Сарабанда банди Сари

Лариса Денисенко

Сарабанда банди Сари

РОЗДIЛ I

Щонайменше про iдеальний ранок, неiдеальнi шлюби, колишнiх

однокурсниць та родинний склеп

«R. Yors amp; Kallmann»

Коли я вранцi дивлюся на свою кавоварку, менi здається, що я - нафтовий магнат. Ось воно - моє чорне золото, спочатку повiльно, а потiм дуже швидко наповнює скляний жбанчик. Цiкаво, новоспеченi нафтовi магнати куштують свою нафту? Чи смакує вона їм, якщо зважити на її вартiсть? Менi - смакує.

Я щоранку роблю саме так. Спочатку вдихаю кавовий аромат, потiм роблю перший ковток i ставлю фiлiжанку на стiл. Трохи вiдчиняю величезне, вiд пiдлоги до стелi вiкно, запалюю цигарку, а тодi повертаюся до кави. Вона вже не така гаряча. I тiльки потiм можу зробити собi кiлька канапок. Коли мiй ранок починається iнакше, це означає тiльки одне: в мене серйознi життєвi змiни або проблеми.

На своїй кухнi я перебуваю щоранку близько години, iнодi й бiльше. За цей час я встигаю випити кiлька фiлiжанок кави, прочитати газету чи роздiл якоїсь книжки, випити склянку соку, якщо я не забув його купити, з'їсти кiлька канапок з сиром, а якщо є натхнення - зробити та з'їсти яєчню.

Часто я вмикаю телевiзор з метою почути щось цiкаве або корисне, але таке трапляється вкрай рiдко. Тобто телевiзор я вмикаю майже щоранку, але цiкаве чи корисне чув три мiсяцi тому, - про це зазначено на лiпучцi мого холодильника. Я занотовую все, що мене вражає. Того дня в ранкових новинах розповiдали про те, як люди вигодували мале китеня. Менi подобаються кити. Вони менi так подобаються, що, певне, я б не вiдмовився тримати китеня вдома, але оскiльки це неможливо, в мене немає хатнiх тварин. Ймовiрно, кити менi подобаються тому, що вони схожi на фонтани, а менi дуже подобаються фонтани. Колись я навiть збирав їхнi зображення, потiм щось сталося, i я припинив їх збирати.

Моя кухня не є кухнею - так думає моя мама з огляду на кухню тiєї квартири, в якiй промайнуло моє дитинство i у якiй зараз мешкає старiсть моїх батькiв. На моїй кухнi цiлком можна влаштовувати вечiрку для десятьох людей, це кухня-кiмната. Крiм звичайних кухонних меблiв, тут є диван, два зручнi широкi фотелi, стiл, i навiть старовинне нiмецьке пiанiно «R. Yors amp; Kallmann». Чорне, блискуче, прикрашене двома канделябрами.

Воно менi нагадує родинний склеп. Таке враження, що саме тут знайшли вiчний спокiй його честь суддя R. Yors та вiдомий автор оперет Kallmann. На цьому склепi є навiть родинний герб, який схожий на: слона, iндiйського раджу, що дивиться в небо, НЛО, радянський супутник. Пiанiно - спадок моєї колишньої дружини. Нi я, нi вона не вмiємо на ньому грати. Зазвичай, на ньому грав (частiше за все - собачий вальс) хтось з наших спiльних знайомих. А ще майже всi сперечалися, навiщо цьому пiанiно третя педаль. Я в цих суперечках нiколи не брав участi, оскiльки не знав, навiщо пiанiно перша та друга педаль, що вже казати про третю.

Батько моєї дружини передав менi це пiанiно фактично з рук у руки. До моєї дружини вiн ставився менш обережно, можливо тому, що вона була молодша за пiанiно й не така дорога. Коли ми розлучилися, дружина запитала, чи я не заперечую, щоб пiанiно поки що постояло в мене. Я категорично заперечував, але воно таки залишилося. Моя дружина була адвокатом, а адвокатiв, як вiдомо, неможливо налякати запереченнями.

Менi виповнився двадцять один рiк, коли ми побралися. З дружиною ми були однолiтками та колишнiми однокласниками. Мiж тим, що ти сидиш за однiєю партою, та тим, що засинаєш в одному лiжку, - невелика рiзниця. Так менi тодi здавалося. Думаю, я просто над цим не замислювався, а надав перевагу людинi, тепло руки якої вiдчував усi десять рокiв навчання. Дитинi ближче фiзичне тепло, нiж душевне. Потреба в душевному формується згодом.

У школi я був вправнiшим за неї учнем. Не можу назвати предмет, з яким би я не мiг впоратися. Вона вчилася задовiльно, але була дуже активною. Вже в сьомому класi їй довiряли проводити уроки миру, виступати на всiх шкiльних та позашкiльних представницьких заходах та роздавати доручення iншим. Я бачу її на сценi - цiлеспрямовану, впевнену в собi бiлявку з гладко прибраним волоссям, жодного зайвого кiлограма, жодного сумнiву. Сiра пряма спiдниця, кремова блузка, тiлеснi панчохи, чорнi туфлi-лодочки, на шиї рiчковi перли.

Цiкаво, що ще в школi я зрозумiв, що Iнна, так її звуть, цiлком може виступати керманичем мого життя. Питання вибору для мене завжди було найскладнiшим. Я не мiг спокiйно визначитися навiть щодо простих речей - коливався, виснажував себе сумнiвами. Часто я засинав та прокидався з одним й тим самим мозковим сигналом, вiд якого мiй шлунок, руки та очi ставали вологими: «А раптом нiчого не вийде?» Iнна завжди знала, що треба робити i в якiй послiдовностi. На кожне моє запитання «А раптом нiчого не вийде?» вона настiльки щиро вiдповiдала: «Чого б це?», що я миттєво заспокоювався. Цим своїм вмiнням вона зачаровувала навiть моїх батькiв, людей доволi усамiтнених й iнфантильних.

Звiсно, що пiсля закiнчення школи в мене почалося своє, без-Iнкове життя. Не тому, що я цього прагнув. Просто вона бiльше не сидiла поруч зi мною. Вона пiшла вчитися на юридичний, я - на географiчний факультет унiверситету. Траплялося, що ми прокидалися в одному лiжку, - так хотiла вона. Але це мало вiдрiзнялося вiд процесу списування домашнього завдання. Та сама шкiльна допомога. Я - давав, вона - приймала як належне. Пiзнiше один мiй друг скаже, що в такий спосiб «в тебе сформувалася типова бабська психологiя». Втiм, то менi здавалося, що моє пiсляшкiльне життя було без-Iнкове. Насправдi всi важливi життєвi ситуацiї не вирiшувалися без консультацiй iз нею. А якось вона запитала, а чому б нам не побратися, адже ми чудово розумiємо одне одного i стiльки часу спiлкуємося? Я сприйняв це її запитання як невiдворотне рiшення.

Наш шлюб був бездiтним. Iнна хотiла дитину, але нiяк не вагiтнiла. Поки не було результатiв наших аналiзiв, вона в усьому звинувачувала мене. «Активнi сперматозоїди несуться назустрiч яйцеклiтинам,

як життєрадiснi собаки, що метелять хвостами! А твої сперматозоїди - сомнамбулiчнi собаки, що не метелять хвостами, вони - хворi».

Пiсля цього її зауваження я довго не мiг кiнчити. Не мiг випустити назовнi ненажерливу зграю кволих псiв. Потiм виявилося, що в бездiтностi винний не я. Напевне, це й стало початком згасання нашого шлюбу. Моїх життєрадiсних собак, що метелять хвостами, вона менi пробачити не змогла.

«Ви б все одно розлучилися, бо ти нарештi почав прагнути самостiйностi», - сказав менi приятель. Вiн мав рацiю. Я став успiшним дописувачем та аналiтиком. Тодi я працював на вiдому туристичну фiрму, готував матерiали для сайту, буклетiв, аналiтичнi записки стосовно мiсць вiдпочинку та активного туризму. Мене почали друкувати всi провiднi видання, якi потребували статей про мандрiвнi подорожi, звичаї далеких країн, поведiнку тварин. Про все це менi вдавалося писати яскраво.

На вiдмiну вiд постiйних шкiльних та унiверситетських успiхiв, якi не додавали впевненостi у собi, кар'єрнi та творчi перемоги додали в моє тiсто якийсь невiдомий iнгредiєнт. З мене почала вилiплюватися iнша людина. Непомiтно для себе я навчився приймати рiшення. Я продав однокiмнатну квартиру в центрi мiста, що дiсталася менi вiд бабцi, оформив кредит та придбав сучасне трикiмнатне помешкання. Певне, цим я страшенно здивував Iнчиного батька. Вiн дивився на мене, як на Ахiлла, який зробив зi своєї п'яти щит та меч або наступив нею на горло ворога. Iнну це дратувало. Ймовiрно, так почувається людина, котра все життя правила конем, аж потiм з карети вистрибує пан, що нiжився там на подушках, i прибирає вiжки до своїх рук. Яка вiроломнiсть! Я все розумiв, але нiчого не мiг вдiяти - її наполеглива активнiсть i надмiрний тиск теж почали мене дратувати. «Зваж на те, що подвiйнi лiтери iменi додають людинi цiлеспрямованостi вiд народження. Це як стукiт клювака - допоки не приб'є нещасну комаху, доти стукатиме. З нею в тебе було дуже мало шансiв». Так казав про Iнну мiй друг Тимофiй. Вiн не був психологом, але завжди висловлювався з розумiнням справи.

