Помоги проекту - поделись книгой:
Прадiдусь згорнув зошита й сказав:
-- Звiсно, Хлопчачок, це здобуття Кербера було безглуздям. Єврисфей зумисне загадав таке Геракловi, щоб йому допекти. Не знаю, чи геройство це -- виконувати завдання, коли розумiєш, що воно безглузде. Я хотiв тобi тiльки показати, як цей ясний напiвбог, поборовши самого себе, спустився в морок царства тiней.
-- А щоб побороти самого себе, iнколи треба героїзму.
-- Оце я й хотiв сказати, Хлопчачок! -- засмiявся прадiдусь. -- Ти потроху навчаєшся читати мої думки. Еге, та ти, бачу, вiдкопилив уже спiдню губу. То що тобi там спало на думку?
-- Я собi думаю, прадiдусю: мабуть, весело було б звiршувати щось про фальшивих героїв. Чим краще розпiзнаватимеш героїв несправжнiх, тим яснiше бачитимеш справжнього.
-- Розумна гадка, Хлопчачок!
Старий присунув до мене свою тарiлку, де лежали ще два бутерброди з ковбасою, й повiв далi:
-- Нумо складати вiршi про фальшивих героїв, про тих, що тiльки здаються, але не є героями. Та ти з'їж-но спершу мої бутерброди, я ж знаю твiй апетит, -- а тодi розстелиш на столi шпалери.
Я вм'яв те, що було на тарiлцi, тодi поставив посуд на комод, розстелив на столi шпалери -- чистим боком догори -- i взяв у прадiдуся теслярський олiвець. Стiл тепер уже був не стiл, а чудова, простора паперова рiвнина. Ми вирiшили писати, так би мовити, обабiч вiд середини, а щоб не заважати один одному, поставили перегородку -стос "Моряцьких щорiчникiв".
-- Про героїв, -- сказав перед початком писання прадiдусь, -заведено складати балади. Зробимо так i ми. Я напишу баладу про ландскнехта.
-- А я тодi -- про рицаря.
Незабаром кожен iз нас уже сидiв, вiдкопиливши спiдню губу й списуючи своїми кривульками шпалеру.
Коли я не знав, що написати далi, то пiдкидав у грубку вугiлля, дивився якусь хвильку у вогонь -- i фантазiя моя знов оживала.
Ми скiнчили майже одночасно, кинули жеребок -- кому читати першому. Випало менi, i я прочитав зi шпалери:
Балада про рицаря Зеленжаха
Пан Зеленжах на свiтi
За давнiх жив часiв.
Любив усiх побити
I щоб усяк тремтiв.
Такий геройський рицар, -
Нема таких тепер, -
Хто зваживсь подивиться,
То глянув i помер!
Коли вiн на турнiрi
Свiй хист являв панам,
Тремтiли навiть звiрi, -
А що ж казать про дам!
Самого ж не збороло
Нiщо за сотнi днiв.
Палав пiд заборолом
В очах неситий гнiв.
Та змалечку -- нi слiзки
В очах отих його.
Вiн мав куценькi мiзки,
А силу -- ого-го!
Крiзь морок i завiю
Мчав рицар Зеленжах.
Плекав вiн горду мрiю -
На всiх наводить жах.
Та що з тобою, мрiє,
Трапляється, бува,
Коли вже постарiє
Немудра голова!
Наш рицар, повний злостi,
На дужчого напав,
Та так старечi костi
Безславно в лiсi й склав.
Безславно свiт покинув,
А був же гордий -- страх.
Як жив, так i загинув
Пан рицар Зеленжах.
-- Браво, Хлопчачок! -- вигукнув прадiдусь i аж у долонi заплескав. -- Ти добре розкусив рицарiв такого гатунку. Вони були вбивцi за фахом i зналися на своєму ремеслi. Та навiть сотня трупiв -то ще не свiдчення героїзму. Послухай тепер мого вiрша. Старий начепив окуляри й прочитав iз звороту шпалер:
Балада
про ландскнехта у Фландрiї
Хоробрий ландскнехт-рубака
У Фландрiї в давнину
Ходив i мало не плакав -
Так шукав, неборак, вiйну.
Як мир -- ландскнехтовi тiсно:
Це ж найманий вам вояк;
Без воєн звитяжних, звiсно,
Вiн прожити не мiг нiяк.
Вiйни все нема й не чути...
Ландскнехт, мов який агент,
Надумав розвiдать майнути:
Може, з Брюгге воює Гент?
I ходить вiн, ходить, ходить,
Самотнiй, забутий всiма,
I Фландрiю вже переходить, -
А вiйни все нема й нема!
Вже геть стоптав черевики
I вдяганку всю подер
Та й заплакав:
-- Боже великий,
Що ж я маю робить тепер?
Аж тут негода настала,
Завихрився буревiй,
I на голову паморозь впала -
Йде ландскнехт -- бiлий дiд старий.
I враз бiля самого вуха
"Вiйна!" -- загув йому дзвiн.
Та ландскнехт уже того не слухав -
Ледве дибав, сердега, вiн.
-- Був iз мене ландскнехт хороший, -
Яке ж iз того пуття?
Анi честi, нi слави, нi грошей, -
Змарнував я своє життя!
Прадiдусь скинув окуляри, а я сказав:
-- Бiдний ландскнехт!
-- Дурний ландскнехт! -- мовив мiй прадiдусь. -- Тiльки дурень у мирний час покладає всi надiї на вiйну, бо хоче залишатись вояком. Марити битвами -- то ще не героїзм.
За читанням ми не почули, що хтось сходив на горище. Несподiвано перед нами де не взявся дядько Гаррi. Вiн стояв i спантеличено дивився на встелений шпалерою стiл.
-- Що це ви робите? -- спитав вiн.
-- Вiршуємо, -- вiдповiв я йому щиру правду.
-- А важко це, Хлопчаки? Тобто скора це робота чи тут треба чимало часу?
-- Та як який настрiй, Гаррi, -- пояснив йому прадiдусь. -- Зараз настрiй у нас той, що треба. Ми добре, але не надмiру попоїли, в кiмнатцi в нас тепло, а надворi мороз. Люлька менi смакує. Отож можна вiршувати. Хочеш подивитись, як це робиться?
-- Нi-нi, -- наче аж злякано замахав руками дядько Гаррi. -- Я прийшов тiльки забрати посуд i сказати вам, щоб довго не сидiли. Та й менi завтра рано вставати. Катер знову вирушає до Гамбурга.
-- А все ж таки я хотiв би скласти тобi вiрша, Гаррi. Сiдай отам на канапi. Подушок тут є доволi. Сiдай, сiдай!
Цього разу дядько Гаррi таки скорився прадiдусевим наполяганням. Вiн бухнувся на подушки.
-- Отак, -- сказав прадiдусь. -- Тепер ми з Хлопчаком складемо по невеличкому вiршику. Моряковi ми, звiсно, звiршуємо щось про море.
-- Тiльки щоб там було й про справжнiх чи фальшивих героїв, -додав я. -- У нас тепер така тема.
Поделиться книгой: