Украинка против Украины

Почти все в этом курсе было чужое. Но кое-что — явно от себя. Например, такой пассаж: "Отже віра була вся в руках магів, а народ не розумів навіть тих святих одправ, що співали маги. Се врешті не дивно, коли собі пригадаємо, як тепер в православних церквах співають давньою славянською мовою, в католицьких латинською, в жидівських давньою гебрейською, в турецьких арабськоюі всіх тих мов теперішні люде не розуміють, однак одправу слухають і святою називають". Некоторые в православных храмах не только "слухають", но даже и понимают услышанное. Об этом лучше спросить у тех, кто участвует в богослужениях. Проведем мысленный эксперимент. Вот, например, "теперішні люде" слушают на церковно-славянском языке молитву "Отче наш". Можно посчитать, сколько слов им непонятно: "Отче наш, Иже еси на небесах! Да святится имя Твое, да приидет Царствие Твое, да будет воля Твоя, яко на небеси и на земли. Хлеб наш насущный даждь нам днесь; и остави нам долги наши, якоже и мы оставляем должникам нашим; и не введи нас во искушение, но избави нас от лукавого". Кому непонятно одно слово, кому два. Разница между латынью и современными европейскими языками (немецким, английским, французским) — посущественнее. Но приравнивать отношение между турецким и арабским языками к отношению между русским и церковно-славянским можно только при особой симпатии к православию и особой лингвистической одаренности.

* * *

Сотрудничество Украинки с дядей продолжалось. Е. Огнева в статье "Про створення підручника Лесі Українки "Стародавня історія східних народів" сообщает: "У жовтні 1892 року Леся Українка читає "Основи єврейської історії", надісланої Драгомановим. Це — "Священна історія. Частина перша. Основи єврейської історії" М. Верна… Вона перекладає праці Верна "Євангеліє" та "Історія жидів", опубліковані І. Франком у журналі "Житє і слово" (1895). Її звернення до Біблії, окрім власної зацікавленості, пояснюється бажанням допомогти М. Драгоманову, який у 90-ті рр. працював над критичним оглядом релігійних течій" (цит. по: 9).

Драгоманов советовал племяннице переводить на украинский язык работы Мориса Верна и Ренана для распространения на Украине критических взглядов на религию. Несомненно, их труды были для него авторитетны. Однако она была не согласна с обоими: "Мені здається, що М. Верн занадто легковажить чужі теорії і перехвалює дуже геній жидівський. Мені видиться, що він в кінці обох розправ робить реверанси перед попами і всіма правовірними християнами, але, може, се мені так здається. Нема що і казать, що в Галичині за сі статті предадуть анафемі і видавця, і перекладачів, і коментатора з усім їх нащадком і накоренком. Для мене се буде, може, і цікаво, бо ще ново. А врешті, все одно, — цур їм!" (1894).

Другое письмо Драгоманову — по поводу рекомендованной им "Жизни Иисуса Христа" Ренана: "Цікаво було мені те, що Ви пишете з поводу Ренана. Але що те читання не всіх врятувало від попівсько-розкольницького туману, се я теж знаю. Я знаю, наприклад, одного ще молодого чоловіка, що Ренана читав, а ще в часи початку "угоди" сушив собі голову над тим, кого слід підтримувати, чи уніатів, чи православних (якось у нього вийшла така дилема!), і мучився довго над тим "або-або", поки додумався до "ні тих — ні тих" (то й то не знаю, чи наміцно додумався)…"

До своего атеизма она додумалась "наміцно", чего и другим желает:

"…У нас, бачте, сидить у многих головах ідея про "дві правди", що ми, мовляв, можемо бути собі і вільнодумцями, і Ренанів читати, а для мужика це "опасно", та й нащо його, бідного, з "непосредственности" збивати, "аналогізмом роз’їдаючим" душу труїти, од рідної традиційної релігійної "почви" одривати. Шкода тільки, що ніхто не зна як слід, яка вона, тая "почва"…

Я уважаю моє теперішнє життя й працю за роки навчання, я знаю, що багато дечого виходить у мене або недоладним, або незграбним, та, може ж, я таки колись вилюднію, а "не уподоблюся крученому барану в християнському стаді, яко Терешко".

