Чапаєв

— Аз Івантєєвки до Пугачова далеко?

— Та що ж там залишиться?

Мужик діловито й суворо покосував очима, задубілий палець глибоко встромив у ніздрю. Помовчав хвилинку. Озвався:

— Нічого, можна сказать, не залишиться: до Таволожки вісімнадцять та від Таволожки двадцять дві,— якраз в обід на місці!

— А сам ти як — з Ніколаєвки? — випитував Бочкін.

— З неї, відкіля ж іще бути?

І в тоні мужичка почулася наче образа: якого, мовляв, чорта пусте брехати — якщо в Ніколаєвці брав пасажирів, звісно, і сам відтіля.

— Ну, чого ж, дядьку? Може, й івантєєвський ти, — відказав був Бочкін.

— Ще чого — івантєєвський…

І дядько якось насмішкувато цмокнув і без потреби поквапно заворушив віжками.

У мужиків такий склався тут звичай: привезе, наприклад, якийсь Карпо Єдрьонович з Івантєєвки в Ніколаєвку пасажира, — а Єдрьонові Карповичу з Ніколаєвки в Івантєєвку вже дано наряд везти іншого. То він не везе, не робить зайвого кінця, а передає пасажира Карпові, і той на стомлених конячках повзе-повзе з ним борна-скільки часу. Той йому потім, тобто дядькові Карпові,— послуга за послугу. Дядькам це дуже зручно, а от пасажирам — могила: якийсь там двадцяти- верстний перегінчик тягнуть повільною ступою чотири-п'ять годин. І незважаючи ні на які виняткові пункти мандата:.

«Надспішно… Поза чергами… Екстрене призначення…»

Усі ці страшні слова вражали Карпів Єдрьоновичів дуже мало, — вони-посміхалися в промерзлі вуса, добродушно й повільно обдирали бурульки з кошлатої бороди, заспокоювали неспокійно пасажира:

— Прудкий дуже. — А ти потерпи — померти встигнеш… голубе!

Терентій чув про цей звичай візницький, згадав тепер І зрозумів, чому так солодко й хитро прицмокнув дядько.

— Знаю, брат, на обмін нашого брата возите…

— А хіба ж ні! — пожвавішав візник. — Звісно, на обмін, — все ж таки воно легше йде…

— Ну, кому як.

— Нікому ніяк, а всім легше… — розвіяв він Терентієві сумніви.

— Та вам, знаю, легше. Хто про те каже, — згодився Боч- кін. — А нам от цих порядків — просто біда: на заморених не дуже промчиш — плуганити цілий день…

— Це в мене б то заморені? — раптом образився візник і круто повернув кожух здоровенною спиною, по-молодецькому змахнув віжками, з гиканням пустив коней, тільки сніг завихрив, запорошив в обличчя: —Гей ви, чорти! Вйо, рідненькі… Ага-а-а… Недалеко вже… Ннн-о… соколики!

Мужика не впізнати: наче на перегонах, розпалився він над сніжним пустинним степом.

І коли вгамував образу, притримав засапаних коней, повернув голову в високому комірі, глухо сказав:

— От тобі й заморені!

— Здорово, брат, здорово, — зраділи його пасажири.

— Тож-бо, що здорово, — погодився дядько й статечно додав: — А що стомлені бувають, на те причина — їзда велика: своє справляй, наряди справляй, — диявол, і той стомиться, не те що кінь…

— А багато, мабуть, нарядів? — поцікавився Лопар.

— Та чимало, — жваво озвався мужик. — Тут вештається люду туди й сюди — тільки давай… І чого це метушаться, сатани, дивом дивуюся: одно шмигають, одно шмигають, а все коней! 1 кому затримав — стусана дати наміряється!

— Так уже й стусана? — усумнився Лопар.

— А то що, хіба пожалієшся кому?

— Брехати ви, мужики, вмієте здорово, — сказав він серйозно візникові.

— Ну, сам збреши краще, — трохи образився дядько, важко повертаючись ка передку.

— Чортзна-що! — розпалювався Лопар. — Вигадає собі от чоловік якусь історію та й вірить у неї.-Вірить собі й ві-. рить, — що будеш робити?

— Авжеж… історію… — бурчав невдоволений кучерило, ображений» тим, що так круто й неприязно повернулася раптом розмова.

— Били тебе самого коли? — спитав Лопар.

— А то не били… Один такий от, як ти, шаблею рубонув, сучий син. Добре, що кожух міцний, а то б до самої кишки різонув… —

— Чого він, п'яний, чи що, був, дурень?

— А мабуть, що п'яний…

— Ну, з п'яного й питати нічого, — наче мимохідь кинув Лопар.

— Та я й не питаю…

Терентієві захотілося дізнатись, як тут справи з Радами: чи міцні вони, чи успішно працюють. Він перебив ухильну візникову мову і почав ставити інші запитання, але й тут почув ту саму неув'язку, недомовку, ухильність у відповідях, наче мужик чогось побоювався.

— А нехай… всяк буває… Чого ж нам тепер… — чув Терентій закрутки сліз замість серйозних і ясних відповідей.

— Та не розумію нічого, кажи ясніше, — не витримав і розсердився Лопар.

— Недогадливий дуже, хлопче. А ти подумай — може й догадаєшся…

— Ні, стривай-но, стривай, — спинив Терентій Лопаря, побоюючись, що той зірве розмову. — Як Рада, питаю, хороша тут чи не дуже: Діло робить?

— А чому їй не робити, звісно… Наряди ось Горшков тільки неправильно…

— Неправильно? — і Лопар кинувся на живе слово, як кіт на м'ясо.

— А то що ж: тестя, не бійсь, щоразу старається обминути, а нашому братові раз у раз підсипає, коли й черги нема ніякої.

— А ти скаржився б, — підказав Терентій. — У Раду йди, доведи, розкажи: негідникові зразу вуса підкрутять…

Авжеж підкрутять, — зневіреним голосом пробурмотів мужичок і безнадійно ляснув по коневі віжками, того й дивись, підкрутять: сам якраз і вскочиш, куди не треба…

— Ну, що ти дурниці верзеш? — розсердився знову Лопар.

— Не верзеш, а так, достеменно завсігди, — сумним голосом сказав візник, і голова його, наче в мертвої пташки, схилилася набік.

— Випадки були? — твердо і прямо, як слідчий, спитав Терентій.

— Тож-бо, що буди…

— Ну, і що ж?

— Ну, і нічого ж, — поворухнув мужичок вкритими інеєм губами. — Було, та й не було. «Жив, та не дожив — чорт ухопив,»…

— А мовчали чого? — вгризався Лопар.

— Того й мовчали, щоб тихше було… — незворушно і тонко пояснював хитруватий мужичок. — Як помовчиш — воно само відходить…

— Жарт жартом, — відрубав Лопар, — а теє…— І, наче схаменувшись, додав добродушно: — А втім, чи й збиток тобі їздити, дядьку? В Радах он папірці висять скрізь: «їдеш — плати, що береш, — за все плати». Читав? Бачив сам?

— Бачив… Хай висять…

Лопар плюнув, спересердя, уткнувся глибоко в пітний комір, замовк, — він звик говорити у місті з робітниками одверто, зовсім по-іншому, а так не вмів: уникливі, невиразні, хитромудрі відповіді дратували його не на жарт. Всю дорогу до Івантєєвки він не сказав більше ані слова, а терплячий Терентій Бочкін ще довго-довго в потоці фальшивих і туманних слів мужика виловлював, наче коштовні перлинки, окремі дрібні факти, нечасті думки і міркування, якими прохоплювався балакучий хитрий мужичок.

В санях у Федора та Андрєєва точилася зовсім інша розмова:

— Ти сам був, Гришо, у нього в загоні? — питав Федір хлопця.

— Таж і ногу з ним покалічив, — ткнув Гриша пальцем у сидіння. — Все літо степами з краю в край ганяли: вони за нами полюють, а ми вигадуємо, як би їх обдурити… Чеха — той дурень, а от козару не обдуриш: сам тут виріс — чого від нього діждешся?

Гриша, відкинувши комір, боком сидів на передку, і Федорові було добре видно його засмагле, багрове обличчя; мужнє, одверте, просте. Особливо характерно і міцно лягала його верхня губа, коли в хвилюючій розмові опускав він її, притискуючи й покриваючи нижню. Розплюснутий, широкий ніс, сірі густі очі, низький лоб у масних зморшках, — ну, обличчя, як обличчя, нічого примітного! А водночас сила в ньому відчувалася соковита, корінна, справжня. Гриші було всього двадцять два роки, а, на обличчя дивлячись, ви дали б йому й тридцять п'ять: тяготи батрацького життя і страждання з одірваною з бою лівою ногою залишили невитравні сліди.

— Ну, і що він — молодий? — цікавився Федір, продовжуючи почату раніше розмову.

— Так, молодий зовсім: тридцяти років, мабуть, нема…

— З тутешніх, чи що, — козак?

— Який козак… Від Пугачова тут село буде В'язовка — у ньому, здається, і жив. А інші кажуть — у Балакові жив, тільки приїхав сюди. Хто їх розбере…

— Аз себе який? — жадібно випитував Федір, і видно було по схвильованому обличчю, як його захопила розмова, як він боїться пропустити жодне слово.

— Та що ж сказати? Одне слово — герой! — немовби сам з собою міркував Гриша. — Сидиш, скажімо, на возі, а хлопці здалека вгледять: «Чапаев іде, Чапаев іде…» То вже на день його, здається, десять разів бачиш, а все охота подивитися: такий, брат, чоловік! І злізеш ото з воза, дивишся — немов на чудо яке. А він вуса, іде, сюди та туди розправляє,— любив вуса, все розчісувався… «Сидиш?» «Сиджу, товаришу Чапаев». — «Ну, сиди», — і пройде. Більше й слів од нього ніяких не треба, а сказав — і наче радість тобі робиться нова. От що значить справжній він чоловік!

— Ну, і герой… Справді герой? — випитував Федір.

— Та хто про це й каже, — значливо мотнув головою Гриша. — Він у нас іще й як поспішав, приміром, на Іващенків- ський завод? Як-то вже йому хотілося робітників урятувати: не вдалося, не встиг вчасно.

— Не встиг? — здригнувся Андрєєв.

— Не встиг, — повтфив зітхаючи Гриша. — І не встиг же зовсім мало. А що вже крові через це робітничої там було — ну-ну!..

Гриша помалу махнув рукою і псйшлив важку голову…

В смуткові промовчали цілу хвилину. Потім Гриша тихше, ніж звичайно, сказав:

— По-різному говорять, тільки вже буде найменше, коли дві тисячі рахувати. Так їх між корпусами рядами ото й виклали, все подвір'я завалено було — і жінки там, і діти, ну, і старі там которі — одне слово, кажу: всіх без розбору. От як, сролота…

Він чутно скреготнув зубами і смикнув за попущені віжки.

— Сам бачив? — допитував його Федір.

— Як не бачити… Та вже й говорити б не треба… Що ж тут бачити: кров та м'ясо у грязькій землі… Без розбору, падлюки, так підряд і сікли…

— Ну, а він же як, сам Чапаев?

— Що ж йому лишилося? Розлютився, очі блищать, і сам тремтить, наче кінь на скаку. Шаблею розмахнувся — та об камінь. «Багато буде, — каже — крові за цю кров пролито! І повік не забудемо, візьмемо своє!..»

— А взяв? — серйозно спитав Андрєєв.

— Та ще як узяв! — швидко відказав Гриша. — Він, наче очманілий, кидався по степу, в полон брати не велів жодного козака. «Всіх, — каже, — кінчати, падлюк: Іващенківського заводу не забуду!»

І знову помовчали. Кличков розпитував далі балакучого Гришу:

— А що ж, Гришо, в нього за народ був, бійці тобто: звідки вони?

— Так, тутешні, кому ж іти? Наш брат пішов, батрак, та бідніші которі… Ну, й бурлаки були, ці навіть радіше за нас пішли…

— Що ж, полк, чи що, у вас був?

— Так, був і полк, коли в Пугачах стояй, а потім все більше загоном звали, він і сам, Чапаев, полком не любив називати: загін, каже, загін, це більше до діла підходить…

— Та-ак… Загін… Ну, а поранені з загону, вбиті у вас, їх де дівали?

— Дівали, — роздумливо протяг Гриша, щось міркуючи. — Всяко дівали: кого не встигнеш підібрати, тих козара доколювала, — хіба ж залишить. А кого забереш, — тих по селах розтикали: тут у нас скрізь народ свій. І тут от бували, в Та- воложці. Та де не було — скрізь було…

— А лікували як?

— Тут і лікували, тільки ліків, отих-таки, не було ніяких, а чим бабуся надумає, тим і помагає… Коли хто в місто попаде — тому ще так-сяк, а тут, по селах, — ого, як заліковували!.. Ну, й де вже їй, бабі темній, ногу закрити, коли від ноги тієї тільки жилки теліпаються та кістки потрощені хрустять… Який тут баба лікар чоловікові?

— А були такі? — з тремтінням у голосі спитав Федір.

— Чого Ж не бути: На те війна!

— Оце правильно! — брякнув несподівано Андрєєв, що весь час сидів мовчки, глибоко в кожух закутавши голову, наче злий на кого або чимось невдоволений. — Правду кажеш! — повторив він з притиском і по-дружньому ляснув Гришу по кожушині.

— Ну, звісно, — махнув той весело рукою. — Всяко бувало!

— Гришо! — перебив Федір. — Гришо, а харчувалися по селах-таки?

— По селах… — поважно відповів хлопець, видно, дуже» задоволений, що ним так^цікавляться. — 3 собою возили ми