Помоги проекту - поделись книгой:
Я прошу виправити анкетні мої дані, де зазначено, що я судився і т. д.».
Згадуваною в заяві «копією документа» була довідка № 26/0-55 від 28 жовтня 1955 року, підписана головою Військового трибуналу Київського військового округу генерал-майором юстиції Архиповичем, про те, що 25 жовтня 1955 р. справу про звинувачення Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишні) переглянуто й постанову колегії ОДПУ від 3 березня 1934 року відмінено, а справу припинено за відсутністю складу злочину.
Ось такий документ одержав письменник – рівно за одинадцять місяців до своєї смерті. В той час ще не говорилося на повний голос про репресії періоду сталінщини. І можна лише здогадуватися, який твір про Ухтпечлаг – один із велетенських островів архіпелагу ГУЛАГ – міг народитися з-під пера письменника…
Структура цієї книжки досить широка і різноманітна. У хронологічній послідовності тут подаються матеріали двотомної справи-формуляра і архівно-слідчої справи за 1933–1954 рр., сюди включено табірний щоденник за 1934–1935 рр., родинне листування із заарештованим, який перебував у харківській в’язниці, а згодом і засудженим на 10 років Остапом Вишнею, листи до двоюрідного брата Миколи Балаша і його спогади, а також уривки «Споминів» актора-березільця Йосипа Гірняка, з яким довелося сидіти в одній камері в харківському ДОПРі, а згодом опинитися в столиці Ухтпечлагу місті Чиб’ю; дві критичні статті Б. Вірного (Антоненка-Давидовича) і О. Полторацького, стаття М. Хвильового на захист гумориста. Уривки із книжки В. Гжицького «Ніч і день» – співстраждальця Остапа Вишні у заполярних таборах, який у своєму творі змінив прізвище героя із Губенка на Голубенка – це свідчення очевидця, описане професійним письменником.
Кілька гумористичних творів Остапа Вишні, які найбільше викликали лють у правовірних критиків-вульгаризаторів, теж вплетені в канву цієї невеселої хроніки життя письменника, з талантом якого боролася, але не перемогла тоталітарна система.
Твори та листи О. Вишні. Спогади та документи
1. Справа-формуляр Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишні: у 2-х томах / Галузевий державний архів Служби безпеки України.
2. Архівно-слідча справа Остапа Вишни —Губенка Павла Михайловича / Центральний державний архів громадських організацій України. Ф. 263, оп. 1, спр. 44228.
3. Рукопис книги «Трагічна «десятирічка» Остапа Вишні»; листування Остапа Вишні з дружиною В. О. Губенко-Маслюченко та дітьми Марією Михайлівною та В’ячеславом Павловичем; табірний щоденник; різні документи / упоряд. С. А. Гальченка, М. М. Євтушенко. – Матеріали книги в повному обсязі друкуються в цьому виданні. Зберігається в архіві С. А. Гальченка.
4. Листи Остапа Вишнідо Миколи Балаша / Центральний державний архів вищих органів влади України. Ф. 3863, оп. 1, спр. 11.
5. Спогади Миколи Балаша про Остапа Вишню / Центральний державний архів вищих органів влади України. Ф. 3863, оп. 1, спр. 1.
6. Вірний Б. Рецензія на тритомник Остапа Вишні // Життя й Революція: Місячник. Книжка VIII, серпень 1928. Бібліографія. Державне видавництво України. —С. 164—69.
7. Полторацький Ол. Що таке Остап Вишня // Радянська література: літ.-худож. та крит. журн.-місячник оргкомітету Спілки радянських письменників України. Другий рік видання. Державне видавництво «Література іМистецтво». – 1934. – № 4. – С. 157—79.
8. Хвильовий Микола. Твори: в п’ятьох томах / заг. ред. Григорія Костюка. Том IV. Остап Вишня в «світлі» «лівої» балабайки. Об'єднання Українських Письменників «Слово» і Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка. —Нью-Йорк—Балтімор—Торонто. – 1983. – С. 497—48. Цей памфлет вперше було опубліковано в журн. «Пролітфронт». Харків, 1930. Ч. 4, С. 254—09.
9. Гірняк Йосип. Спомини / упоряд. Богдана Бойчук. Нью-Йорк: Сучасність, 1982.
10. Гжицький Володимир. Ніч і день. Львів: Каменяр, 1989.
1919–1933
Поділити землю між селянами – справа не маленька.
Треба все передбачити, зважити, обґрунтувати, придивитися до місцевих особливостей, ґрунту, вдачі населення і т. ін., і т. ін.
І земельні комітети, і земельні управи, і селянські з’їзди, інструктори, пояснення, циркуляри…
Департамент земельної реформи з комісіями, фахівцями.
Взагалі – велика справа.
Це у нас!
У Денікіна справа далеко простіша!
Приїжджає до села загін.
– Зібрать сход!
Зібрали.
– Хто хоче землі – вперед!
Дехто виходить. Більшість землі не хоче – не ворушиться!
Але… (отут-то виявляється знання селянської думки) командир загону наперед знає, хто землі хоче. Має такий список…
І все безземельні або малоземельні.
Викликає. Виходять.
Ділять…
Одному двадцять п’ять, другому п’ятдесят, а іншому й до ста буває. Буває іноді, що шомпол ламається, тоді беруть новий… Хто більше добивався, тому більше й дають.
Бідніший – менше.
Усе як слід!
Це – земельна реформа.
А свобода…
Чи є де-небудь ще така, наприклад, свобода совісті, як у Шульгіна?
Нігде не найдете!
Запевняю вас, що нігде в світі не дозволять розпустити так «свободно» свою совість, як розпустив її Шульгін.
Чи ви гадаєте, що де-небудь є така «свобода» слова, як у «Киевлянина» або «Київської Дуньки»?
А свобода «зібрань» яка!
Ви тільки почитайте, як «збирають» з київського населення «самообложеніє» на користь добрармії.
«Зібрання» поголовні!
Ні, таки що не кажіть, а видно людей з державним досвідом…
«На Дону повстав самостійницький рух»
Добудувалися!
– До того добудувалися, що, навіть Дон, цей «осередок тоєї Руськой государственности», – завадило!
– Завадило так, що вже вибльовує і «ідею», і тих, хто приніс з собою цю «ідею».
– Дончаки, нарешті, зрозуміли, якого «блага» принесли народові Денікін з кумпанією.
Захиталася найміцніша підпора поліцейської Росії.
– Єдиної, неділимої!
– Захиталася, щоби упавши, задавити всю царську наволоч.
– Не витримала, навіть, Донщина, зачарована ласкою бувшого Миколи II.
– Зрозуміла, яку гадюку пригріла в себе за пазухою.
– Побачила, що ця гадюка, почувши в собі більше сили, засичала на неї ж таки.
– На того, хто пригрів її.
– Треба було бути сліпцем, щоб не бачити намірів золотопогонної зграї.
– І Дон був сліпцем!
– Тепер він «прозрів»! «Прозрів» і виправить свою величезну помилку перед усіма націями бувшої Російської Держави.
– Куди ж тепер, Ваше превосходительство?
– Де ж тепер улаштуєте осередок «Руськой государственности»?
– З Кубані вигнали, з Дону гонять, на Кавказі б’ють!
– Колчака заперли аж на Амур.
– Москва?
– Але до неї щось «переходи» збільшуються! Краще, мабуть.
– «Не тратьте, куме, сили».
Оповідають таке.
Колись у Франції один француз, Шовеном його звали, якимось надзвичайно патріотичним вчинком довів про свою велику любов до рідного краю, до вітчизни. Після його такого вчинку у Франції кожен випадок доказу любови до Батьківщини, з боку чи то поодинокого громадянина, чи то цілої групи громадян, – називали шовінизмом. А люде, що цієї назви заслуговували, шовінисти тобто, з погородою її носили.
І всі їх любили!
І всі їх поважали!
Почув я про це слово давненько вже.
Було це так.
У школі, де я вчився, влаштували вечірку. Дозволялося деклямувати й «малоросійскія проізведенія». Одним із виконавців цих «малоросійских» віршів, байок і т. и. був і я. Підлітком ще тоді був я. Деклямував, пам’ятаю, я тоді байку Глібова «Музики». І от коли я на репетиції вийшов і тарарахнув:
– «Музики»! Українська байка Глібова!
Начальство підійшло до мене, пильно подивилося, всьміхнулося, покрутило головою і сказало:
– Іш, какой шовінист!
На вечірці я вже деклямував так:
– «Музики»! Перевод басні Крилова «Квартет», на малоросійський язик.
І довго я потім думав, що-ж воно ото за – шовінизм?!
І чому я шовінист?!
Так і не взнав я тоді:
– Чи вилаяло мене начальство?
Поделиться книгой: