Помоги проекту - поделись книгой:
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Отаке верзлося!
– Хай йому!
Театр Садовського.
Отак проходиш по місту і тобі кожні, принаймні, три дні кидається у вічі афіша:
– «Запорожець за Дунаєм». Так ото, значить, любить М. К. цю оперу.
Думаю собі.
– Дай піду!
Бачив я цього «Запорожця» разів мабуть з 30, як не більше.
– Може, – думаю, – побачу щось нового.
Нового я не побачив, звичайно, нічого, а просидів вечір з задоволенням.
Сам М. К. Садовський був в доброму гуморі і К а р а с я, можна сказати, не грав, а «чеканив».
А н д р і й – п. Овдієнко і О к с а н а – п. Литвиненко-Вольгемут дуетом мене, наприклад, прямо захопили.
До того чудово вони його співали.
І якби в О д а р к и, – п. Малиш-Федорець, – не боліли зуби, все було б більше, ніж чудово.
А то, розумієте, як співає Одарка пісню «Ой, послала мене мати до криниченьки», так у тому самому місці, де ото приспівує вона «Ой, мамо, мамо, мамо» нотка височенька, і п. Малиш-Федорець як бере цю височеньку нотку, так ніби сидить у зубного лікаря на кріслі і він їй обценьками вп’явся у самого болючого зуба. До того повним страшної роспуки і жагучого болю виходить в неї оте саме «Ой».
А взагалі добре. Єй-Богу добре.
Про п’єсу писати не буду, – вона стара і всім відома. Скажу лише кілька слів про виконання й тих, що виконують.
Боже мій! Боже мій!
Куди ми йдемо, куди ми завертаємо? Що лишилося з театру? З «театру Садовського», того театру, який колись чарував і захоплював, примушував плакати й сміятися?! Може звичайно й не винен М. К. в тому, що скоїлося? Що його покинули кращі сили? А може й винен?! Не знаю!
Але, що тепер у нього нема театру – це факт! Є щось подібне до театру і тільки…
Дививсь оце я, як «партачили» «Дай серцеві волю – заведе в неволю». «Партачили» усердно й сумлінно. Я не буду детально розбирати виконання окремих ролів. Зазначу лише, що новим «прем’єрам» п. п. Івановій, Кривецькій, Ясинському треба ще багато вчитися, п. Івановій конче треба залишити копіювати попередню прем’єршу, бо невдала копія з поганенького орігіналу робить тяжке вражіння.
Ну, гаразд, це актори молоді, не досвідчені. Вони, дасть Бог, ще «виграються», бо, очевидно, працюють над собою. Це помічається.
Але те, що витворив «актор», що грав 1-го музику (я навіть його прізвища не буду називати) – це цілковитий сором. Людина очевидно зовсім забула, що він грає в театрі, та ще й в державному. Це – шарж, і шарж не тілько не дотепний, а навіть не чемний. «Гальорку», звичайно, він потішив, але це можна-ж зробити й инакше: нап’ясти на ярмарку халабуду тай «перекидаться» собі до схочу на «потѣху почтеннѣйшей публики». Коли він сам не розуміє, що робить, то режисьорові треба це припинити, ну хоть навіть збройною силою, як так не послухає. Бо це ж скандал! Єй-Богу, скандал!
Взагалі вражіння від виконання дуже зле. І якби не чудова гра п. Левицького (сирота Іван), провал би був повний і безповоротний, п. Левицький актор, безумовно, інтелігентний, з искрою Божою. Не зважаючи на «слизьку» ролю, нігде навіть найменьшого натяку на шарж. Спокійно, витриманно і прекрасно грав він і… врятував становище.
Щира йому за це подяка, бо рятувавши становище, він рятував і рідне мистецтво і колишню славу театру Садовського.
Дуже приємне вражіння робить п. Івлів у невеличкій ролі парубка.
Я, єй-Богу, абсолютно не розумію, на віщо шановний М. К. Садовський написав цього листа. Що він хотів ним довести?
Я ж і сам писав, що актори молоді, що вони виграються, що вони працюють над собою. А що його хвалили в Київі? Ну так що-ж?
– Добре, значить, грали, то й похвалили.
– Що ніхто з тих, що покинули трупу, ніколи в цій п’єсі участь не брав?
Ну так що-ж?
Грали, значить, инші, що були в його трупі тоді.
Отже, значить, ми з шановним М. К. щодо цього однаково думаємо.
Образити, звичайно, я нікого не хотів і не хочу.
Я лише констатував факт, під котрим М. К. підписується обома руками. А я зовсім не для цього писав. І якби М. К. уважно прочитав, він би зрозумів, для чого писано.
А то він почав «захищати», а вийшло навпаки.
Невже Ви, шановний М. К., вважаєте Ваших акторів за таких нездібних, що потрібно цілих 13 років під Вашим режисьорством, щоб вони добре грали?
Що Ви, хай Бог милує?
За віщо це Ви їх так?
Я, наприклад, незважаючи на те, що, як Ви пишете, «кидаю образливі нарікання в молоді Ваші сили», і то гадаю, що вони у Вас кращі, ніж Ви про їх думаєте.
В те, що вони повні любови до свого рідного краю й до мистецтва я вірю і за це годен їм кричати «Славу» без кінця, а не тільки добрим словом підтримати.
Але за те, як вони грали «Дай серцю волю» – не можу. При всьому мойому бажанню.
Коли вони будуть грати добре, хоч це навіть буде раніш 13 років, будемо підтримувати. І не хвалити, а дякувати. Розумієте, шановний М. К., – дякувати.
– Що я, справді, гірший за инших, чи що?
Яку газету чи журнал не розгорнеш, скрізь тобі:
– Огляд закордонної політики.
– «Вперед чи назад»?
– «Мирова катастрофа».
– «Світова пожежа».
– «Економичне банкроцтво».
– «Всесвітня революція».
– «Нові політичні комбінації».
Et cetera et cetera…
Розумієте, заздрісно.
Усі пишуть, а я ні.
Так оце і я виришив оглянути закордонну політику за останні місяці.
Розуміється, – це справа нелегка.
Але… Попробую.
Тай почуваю, що треба зазнайомити з цим питанням, а то багацько з наших громадян не поінформовані.
Зустрів одного приятеля.
Кричу:
– Товаришу! Де Шанель?! Чули?
Підходить.
– Продав, – каже, – 450 лопатками.
– ??
– Кого, – кажу, – продали?
– Та ви ж про шинель?!
– Про яку там шинель?! Де-Шанель! Новий француський презідент. Вибрали оце недавно.
– А-а-а-а! Вибрали?! Недавно?! Що з того? І банк запечатали теж недавно. Прощайте. Поцюлуйте його в вічі, а він вас хай цмокне двічі. Та будете родичі: Де Шанель!
Людина, як бачите, зовсім не знайома з останніми закордонними міжнародніми подіями.
Ну, як тут не напишеш?
Звичайно, не буду ж я робити огляд міжнародньої політики всього світу. Я лише буду говорити про ту політику, що
Східне питання.
Значить, так.
У Франції був Жорж Клємансо.
В Англії, на жаль, ще й досі є Лойд Джордж.
Хоч останній і каже, що ніби хоче на покой, але бреше – не хоче.
Одріжняються вони оден од другого, як ви бачите, лише тим, що в одного «Жорж» стоїть спереду, а в другого – ззаду.
Так оці два Жоржі вирішили розв’язати східне питання в той спосіб, щоб відбудувати «Єдиную недѣлимую».
Наймили для цієї справи трьох дурнів. Колчака, Юденича та Денікіна.
Большовики за нашою допомогою по черзі набили морду всім трьом.
Тоді ті ж самі Жоржі наймили четвертого.
Четвертий теж лізе, висовує потроху й свою. І його буде бита.
Оця вся процедура зветься тепер політиками:
Поделиться книгой: