- Думала. I знаю, що не можна вважати себе не таким, як усi. Тодi я перестаю вiдчувати чужий бiль.

- А ти його вiдчуваєш? Як?

- Не знаю... Просто... стає шкода людину. I намагаюся забрати його бiль. У мене тодi починають дуже тремтiти руки й болить... у тому мiсцi, звiдки я забираю бiль хворого.

- Навiщо тобi потрiбно вiдчувати чужий бiль?

- Не знаю...

- Пояснити цього, мабуть, не можна. А втiм, мене зараз iнше цiкавить. Те, що було вчора. Зможеш пояснити?

- Нi. Не можу. I не певна, що хочу.

- Не злись... Скiльки тобi рокiв?

- Сiмнадцять...

- Школу закiнчила?

- Навеснi.

- Атестат поганенький?

- Чому? Чотири з половиною.

- Так. А тепер слухай мене уважно. Лiто ще можеш байдикувати. А з першого вересня я за тебе вiзьмуся. Пiдеш працювати. Або до нас в iнститут, або в якусь клiнiку. Де ти живеш?

- У тiтки...

- Житимеш у гуртожитку. Я з тобою займатимуся. Одночасно проведемо деякi дослiдження. Це не страшно. Наступного лiта поступиш до медичного. Тихо, не заперечувати! Твої... здiбностi... найпотрiбнiшi саме в медицинi.

Шолоро сидiла якась розгублена. Вона дивилася на мене з безмежним подивом.

- Ти, бува, з глузду не з'їхав?

- Не грубiянь дорослим. Що тебе не влаштовує?

- Якось... все несподiвано. Я нiколи не думала про медицину... Та менi й не снилося...

- Ох, Шолоро, ну не снилося, i не треба. Ти собi не належиш баста!

Я не випадково наполягав саме на медичному. Екстрасенсорнi (екстрасенсорнiсть означає всього-на-всього надчутливiсть! I нiякої мiстики. А наплели ж...) здiбностi, безсумнiвно, пов'язанi з розвитком мозку. Якщо припустити, що прояв екстрасенсорних здiбностей - черговий крок в еволюцiї людини, закономiрний наслiдок кiлькiсних змiн у бiосоцiальному свiтi, то початок екстрасенсорної ери - наслiдок прогресу розуму, а не iнстинктiв.

Я припускаю, що залежнiсть екстрасенсорних здiбностей вiд розвитку iнтелекту неоднозначна, насамперед тому, що нескiнченно складний сам мозок. Але зараз справа не в тому. Зараз я повинен умовити Шолоро.

- Слухай мене, дiвчино, слухай уважно. Ти знаєш, що таке друга сигнальна система?

- Ну, приблизно.

- Бiльше поки що й не треба. Так ось, коли дуже спрощено, можна сказати, що всiм людина завдячує другiй сигнальнiй. Це те, що ми називаємо розумом. Отже, двi сигнальнi системи. Але ось що цiкаво: еволюцiя триває. Зупинитися вона не може. Це постiйний процес. Що вона ще може зробити з людиною? Вже зараз ми активно i здебiльшого напомацки втручаємось у свiй власний розвиток, змiнюємо середовище iснування, режим харчування... Метикуєш?

Здається, я її налякав. Вона дивилася на мене широко розкритими очима. Я вiдчував - Шолоро мене розумiла. Вона не була байдужою. I це головне.

- А от уяви собi третю сигнальну систему, четверту, - продовжував я. - Менi здається, що людинi настав час оволодiти телепатичним зв'язком. Адже мозок розвивається, а ми використовуємо його дуже непродуктивне. Що ж далi? Ну, давай вiзьмемо те, на що хоч термiни попридумували: телекiнез, екстрасенсологiя... Чула про таке?

Шолоро кивнула.

- Чудово... Та ти у нас iнтелектуалка! Може, й сама вмiєш?

Воно повiльно повела плечем. I пачка сигарет разом з сiрниковою коробкою поповзли полiрованою поверхнею стола.

- От бачиш, як просто! Але на чому я зупинився? Ага. Еврiстичне мислення, звiльнений творчий потенцiал людства, кожен - генiй! Однак це справи навiть не завтрашнього дня. Давай спочатку розбиратися разом, хто ти є. Згодна?

Шолоро довго мовчала. Нарештi пiдняла голову й подивилася менi просто в очi.

- Я згодна. Але менi треба дещо владнати вдома. За два тижнi повернуся.

- Що вдома? Я можу допомогти?

В моїй уявi завирувала екзотика: табори, кибитки, батькiвський гнiв...

- Не треба. Я напишу додому. Мама буде заперечувати. Плакати буде.

- А мати де?

- На Кубанi. Вона в радгоспi працює. Батька... нема. Я у мами найстарша. Окрiм мене, ще е два брати i двi сестрички...

- Розумiю. Не сумуй. Я щось придумаю. Знайдемо приробiток. А потiм, коли навчишся, i матерi зможеш допомогти, i молодшим. Адже це не так уже й довго. Ось адреса моєї лабораторiї й телефон. Приходь, скажiмо, пiслязавтра. Я замовляю перепустку. Можна провести тебе?

Весь наступний день я думав про неї. Щось таке вона про мене та про всiх нас вiдає, чого ми не вiдаємо...

Я повiрив у Шолоро. П'ять рокiв iнституту i два iнтернатури. Часу - цiлий вiз. Сiм рокiв я зможу спокiйно, не поспiшаючи, спостерiгати. Дiвчинка не вередлива, здiбна. Попрацюємо.

Андрiй набрид менi до краю. Вiн сьогоднi якийсь дивний: мовчазний, замрiяний. Потiм з'ясувалося, що вiн бачив страшний сон. Наснилося йому, що вiн динозавр. Коли я вiдреготався, то пояснив Андрiйковi, що це, мабуть, ввiмкнулася генетична пам'ять. Хлопець повеселiшав. Цiкаво, що бачить у снi Шолоро?

Вона замислилася, потiм усмiхнулася:

- Якщо хочеш, я покажу тобi.

- Тобто?

- А ось...

Вона встала. Розвела руки, закинула голову. Очi заплющила. Тiло напружилося, спина вигнулася, нiби ось-ось мали прорiзатися крила... Рвучко виставила вперед руки зверненими до пас долонями.

I я побачив...

Потрiсканi стiни стародавнього храму, застиглу пластику багаторуких iдолiв... Бiля стiни храму - дiвчина. її постава повторює грацiознi вигини кам'яних фiгур. Вона й сама наче витончена статуя, коли б не трiпотiв на нiй од вiтру полум'яний шовк i не тремтiли у волоссi пелюстки орхiдей. Невловимий рух - ледь вигнулися пальцi рук, ледь моргнуло лукаве око, ледь ступнула маленька нiжка. I дiвчина попливла, пiдкоряючись ритмам чаклунської мелодiї. Вони то наростали, ставали несамовитими, й тодi танцiвниця перетворювалася на вогняний вихор, то млосно завмирали, i вона летiла пiр'їною, торкаючись землi кiнчиками пальцiв ноги.

Танок припинився раптово.

Я довго не мiг прийти до тями. Андрiй ранiше за мене оговтався вiд подиву.

- Попереджати ж треба, - бурчав вiн. - А коли б я надумався притягти свого динозавра?

Коли Шолоро пiшла, я спитав Андрiя:

- Ну, зрозумiв тепер?

- Та зрозумiв, чого ж не розумiти.

I, зiгнувшись, вiн пiдняв з пiдлоги щось бiле. Я придивився уважнiше - звичайна квiтка iндiйської орхiдеї...

Шолоро влаштувалася працювати санiтаркою в дитячiй лiкарнi. А через два тижнi менi подзвонив Вовка Зайцев, завiдуючий вiддiленням цiєї лiкарнi, i хвилин п'ятнадцять точив баляндраси на теми рибалки та футболу. Я його трохи знав, тому попросив не тягти сiрка за хвiст. I Вовка "вiдпустив сiрка": "По-перше, поясни менi, як вона це робить, а по-друге, скажи їй, щоб вона цього не робила". Я помчав до лiкарнi.

Засмучений Володя розповiв, що ось уже тиждень у всiх пацiєнтiв його вiддiлення нiчого не болить. Було дещо дивним бачити лiкаря, пригнiченого такою обставиною. Але Володя мав рацiю: при вiдсутностi симптомiв неможливо поставити дiагноз.

Викликали Шолоро.

- Але ж їм було боляче! - затято повторювала дiвчина.

Зайцев терпляче тлумачив Шолоро. що таке бiль i навiть пригадав красиву фразу: "Бiль - сторожовий пес здоров'я". Нарештi ми її умовили. I тодi Володя попросив:

- Покажи хоч, як ти це робиш.

Шолоро уважно подивилася на свого шефа i розвела руками:

- Але ж у вас нiчого не болить.

- У мене голова болить. Через тебе, мiж iншим, - втрутився я.

Шолоро пiдiйшла, зазирнула менi в очi, щось їй там не сподобалося. Вона поклала на мою голову прохолоднi руки, вправно притисла пальчиками пульсуючi жилки на скронях. I я вiдчув блаженний стан спливаючого болю. Бiль струменiв тоненькою цiвочкою.

- Здорово! - Тiльки й спромiгся вимовити Вовка Зайцев. Очевидно, зцiлення красномовно вiдбилося на моїй фiзiономiї.

Так Зайцев став нашим союзником.

У вереснi Шолоро засiла за пiдручники. Вчилася вона розважливо. Якщо i є у чомусь моя заслуга, то це у тому, що я пробудив її цiкавiсть. У неї виявилася чiпка пам'ять та здiбностi до глибокого аналiзу.

...Андрiйко стверджує, що я дурень, i що менi треба просто пiти до шефа i все розповiсти про Шолоро. Дзуськи. Не пiду. Я тепер до шефа в кабiнет тiльки на бiлому конi, пiд звуки фанфар. А коли нiчого не вийде, то нiхто й не дiзнається.

Шолоро схудла, мала втомлений вигляд.

Було вирiшено, що у травнi вона залишить клiнiку. Дiвчина нiколи не скаржилася, але вiд Володi я знав, що анестезiологи влаштовують їй iстерики. Що доглядальницi розносять про неї плiтки по мiсту. Але головне, що їй важко терпiти людський бiль. Якось вона зiзналась: "Краще б уже я нiчого не вмiла. Лише один раз i дозволили. Хлопчика оперували, без наркозу. Я бiля нього сидiла, i ми розмовляли. Я йому й показувала мультики. Так тепер дiтлахи не бояться операцiйної: там не боляче, там кiно..."

Скiльки троянд буяло тiєї весни! Ламалися гнучкi гiлки, i пливли нiжнi квiти нашою маленькою, замуленою рiчечкою. Оберемки троянд залишили випускники медiнституту бiля пiднiжжя пам'ятника загиблим на фронтi колегам. А Шолоро поклала букет ромашок. I пiшла на перший iспит, навiть не озирнувшись на нас iз Андрiєм. Ми самовiддано чекали її три години. Я хвилювався страшенно. Весь час тримав у кишенi стиснуту в кулак руку.

I Шолоро одержала п'ятiрку.

За два наступних iспити - теж п'ятiрки.

Раннiм червневим ранком бiгла Шолоро на останнiй екзамен. У безлюдному ще парку поливали газони. По травi бiгав веселий цуцик, рудий i капловухий. Вiн ганяв сердиту бджолу.

На вимитих бетонних плитах маленька дiвчинка у рожевому платтячку з мереживом малювала крейдою велике сонце.

Шолоро стрiмко збiгла широкими сходами. Несподiвано вона спiткнулася, пiдвернула ногу i незграбно впала. Вiд рiзкого болю перехопило подих.

- Тьотю, тобi боляче?

Шолоро пiдвела голову. Поряд стояла дiвчинка в рожевому платтi. Вона спiвчутливо дивилася на Шолоро, обтрушуючи вимащенi крейдою рученята.

- Боляче. Але зараз мине...

- Звичайно, мине. Треба тiльки зробити отак... - дiвчинка присiла поряд з Шолоро, пухкими, як у немовляти, пальчиками обхопила забиту кiсточку. Рiзкий бiль зник майже миттєво, зiйшла синювата пухлина... Не вiрячи своїм очам, Шолоро обережно поворушила ногою. Диво...

Дiвчинка посмiхнулась i змовницьки прошепотiла:

- Я завжди так роблю, коли заб'юся. А бабуся каже - треба йодом, чудiв не буває.

- Як тебе звуть, дiвчинко?

- Ася...

- Асенько, де ти живеш?

- Близько. Он мiй дiм.

- Асенько, люба дiвчинко, я тобi напишу телефон, ти можеш менi подзвонити? Або хай мама подзвонить. Тiльки обов'язково!

- Я сама вмiю дзвонити. А ми з тобою будемо дружити?

- Ну, звичайно. Ми з тобою тепер будемо дружити довго-довго! Це твiй песик?

- Еге ж, це Роб. Якщо хочеш, можеш з ним теж дружити.

- Авжеж, хочу. Я прийду сюди завтра вранцi, i ти приходь. До побачення, Асенько! До завтра, Робе! ______________________________________________________________________

ППФ (Пригоди, подорожi, фантастика) - 88: Зб.: Повiстi, оповiдання, нариси. / Упоряд. М.Б.Славинський. Худож. О.I.Дмитрiєв. К.: Молодь, 1988 - 288 с., iл. - (Компас). - ISBN 5-7720-0034-9

Пригоди, подорожi, фантастика - тематичне коло творiв, якi ввiйшли до нового випуску традицiйного збiрника. Його автори - переважно молодi українськi лiтератори, а також вiдомi зарубiжнi письменники. ______________________________________________________________________

Пригоди, подорожi, фантастика - 88

Повiсти, оповiдання, нариси

Збiрник

Упорядник