Цiлющий камiнь (на украинском языке)

Хлопець спустився до води, обмив рану, тодi пiдiйшов до дiвчини й почав їй допомагати. Вони зав'язали в шкуру великий шмат м'яса й рушили далi. Рана в Кера кровоточила, нога болiла, та й надворi посутенiло. Треба було влаштовуватися на нiч.

Вони вибрали розлоге дерево, зручно вмостилися у верховiттi. Деннi пригоди так натомили їх, що вони швидко й мiцно поснули, не чуючи навiть, якi трагедiї дикого свiту розiгрувалися пiд деревом. Не розбудили мандрiвникiв i завивання нiчних хижакiв. Тiльки вранцi, коли до лиця Оле доторкнулися лагiднi сонячнi променi, дiвчина розплющила очi й розбудила Кера.

Оглянули рану. Вона пiдсохла, однак Кер знав, що її добре було б перев'язати м'якою заячою шкуркою, а ще б краще прикласти мазь, яку виготовляв Рум. Хлопець лише зiтхнув, i вони злiзли з дерева.

Снiдали знову молюсками, цього разу водяними, їх на березi рiчки тьма-тьмуща, бiльших i значно смачнiших вiд тих, що на червонiй лозi.

Дорогу мандрiвникам кiлька разiв перебiгали усiлякi невеликi звiрки, але Кер не хотiв їх убивати, у них був добрячий шмат вовчого м'яса.

У молодому гаю натрапили на гриби. Бiля них походжав олень, та як тiльки помiтив людей, одразу втiк. Оле i Кер трохи поласували шапинками. Спрагу вгамували ягодами й пiшли собi мiж деревами далi.

Стояла друга половина лiта. Бiльшiсть птахiв уже вивели пташенят, i тi весело щебетали у верховiттi дерев. Аж ось у небi з'явився велетенський орел. Вiн сторожко вибирав собi здобич. Неподалiк вiд мандрiвникiв на молодому деревцi звили гнiздо строкатi сизоворонки. Вже вдруге самиця висиджувала яйця. Орел пiднявся вгору так високо, що видно було тiльки цяточку. Оле уважно спостерiгала за птахом, i коли орел каменем падав на дерево, де завмерли з переляку сизоворонки, метнула в нього спис. На якусь мить хижак застиг у повiтрi, а потiм, ламаючи гiлля, упав на землю.

Кер захоплено глянув на супутницю.

Спис пронизав орла навилiт. Удар, гiдний справжнього мисливця! Хлопець вирвав iз хвоста гарну пiр'їну i застромив її дiвчинi у волосся. Вона усмiхнулася:

- Вiзьми й собi!

- Нi, це твоя здобич!

Вони залишили мертвого птаха, зiгнали сизоворонок i повипивали теплi яйця. Потiм спустилися до рiки, щоб угамувати спрагу холодною водою. Та захотiлося справжньої їжi, i Кер розiслав шкуру з вовчатиною.

- Якби ж вогонь! - мовила Оле. - Тодi й найтвердiше м'ясо легко їсти.

Кер знову зiтхнув, згадавши, що всього кiлька днiв тому в них були i вогонь, i оселя, i рiднi. Хлопець з нiжнiстю поглянув на Оле. Що було б з ним, якби не вона? Вигнання з селища завжди означало смерть. Поодинцi гинули в лiсi навiть найдосвiдченiшi мисливцi.

Притулившись одне до одного спинами, вони задрiмали.

Розбудило Кера передчуття небезпеки: вiн першим побачив, як до них пiдкрадаються троє чоловiкiв: кремезних, темноволосих, з широкими лобами, посмугованими глибокими зморшками. Кер смикнув сонну Оле за руку, дiвчина пiдхопилася, i вони чимдуж помчали до лiсу. Чоловiки довго переслiдували їх, але наздогнати не змогли. А коли втiкачi добиралися вже до хащi, де їх нiхто не знайшов би, один iз переслiдувачiв метнув навздогiн списа. Кидок був навдивовижу сильний. Спис застряв бiля самих Керових нiг. Хлопець вирiшив забрати його собi, та ледве витяг iз землi. Переслiдувачi, зрозумiвши, напевно, що їм не наздогнати прудких утiкачiв, повернувся до того мiсця, де вiдпочивали Кер i Оле, й почали роздивлятися залишенi речi. Кер i собi оглянув трофей: спис був важкий, його наконечник зроблено з якогось твердого каменю й майстерно прикрiплено до букового деревка жилами.

- Знову ти лишився без одягу, - сумно сказала Оле, побачивши, як один iз переслiдувачiв напинає на себе вовчу шкуру.

- Iз таким списом, - промовив Кер, - я швидко собi здобуду iншу шкуру.

Вже пiд вечiр повернулися вони до рiчки й, не змовляючись, кинулися у теплу воду. Досхочу накупавшись, сплели з лози вершу й стали рибалити. Уловом похвалитися не могли, та кiлька прудких окунцiв i два молодих твердошкiрих осетри все ж таки потрапили їм на вечерю.

Перед сном Оле надумалася ще раз скупатися. Пiшла понад берегом, вибираючи глибоке мiсце, де можна було б досхочу попiрнати, й помiтила бобрiв. Цi звiрi водилися й неподалiк вiд їхнього селища. Пiдлiтки влаштовували на них засiдки, убивали їх палицями. М'ясо в бобрiв смачне, а невеликi м'якi шкури використовували як пiдстилки для немовлят. Тутешнi бобри, напевно, ще не знали людей i на Оле не зважали. Вони вовтузилися бiля заростiв осики, заготовляючи собi їжу. Дiвчина трохи постояла, спостерiгаючи, як звiрята "пиляють" звалену осику на частини, потiм поманила пальцем Кера. Разом вони убили двох великих бобрiв.

... Ночувати влаштувалися у невеликiй печерi, заваливши вхiд зсередини камiнням.

Прокинулися пiзно. Кер хотiв було одсунути камiнь, та Оле зупинила його.

- Там хтось ходить, - прошепотiла.

Хлопець припав до щiлини мiж камiнням i стiною печери й побачив вiддалiк переслiдувачiв. Той, що накинув на себе вовчу шкуру, розглядав якiсь слiди на землi. Друзiв порятувало те, що до печери вони пiдходили травою i ранiшня роса пiдняла її.

Кер з острахом дивився на переслiдувачiв. Сьогоднi їхнє темне волосся було змащене якимось жиром i перев'язане над головою, а лоб розмальовано чорним. Люди були озброєнi короткими списами, пiдперезанi шкiряними пасками, за якi просунуто кам'янi сокири.

Оле злякано притулилася до Кера. Вони знову у пастцi. Хоча б переслiдувачi не помiтили їх!

Чоловiки знайшли вершу, якою Кер i Оле ловили рибу. Не збагнувши, що воно таке, почали надiвати один одному на голову, встромляти туди то руки, то ноги. Потiм вiдiйшли трохи далi й посiдали їсти. Дiстали шматок вовчого м'яса, який залишили Кер i Оле, розрiзали його крем'яним ножем... В Оле i Кера тiльки слина покотилася. Бобри лежали у них в печерi, але вони боялися навiть поворухнутися, щоб не виказати себе.

Наївшись, чоловiки голосно заговорили. Той, що був у вовчiй шкурi, показав рукою в бiк лiсу, куди вчора втекли Кер i Оле. iншi, певно, наполягали, щоб iти понад рiчкою. Рушили все-таки берегом, розмахуючи списами. Незабаром вони дiйшли до поселення бобрiв, i звiдти почулися їхнi войовничi гуки. Кер i Оле обережно вiдсунули камiння i, намагаючись не порушити тишi, подалися в глиб лiсу.

- Тепер ночуватимемо у лiсi, - промовив Кер. - Тут багато дерев, є де сховатися.

Гостювання

(Добрi люди. Жаданий подарунок. Голод. Поєдинок.

Залицяння Зура. Знову в дорозi)

Минали днi, тижнi, а Оле й Кер все йшли та йшли вниз по рiчцi у пошуках Цiлющого каменя. Широкi луки змiнювалися дрiмучими лiсами, гористою мiсцевiстю. Кер обстежував розколини скель, однак того, що шукав, не знаходив. Цiлющий камiнь часто ввижався йому увi снi. Вiн бачив величезну темно-коричневу брилу, якої вистачило б на лiки не лише для його роду, а мабуть, усiм людям, що жили на берегах широченної рiчки, вздовж якої вони йшли з Оле. А iнодi йому ввижалися дрiбненькi камiнцi, що зiрочками сяяли i вабили до себе. Вiн хутко простягав до них руку, ось-ось мав схопити i тут же прокидався... Ноги у мандрiвникiв не раз збивалися до кровi, пiдошви ще бiльше загрубiли, та це не рятувало вiд гострого камiння. Уже й похолодало. Хоча їхнi плечi прикривали шкури добутих звiрiв, уночi було холодно спати, i тодi вони стрибали, щоб хоч трохи зiгрiтися. Кер з острахом вiдчував наближення зими, яку без вогню й теплого житла хтозна, як перебути.

Одного дня вони спустилися до рiчки, щоб назбирати молюскiв, i знову побачили людей. Тi ловили рибу. Оле й Кер причаїлися в очеретi. Їм добре було видно трьох юнакiв, якi, перегородивши потiчок лозовою лiсою, руками хапали рибу й викидали на берег. Потiм хлопцi подалися за вигин рiчки, щоб, напевне, i там зробити таку ж пастку. Кер наказав Оле сидiти на мiсцi, а сам, влучивши мить, метнувся до улову, вхопив двi найбiльшi рибини й хотiв було вертатися назад, та цiєї митi почулися голоси: незнайомцi помiтили Кера й закричали. Тодi вiн викинув одну рибину, а з другою помчав до Оле. Узявши свої речi, вони подалися в гори, зрiдка порослi лiсом.

Бiгли швидко. Однак i погоня не вiдставала. Раптом Оле зачепилася за повалене деревце, упала й уже не мала сили пiдвестися. Кер зупинився, кинув рибину, взяв в одну руку спис, у другу дротик i став ждати переслiдувачiв. Тi, здавалося, цього не чекали й теж зупинилися. Потiм один з них вiдокремився од гурту, пiдняв догори руки, аби Кер бачив, що у нього немає зброї, i почав наближатися до мандрiвникiв.

Юнак iшов, не зводячи очей з Кера. Стрункий, високий, з довгим волоссям, що спадало на плечi. На шиї в нього висiв амулет - кам'яна фiгурка риби.

- Оле, - придивився до амулета Кер. - Вiн зроблений з Цiлющого каменя.

Незнайомець стояв перед ними i привiтно усмiхався. Насмiлившись, Оле доторкнулася до амулета пальцем.

- Так, - пiдтвердила, - це Цiлющий камiнь. Не вбивай його, нехай покаже, де взяв.

Кер грiзно пiдступив до юнака, не опускаючи списа:

- Кажи, де взяв Цiлющий камiнь?! Iнакше - смерть! Але хлопець не злякався, а ступив до рибини, що лежала на землi, i подав її дiвчинi. Потiм махнув рукою своїм. Тi теж пiдняли руки вгору й рушили до гурту. Про Цiлющий камiнь нi слова.

- Кер, давай утечемо! - запропонувала дiвчина.

- Бачиш, вони не збираються нас убивати. А нам треба дiзнатися, де вони беруть Цiлющий камiнь.

Незнайомцi пiдiйшли до Кера й поплескали його по плечу. Вiн усмiхнувся, тицьнув пальцем в амулет. Хлопцi показали вниз за течiєю рiчки: там, у горах, подибується цей камiнь. I жестом запросили йти за ними. Вони поводилися мирно, без жодного натяку на ворожнечу, тому Кер погодився.

Йти довелося довго. Дорогою незнайомцi розговорилися, їхня мова багато в чому була схожа на мову Кера й Оле, але хлопцi вживали й невiдомi їм слова. За горою, до якої так i не встигли добiгти вигнанцi, вiдкрилося плато, поросле колючим чагарником та невисокими деревами. Коли вони спустилися вниз, Кер i Оле побачили в кручах багато печер, звiдти тягнувся сизуватий димок. Нiс лоскотали гострi пахощi смаженого м'яса. Старший пронизливо гукнув, i з ближньої печери вискочила юрба дiтей. Вони насторожено поглядали на Керову зброю й трималися вiд прибульцiв на вiдстанi. Оле стояла поруч з Кером, i вiн вiдчував, як вона тремтить од страху.

- Не бiйся, - усмiхнувся Кер i тихо додав: - Якщо нападуть, будемо битися!

З великої печери вийшов сивоголовий чоловiк. Вiн перемовився кiлькома словами з старшим юнаком, потiм простягнув до мандрiвникiв руки догори долонями, пiдiйшов, поплескав їх по плечах i повiв до себе.

У великiй печерi горiло багаття. Кер i Оле стали перед ним на колiна й пiдняли вгору руки. Те саме зробили й їхнi провiдники. Сивоголовий вийняв з вогню смажене козеня, зачекав, поки воно охолоне, роздер на шматки й кращi з них простягнув гостям, а решту дав своїм. Керовi й Оле заважала їсти зброя, але вони не знали, що з нею робити. Сивоголовий показав Керовi, щоб той поставив зброю в куток, i хлопець скорився - вiднiс туди списи, а сокиру поклав бiля себе.

Старший з юнакiв, котрого звали Зур, певно, розповiв сивоголовому, що Кера цiкавить камiнь, з якого зроблено амулет. Сивоголовий пiшов у глиб печери, принiс невеликий шматок Цiлющого каменя i поклав перед Кером. Хлопець зрадiв.

- Нам?! - вигукнув.

Сивоголовий похитав головою. Це був Цiлющий камiнь його роду. I нiхто, навiть Сивоголовий, що берiг, як колись старий Ор, Священний вогонь, а також лiкував хворих та поранених, не мiг вiддати цей камiнь нiкому. Але ж за звичаєм роду гостевi вiдмовити не можна. Тодi старий узяв Керову сокиру i розбив нею камiнь навпiл, одну частину простяг хлопцевi,. Розчулений, Кер подарував старому шило iз заячої кiстки.

Можна було йти. Оле все пiдштовхувала Кера, щоб той збирався в дорогу. Та невдовзi небо потемнiло вiд хмар, знявся вiтер, його холоднi пориви дiставали аж до вогню, Кер виглянув з печери - надворi розгулялася осiння негода.

Старий Лот узяв Кера за лiкоть, пiдвiв до вогню. Тепло розморило мандрiвникiв, i вони заснули, схилившись одне до одного.

На ранок Кер i Оле побачили навколо себе багато жiнок i чоловiкiв - сильних, розмальованих охрою, озброєних списами i палицями. Кер кинувся до свого списа, але йому заступила дорогу дужа жiнка, котра, певно, була Матiр'ю роду. Вона, нахилилася до хлопця й теплою рукою провела йому по пiдборiддю, заглянула в очi. Кер не мiг витримати того пронизливого погляду, що нiби випитував якусь таємницю. Мати роду сказала, щоб вiн скинув з себе шкуру. Хлопець стояв перед нею напружено, здавалося, вiн зараз рвоне звiдси й нiяка сила його не зупинить. Але поруч сидiла Оле, i жiнка зрозумiла: вiн не покине дiвчину саму. Лот, так звали Сивоголового, подав жiнцi вуглину iз Священного вогню, вона доторкнулася нею до Керових грудей. Це означало, що вiдтепер вони люди одного вогню, їм нiчого остерiгатися одне одного! I Мати вiддала Керовi його зброю.

Потiм вона повела їх до невеличкої сусiдньої печери, i мандрiвники зрозумiли - їм пропонують залишитися тут.

- Нi! - хитнув головою Кер. - Ми повиннi повернутися додому.

Мати показала рукою на темнi хмари, що облягали небо, на жовте листя, що падало з дощем на землю.

"Пересидьте холод, а там iдiть собi... " - так зрозумiли її гостi.

I вони залишилися.

Паморозь вкривала дерева й трави. В лiсi вже не було грибiв, вiдлетiли птахи, i тiльки зграї ворон крякали над мисливцями, що ось уже вкотре поверталися до печер без здобичi.

Кер та Оле й собi ходили в гори. Там, де вони колись жили, теж були холоди, але голоду їхнiй рiд майже не знав. У тiй мiсцевостi водилися мамонти, й мисливцi полювали на них. Треба було мати великий хист, щоб загнати такого велетня в яму. Потiм тварину закидали камiнням, вцiляли списами. Забитого мамонта вистачало надовго, а кiстки й шкура йшли на житла. Правда, багато мисливцiв гинуло пiд час полювання. У Кера стискалося серце, коли вiн згадував, як на останньому полюваннi мамонт пiдхопив його батька на бивнi.

Якось Кер i Оле забралися дуже далеко. Надходила нiч, зiрвалася завiрюха. Треба було шукати якогось притулку. Оле перша помiтила печеру. У нiй було на диво тепло, i це насторожило Кера. "Тихо!" шепнув вiн Оле, а сам полiз у глиб печери. Раптом його рука торкнулася грубої шерстi.

- Ведмiдь! Тiкаймо, Оле... - звелiв вiн дiвчинi й сам кинувся до виходу.

Але ведмiдь не переслiдував їх.

- Може, вiн мертвий? - запитала Оле.

- Живий, - вiдповiв Кер. - Через те й тепло в печерi.

- Давай уб'ємо його i залишимося тут жити... - запропонувала Оле.

- Ай справдi, давай попробуємо. Голодують Мати, Лот, дiти... Того м'яса вистачить на весь рiд!

- Ти добрий, - зронила Оле так, нiби й не чекала iншої вiдповiдi.

Кер зi списом подався до входу.

У темрявi вiн ледь розгледiв звiра. Це був величезний печерний ведмiдь. Кер прицiлився i всадив у нього списа. Звiр дико заревiв, пiшов на хлопця. Важкий удар лапою вiдкинув мисливця в глиб печери. Проте упав i ведмiдь.

Оле знайшла Кера непритомного. У розпачi вона заголосила, пiдхопила хлопця пiд руки й потягла до виходу.

На повiтрi Кер поворухнувся, розплющив очi.

- Де ведмiдь? - запитав.

- Там, - кивнула дiвчина на печеру.

- Живий?

- Мертвий. Ти проткнув його списом.

Оле приклала до Керового чола мокру долоню i все питала, що йому болить. Кер мовчав. Спробував пiдвестися, але не змiг.

- Я залишуся тут, - сказав вiн, - а ти бiжи до людей.

Коли мисливцi прийшли до печери, Кер був уже на ногах. Мисливцi швидко впоралися iз здобиччю. Розпанахали тушу на кiлька частин, щоб легше було нести, а Керовi вiддали шкуру. Мати роду подякувала юному мисливцевi за впольованого звiра...

Минали днi. Кер i Оле так i жили в невеличкiй печерi, куди привела їх Мати роду. Обом подобалася ця спокiйна сива жiнка. Керовi вона нагадувала його матiр.

"Як добре, що ми потрапили до цього селища, - думав хлопець. Гарнi люди нам стрiлися: i Цiлющим каменем подiлилися, i притулок дали. Та тiльки-но пригрiє сонце - одразу ж додому!"

Проте гостинне селище довелося покинути ранiше.

Кер помiтив, що Зур, так звали хлопця, який колись першим пiдiйшов до них, виявляє до Оле надмiрну увагу. А Зур був сином Матерi роду.

Одного разу Кер запитав Зура, чому той досi не одружений, адже серед їхнiх дiвчат багато красунь.

- Жодна з них менi не подобається, - стримано вiдповiв на те Зур.

Кер засмiявся й пообiцяв хлопцевi, що вiзьме його з собою, як повертатиметься додому. -У їхньому родi, мовляв, багато вродливих дiвчат. Та Зур залицяється до Оле, - це зрозумiв Кер. I коли Мати роду зайшла якось до їхньої печери, серце хлопця пойняла тривога.

- Ти живеш у нас, - мовила вона, - i мусиш пiдкорятися нашим звичаям. Зур посвячений у мисливцi i має вибрати собi дружину. Вiн обрав Оле. Що скажеш ти на це?

- Мати мого роду обiцяла, що, як тiльки прийде лiто, я теж стану мисливцем i Оле буде моєю дружиною. Слово Матерi святе!

Жiнка замислилась, їй хотiлося, щоб у сина була гарна дружина, але голос справедливостi пiдказував: так чинити не можна. Кер i Оле знають одне одного давно, до того ж вони гостi у селищi.

На розмову нагодилася Оле. Вбiгла схвильована, зi сльозами на очах.

- Кер! - кинулася вона до хлопця. - Зур переслiдує мене. Сказав, що стану його дружиною.

Кер умить схопився за списа, та Мати зупинила його.

- Не руш! Не буде цього, але ви мусите покинути нас.

Проводжали їх i старi, i малi. Мати пiднесла Керовi шматок м'яса, Лот накинув на плечi вовчу шкуру. А ще подарував невеликий цурпалок i дощечку з заглибиною. Кер зрадiв дарунковi: з допомогою цiєї палички i дощечки можна добувати вогонь. Провели гостей аж до печери, де недавно Кер натрапив на ведмедя. Далi вони помандрували самi.

Полон

(Поранення Оле. Смак паляницi. Вдале полювання)

Чого тiльки не натерпiлися вигнанцi. Рятував вогонь. Кер добував його з допомогою нехитрого знаряддя, подарованого добрим Лотом. Коли ж прийшла весна i на деревах розпустилося листя, стало легше...

Та вже й дерева вiдцвiли, почервонiли ягоди, а Кер i Оле усе ще були в дорозi. Чим далi заглиблювалися вони в зеленi хащi, тим тривожнiше ставало на серцi.

"Треба було вертатися додому понад рiчкою, - картав себе Кер. Усе ж таки знайомi мiсця. I навiщо пiшли навпростець? А що як заблукали?"