсть разiв менше тяжiння, майже нульове магнiтне поле. Медичний висновок суворий i невблаганний: серцево-судинна система не витримає нi короткочасного перевантаження пiд час посадки на Землю, нi перебування на її поверхнi...

Розчулена мама, пригортаючи Ярину, шепотiла: "Це я вiдiбрала в тебе Землю... я прирекла тебе..." Навiть коли вона мовчала i тiльки важко дихала, Ярина сприймала її болiснi думки i щемливi жалi. З тих пiр вони з мамою зблизились i подружили якось по-новому, iнакше, нiж до того. Чи, може, Яринi так тiльки здавалось тому, що вiдчула себе дорослою? Мама порадила їй працювати на розкопках. "Ти ж мусиш глибоко вивчати свою рiдну планету, сказала, винувато усмiхаючись. - Адже ти на Мiсяцi - первiсток".

Мама подумала, що донька заспокоїлась. Насправдi ж Яринi тепер ще дужче кортiло на Землю. Ну, хоча б краєчком ока поглянути на синє море, зеленi трави, хоча б краєчком вуха почути щебетання птаства... Невже їй нiколи, до самої смертi, не вдасться вирватись з оцiєї великої в'язницi?

Ярина аж голову пiдвела, та побачила тiльки високi краї розкопу, а над ними - чорне, покраплене зорями, небо. Землi звiдси не видно було - затуляла стрiмка скеля. Дiвчина зiтхнула й знову взялася за роботу. Раптом скребок черконув по каменю. Обкопала, вийняла, обчистила щiточкою. Це був не зовсiм правильний куб з довжиною ребра не бiльше 25-ти сантиметрiв. На однiй iз граней камiнь мав лiйкоподiбну виїмку.

Ярина пiдвелася й вiднесла знахiдку професоровi, який працював у другому кiнцi розкопу. Поклавши скребок i щiточку, вiн деякий час мовчки розглядав камiнь, особливо заглибнику.

- Слухайте... - нарештi урвав мовчанку. - Та це, здається... Де саме лежала ця рiч? Покажiть.

Незграбно перевалюючись у своєму золотистому скафандрi, вiн потупав за Яриною.

- Ось тут, - показала дiвчина ямку, напiвзасипану лискучим порохом. - А що?

- Це... така знахiдка...

їх оточила вся рiзномовна група археологiв, i, за винятком одного скептика, всi схилялись до тiєї думки, що цей камiнь оброблений розумною рукою, що вiн, певне, призначався для добування вогню!

- Вiтаю вас! - вигукував Геннадiй. - Епохально!

Яринi було трохи нiяково, але захоплення цей камiнь у неї не викликав. Ну, знахiдка, може, навiть цiнна, якщо зважити, що це ж на Мiсяцi...

На Яринину дiлянку професор поставив ще трьох чоловiк, серед них Геннадiя, та як вони не старались - нiчого не знайшли. А Ярина протягом кiлькох годин вiдкопала ще кiлька дрiбних камiнчикiв, у яких вчене око професора розгледiло наконечники стрiл.

- Та їй сама Селена допомагає! - жартував Геннадiй. - Недаремно ж вона - Селенiтка! Слухайте, Яринко, та ви щаслива, як нiхто, а чому у вас очi сумнi?

Пiсля роботи вiн запросив її до Клубу, де можна порозмовляти без нiяких ларингофонiв, своїм природним голосом.

Тут, у свiтлих залах, наповнених свiжим повiтрям, люди вiдчували себе вiльно, розковано, хоч i перебували в надрах масивної гори.

Геннадiй був у пiднесеному настрої, сипав дотепами, веселими, хоч iнколи й грубуватими жартами. Та розсмiшити Ярину йому не вдавалось крижинки суму не танули в її очах.