Сiм рокiв шлюбу. Я не мiг повiрити, що стiльки рокiв ми прожили разом.

Скiльки разiв я сказав їй «привiт», скiльки разiв вона побажала менi спокiйної ночi, а скiльки було «дякую, прошу, я тебе не розумiю, вибач, я не те мав на увазi, припини це, зачекай, остогидло, не нервуйся через дрiбницi, де моя пiдзарядка, що з цим робити, це не моя провина, а хто цим повинен опiкуватися, третю добу в туалетi немає освiжувача, стули пельку, куди поїдемо у вiдпустку, хто буде доїдати борщ, ти запросив Таню, в усьому винний ти, а я попереджала, треба було слухати батькiв, навiщо тобi це було потрiбно, ти цього нiколи не зрозумiєш, ти вдома, чай чи каву, омлет чи салат» - тисячi, десятки тисяч, а може сотнi? А скiльки було поцiлункiв, сперматозоїдiв, - тих, що метляли хвостами i тих, що не метляли? Скiльки голосних i приголосних нашого подружнього спiлкування? Ти-ся-чi. Але нас не було. Мабуть, тому, що разом ми нiколи й не жили. Боляче розходитися якраз тодi, коли «вона» i «ти» встигли перетворитися на «ми», хоча б частково. Це був не наш випадок. Менi здається, що наш шлюб - це «вона». Коли ж народився «я», як i будь-якiй дитинi, що зростає, менi захотiлося самостiйностi. I я її отримав. Зараз менi тридцять два. Я звик жити як «я», i менi це дуже подобалося - жити як «я»! Попри те, що час вiд часу в моєму життi з'являлася «вона», моє життя не перетворювалося на «ми».

Поки не зустрiв Сару.

Я пiдiйшов до своєї шафи, вiдкрив її, довго дивився на сарафан. Схопив пелену та наблизив до свого обличчя. Клаптик блакитного дрiбнопелюсткового шовку. Це була Сара. Сара була на кухнi. На кухнi вона була чайною фiлiжанкою iз зображенням веселки, а також чотирма брунатними кавовими фiлiжанками, помаранчевою тарiлкою з бордовими хризантемами, початою пляшкою мартiнi. Там вона була керамiчною тацею з суxофруктами. Там вона була пакетом молока та пачкою вiвсяно-фруктової сумiшi «Старт». Сара смiялася, коли я гриз «Старт», як печиво, запиваючи його кавою. Вона так нiколи не робила.

Сара була у ваннiй кiмнатi. Там вона була засобом догляду за кучерявим волоссям. Зубною щiткою. Мигдалевою олiєю. Гребiнцем та феном. Я вiдкрив мигдалеву олiю, забруднив нею нiс, посмiхнувся. Так пахне моє теперiшнє щастя. В моїй спальнi Сара була нiчною шовковою сорочкою, залишеною на прилiжковому стiльцi; срiбною рамкою з родинною фотокарткою на пiдвiконнi у товариствi азалiй, подiбних на збiговисько американських пiвденок у рiзнобарвних капелюшках; солом'яним кошиком, де вiдтепер мешкали мої та її чистi шкарпетки, нашi спортивнi шорти, її панчохи, трикотажнi майки; тонким обручем з золотими камiнцями, який перетворював Сару на схiдну принцесу, а нинi золотозубою посмiшкою лежав на прилiжковiй тумбi. Серце Сари мешкало в моєму шлунку, я щомитi вiдчував його.

Коли я побачив Сару (а сталося це пiд час групової поїздки менеджерiв з туризму та авторiв мандрiвних репортажiв до Праги), я її не впiзнав. Щоправда, я взагалi не встиг нiчого подумати про струнку жiнку з красивим волоссям та пишним бюстом, а от Сара Полонська мене упiзнала. «Привiт, Пiддупнику, - привiталася вона. I посмiхнулася своєю жахливою посмiшкою. - Ото вже не думала, що буду зустрiчати тебе майже на всiх гео-тур-сайтах. Ах ти ж розбещена, зманiжена дупа, тобi все-таки вдалося всiстися на кiлька стiльцiв! Привiт, старий, скiльки ж ми не бачились!?»

Тiльки слово «пiддупник» допомогло менi збагнути, хто ця незнайомка. Бо «пiддупником» мене називала тiльки одна пiдступна iстота - Сара Полонська, моя одногрупниця. Товста кудлата Сара, котра була схожа на недоглянуту брудну вiвцю. А називала вона мене так тому, що пiд час навчання в унiверситетi я займався плаванням i часто пiдсовував рушника собi пiд дупу, сидячи на лекцiях. Я був худий i так менi було зручно: кiстцi боляче впиратися у дерево, якщо, звiсно, це жива кiстка. Першою мою звичку помiтила Сара, яка сидiла лiворуч, через прохiд. Вона поцiкавилася, що це я пiдкладаю? Не знаю, навiщо я тодi сказав правду. Пiсля того я збагатiв на кiлька прiзвиськ: «розбещена дупа», «пiддупник», «i-на-тiм-рушничко-оо-вi».

Я терпiти не мiг Сари Полонської. Навiть у допiддупниковий перiод вона мене дратувала. Таке зi мною траплялося час вiд часу. Наприклад, я ненавидiв мамину плойку. Навiть двiчi намагався її позбутися. Хоча я нею не користувався i мав би бути до неї байдужим або принаймнi бiльш терплячим. Але - нi. Я хотiв, щоб вона зникла, в мене псувався настрiй щоразу, коли я бачив її у ваннiй кiмнатi, де вона звисала на кокетливому провiдковому завитку. Одного разу я сказав плойцi «я з тобою розберуся, зараза чортова», досi про це пам'ятаю.

Сарою Полонською я теж не користувався, але хотiв, аби вона зникла. Цi її вiчнi широкi вельветовi штанцi. Обов'язково яскравих кольорiв, вiд чого сiдницi здавалися ще бiльшими. Цi її кудлатi пасма. Широке обличчя, а на ньому маленький нiс, наче вона його в когось вкрала. Такi густi вiї, начебто хтось нарiзав папiр, щоб зробити бороду паперовому дiдусевi. А ще вона була надзвичайно цицьката. Одного разу в жiночому туалетi вона спробувала поставити двi фiлiжанки з водою на свої цицьки та утримати їх, але облилася. Ха-ха-ха! В школi мене також цiкавило: чи можна на ерeгованому членi утримати чарку? Але перевiряти цього я не став, досi не знаю - можна чи нi. Хай це зробить хтось iнший. От якби Полонська була Полонським, може, вона б тодi й перевiрила. Здавалося, доросла жiнка, майже дипломований фахiвець, а дурепа дурепою.

Особисто я був переконаний, що то була просто невдала спроба, бо Сара Полонська своїми величезними цицьками може утримати по двi фiлiжанки з водою на кожнiй, а на її дупi чудово вмостився б дволiтровий жбан. Ще я пам'ятаю її чорне пальто-накидку. Воно звалося «летюча миша». Пiд цим пальто могли б спокiйно переховуватися вiд твердої руки закону з десяток китайцiв. А ще вона так рiзко посмiхалась, що здавалося: зараз вона розчавить тебе цiєю посмiшкою, як чобiт - дощового черв'яка. А ще на однiй вечiрцi, присвяченiй дню факультета, я бачив, як Сара Полонська виблювала собi пiд ноги шматки пiцци та салату, пiсля чого спокiйно продовжувала в тому блювотиннi танцювати. Як тiльки я усвiдомив, що саме вилiтає з-пiд її активних мiцних нiг, я побiг до туалету робити те, що зробила вона, не припиняючи танцю.

А ще я пам'ятаю, що вона була замiжня, i чоловiк у неї був вiйськовим. Пригадую, як iнодi вiн чекав на неї пiд унiверситетом - сувора постать у формi бiля автомобiля «Москвич» червоного кольору. Мабуть, через колiр його машини та форму, ми назвали його «Пожежник». Взагалi-то я багато чого пам'ятав про ту Сару Полонську.

Вiд тiєї Сари Полонської нинiшня Сара взяла тiльки бюст (цього разу вiн не налякав мене виразнiстю та розмiром, а навпаки, притягував погляд) та манеру посмiхатися, - але зараз менi здалося, наче з цiєю рiзкою посмiшкою до мене наближається не чобiт-черв'якодав, а приятель з подарунком в руках. Взагалi я дуже не любив, коли хтось постiйно та рiзко посмiхався, а Сара Полонська робила саме так. Вона посмiхалася. Для мене посмiшка означала клiнiчний iдiотизм або знущання, але аж нiяк не гарний настрiй, вдачу та доброзичливе ставлення. Припускаю, що з Iнною я прожив так довго, тому що вона не посмiхалася менi в спину. Але повертаюся до Сари Полонської - вона схудла на десять кiлограмiв. Сказала, що не хоче про це говорити. I посмiхнулася. Про свого колишнього чоловiка теж не любила говорити, тiльки зауважила, що обов'язково нас познайомить. Не можу сказати, що я дуже зрадiв цiй перспективi. Волосся її залишилося кипуче-кучерявим, але було не чорним, а каштановим, блищало, переливалося на сонцi та причаровувало. На нiй був простий бiлий сарафан та бiлi шкiрянi капцi. В цю Сару Полонську з невiдомих менi причин я закохався до нестями.

Сара теж була здивована нашими почуттями. «Пiддупнику, як таке взагалi могло статися? Ти мiг би подумати про таке?» На це я вiдповiв, що якщо вона продовжуватиме називати мене «Пiддупником», я кликатиму її «Пiдцицьницею», бо її ледь видно з-пiд цицьок. Ми реготали, адже пара створювалася чудова: Пiдцицьниця та Пiддупник. Герої чеських мультиплiкацiйних стрiчок: або гриби, або птахи.

Нашi колеги мандрували Прагою, а ми - одне одним. «Менi здавалося, що коли ми вчилися, ти мене на дух не зносив, чи не так?» Запитала вона. Це було серйозне запитання. Сара поставила його, коли лежала в лiжку, гралася своїм волоссям, пiдтягувала до себе та цiлувала свої округлi колiна - вона любила нацiловувати свої колiна - а я шукав у готельному телефонному довiднику номер, щоб замовити снiданок. Я був голим та щасливим. I я не знав, що менi слiд вiдповiдати: правду, напiвправду, напiвбрехню. Або просто збрехати, сказати, що вона мене приваблювала, але не настiльки, аби я зiзнався. Менi важко сказати жiнцi, з якою менi так добре в лiжку, що я вважав її потворною. «Я тодi був одружений», - почув я свiй голос. Тонкий, наче комарина голка, що намагається вiднайти дiрку у протимоскитнiй сiтцi. Я дiйсно був тодi одружений. Сара хотiла ще щось запитати, але вiдволiклася на телефонний дзвiнок - їй телефонувала мама. Потiм до цiєї розмови вона не поверталася.

Про те, що Сара Полонська переїде до мене жити, нам сказав справжнiй моряк, схожий на фальшивого моряка. Подiбний на безробiтного актора, який чомусь обрав для свого позатеатрального життя образ моряка. На ньому був червоний светр, з його правого вуха звисав кульчик у виглядi якiрця на золотому канатi. Вiн пив пиво. Його обличчя кольору дубової кори проорали дивнi зiбганi зморшки. Здавалося, що кожного разу вiн зiбгує їх iнакше. «Я - моряк, коханчики, - привiтався вiн. - Я - моряк, i менi необхiдно бачити пiну». «Якщо бажаєте, можете пригостити його пивом. Вiн дiйсно моряк», - сказав бармен. До того я думав, що вiн нiчого не помiчає за серiалом про вiдчайдушних домогосподарок. Ми пригостили дiйсноморяка пивом - в той час нашi серця були сповненi любов'ю до ближнього. «Якщо ви замовите йому ще - вiн вам поворожить», - поiнформував нас бармен. Цi двiйко дiяли злагоджено, я милувався тим, як бармен витрушує з нас грошi. Пиво ми замовили. Старий льопнув трохи пивної пiни на нашi лiвi долонi, забуркотiв щось, а потiм сказав: «Вона до тебе переїде. Незабаром. Треба тепер злизати цю пiну - тодi пророцтво справдиться». Я не знаю, чому ми так i зробили. Принаймнi я був доволi бридливий, але ми злизали пиво з долоней одне одного. Хто ж ранiше почав це робити: я чи Сара? Не пам'ятаю. Iнколи менi здається, що я обов'язково повинен це пригадати…

Знайомство з батьками Сари вiдбулося в кiнотеатрi. Ми переглядали «Матч-поiнт», там теж частково йшлося про знайомство з батьками. Я говорив Сарi, що бачив цю стрiчку i, на мiй погляд, це не найкраще кiно, пiсля перегляду якого слiд знайомитися з батьками. Центральний образ: меркантильний зять-убивця. Якому, до того ж, вбивство жiнки, з якою вiн зраджував свою дружину, сходить з рук. Воно менi треба? Сара смiялася. Вона сказала, що її батько має чудове почуття гумору. «Йому це сподобається, от побачиш!» Я почувався не дуже впевнено. Перед цiєю зустрiччю я довго думав, яку обрати тактику - бути балакучим чи стриманим? У мене не було досвiду знайомства з батьками дiвчини. Адже з батьками моєї колишньої дружини я познайомився у дитинствi, вони були для мене просто черговими дорослими. Коли я сказав про це Сарi, вона тiльки посмiялася. «Ну от i сприймай їх як чергових дорослих, якщо вийде».

Батько Сари нагадував менi життєрадiсних персонажiв зi стрiчок Емiра Кустурiци. Вiн час вiд часу щось наспiвував (навiть переглядаючи стрiчку. На нього шипiли, вiн чемно вибачався та знову наспiвував), а його пальцi танцювали або в повiтрi, або на якiйсь поверхнi. Цигарка, яку вiн крутив мiж вказiвним та середнiм пальцями, нагадувала гiпертрофовано-великий пенiс iндiйських божкiв. Я уявив обличчя Сариного батька та обличчя власного батька двома портретами з одним й тим самим пiдписом: «Батько». Мiй батько виглядав бiльш переконливо-батькiвськи. Пiд портретом батька Сари хотiлося написати: «волоцюга», «заслужений артист Молдови Вiорел Нега», або навiть «Барток». Я б повiрив. На тлi рухливого батька Сарина мати виглядала дiвчинкою на гойдалцi: її так швидко розгойдують, що неможливо розгледiти, якою вона є. Це було дуже дивно, бо Сарина мати була крупною жiнкою. Але я встигав сприймати її тiльки фрагментарно. Великий пухкий рот. Голос оперного тенора. В профiль її зачiска нагадувала чорний мiсяць. Я помiтив, що спiдниця в неї була закоротка як для таких форм та вiку. А погляд - звабливий. Вона любила жоржини та родиннi свята. В будь-якому випадку з батьками Сари менi було легше, нiж iз власними. Здавалося,

вони були цiлком мною задоволенi. Але, найпевнiше, вони були просто цiлком задоволенi одне одним та життям.

Коли Сара запитала, чи познайомлю я її зi своїми батьками, я знiтився. «Слухай, а тобi дуже цього хочеться?» Запитав тодi я. Вона сказала, що їй щонайменше цiкаво, якi вони, але якщо це проблематично для мене чи для батькiв, вона не збирається наполягати. Я подякував. Не можу сказати, що це було проблематично, проте в нашiй родинi нiхто нiкого нi з ким не знайомив. Розумiю, це може видаватися дивним, але так було. Я не знав, наприклад, друзiв батька та подружок мами. Можливо, моя пам'ять тримала на довгих повiдках їхнi iмена, але то були iмена без наповнення. Як кiнострiчки, якi тебе не зацiкавили: за назвою ти розумiєш, що колись переглядав їх, але про що вони чи хто там грає - пригадати неможливо. Батьки, звiсно, були знайомi з Iнною та її батьками, а також з Тимофiєм та його матiр'ю - цьому сприяли шкiльнi батькiвськi збори - але стосунки нi з Iнною, нi з Тiмом, а тим паче з їхнiми батьками, не пiдтримували.

«Якщо уявити собi родину, наприклад, столовим сервiзом, то мiй родинний сервiз складається з випадкових предметiв. Може, нас i з'єднує подiбний вiзерунок чи колiр, але то й усе». «Та все нормально! Я ж усвiдомлюю, що в усiх рiзнi традицiї. Не всi родини такi, як наша. Ми ж викапана циркова династiя! Кожний передає щось iншому. Якби ми дресирували левiв, то й леви товклися б у нашiй вiтальнi! Ми завжди показуємо одне одному щось новеньке та цiкавеньке». Сара смiялася та пiдморгувала. Я дивувався, що мене це не обурює, хоча усвiдомлював: її родина сприйматиме мене як атракцiон.

З Сарою взагалi було дуже легко. Попервах я постiйно чекав: от зараз вона щось не те промовить, от зараз я її ображу, от зараз вона щось зробить i ми посваримося. Вона робила та говорила багато чого. Наприклад, постiйно вивертала фiльтри з використаною кавою у рукомийник, чого я терпiти не мiг. «Саро, хiба важко викидати це у смiтник чи туалет?» «Зваж на те, що я могла б пiдкладати це в твої азалiї та вирощувати дрозофiлiв, або розкладати цю казкову сумiш по твоїх шкарпетках, або навiть робити три купки i в якусь iз них ховати твiй iдiотський перстеник. Тодi б ти побiгав! Натомiсть я просто забиваю рукомийник пресованою кавою. Велике дiло - його завжди можна прочистити». Ми не сварилися. Коли я щось робив не так, вона просто смiялася та говорила «Е-еех, Пiддупник». Коли вона щось робила не так, я цiлував її або вдавав, що зараз придушу. За тиждень пiсля повернення з Праги ми почали жити разом. Вона до мене переїхала. Збулося пророцтво на пивнiй пiнi чеського моряка.

Вже третiй день вона перебувала в Мексицi, куди поїхала перевiрити кiлька турiв, i я сумував. Расарасарасара. Повернутися вона мала за два тижнi. Стандартний тур, я часто бував у таких. Я мiг би поїхати з нею, але через термiновi замовлення був вимушений залишитися вдома. Зараз я закiнчив свiй звичайний довгий снiданок у п'ять фiлiжанок кави i почав збиратися - слiд було вирушати в мiсто на зустрiч. Я набрав її номер. «Абонент тимчасово недоступний». «Саро, йди геть». Сказав я вголос. Вона причаїлася серед кураги, чорносливу та кеш'ю. Саринi солодощi, щоб не їсти тiстечок та не гладшати. Я посмiхнувся та вгриз горiшок.

Повертався додому у пiднесеному настрої, незважаючи на те, що абонент Сара i далi був недосяжним. Менi замовили великий матерiал про китiв. А я ж обожнював китiв та дельфiнiв, дельфiнiв та китiв. Хоча насправдi дельфiни це i є кити! «Чудовий день, який чудовий день», - крутилася в моїй головi платiвка. Я вже витяг ключа, аж почув, що з моєї квартири лунає музика. Ключ впав. Я дiйсно чув музику, i то була не просто музика - музика телевiзора, якого забули вимкнути, або сi-дi. Нi. Хтось в моїй квартирi грав на родинному склепi «R. Yors amp; Kallmann». Помилявся та перегравав.

Говорять, що коли ти зустрiчаєш привида, ти холонеш. Я не холонув - у мене було таке враження, що хтось починає пiдсмажувати мої кишки. Спекотно й гаряче. От як менi було. Саме так я почувався, коли менi робили наркоз. Я колись насмiхався над Iнною у вiдповiдь на її розповiдь про привида Маяковського. У дiвоцтвi Iнна з подругами ворожили, викликаючи дух померлого поета, щоб поставити перед ним кiлька запитань щодо їхнього майбутнього. Дiвчата таке люблять. Отже, викликали вони дух поета Володимира Маяковського. I вiн прийшов, наговорив їм грубощiв, а потiм довго не хотiв вилiтати у кватирку, як чемно вони його не просили. Натомiсть взяв та зробив так, що стiлець пiд однiєю з подруг Iнни зламався, а подруга впала. У вiдповiдь на моє зауваження, що той стiлець давно був зламаний i аби-як склеєний Iнниним батьком, Iнна спрямовувала на мене злий погляд. «Не лiзь в це, ти на цьому нiц не розумiєшся». Говорила вона. «Пiсля цього вночi я чула, як хтось натискує на одну чи двi клавiши пiанiно. А одного разу хтось зiграв маленьку п'єску. Це був вiн. Маяковський. Наше пiанiно йому про щось нагадувало. Можливо, воно якось пов'язане з Лiлею Брiк».

Я в це не вiрив. Крiм того, коли пiанiно потрапило до мене, на ньому нiхто потойбiчний не грав. «Маяковський, Iнно, - заявив я, завчасно переглянувши всю дотичну iнформацiю в Iнтернетi, - не вмiв грати на пiанiно». «Вмiв». Вперто стверджувала вона. «Звiдки ти знаєш, що вiн не вмiв грати?» «Бо нiде про це не говориться». «А навiщо про це говорити окремо? Тодi всi освiченi люди вмiли грати на музичних iнструментах, - впевнено доводила Iнна. - Майже всi його жiнки вмiли грати на пiанiно, от вiн i навчився! Вiн грав для Лiлi Брiк». «Нiсенiтницi«, - невпевненно озивався я, починаючи сумнiватися. Я завжди сумнiвався.

«Нi, це не нiсенiтницi!» Наполягала Iнна Безсумнiвна.

Як навчитися такої впевненостi? Якби я був державою, то, певне, мене б розiрвали на частини власнi мiжусобицi. Iнна була абсолютною монархiєю. За таких умов їй залишалося одне: стерегтися пiдступних родичiв, якi пнуться щомитi вкинути отруту в твiй яблучний сiк або в запечену качку, та не забувати про юних терористiв, що майструють вибухiвку по пiдвалах. В собi, своїй коронi та монарших правах вона була цiлковито впевненою.

I от тепер я стою за своїми дверима, а вiн, Володимир Маяковський, поет та палкий трибун, грає в моїй квартирi на родинному склепi «R. Yors amp; Kallmann». Чому саме сьогоднi? Хоча, дякувати Богу, добре, що не вночi. Я не знав, що робити. Мовчки стояв перед дверима та палав усiма своїми нутрощами. Але дверi вiдкрилися. Менi здається, що я зарипiв. На мене розгублено глипав кремезний чоловiк з кучерявим волоссям. Я вiдразу впiзнав його - то був рiдний дядько Сари, брат її батька. Вiн був серед тих, чий портрет наразi мешкав у срiбнiй рамочцi на моєму пiдвiконнi. Як же ж його звати?

«О, це Ви? Отже, Ви вже повернулися». «Так. Повернувся. Вже». Сказав я. «Вибачте, я поспiшаю, але там - Емiль, вiн вам все пояснить. Всього найкращого, Павле!» «Всього найкращого, Гестапо». Вiн подивився на мене з докором. «Знаєте, я не думаю, що використання мого родинного прiзвиська допоможе побудувати нам з Вами родиннi стосунки, Павле». Я теж так не думав, але не мiг пригадати його iм'я, хоча те, що вiн - «Гестапо», пам'ятав чудово. «Вибачте. Я це не навмисно». Сказав я. Вiн академiчно хитнув головою. А от коли я зайшов до хати, то пригадав. Геннадiй Станiславович Полонський. От як його звали. Ге. Ста. По. Улюблений дядечко Сари. А на склепi грає, наскiльки я зрозумiв, двоюрiдний брат Сари, Емiль. Добре. Але цiкаво, чому цей двоюрiдний брат грає в мене на кухнi, а його батько, який виходить з моєї квартири, говорить менi, що поспiшає i зникає без пояснень?

Я пiшов на кухню. Немов пацюк - на жахливi звуки, якi незнайомий менi Емiль вичавлював з родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann».

РОЗДIЛ II

Щонайменше про чужу дитину, чужого чоловiка, чужого собаку

та сарабанду для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя

Але то я так подумав, що спокiйно зайду та попрямую на кухню, - дiстатися кухнi менi заважало гарчання з-пiд пiдлоги. «Може, Маяковський i грав на пiанiно, хто його знає, але гарчати - це навiть для нього занадто». Заспокоював себе я. Якщо добряче помiркувати, можна дiйти цiлком вiрогiдної думки, що гарчати для Маяковського є бiльш природним нiж музикувати. Я був ошелешений. Але спромiгся опустити очi додолу. На мене дивилася заслинена, волохата, язиката пика. Це був собака. Вiн махав хвостом та гарчав. «Емiль?» Поцiкавився я в нього про всяк випадок. Вiн загавкав. Мiж тим грати нiхто не припиняв. То була мерзотна гра. Наче в склепi прийшов до тями Kallmann, який порушував гармонiю цього твору, ласуючи окремими нотами. Наприклад, «мi» або «сi». Цi ноти, як менi здавалося, можуть смакувати Kallmannу. «Гррррррр», - почув я. Рухатися собака менi не дозволяв.

Але я все одно спробував рухатися, зрештою, то був мiй дiм. I дарма. «Уiiiсссiiiпппiiiii», - почув я. «Господи милий!» У мене було таке враження, що я розчавив немовля або порося, або щось ще - лагiдне, тепле, м'яке. Собака обурено загавкав, вiн перегородив менi дорогу й не припиняв гавкати. Але мене трохи попустило i я збагнув, що наступив на гумову гидоту з пискавкою всерединi. «Емiль!!!» Заволав я. «Навiщо здiймати такий галас? Iдiть сюди!» Почув я вiдповiдь. «Я не можу! - зауважив я. - Тут - невiдомий менi собака». «Террi, фу, Террi, то є свiй». Музикувати малий негiдник не припиняв. «Свiй - то є фу. Чужий - то є ням-ням». Пояснив я собацi. Вiн метельнув хвостом та пiшов на кухню, клацаючи пазурями по моїй плитчастiй пiдлозi. В пащi звiр тримав гумову гидоту. Гидота навiть пискнути боялася. I я її розумiв.

Я зайшов i побачив його. Емiля. Щоправда, спочатку я побачив обруч Сари з камiнцями в нього на головi. «Це вже занадто». Подумав я. Малий продовжував грати. Знай собi, сидiв казковим принцем i пробiгав своїми щупальцями по клавiшах. «Привiт». Сказав я. «Привiт». Вiдповiв вiн. «Емiль, наскiльки я розумiю?» «Ти це не розумiєш, тобi про це сказав мiй батько, я чув». «Добре. Може, припиниш грати, поговоримо?» «Не можу, менi ще п'ятнадцять хвилин. У мене все розраховано. За тиждень академiчний концерт, я повинен бути в формi». «Що за гидоту ти виконуєш? Це навiть не музика, а казна-що. I, до речi, знiми, будь ласка, обруч Сари. Менi не подобається, коли хтось бере її речi». Мене це направду дратувало. Нi, я розумiю, що двадцять перше сторiччя є двадцять першим сторiччям, нiкуди не сховаєшся вiд цього, якщо вчасно не помер. I Девiд Бекхем привчив таких от малих тягати на головi дiвчачi прибамбаси. Хоча, якби в моєму класi хтось примудрився нап'ялити собi на голову отаке, - мав би клопiт. Але, з iншого боку, хiба Девiд вчив їх брати чуже?

«Ти про обруч? Вiн - мiй». У нього було темне та хвилясте волосся. Доволi довге. Маленький принц. Я придивився - малий не брехав: скло камiнцiв було iншого кольору. «Добре, твiй - то твiй. Вибач, вiдразу не збагнув. Я не дуже розумiюся на обручах. То грати ти не припиниш?» «Я ж тобi казав. У мене академiчний концерт, у мене режим. Ти б за таких умов припинив грати? Сара, мiж iншим, не говорила, що ти таке гальмо. Все доводиться усвiдомлювати через власний досвiд. Абсолютно неможливо нi на кого покластися». Менi дуже кортiло влiпити йому потиличника, ледь стримувався. Натомiсть я полiз в шафу, витяг звiдти пляшку комрада Барадеро Ан'єхо - темно-бурштинного кубинського рому - i добряче приклався до неї без зайвих слiв та естетства.

«Ого. Ти б обережнiше з цим! - Почув я. I ледь не захлинувся. - У нас був дядя Алiк. Насправдi його звали Олег, але всi його кликали Алiком, тому що той був пияком. Так от. Вiн теж починав пити посеред важкого дня. Навiть не з пляшки, як ти, а культурно - з чарки або склянки. А потiм таки допився. Всi обов'язково допиваються! Коли викликали витверезникiв, вони його присипляли, а ще робили усiлякi уколи та крапельницi. А на стiл викладали пiгулки купками, наче в ґудзиковiй крамницi, щоб вiн вранцi пив. Пiсля того, як вони здерли з родини дядi Алiка грошву за виклик, дядько Алiк спав бiльше доби i нi до кого не чiплявся. Але вiн мiг вмерти - захлинутися власною слиною. Тому за ним треба було постiйно наглядати. Звiсно, що тiтцi Iраїдi, вже не кажучи про Стелку (це їхня з дядьком Алiком дочка, вона вмiє п'яткою чухати собi у мiжнiж'ї!), не хотiлося проводити час у такий спосiб. Знаєш, що вони робили? Стромляли у рот дядька Алiка дестеплер, а до нього прив'язували маленький дзвiночок «Випуск 1998» (це Стелка тодi випустилася!), i коли вiн ворушився, дзвiночок дзеленчав, а хтось iз них вставав перевiрити, чи не захлинувся дядько. Ну приблизно, як на нiчнiй рибалцi, коли всi допилися до чортiв, поставили «рєзiнку», самi вклалися, де Бог розстелив, аж раптом клюнув лящ! Дзелень!!» Тут Емiль припинив грати. Пiд час його проповiдi я змiг ковтнути благодатної рiдини тiльки раз.

«Ну от! Я закiнчив, - повiдомив менi малий. - То давай тепер обiдати». «Що ти грав?» Зi мною таке трапляється. Я, як той собака, що досi вовтузився з гумовою гидотою: коли мене муляє якесь питання, я нiколи не позбудуся його, поки не з'ясую, що й як. «Ти не хочеш обiдати?» «Хочу. I буду. Але я в тебе питаю, що за гидоту ти грав». «Я виконував не гидоту. Бачу, що ти не розбираєшся не лише в обручах, а й в музицi. Це - Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. Воно звучить трохи дивно для вуха, не пiдготованого якiсною музикою. Це тому, що я виконую тiльки партiю фортепiано, всi iншi партiї тут виконувати нема кому. Немає струнникiв. Ти ж не струнник?

До речi, партитуру для фортепiано прописали згодом! Гендель цього не робив. Може, й робив. Але завуальовано. Нiхто цього точно не знає. Така сама iсторiя, як зi словами. От слово «шоколад», спробуй промовити його. Воно дуже соковите: шо-ко-лад. Але як воно звучатиме, якщо в ньому будуть тiльки ш, к, д? Ш-к-д. Не звучить! I о-о не звучить. А от л-а - звучить. Та це радше виняток, нiж правило. Тiльки коли з'єднуєш цi лiтери в одне слово - воно грає на повну силу, розумiєш? Знаєш, в мене є фантастичний запис цього твору, я можу тобi зараз поставити й заграти! Коли грати з оркестром, сприймається зовсiм iнакше». «Дякую. Iншим разом». Швидко вiдповiв я, бо весь цей час думав про те, що сучаснi дiти - це пекло. Хто навчив його так патякати? Хто навчив його вважати, що його думки можуть цiкавити когось в цьому свiтi? Я - великий грiшник, але в такi моменти починав мiркувати, що коли я i матиму дитину, вона буде нiмою. Прости мене, Господи, сам не знаю, що кажу.

«Тепер можна обiдати?» «Можна. Але менi для цього треба повернутися в коридор». Я мовчав. Малий також. Малий вмiє мовчати, коли йому самому цього хочеться. Вiн влаштовувався на моєму улюбленому фотелi. «А чого ти не йдеш? Тебе провести чи що?» «Собака». «Собака?» «Так, собака. Твiй. Вiн не дає менi спокiйно пересуватися хатою». «Облиш. Я ж сказав йому, що ти - свiй. Йому цього досить, вiн тебе не чiпатиме. Террi - не гальмо якесь». Iронiзує надi мною, от мала потвора. «А навiщо тобi у коридор?» «Там пакунок з харчами, я дещо купив. Немає нiчого їсти». «Ну, за це не турбуйся. Мама з нами передала їжу. Ми ж не орда якась. Ми вмiємо вiддячувати за гостиннiсть. Крiм того, Сара розповiдала, що ви зазвичай їсте. Це - ненормально. Менi й татковi потрiбне iнше харчування, збалансоване та поживне!» Цiкаво, а що ще йому розповiдала Сара?

Тим часом я вiдкрив холодильник i ледве не втратив свiдомiсть. Було вiд чого. Вранцi в холодильнику можна було помiтити пакунок молока, пакунок соку, блiду сирну нарiзку в пакувальнiй плiвцi, банку шпротiв, брикет з фуагра, пластикове пакування з помiдорчиками-черрi, крiпець, що був подiбний на хвiст змученого лошати, та два зелених яблука, бо я не їм яблука iншого кольору. Це й усе. Зараз там стояли загадковi судки, двi маленькi каструльки, глечик i якiсь пiрамiди, закутанi бiлими серветками. «То що ти купив?» Поцiкавилася мала ненажера Емiль. «Власне, нiчого такого». Сказав я. Я купив сосиски. Двiстi грамiв.

Малий шурхотiв на кухнi. «Зараз спробуєш мамчиних знаменитих коропчикiв, тушкованих з морквичкою, чорносливом та волоськими горiхами. Смакота, тобi таке й не снилося». Вiн витяг глечика. «Солодка риба? Менi, слава Богу, не сниться солодка риба». «Нi, пiкантна!» Я таке їсти не мiг. Емiль насолоджувався. Вiн дудлив мiй сiк. Вранцi соку в мене не буде, якщо я не зайду по нього в магазин. «У тебе поганий апетит. Квола ти людина!» Заявив малий. «Мiй апетит - це другорядна справа. Слухай, я можу почути, що ти тут взагалi робиш? Бо коли я зустрiв бiля своїх дверей Гестапо… тобто…» «Ти йому так i сказав? Гестапо? Ого. Довго думав?» Цiкаво, чи має це поколiння хоч краплину поваги до дорослих людей? «Так i сказав. Я не мiг пригадати iм'я твого батька. Я з ним навiть не знайомий». Суворо пробуркотiв я. Собака вiдiрвався вiд очей мого коропа та подивився в мої очi. Собака мене не схвалював. Вiн пустив слину на мою босу ногу. Якщо постiйно притискувати нiгтi до долонi, долонi прикрасять рванi, пунктирнi лiнiї.

«Ну, мiг би обiйтися будь-яким з неперсонiфiкованих звернень». Отакої. Звiдки вони набираються таких слiв? «Я забув неперсонiфiкованi звернення. Окрiм того, це не ввiчливо». «Набагато ввiчливiше, нiж використовувати деякi персонiфiкованi. Можу собi уявити, як зрадiв батько. Гестапо! Це ж треба. I це йому каже людина, яка живе з Сарою. I це йому каже людина, яку можна назвати - дупа!!!» «Промовиш ще одну гидоту на мою адресу - пiдеш геть. Плювати я хотiв на те, що ти - двоюрiдний брат Сари». Зауважив я. «Улюблений двоюрiдний брат! Вона мене дуже любить, бо з мене вийдуть люди, так вважають всi тi, до думки яких я дослухаюся. А чого ти обурюєшся? Я використав твiй метод спiлкування.

Тебе звуть Павло Дудник, правда?» Я був вимушений з цим погодитися, бо дiйсно звався Павлом Дудником. «Павло Дудник. От ми i маємо. Ду-Па. Дудник Павло. Па-ду-па! Гарно. Та сама гра, що й з Гестапо, навiть краще!» Малий почав реготати, морквинка у виглядi зiрки пляцнулася на мої кахлянi стiни. «Треба завжди спочатку примiряти на себе, а потiм цькувати iнших». Вiн неймовiрно тiшився власною дотепнiстю.

«А тебе часом в школi Амелi не кличуть?» Лагiдно запитав я. «Ти що? Я вчуся в математичнiй школi. Бiльшiсть з моїх однокласникiв - євреї, зрозумiло?» «Нi. Що це за пояснення? Ти хочеш сказати, що малi єврейськi математики не дивляться французьких комедiй? I не можуть дражнити хлопчика на iм'я Емiль дiвчачим iм'ям Амелi?» «Єврейськi математики багато чого дивляться i багато чого бачать, дражнитися вони також вмiють. Але вони не витрачають свiй дорогоцiнний час та не використовують свiй розвинутий мозок на такi тупощi». Я хочу вбити Емiля Геннадiйовича Полонського. Про це слiд обов'язково написати на моєму холодильнику. Я витяг мобiльний, щоб зв'язатися з Сарою. «Ти Сару набираєш? Вона не вiдповiдатиме до завтра. Вони пiшли в таку мiсцину, де немає зв'язку. Вона попереджала, щоб ми не хвилювалися». Мене вона не попереджала.

«Ти такий дивний». «Дуже влучний висновок. Це тому, що я не їм солодких коропiв?» «Нi. Це тому, що ти не питаєш, що я тут роблю. Що тут роблю я i Террi, i що тут робитиме мiй батько, коли повернеться з роботи! А слiд про це запитати. Тобто будь-яка нормальна людина обов'язково запитала б». «А вiн також буде тут щось робити, твiй батько?» Поцiкавився я. «Звiсно. Розумiєш, справа в тому, що в нас - ремонт». Я мовчав. «Тому мама придумала, що вона займатиметься ремонтом, а нам треба десь його перечекати. Бо батьковi необхiдно думати та працювати в спокiйнiй обстановцi. А менi - вчитися та грати. Я тобi вже казав про академiчний концерт. Розумiєш? Ну, а Террi - з нами, бо вiн спокiйний собака, хоча ремонтникiв не любить. Крiм того, шкiдливо собацi дихати рiзним лаком».

«А мамi не шкiдливо дихати лаком?» «Шкiдливо. Тому вона буде жити у Настi та Ромка». «Це хто?» «Це - батьки Сари. Ти що, не в курсi? Батько Сари - брат мого батька». Чорти забирай, це в мене вилетiло з голови! «Знаю. Перевiряв, чи ти говориш саме про них. А ви втрьох чому там не житимете?» «Який ти марудний. Я ж тобi говорив про академiчний концерт, про спокiй. Говорив? От. Менi необхiдно пiанiно, а батьковi - спокiй. Тому нам краще перебувати в квартирi, де є пiанiно та вiдносний спокiй. Сара говорила, що пiанiно є в тебе. А Террi завжди там, де батько». «Тiльки не зараз». «Що не зараз?» «Зараз тут батька немає, а Террi - є!» Я намагався зареготати. Вийшло непереконливо. «Дуже смiшно». Зауважив Емiль. «Якщо ти хочеш, щоб Террi тебе слухався, краще зви його Батерфляй, це його повне iм'я». «Ви назвали собаку iменем японської повiї?»

«Деяких людей псує знання класики». Так сказав Емiль. «Але якщо тобi дiйсно цiкаво, то ми назвали Батерфляя на честь метелика. Батерфляй англiйською мовою - це метелик. А метелик вiн через те, що має величезнi вуха: коли вiн бiжить, вони наче летять. Таке трапляється з породистими спрингер-спанiелями. Великi вуха - ознака породи». Я вiдчув, що наблизився час ще раз почастувати себе Барадеро Ан'єхо. Цього разу я пiдготував свiй спецiальний ромовий бокал та витяг яблуко з холодильника. «А ключi у вас звiдки?» «Сара дала. А що тут такого? Ти ж не проти? Ми - фактично одна родина. Слухай, не можна їсти холоднi яблука, шкiдливо для зубiв. Треба грiти їх у гарячiй водi…»

Я вiдверто накачувався Барадеро Ан'єхо, до якого додав трохи Сариного мартiнi. Щоб вiдчувати її пiдтримку. Вийшло не так вже й погано. Я згадував, як вiддавав Сарi ключ вiд своєї квартири. З Сант-Марi-де-ла-мер я привiз ляльку-циганочку. Сару ла Калi. Чорну Сару, святу покровительку всiх циган. Я дiйсно вiрю в те, що нiчого не вiдбувається з нами випадково, кожний випадок ретельно прораховується Богом, тому втрачає свою випадкову сутнiсть. Коли ми з Сарою вирiшили, що будемо жити разом, я отримав завдання вiд одного з туристичних сайтiв та вирушив у цiкавий тур Францiєю, одним з пунктiв якого й було провансальське мiстечко Сант-Марi-де-ла-мер. Двiчi на рiк в цьому мiсцi вiдбувається свято Святих Марiй та їхньої служницi - святої Сари. Двiчi на рiк - двадцять четвертого травня та двадцять другого жовтня, бо якраз у цей день народилася Сара Полонська. Хiба це може бути випадковiстю?

У соборi Сант-Марi-де-ла-мер, бiльше схожим на фортецю, нiж на храм, у напiвтемрявi пiдземної крипти стоїть статуя циганки Сари. У неї чорне обличчя, вона розкiшно вбрана: багатошаровий циганський костюм, кiлька спiдниць, мереживо, шовк; на шиї - разки намиста, що дзеленькають вiд важкого подиху. Щоразу на свята статую святої Сари вбирають в новi яскравi спiдницi, новi намиста, кульчики, браслетки з крихiтними кутасиками, та несуть на спецiальнiй ношi до морського узбережжя. Статую занурюють в море, i щоразу хвилi повертають смагляву Сару на провансальський берег…

Я подарував Сарi ляльку i попросив роздягнутися. Далi я вбрав її в шовковi хустини, якi придбав в Ег-Мортi, навiсив на шию намиста, а на зап'ястки - браслети, схопив на руки та потяг до ванної кiмнати. I звичайна водопровiдна вода повернула Сару менi, а мене - Сарi. Свята Сара не канонiзована католицькою церквою, але це не заважає їй бути справжньою святою для всiх циган та мандрiвникiв. А я канонiзував свою Сару для себе. «Вiдтепер ти - моя свята». Ми смiялися в напiвтемнiй ваннiй. Сара встала i була схожа на статую, її великi груди наче пiдтримували намисто у повiтрi. Мiсяцi, зорi, сонечка та iнша дрiбнота на її браслетках дзеленькали вiд мого важкого дихання. Потiм ми кохалися, пили французькi мускатнi вина, а тодi я сказав, щоб Сара придивилася до ляльки. Я причепив на лялькове намисто свого ключа. «Вiн - твiй». Сказав я i ввiйшов в неї. Соковита моя, моя свята Сара.

I от тепер цей ключ у малого пришелепка. Поки я поринав у спогади, вiн продовжував говорити, поглинаючи пундики з кремом, - його мати потурбувалася й про десерт. «Звiсно, музична освiта - необхiдна, якщо хочеш бути розвинутою особистiстю, а мої батьки прагнули цього стосовно мене. I я не заперечую. Бо вони завжди рахувалися з моєю думкою. Спочатку вони хотiли, щоб я вчився грати на скрипцi. Але я сказав, що грати на скрипцi не буду, бо вона подiбна на жiночий ембрiон, а водити по ембрiону смичком - це, як на мене, огидно. Я нiколи не ходжу на концерти струнних, я не можу на це дивитися, коли ритмiчно рухаються всi цi смички… А от слухати я люблю. Мама боїться, що так само я буду ставитися й до сексу». Я заклякнув. «У сенсi?» Запитав я, безнадiйно намагаючися вiднайти залишки рiдини Барадеро Ан'єхо. Треба вигадати щось таке, щоб Барадеро Ан'єхо множився краплинами, як амебоподiбнi. «Краплини схожi на амеб!» Сказав я. I тодi вирiшив допити мартiнi. «Бери пундик! Треба це заїдати чимось, бо тобi вже щось мариться». Запропонував малий. Вiн спостерiгав за моїми дiями. Я взяв. «До сексу». Сказав я.

Емiль уважно на мене подивився. «Мама мала на увазi, що секс я теж буду сприймати тiльки вухами. Тобто буду слухати, а не дивитися та займатися. От в якому сенсi». Взагалi-то не треба було на це реагувати, але я не стримався i запитав: «То як ти будеш?» Емiль дав менi вiдсiч. «Менi дванадцять рокiв. I всi сексуальнi проблеми я здатний вирiшувати без сторонньої допомоги, власними руками». Пiсля цього цей шмаркач менi пiдморгнув. Я був шокований.

У мене фактично не було досвiду спiлкування з дiтьми. Коли менi випадала нагода з ними спiлкуватись, я почувався не дуже добре. Доводилося вимучувати з себе маруднi запитання: як справи в школi, ким ти мрiєш бути, який твiй улюблений колiр, на кого ти бiльше схожий: на маму чи татка. Втiм, деякi знайомi батькiв i досi залюбки мене про таке запитують! Школа замiнює роботу, замiсть киммрiєшбути - якхочешжити та дехочешпрацювати, типлануєшодружуватися, - то й усi змiни. З Емiлем було ще гiрше, його не треба було нi про що запитувати-розпитувати, вiн страшне скiльки всього верз. Поряд з ним я вiдчував себе бiльярдною лузою. Як луза реагує на бiльярдну кулю? Не знаю. Чекає, але розумiє: скiльки б не мазали, обов'язково хтось влучить! «Виникла якась жiноча асоцiацiя, - подумав я. - Тимофiєвi це б сподобалось, вiн любить аналiзувати». Щось захлюпотiло i я смикнувся. Террi-Батерфляй пив воду з червоної мисочки. Завдяки тому, що мiй погляд зосередився на пiдлозi, я помiтив ще одну миску з водою i ще одну порожню. Друга миска з водою стояла бiля родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann». Малий за мною стежив.

«Поки тебе не було - приходив Iлля Расвєтович». Я намагався зосередитися на цьому iменi з намiром збагнути, що це може значити на дитячому жаргонi, бо знайомих з таким билинним iм'ям у мене не було. Я витяг цигарку. «Ти i п'єш, i палиш?» «Угу. Крiм того я це вмiю робити одночасно. Зараз побачиш, продемонструю. Як Гай Юлiй Цезар. Думаю, що тобi вiдомо, хто це. А от хто такий… Iлля Ра… ра… як ти кажеш?» «Iлля Расвєтович - генiальний настроювач». «Хто?» Не втримався й перепитав я. «Настроювач. Цiлком зрозумiло, що тобi невiдомо, хто це. Це спецiально навченi люди, музичнi ветеринари, якi наглядають за станом здоров'я пiанiно». «Пiанiнолог! Фортепiанопєд! Пiанiлiст!» Видав я. Емiль нiчого не вiдповiв, хоча припинив розповiдати про Iллю Расвєтовича. Вiн полiз до холодильника, витяг звiдти одну маленьку каструльку, сир та буженину. «Зараз я нагрiю курячий бульйон, зроблю канапки, i ти з'їси все це, бо ти сп'янiв, а незабаром прийде батько. А вiн не любить, коли хтось перебирає зайвого». «Та ну?» «Так. I давай не будемо псувати йому перший день на новому мiсцi». Розсудлива дитина. Бульйон я з'їв. Бульйон виявився смачним. Хоча я не дуже приязно ставлюся до бульйонiв i нiзащо б собi його не завiв.

«Iлля Расвєтович сказав, що пiанiно в жахливому станi. Подiбне вiн бачив тiльки у Саранських. Коли до їхнього пiанiно залiз хом'як, вони про це не знали i подумали, що хом'як десь пропав або кiт його зжер. Саранськi дуже неуважнi, вони вже старенькi, а Елька - їхня онука - нiколи з ними не спiлкується (тiльки привiт, старi, та бувайте, старi), нiколи не допомагає. Принесе лiкiв та базарного сиру - й усе (а вони їй попку витирали аж до третього класу, булочку запарювали в молоцi з цукром, спiвали за Сильву та Едвiна, вдавали iз себе чукчiв, щоб вона не плакала i не почувалася покинутою дитиною. Але дiти - невдячнi тварюки, яких з роками дедалi бiльше хочеться пестити, - так Саранськi кажуть).

Вони прогавили хом'яка, а Елька на таке уваги взагалi не звертала - хом'як набагато менший, нiж старi Саранськi. Вони хоча й старенькi, але разом важать як два бики, куди там до них хом'яку! Елька навiть не знала, що хом'як жив у Саранських. А хом'як не вмер i не зник - вiн жив собi в пiанiно. I жер повстину з молоточкiв, i тодi молоточки почали псувати звук. А Iлля Расвєтович спочатку думав, що то мiль, i наказав Саранським усюди насипати лавандової сумiшi, аж потiм тiльки викрив хом'яка, бо лавандова сумiш не допомагала». «В мене не живуть хом'яки i нiколи не жили. А коли з'являться, боротися з ними за допомогою лавандової сумiшi я не буду». Повiдомив я малого. «В тебе iнша ситуацiя. Я тобi навiв приклад безвiдповiдального ставлення до iнструмента. Ти просто не напоював пiанiно, ось воно й почало зсихатися, ну i грали на ньому не дуже часто. Це я пом'якшую все те, що Iлля Расвєтович з приводу твого ставлення до пiанiно зауважив. Але зараз звук такий як треба. I миску з водою ми поставили. Оно вона. Тому будь обачним, особливо, коли вночi прокинешся». «Дякую за попередження, але я рiдко навiдуюся вночi на кухню. Я не з тих, хто вночi жере». Сказав я. «Ну то зараз будеш навiдуватися частiше. Бо ти тут спатимеш». «Я буду спати на кухнi?» «А де ж iще? В тебе не дуже велика квартира.

Я перетяг свої речi до твоєї спальнi. А батько буде жити в кабiнетi, вiн часто працює ночами. Залишається одне спальне мiсце - цей диван. На кухнi. Вiн - твiй». «А чому це вiн - мiй, а не твiй? Я можу вiддати у розпорядження твого батька мiй кабiнет, в мене лeп-топ, байдуже де на ньому працювати. I я поважаю його вiк i… чим вiн займається?» «Вiн - професор. Дослiджує метеорологiю». «Це пукання чи погода? Я плутаюся. Не розумiю, навiщо йому працювати вночi для того, аби верзти казна-що з приводу погоди або пукання. Кожен може цим займатися. Втiм, неважливо, хай живе в моєму кабiнетi, працює, що завгодно робить, навiть пукає або ворожить на дощ! Звiсно, в мене там залишилися деякi книжки та диски, але я можу вiдiбрати i взяти все, що менi потрiбно. Але чому ти будеш спати в моєму лiжку, а я мушу ночувати на кухнi, га?»

«Перше. Якщо спуститися на твiй рiвень знань - батько займається погодою. Пуканням, як ти висловився (в принципi, серед культурних людей це зветься метеоризмом), займаються лiкарi, якi спецiалiзуються на хронiчних колiтах, запорах, гострих кишечних захворюваннях та дисбактерiозах. I я вважаю, якщо ти й надалi так харчуватимешся, як харчуєшся, обов'язково перетнешся зi згаданими фахiвцями. Друге. Взагалi-то, метеорологiя - наука про атмосферу Землi. Батько ж спецiалiзується на фiзичнiй метеорологiї. Це розробка радiолокацiйних та космiчних методiв дослiдження атмосферних явищ. Та синоптичної метеорологiї: як вiдомо, це наука про закономiрностi погодних змiн. Не треба так працювати лобом, можеш не запам'ятовувати, але як для дипломованого географа, людини з вищою освiтою, в тебе знання вiдсутнi.

Третє. Мама каже, що дитина не повинна спати там, де вона працює. В iдеалi дорослi люди теж не повиннi так робити, але якщо вже так сталося, їм це шкодить менше, нiж дитинi. Якщо даний факт екстраполювати на нашу ситуацiю, це значить, що я не повинен спати там, де вправляюся на фортепiаннiй грi. Вправляюся я на кухнi, отже спати маю в iншому мiсцi. Все дуже просто». Поки я думав про достойну вiдповiдь, залунав дзвоник, i Террi, вправно подолавши бар'єр - мою ногу, вилетiв у коридор. «Батько! Зараз будемо вечеряти. Забув тобi сказати, коли ми сядемо за стiл - не починай з батьком жодних професiйних розмов. Виключно - стороннi теми!» «Такi, примiром, як погода?» «Ну ти i гальмо», - вiдгукнувся Емiль. Вiн бiг вiдчиняти дверi.

Зазвичай, дiтей спантеличують очевиднi дурницi, якi вони чують вiд дорослих, але мiй трюк з пуканням-погодою не вдався. Моя вечеря складалася з трьох цигарок, однiєї чашки чаю, одного пирiжка з грушами та двох келихiв шампанського. Шампанське «Зазнайомство» принiс Гестапо. Не знаю, навiщо я його випив. Можливо, за знайомство, а можливо й для того, щоб краще спалося на новому мiсцi. У кухнi.

