Реальна загроза

— Послухай, Елі, — промовив я схвильовано. — Я правильно розумію, що тут написано?

— Коли ти зрозумів це так, що сьогодні о другій тобі пропонують прибути до Головного Штабу Астроекспедиційного Корпусу для співбесіди, то все правильно.

— А співбесіду проводять перед прийомом на службу. Вірніше, щоб вирішити, приймати кандидата чи ні… А може, у цього слова є й інше значення, про яке я не знаю?

Елі заперечно похитала головою:

— В такому контексті всі інші значення відпадають.

— Але ж це неможливо! В Астроекспедицію беруть лише досвідчених льотчиків. І взагалі, я туди не звертався. Тут якась помилка. Може, хтось пожартував і подав від мого імені заяву з підробленим послужним списком? Може, ти… — Я вчасно зупинився, завваживши сердитий блиск в Еліних очах. — Вибач.

— Як ти міг навіть подумати, — обурено мовила вона, — що я здатна так зле пожартувати з тобою? Ніколи б собі цього не дозволила! І годі вже стовбичити з роззявленим ротом. Причепурись, поснідай — і гайда до штабу. Навіть якщо це помилка або чийсь невдалий жарт, тебе там не розстріляють. — Елі трохи помовчала. — До речі, сьогодні я не маю ніякісіньких справ. Якщо не заперечуєш, поїду з тобою. Просто так — буду тобі за групу підтримки.

— І вдягнешся відповідно? — з усмішкою запитав я.

— Не дочекаєшся, — відрізала вона.

4

Астрополіс був транспортним центром Октавії, її зоряними воротами, і довкола нього розташувались усі найбільші космопорти планети. Головна база Ериданського Астроекспедиційного Корпусу була за двісті кілометрів від міста, і ми з Елі дісталися туди на швидкісній лінії підземки. Дорога відібрала вдвічі більше часу, ніж якби ми летіли на флаєрі, зате відпадала потреба шукати місце для паркування, що на такому режимному об’єкті було серйозною проблемою.

Елі залишилася чекати мене у сквері навпроти адміністративної будівлі Головного Штабу, а я попрямував до центрального входу і показав на контрольному посту роздрукованого листа разом зі своїм посвідченням особи. Чергова з відзнаками старшого сержанта швидко знайшла моє ім’я у списку й видала мені тимчасовий пропуск.

— Кабінет „5-114“, — повідомила вона. — П’ятий поверх.

— Дякую, мем, — відповів я.

Скориставшись ліфтом, я піднявся на п’ятий поверх, де без проблем знайшов двері за номером „5-114“, на якій висіла табличка: „Капітан С. Павлов“. І більше нічого.

„Собака Павлова,“ — виринула в моїй голові тривіальна асоціація. У коледжі моєю супутною спеціальністю була біологія.

Я натиснув кнопку дзвінка, і майже відразу з дверного динаміка почулося бурчання:

— Заходьте.

Я ввійшов і роззирнувся. Кабінет був не дуже великий, приблизно шість на чотири з половиною метри, скромно вмебльований — кілька крісел, дві шафи й робочий стіл з комп’ютерним терміналом. З столом сидів кремезний чоловік років за сорок п’ять, в офіцерській формі з чотирма широкими нашивками на погонах. Поза сумнівом, сам капітан С. Павлов власною персоною.

— Ну? — вимогливо мовив він.

Оговтавшись, я виструнчився і взяв під козирок.

— Сер! Кадет Вільчинський прибув.

Взагалі, до цих слів ще належало додати „за вашим розпорядженням“ або „у ваше розпорядження“, проте я не зміг вирішити, на якому з двох варіантів зупинитися. Листа, що його я отримав уранці, було надіслано від імені заступника Головного Штабу по роботі з особовим складом, контр-адмірала Бронштейна; про капітана Павлова там нічого не йшлося.

— Атож, прибув, — сказав капітан, змірявши мене прискіпливим поглядом. — На десять хвилин раніше призначеного часу. До вашого відома, кадете Вільчинський, бути пунктуальним означає не лише не спізнюватися, а й не бігти поперед батька в пекло. Зрозуміло?

— Так, сер!

— Ну то гаразд. Можете сідати.

Я влаштувався в найближчому до стола кріслі й лише тепер звернув увагу на два прапори, що висіли на стіні за спиною капітана. Один з них був прапором Корпусу — темно-синє полотнище зі стилізованим зображенням Галактики (кажуть, земні дослідники космосу волосся на собі рвали, що перші не додумалися до такої очевидної й красномовної символіки). Другий прапор більше нагадував репродукцію якоїсь картини — зграя вовків, що мчали засніженою рівниною. Найпевніше, це був бригадний штандарт.

Отже, збагнув я, Павлов командує бригадою. А оскільки він лише капітан, а не коммодор[2], то його бригада невелика і складається здебільшо з кораблів четвертого класу. Хоча хтозна. В Астроекспедиції ставляться до звань з набагато меншим формалізмом, ніж військові.

— Отже, кадете, — заговорив Павлов діловим тоном, — вам, мабуть, відомо, що ми не беремо в літно-навігаційну службу зелених і недосвідчених новачків. Така наша практика від часу заснування Корпусу. Проте начальство вирішило влаштувати експеримент і з цією метою обрало вас — кращого випускника Гілрутського коледжу, який цілком заслужено вважається провідним центром підготовки цивільних пілотів на Октавії.

Від цих слів я майже фізично відчув, як з моїх плечей впав важкий тягар хвилювання й непевності. До останньої миті я боявся, що сталося непорозуміння, а ще дужче боявся, що мені запропонують одну з технічних посад, на зразок офіцера зв’язку чи спостерігача, представивши це як велику честь для мене. Але ж ні, мова йшла про мою основну спеціальність. Мене беруть в Астроекспедицію — льотчиком!

Схоже, ці почуття аж надто виразно відбилися на моєму обличчі, бо Павлов негайно розхолодив мене:

— Не кваптеся радіти, юначе, це рішення ще не остаточне. Мені доручили проекзаменувати вас — а я, щоб ви знали, досить скептично ставлюся до цієї забаганки нашого вищого керівництва. Так, звичайно, Земна Астроекспедиція сама виховує свої кадри, навіть має власне літно-навігаційне училище, і все це правильно. Але я вважаю, що не можна сліпо копіювати чужий досвід без урахування існуючих реалій. Наш скромний бюджет не йде ні в яке порівняння з щедрим фінансуванням земних програм дослідження Далекого Космосу. Якщо ми візьмемося робити з усіляких шмаркачів справжніх зоряних льотчиків, у нас просто не залишиться ні часу, ні коштів на спорядження експедицій. — Павлов на хвилю замовк і, примруживши одне око, подивився на мене. — Ну що, хлопче, перестав радіти?

— Аж ніяк, сер, — відповів я. — Не перестав. Я певен, що витримаю будь-який іспит.

— Упевненість, це добре, — сказав капітан, і в його голосі мені вчулися схвальні нотки. — Це вже половина успіху. Але не сподівайтеся, кадете, що я ставитиму вам запитання з учбової програми або загадуватиму задачки. Справжній іспит можна влаштувати лише одним-єдиним способом. — Він рвучко встав, і я підхопився слідом за ним. — Ходімо.

Ми спустились на перший поверх, вийшли з будівлі штабу через бічний під’їзд і попрямували до службової стоянки наземних автомобілів. Напівдорозі я побачив, що нас наздоганяє Елі, і після деяких вагань звернувся до Павлова:

— Сер, дозвольте затриматись на хвилинку.

Він глянув у бік Елі і згідно кивнув:

— Добре. Даю вам рівно хвилину. Чекатиму в машині.

Капітан рушив далі, а Елі, підбігши до мене, спитала:

— Ну як?

— Здається, мене беруть. Вище керівництво Корпусу задумало експеримент, і вибір упав на мене. Але спершу я маю скласти іспит.

— Який?

— Учбовий політ, мабуть, що ж іще. Не знаю, скільки це триватиме, але мій екзаменатор, капітан Павлов, налаштований добряче мене поганяти. Тож, думаю, затягнеться надовго. Повертайся до своїх справ і не вимикай зв’язок. Коли звільнюся, відразу зателефоную.

— Ти хвилюєшся?

— Ще б пак!

— Боїшся?

— Ні… А втім, таки боюсь. Та нічого, впораюся. Побажай мені удачі.

— Ні пуху ні пера тобі, Сашко.

— До біса! — відповів я. — Ну все, мені пора.

Елі встала навшпиньки й поцілувала мене в губи.

— Будь молодчиною. Покажи їм усім.

— Неодмінно покажу, — пообіцяв я.

Чорний „еридані-б’юїк“ вирулив зі стоянки й пригальмував біля нас. Дверцята з правого боку відчинилися, запрошуючи мене зайняти пасажирське крісло. Капітан Павлов, що сидів за кермом, підкріпив це запрошення словами:

— Хвилина спливла, кадете.

— Слухаюсь, сер! — відповів я і, усміхнувшись наостанок Елі, просковзнув до салону.

Щойно я захряснув за собою дверцята, як машина різко зірвалася з місця й помчала до розташованого за п’ять кілометрів від штабу космічного порту.

— Маєш чудовий смак, кадете, — сказав капітан, дивлячись на дисплей заднього огляду, де ще видно було Елі, яка стояла на тротуарі й махала мені вслід рукою, а вітер грайливо тріпав її волосся і нижній край сукні. — Гарну дівчину собі відхопив.

— Вона не моя дівчина, — бовкнув я цілковито бездумно. — Ми просто живемо разом.

Павлов трохи спантеличено зиркнув на мене, але промовчав.

5

Заїхавши на територію космодрому, Павлов спрямував машину вздовж шеренги зачинених ангарів до сріблястого фрегата, що стояв у секторі передстартової підготовки, гордовито розкинувши крила і спираючись усією своєю велетенською вагою на численні шасі. Повіддалік виднілися й інші кораблі, як більших, так і менших габаритів; проте на них я уваги не звертав. Я вже збагнув, що наша мета — цей красень-фрегат, і тепер буквально поїдав його очима.

Я ще ніколи не керував кораблями третього класу, астропарк нашого коледжу складався з катерів і шатлів — що належали відповідно до п’ятого та шостого класів. Певна річ, як і інші курсанти, я неодноразово літав на пасажирських та вантажних лайнерах, але тільки як спостерігач — до їх керування, навіть на третьорядних ролях, нас не допускали.

На фюзеляжі фрегата, ближче до носової частини, великими червоними літерами було виведено слово „Маріана“. На відміну від цивільних суден, які носили здебільшого назви географічних пунктів та планет, і військових, що називались, як правило, на честь історичних діячів, а також зірок і сузір’їв, в Ериданській Астроекспедиції кораблям давали, за рідкісним винятком, жіночі імена. Вочевидь, у шкіпера, що відповідав за будівництво цього фрегата, дружину, доньку або матір (чи, може, сестру) звали Маріаною.

Павлов зупинився на безпечній відстані від корабля, і ми разом вийшли з машини.

— Ну що, кадете? — запитав капітан. — Гарна пташка?

— Чудовий корабель, сер. Дослідницький фрегат серії „Артеміда“, спроектований на базі бойового крилатого фрегату „Томагавк“ з незначними функціональними змінами. Загальна довжина — двісті сімдесят метрів, ширина фюзеляжу — тридцять вісім, замах крила — дев’яносто один, вага — сто двадцять тисяч тон. Наразі це найважчий корабель, здатний здійснювати аеродинамічні маневри в атмосфері планет земного типу. Озброєний за категорією „D“ — як сказано у специфікації, „на випадок зіткнення з ворожим позаземним розумом“. — Тут я дозволив собі іронічну посмішку: позаземні цивілізації, ворожі чи дружні, досі залишалися цариною фантастів та ще всіляких параноїків-уфологів, схильних вбачату у будь-якому невивченому космічному явищі прояв діяльності нелюдського розуму. — Фрегат оснащено надсвітловим рушієм Ронкеті модельного ряду 641-KW і двома парами асинхронних вакуумних емітерів S-74 з трирівневим захистом від збоїв. Номінальна глибина занурення — десять у тридцять п’ятому ступені, гранично припустима — десять у сорок другому. Крейсерська швидкість при номінальному зануренні — 8200 вузлів[3]. Час розгону в звичайному режимі — від трьох до п’яти годин залежно від стану вакууму; у форсованому — в межах тридцяти хвилин.

— Все правильно. Либонь, гралися з цією моделлю у віртуальній реальності?

— Ну, власне… Так, сер. І на учбових тренажерах, і в себе вдома.

— Проте „Маріана“ зовсім не віртуальний корабель, а цілком реальний. І я пропоную вам не вправи на тренажері, а справжній політ до Тау Кита на виконання отриманого від штабу завдання. Ви готові виконувати обов’язки помічника штурмана[4]?

Мені аж подих захопило, а серце закалатало в скаженому темпі. Проте я знайшов у собі сили відповісти твердо і впевнено:

— Так точно, сер, готовий!

— Що ж, побачимо.

Біля корабля не було ні техніків, ні машин обслуги, що свідчило про його повну готовність до старту. Ми підійшли до трапу, стали на ексалатор і по рухомій доріжці піднялися на п’ятнадцятиметрову висоту до відкритого люку. Там нас зустрічав чоловік років на п’ятнадцять старший за мене з погонами командора[5].

— Шкіпере Томасон, — сказав капітан, — дозвольте представити вам кадета Вільчинського. За розпорядженням Головного Штабу його тимчасово включено до складу вашої команди.

Зі спокійної реакції Томасона було зрозуміло, що для нього це не стало несподіванкою. Міцно потиснувши мені руку, він запросив нас на борт „Маріани“.

Ми проминули шлюзовий відсік і тамбур, вийшли в коридор і піднялися на головну палубу, де розташовувалася рубка керування — яку зазвичай називали просто містком.

У просторій рубці знаходилося зо півтора десятка осіб, з-поміж яких я нарахував одинадцятеро членів літно-навігаційної служби — на лівому боці їхніх формених сорочок були значки з золотими крильцями. Для повного комплекту бракувало ще одного льотчика — може, він просто був відсутній, а може (тут моє серце знов закалатало), його місце вільне і я маю шанс його посісти, якщо успішно складу іспит.

— Пані та панове, — промовив Томасон. — Прошу знайомитися з кадетом Вільчинським. На час польоту до Тау-Чотири й назад він буде одним з нас. Це все. Оголошую передстартову готовність. Всім вільним від вахти залишити місток.

За якісь півхвилини присутніх у рубці значно поменшало. Окрім мене, Павлова й Томасона, зосталося ще п’ятеро — зв’язківець, стюардеса і троє з літно-навігаційної служби. На цю трійцю я, зі зрозумілих причин, звернув особливу увагу. Двоє хлопців близько тридцяти років, один високий і худорлявий, інший гладкий коротун, у званні суб-лейтенантів та струнка молода жінка з ранговими відзнаками повного лейтенанта[6]. Про її справжній вік я міг лише гадати. Вона була невисока, з ладно скроєною фігурою, а її обличчя, хоч і не вражало особливою правильністю рис, було досить приємним, навіть симпатичним. На перший погляд вона здавалася лише трохи старшою за мене, але, придивившись уважніше, я вирішив, що їй під тридцять. Чи навіть за тридцять, зважаючи на її звання. Вона явно належала до того типу жінок, які у проміжку від двадцяти до сорока років існують ніби поза часом.

Павлов відійшов убік і сів у крісло перед деактивованим пультом другого помічника штурмана — цей пост на військових і цивільних суднах такого класу, як „Маріана“, призначався для стажистів, а на кораблях Астроекспедиції рахувався за резервний. З байдужим виразом на обличчі командир бригади запалив сигарету, демонструючи тим самим, що головним на фрегаті залишається Томасон. Сам шкіпер улаштувався в своєму капітанському кріслі й промовив:

— Отже, у складі вахти на містку відбулися зміни. Штурман — лейтенант Топалова, навігатор — суб-лейтенант Вебер, оператор вакуумного занурення — суб-лейтенант Гарсія, помічник штурмана — кадет Вільчинський, черговий офіцер зв’язку — мічман Ендрюс, чергова бортпровідниця — молодший спеціаліст Камінська. Починаймо, пані та панове.

Разом з іншими я зайняв своє місце, вдяг у праве вухо мініатюрного навушника для отримання голосових повідомлень від комп’ютера і, долаючи цілком природне хвилювання, спробував зосередитися на показах численних приладів, які здебільшого дублювали такі ж прилади на штурманському пульті.

На кораблях третього класу зазвичай несуть вахту чотири льотчики — штурман, його помічник, навігатор і оператор вакуумного занурення. Власне кажучи, всі четверо є фахівцями одного профілю і разом роблять одну справу — керують кораблем. Просто кожен з них виконує свою задачу: навігатор прокладає курс, штурман з помічником ведуть корабель по курсу, а оператор занурення підтримує належний стан вакууму за бортом. Раніше, ще на світанку зоряної ери, останню функцію здійснював інженер-фізик, проте з удосконаленням надсвітлових ходових систем фізична сторона процесу відійшла на другий план, і за вакуумне занурення став відповідати пілот. Або навігатор — особливої різниці немає. Як така, посада навігатора присутня в штатних розкладах окремо від пілотської лише за традицією. Та ще й тому, що навігатор більше теоретик, а пілот — практик. Проте стравжній фахівець має бути однаково вправним як у теорії, так і в практиці, тому нерідко бувало так, що штатний пілот виконував навігаційні обрахунки, а навігатор ніс вахту за пультом штурмана. У моєму дипломі було вказано: „пілот 4 класу, навігатор 4 класу“ — це найвища кваліфікація, яку міг отримати випускник нашого коледжу. До прикладу, Елі з пілотування мала п’ятий клас, а з навігації лише шостий, але при тому вважалася однією з кращих у нашому випуску.

Томасон віддав наказ почати остаточну перевірку систем перед стартом. Це був мій обов’язок як помічника штурмана. Попервах я хвилювався, боявся десь помилитися, щось пропустити, але процедура була мені добре знайома, тож незабаром я заспокоївся і справи пішли на лад. Протестувавши системи керування й навігації, а також отримавши повідомлення про готовність від інших корабельних служб, я передав зведений звіт штурману Топаловій, яка, у свою чергу, доповіла шкіперові.

Через офіцера зв’язку командор Томасон викликав диспетчерську космопорту й запитав дозвіл на старт. У відповідь ми отримали номер злітної смуги, схему повітряного коридора і розрахований за секундами графік польоту аж до виходу на орбіту.

— Виконуйте, — коротко мовив шкіпер, відкинувся на спинку крісла й попросив стюардесу приготувати кави.

— Активізувати інерційні компенсатори, — розпорядилась Топалова. — Антиграви — потужність дев’яносто, відхилення нуль. Запустити реактивні двигуни.

— Є інерційні компенсатори, — відповів я. Тепер сила тяжіння на борту „Маріани“ регулювалася штучно і мала залишатися на рівні 0,93 g, як на поверхні Октавії, незалежно від прискорення корабля й зовнішніх гравітаційних полів. — Антиграви увімкнені. Навантаження на шасі — десять відсотків. Реактивні двигуни запущені.

Топалова висунула з пульту штурвал і збільшила тягу. Корабель рушив з місця і, поступово набираючи швидкість, покотився по рулівній доріжці до вказаної нам смуги. Завдяки антигравам, на шасі припадала лише десята частина ваги „Маріани“, що виключало ризик їх пошкодження. За всієї міцності конструкції, вони могли утримувати повну вагу корабля лише в стані спокою або при найповільніших переміщеннях.

Фрегат вирулив на злітну смугу секунда до секунди за графіком. Дивлячись на космодром з висоти дванадцятиповерхової будівлі, я думав про те, що аеродинамічний зліт для таких велетенських кораблів, як „Маріана, чистісіньке піжонство й даремна витрата термоядерного палива. Набагато простіше, швидше й економніше було б підняти фрегат на антигравах, надати йому вертикального положення і вже тоді запускати реактивні двигуни. Однак при цьому втрачалася вся естетика польоту — а людям завжду було властиве прагнення до краси, що, як відомо, вимагає жертв.

— Ну, поїхали!

Топалова різко збільшила тягу, і фрегат, швидко прискорюючись, помчав уздовж смуги. Для розгону йому вистачило десяти кілометрів з запланованих дванадцяти.

— Є швидкість відриву. Злітаємо!

Корабель відірвався від смуги і зі слоновою грацією злетів у небо. Кажучи про слонову грацію, я зовсім не іронізую. Певен: якби ви зустріли летючого слона, то були б зачаровані цим видовищем.

— Прибрати шасі!

— Є! — відрапортував я. — Шасі прибрано.

— Долаємо звуковий бар’єр…

Десь зовні гучно гримнуло, але ми нічого не почули і не відчули. Корабель мав повну звукоізоляцію як від зовнішнього світу, так і між відсіками, а його переборки й зовнішня обшивка були зроблені з особливого надміцного сплаву титану, який, окрім іншого, ефективно протидіяв вібраціям. Тут, у носовій частині „Маріани“, ми зовсім не відчували роботу двигунів, а знали, що вони працюють, лише завдяки приладам. Та й навіть у кормових відсіках, де були розташовані складські приміщення, вібрувало дуже слабко, на межі людського сприйняття.

Фрегат ледь перехилився на лівий борт, ніби збирався здійснити плавний розворот, не передбачений графіком польоту. Трохи зменшивши потужність правих антигравів, я повернув йому чітко горизонтальне положення. У цьому полягала частина моїх обов’язків, мабуть, найголовніша — страхувати штурмана, „підчищуючи“ його дії. Ніхто з присутніх нічого не помітив, лише Топалова коротко посміхнулася самими кутиками вуст.

Ми перевищили першу космічну швидкість, проминули стратопаузу і ввійшли в мезосферу. Небо над нами вже було чорним, у ньому яскраво палали зорі. На відміну від нас з Топаловою, оператор занурення, гладкий коротун Гарсія, і довготелесий навігатор Вебер відверто байдикували, а останній до того ж демонстративно позіхав. Їхня робота починалася аж зі стартом надсвітлового рушія. Власне, ми теж могли відпочивати, довіривши зліт і вихід орбіту комп’ютерові, який упорався б із цим завданням не гірше за нас. Проте жоден справжній льотчик не відмовить собі в задоволенні власноруч підняти в небо велетенський корабель у сотню кілотонн і відчути п’янку радість перемоги над всесвітнім тяжінням…