Брате мiй, Орле (на украинском языке)

Враз Фелiкс отерп, страшна думка пронизала мозок електричним струмом: а що як не вдалося?.. Що, коли буде ще гiрше, зникне марево дня?

- Iде професор, - шепнула Юля i встала з лiжка. Фелiкс принишк, чув, як стукнули дверi, як наближалися негучнi, але твердi кроки. Це йшла його доля, його щастя або горе. Зараз буде виголошено вирок: або виправдання, або...

- Добрий день, юначе! - I до Юлi: - Зашторте вiкна.

Професор пiдсунув стiльця до лiжка i, сiвши, взяв Фелiксову руку, щоб помацати пульс.

- Не треба хвилюватися, юначе, все буде гаразд. - Голос його спокiйний, упевнений, i це передається Фелiксовi, майже через хвилину пульс унормовується, рiвнiшим стає дихання. - Ну, от i добре. Яка сьогоднi температура?

- Тридцять сiм, - каже Юля. По голосу чути - хвилюється.

- Так, у межах норми. То що - будемо знiмати пов'язку? - говорить професор, а сам уже обмацує її, починає розв'язувати. - Я тут принiс темнi окуляри, доведеться деякий час...

- Не звикати, - нарештi обзивається Фелiкс хрипкуватим голосом.

- Очей не розплющуйте, поки не надiнемо окуляри. Отак, тепер можна.

Ну, що, здавалося б, розплющити очi? Один порух повiк, одна невловна мить. А як її важко пережити! Свiдомiсть благає, бунтується, сподiвається.... Мозок лихоманить, виникає хаотичне нагромадження думок, вони стикаються, неначе птахи, i падають, падають кудись у глуху безвiсть.

Фелiкс напружує всю свою силу волi i розплющує очi.

- Ну, як?

- Темрява, - прошепотiв пересохлими губами.

- Це нiчого, - каже професор. - Адаптацiя. Та ще ж i окуляри. I штори на вiкнi.

Справдi, минула хвилина-друга - i темрява в очах почала танути. А в душi - крижина страху. Сiткiвка вловила бiластi плями - провiсники радостi!

- Вiдсуньте важкi штори.

Благословенне будь, свiтло дня! Вiн обступив Фелiкса з усiх бокiв, заполонив.

- Бачу, бачу, професоре... - прошепотiв i рвучко пiдвiвся на лiжку.

- Що ви бачите?

- Я бачу день! Ось вiн, його можна помацати руками! - Фелiкс у захватi простяг руки i зненацька тицьнув професора у груди. - Ой, пробачте, я не навмисне.

Перед очима Фелiкса все розпливалось, жодного предмета в палатi вiн не бачив - нi тумбочки, нi картини, нi люстри. Натомiсть - великi свiтнi плями рiзної конфiгурацiї i лiнiї, лiнiї, химерно вигнутi, закрученi у спiралi.

Професор щось хмикнув, пiдiйшла Юля, цокаючи каблучками.

- Заспокойся, любий. Мене ти бачиш?

- Безлiч лiнiй. А це ось - тарiлка, чи що?.. - вiн простяг руку i торкнувся гудзика на її халатi.

- Ось моя рука, подивись.

Фелiксовi аж полегшало, полагiднiшало, коли вiдчув нiжнi дiвочi пальцi в своїй руцi. Та як тiльки схилив до них голову, Юля засмiялася i висмикнула руку. Цiлувати при самому професоровi? Чи вiн хоче, щоб вона крiзь землю провалилася? I взагалi, такий серйозний момент...

- Та я... Дай поглянути.

Юля, зиркнувши на професора, що мовчки, з нахмуреним обличчям спостерiгав за Фелiксом, простягла руку. Вiн дивився не бiльше секунди. Обличчя йому гидливо скривилося, рiзким рухом вiдштовхнув Юлину руку i вiдсахнувся.

- Що сталося? - скрикнула Юля, неначе їй обпекло долоню.

- Там... на твоїй руцi... кишать мiкроби!

- Ти бачиш мiкроби?! Олексiю Сидоровичу, це ж галюцинацiї.

Професор сказав:

- А подивiться ще раз, юначе. Це... справдi... дивно.

Фелiкс морщився, роздивляючись таку нiжну, колись милу руку.

- Ну, що ви бачите? - спитав професор. Юля палала вогнем.

- Те саме. Якiсь палички, ланцюжки, мачинки з хвостиками... I все те ворушиться, копошиться... Може, й справдi галюцинацiя?

- Не схоже, - скинув бровами професор. - А втiм, перевiримо. Ходiмо в лабораторiю. Проведiть, Юлю.

Фелiкс iшов у морi свiтла. В кiмнатах, якi вони переходили, свiтло було яскравiше, в коридорах - приглушене, а лабораторiя скидалася на дивовижний сонячний акварiум. Але всюди стiни пiд його зором або вгиналися, або вигиналися, творячи якiсь дивовижнi фiгури, якi одразу ж i розпливались, брижились i зникали.

Пораючись бiля мiкроскопа, Олексiй Сидорович говорив:

- Ну, от зараз ми розглянемо... Будь ласка, Юлю, препарат кровi... Сьогоднiшнi аналiзи. Байдуже чия, давайте.

Спочатку професор поклав скельця пiд мiкроскоп i довго роздивлявся сам. Потiм звелiв Юлi. А тодi вийняв i поклав перед Фелiксом. Доки той роздивлявся, обоє вони - i професор, i Юля - насторожено поглядали на його зосереджене обличчя.

- Щось бачите? - не втерпiв професор.

- Бачу... - Фелiкс поволi порахував кiлькiсть мiкробiв, описав їхню форму.

В такий спосiб вони розглянули кiлька препаратiв, i в кожному Фелiкс без приладу бачив те, що професор у мiкроскоп. Сумнiву не було - вiн здатний бачити мiкросвiт! Явище досi нечуване, неймовiрне. Людина-мiкроскоп - хто б сподiвався? Олексiй Сидорович? Та коли б йому сказали... коли б вiн сам, власними руками не створив цього феномена, - нiколи б не повiрив! Проте це був факт, i з ним потрiбно рахуватись. Професор погамував свої емоцiї, навiть Юля, що спостерiгала все це вибалушеними очима, навiть вона не помiтила в нього нiякого хвилювання.

- Ну, що ж... - мiркував вiн уголос, - замовимо лiнзи з вiдповiдною дiоптрiєю... Все буде добре, юначе!

Юля крадькома позирала на свої руки.

3

Валiзка з дорожнiми речами вже стояла бiля лiжка, скрипка в чорному футлярi лежала на постелi, а сам Фелiкс, одягнений у свiтло-сiрий лiтнiй костюм, сидiв бiля тумбочки, замислено виводячи слова на аркушi паперу i тут же закреслюючи їх. Пообiцяв написати вiрша для iнститутської стiннiвки, та нiяк не мiг зосередитись. Хмурив чоло, торкав масивнi окуляри, губи ворушилися, повторюючи початок:

Цiла вiчнiсть

пропливала

Пiд крилом у

ночi,

Хвиля радостi

настала

Свiтло б'є ув

очi!

Хотiлося якось так гарно, красиво подякувати людям, що "вiдкривають свiтло для очей", та рими втiкали, як сонячнi зайчики. Зрадiв, коли зайшла Юля: можна було не ламати собi голову над вiршем.

- Здрастуй.

Пiдвiв голову, окинув поглядом її гнучку постать:

- Добрий день.

"Зажурена, - подумав, поглянувши в її великi голубi очi, i це чомусь викликало втiху, - але їй i зажура личить. Гарна. Вспаньяла, як сказав би поляк, б'ютефул - мiг би зауважити англiєць, уцукусiй - усмiхнувся б японець. Вродлива, що й казати. Ото тiльки..." йому стало нiяково вiд того, що вiн думає про неї так безсторонньо.

Пiсля того iнциденту з мiкробами їхнi стосунки нiби й не змiнилися, та при зустрiчах юнак уже не вiдчував завмирання серця, мiж ними виникло якесь вiдчуження, а яка б дiвчина цього не помiтила? I навiщо вона простягла тодi свою руку? Звичайно, Фелiкс добре знає, що те ж саме можна побачити в кожної людини, але... Втiм, це була одна неприємна нотка, яку вiн щиро сподiвався заглушити. Юля така красива! I пальцi в неї такi нiжнi...

- Значить... їдеш... - в голосi її сум. - На вокзал можна не спiшити: поїзд пiзнiй. Дiвчата просять, може б, ти пограв на прощання?

- Якщо й ти цього хочеш...

- Авжеж! Я дуже люблю, як ти граєш, - заклiпала звабливими очима.

Фелiкс не мiг вiдмовити коханiй, i лишився на вечiр. Вони знову зiбралися у вестибюлi, ввiмкнули тiльки одне бра, бо Юля вважала, що в присмерку музику слухати краще, i Фелiкс грав. Скрипка виповiдала радощi й жалi, смiялась i ридала, то чаруючи слухачiв мажорним настроєм, то сiючи тугу за чимось нездiйсненним. Смичок так i лiтав у Фелiксовiй руцi, скрипаль похитувався в такт музицi, неначе от-от вiдштовхнеться та й попливе на хвилях звукiв.

Цей романтичний вечiр продовжився в саду, куди повела Фелiкса розчулена Юля. Дерева стояли в мiсячному сяйвi - гiгантськi водоростi в океанi, приглушений шум стомленого мiста - хвилi прибою. В кровi у них нуртувало п'янке сум'яття, i вiд того навколишнє здавалося ще чарiвнiшим. "Як дивно, мiркував Фелiкс, - от я її не знав, навiть не здогадувався про її iснування, а тепер..." Вiн забув про все на свiтi, навiть про свiй вiд'їзд.

- Скажи,- шепотiла Юля,- ти менi напишеш?

- Одразу, як тiльки приїду.

Блукали дорiжками, притулившись одне до одного, i йому було приємно вiдчувати запах її волосся i чути її притишений голос.

Раптом спохватився:

- Котра година? Чи я не запiзнюсь?

Та виявилось, що можна ще погуляти. I тодi вiн сказав, що хоче заглянути до вiварiю - попрощатися з орлом.

- Вигадник! - засмiялась Юля. - То все - бiоматерiал...

- Ну, що ти, - заперечив Фелiкс. - У народi знаєш, як говорять про тварин? Нiмий язик - розумiє, а сказати не може...

У вiварiї було тихо. Лише прислухавшись, Фелiкс почув посопування, писк, шарудiння.

Орел сидiв на своїй жердинi, час вiд часу стрiпуючи головою. Це здивувало Фелiкса.

- Що з тобою, брате мiй Орле? - заговорив до птаха довiрчо i з iронiєю. - Може, тобi сон страшний приснився?

Орел стрепенув крильми i зiстрибнув iз жердини, але якось незграбно, боком, заточився i мало не впав. Фелiкс засмiявся з такої незграбностi, а вiн знову почав стрiпувати головою, наче щось причепилося до дзьоба i нiяк не вдається вiдкинути.

- Чого це вiн?

- Нiяк не звикне без очей.

Цi спокiйнi слова болiсно вразили його чутливу нервову систему, хлопець зацiпенiв, у грудях забракло повiтря.

- Що ти сказала? Без очей?

- Ти якийсь дивний, Фелiксе... Хiба не розумiєш, що вони тут, у вiварiї, не для забавки... Можу тебе заспокоїти: орел не страждав. Я сама...

- Ти?! - Фелiкс обернувся до неї, важко дихаючи. Лице її в мiсячному свiтлi скидалося на бiлу маску з чорними прорiзами очей. - Невже ти?

- Власними руками. Це не складно.

- Не складно? - вiн посунувся на неї грудьми. - Вийняти очi - не складно?

Юля позадкувала, до краю здивована його нервознiстю.

- Для тебе ж... Опам'ятайся.,,

Дiвчина злякалася, що вiн ударить, i вибiгла з вiварiю.

Чари вечора зникли, все посiрiло, наче притрушене попелом.

"Не складно... Власними руками... Нiжними пальцями... - крутилось у Фелiкса в головi, вiн стояв оглушений i не мiг зрушитися з мiсця. Провiв рукою по чолу, вiдiтхнув i кинувся до клiтки. Намацавши залiзний засув, шарпонув убiк, i дверцi з дзенькотом вiдчинилися.

- Iди, iди, - шепотiв до орла, - виходь звiдси... - Простяг руки i, одним ривком вихопивши його з клiтки, поставив на землю.

Орел, наче потягуючись, розправив свої велетенськi крила, кiлька разiв пiдскочив i знявся. Та дерева густо розкинули гiлля, птах ударився i впав, ламаючи кущi. Фелiкс пiдбiг, схопив його i, заточуючись, винiс у кiнець парку, де вже чулося хлюпостання моря.

- Лети!..

Птах стрепенувся, пiдняв голову, нiби дослухаючись до шуму моря, а тодi пiдстрибнув i знявся. У мiсячному свiтлi було добре видно, як вiн важко махає крильми i набирає висоту, прямуючи до великого срiблястого диска, що сяяв посеред неба.

- Прощай, брате мiй, Орле!.. - гукнув Фелiкс. У ротi зробилось гiрко, очi наче запорошились пiском.

Чи йому почулось, чи, може, й справдi - над морем пролинув орлиний клекiт. Як свiтляна дорiжка до Мiсяця.