Син та батько з'їли курятину, солодкi коропи та багато пирiжкiв з грушами. Террi з'їв двiстi грамiв сосисок та вiвсяну кашу. Я побачив, що бiля Сариної коробки зi «Стартом» поставили iншу коробку. «Хiлз». Це був Террiн «Старт». Тiльки б не переплутати!

Я лише одного разу поцiкавився погодою. Цього цiлком вистачило для того, щоб Геннадiй Станiславович прочитав менi довжелезну лекцiю про адекватну та неадекватну поведiнку пiд час трапез. Емiль подарував менi виразний погляд «Яжтебепопереджавгальмо». За той час, поки тривала лекцiя, будь-яка людина встигла б дiстатися до Борисполя. Шкода, що цiєю людиною був не я. Я не пам'ятаю, як i коли заснув.

РОЗДIЛ III

Щонайменш про неiдеальний ранок,

а також про те, увi що може перетворитися ваша iдеальна квартира та ваше досить

приємне життя за одну добу

Менi снилося, наче моя голова опинилася в смердючiй пащi тварюки, напевне, тигрячiй, а я, вiдповiдно, був вiдчайдухом-дресирувальником. Лячно менi не було, але сморiд був занадто нав'язливим, слина цього звiра зволожувала моє обличчя. Раптом моя нога смикнулася i я вiдчув, як моє колiно торкнулося чогось слизького, - мабуть, то були мої кишки. Я здригнувся й прокинувся. I побачив писок тварюки прямо надi мною. Це був не сон. Це був Террi, який поклав переднi лапи на мої ключицi. Вiн безсоромно вистромив язика. Нiколи в життi бiля мого обличчя не було такого огидного предмету. Вiд нього смердiло перетравленими сосисками. Террi сходив слиною на моє обличчя. «А». Сказав йому я. Вiн ще сильнiше притиснув мене лапами i прошепотiв: «Хавввв!» Я не знав, що робити, аби вiн залишив мене у спокої. Менi здавалося, що зараз собака вкусить мене за нiс або насцить на лiжко. Його намiри були менi невiдомi.

Наскiльки змiг - я оглянув лiжко. Те, увi що втрапило моє колiно, виявилося не моїми кишками, а гумовою качкою. Я мрiяв прокидатися в одному лiжку разом iз Сарою, натомiсть прокинувся з волохатою тварюкою Террi та гумовою качкою. Жах.

Мiж тим Террi набридло мовчки топтатися по моїх ключицях, вiн почав дiяти бiльш активно: гавкав менi в обличчя, стрибав по рiзних частинах тiла, немов тигр по тумбах, i зрештою схопив каченя та поклав менi на пику. «Вiн вмер вiд задухи, яку спричинило гумове каченя». Наче прочитав я в газетi «Факти». Господи, як то було соромно! Я почувався паралiзованим дiдусем, над яким знущається гидкий онук. I тодi я закричав. Террi почав скажено гавкати. «Позатикали свої пащi! Негайно!» Почулося звiдкись. Террi вгамувався i вклався менi на груди, зiтхнувши. Проте я вирiшив не здаватися й заволав: «Приберiть свого собаку!»

Раптом почулося щось неймовiрне. Воно звучало так: «Пiдiймайся, курво! Пiдiймайся, будь людиною! Чого ж ти ще лежиш, курво? Пiдiймай свою смердючу дупу та йди в люди, холєра ясна! Бери ноги в руки та прокидайся, курво! То коли ти прокинешся, курво? Тебе чекають великi справи, курво! То ж нумо, пiдiймайся, курво!» Я запам'ятав цей текст, бо прослухав його тричi. Пiсля останньої «курви» моя квартира заворушилася. I на кухню вплив Гестапо. В майцi та спортивних штанцях генеральських кольорiв. «Доброго ранку», - сказав вiн. Террi вiн гладив по головi. Голова Террi наче перетворилася на пiдпорку для руки Гестапо. Я тримав в руках гидке каченя - ним я хотiв прибити курвовигучкувач. Гестапо пильно придивився до мене. «Ви гуляли?» «З каченям?» Здивовано перепитав я. Перехопив каченя за шию та пожбурив. I оскiльки Гестапо мовчки витрiщувався на мене, а Террi захопленно гавкав, я продовжив: «Нi. Я з ним не гуляв. Це - iграшка Террi.

Вiн менi її пiдклав у лiжко, а я хотiв прибити ним курву. Тобто не курву, а цю штуку, яка її кликала весь цей час». «Зрозумiло. Ця штука, як ви невдало дозволили собi висловитися, зветься будильником, - сказав Гестапо. - Мене мало цiкавить, з ким або чим ви бавитесь у власному лiжку. Грайтеся собi качкою, мене це не обходить. Я запитав, чи гуляли ви з Террi? До речi, не могли б ви встати та вдягтися? Зараз прийде Емiль, будемо снiдати, i не дуже зручно, коли ви й далi валятиметесь у лiжку».

«Я маю гуляти з вашим собакою?» Я намотав на себе простирадло. «Слухайте, це простирадло виглядає якось недоречно, ви ж не у банi й не Римський iмператор, у вас є ранковий одяг?» Гестапо вказiвним пальцем вказав на свої генеральськi штанцi. «Нi. В мене немає ранкового одягу. Вечiрнiй - є. Смокiнг. Вдягти? Взагалi вранцi я ходжу голим». В головi щось гурчало. «Голим, принаймнi при менi та дитинi, ви ходити не будете. Доведеться щось вдягти». «Весь мiй одяг у спальнi, - сказав я. - А там спить Емiль». Гестапо дуже елегантно, наче збирався припасти до власної руки з поцiлунками, пiдняв її та подивився на наручний годинник. «Емiль за кiлька хвилин вставатиме. Де саме ваш одяг? Я принесу».

I тут я почув фортепiанну музику. Я її впiзнав, не мiг не впiзнати, бо це був той самий витвiр мистецтва, яким малий мене катував вчора. «Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано. Г.-Ф. Генделя», - виголосив я. В очах Гестапо промайнуло куцим хвостом щось подiбне на повагу. «Так, ви маєте цiлковиту рацiю. Це дiйсно Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано. Г.-Ф. Генделя.

Наша з Сонєю методика. Дитина повинна жити твором, який вона розучує, причому протягом всього часу перебування в активному станi. То де ваш одяг?» «В солом'яному кошику. Шорти та майка, пiдiйде?» «Ви в мене запитуєте, чи вам це пiдiйде? Це не ваш одяг? Ви що, купуєте собi одяг рiзного розмiру?» Як з ним спiлкуються люди? Не розумiю. «Там мiй одяг i одяг Сари». Натомiсть прорипiв я. Гестапо виплив з кухнi, а буквально за хвилину в кухню вдерлися Террi з Емiлем. «Привiт!!!» Заверещав Емiль. Вiн пiдбiг до лiжка та поцiлував мене в скроню. Це було настiльки несподiванно, що я знову взяв у руки гидке каченя. Террi вiдразу почав його в мене видирати. «Де чай? Ти гуляв з Террi?»

«Я не гуляв з Террi». Вiдповiв я, намагаючись вдягти шорти та майку пiд простирадлом. Гестапо в цей час дивився у вiкно. Мабуть, спостерiгав за погодою. «Чого я маю гуляти з Террi?» «Тому що тобi не треба вранцi на роботу!» Щиро вiдповiв малий. «Тобто?» Перепитав я. Емiль зiтхнув. «Зараз поясню. У нас в родинi немає нiкого, до кого б так важко доходило, але вже, мабуть, є«. Я злився. «Краще скажи, де чай. Треба снiдати». «Зелений в пакетиках в дерев'янiй коробцi. А чорний у бляшанцi з драконами». «Зелений в пакетиках?» Малий та його батько вирiшили менi продемонструвати, як звучить чоловiчий хор Полонських. «Не можна пити зелений чай в пакетиках. Це те саме, що харчуватися спаленим в крематорiї трупом. Ти був у крематорiї? Я був на минулому тижнi. Ми ховали дядька Георгiя, вiн зраджував Неонiлу. Неонiла - його дружина, тобто зараз вона - вдовиця. Старенька Саранська (ти ж пам'ятаєш про її пiанiнного хом'яка, я тобi вчора розповiдав?), так от, старенька Саранська виграла в старенького Саранського на цiй смертi п'ятдесят баксiв. Вона ставила на те, що Неонiлка по-любому переживе Жорку! Так от, Георгiй дружинi зраджував, тому вона йому не поставила улюблену музику - єврейський шансон, а включила барабанний бiй. Всi дуже здивувалися, особливо тiтка, яка поралася в крематорiї та горлала, кому нести вiнки, i так само, як моя вчителька Тетяна Миколаївна (вона веде в нас iсторiю) вказувала, де кому стояти. Але ж вона не жила з дядьком Георгiєм i не знала, якою вiн був наволоччю, земля йому пухом з китайських пуховикiв». Зауважив Емiль. Пiсля цих слiв я побiг до туалету, бо мене знудило. «Ти, наче вагiтна Елька! Вона теж щоранку блювала натщесерце, коли її зачереватив Мiша. Тодi донька стареньких Саранських навiть припинила готувати курку!» Встиг почути я голос Емiля.