Чуть позже о том же французском авторе — тете: "Скажіть дядькові, що Ренан при всій його історії, критиці і пр., і пр. все-таки піп, і се йому шкодить". И еще раз — дяде: "Останні дні я завзято читаю Ренана і все одкриваю Америки для себе… Оце прочитала "Євангелісти" і стала на один сантиметр розумніша. Тільки здається мені, Ренан даремне так нехтує неканонічними євангеліями і всякими апокрифами, се, певне, його католицьке виховання сьому виною". Неканонические евангелия и "всякие апокрифы" — это то, что не вошло в христианский канон как недостоверное и ложное. Именно этого и не хватает атеистке у Ренана. Да и как вообще может открыть настоящую Америку атеист, т. е. тот, кто заранее решил, что никакой Америки нет и быть не может?

В другой раз Павлык просит ее: "Старий заповіт" Верна ж для дітей (малих і великих — мужиків), для котрих я думаю те надрукувати тут. Зробите добре діло, бо, як я переконуюсь, що тільки зваживши старі основи народного світогляду, можна пхнути народ на нову дорогу" (1894). Так они и "пхнули" к безбожию свой народ, который держали за "великих дітей". Получилась атеистическая книжка: "Моріс Верн. Біблія, або книга Старого завіту. Пер. Л. Українки. З передмовою М. Драгоманова. Львів, 1903".

Она в свою очередь просила львовянина: "Репера хотілось би мати…". В примечаниях читаем: "Книжка американського соціолога Репера "Історія боротьби між релігією і наукою", переклад М. Павлик. Львів, 1898". Или еще просьба: "Будьте ласкаві, пришліть нам "Основи біблійної критики", хочу, щоб сестра їх прочитала" (1899). Ну как не уважить…

* * *

Драгоманов в эмиграции писал брошюры (в том числе атеистические) и нелегально переправлял их в Россию. Украинка не только участвовала в переброске, но также использовала их для пополнения своего образования и атеистического воспитания.

Дядя написал статью "Про рай і поступ". Племяннице очень понравилось: "Рай і поступ" мені дуже сподобався — факти відомі, але зложені докупи зручно і стисло і освічені ідеєю, яка запевне і многим "просвітителям народу" здається новою, тим просвітителям, що хотять житіями святих підіймати ідеалізм. Я з ними на Україні попробую поговорити ще про царство небесне і прогрес, хоч, певне, толку вийде мало. Я думаю, що слід би, щоб оті чорніговські раціоналісти прочитали цю річ і "Заздрих богів" теж, се, певне, було б для них добре, треба, щоб до їх дістались сі книжки…" И они "дістались". "Оповідання про заздрісних богів" — это очередная популярная брошюра Драгоманова. А жития святых — тот жанр, который особенно раздражал Украинку (см. ниже).

Еще дяде: "Вашу "Віру" ми отримали. Вона мені сподобалась… Мені здається, що з усіх пишучих українців тільки Ви вмієте писати таким простим популярним складом без жадного туману в ідеях і мові…" (Статья Драгоманова "Віра й громадські справи" появилась в журнале "Хлібороб" в 1892 году).

Однажды она упомянула о влиянии его сравнительно-теологических работ: "Я колись бачила вплив порівнюючо-теологічних праць на людей релігіозних". Он заинтересовался и попросил подробностей, на что последовал подробный рассказ: "Що я тоді писала про вплив порівнюючого методу на релігіозних людей, то я собі пригадала на той час один приклад, який бачила на власні очі (щоправда, я й не один такий приклад бачила). Колись у мене в гостях було дві молодих дівчини, дуже релігіозних, і один молодий хлопець, зовсім не релігійний, і одного разу вступили вони в дуже завзятий теологічний спор, при тому, як звичайно, ніхто нікого на свою сторону не склонив, а тільки роздрочилися всі троє до крайності, бо всі троє, спорячи, не добирали виразів. Я до того спору не втручалася, бо він мені не подобався, коли ж потім мої люди заспокоїлись і зайшла у нас спокійна розмова про різні обряди та звичаї релігійні, то я почала порівнювати (наскільки тямила) наші обряди з чужими, наші вірування з "поганськими" — а при тому помагала мені Ваша брошурка, — то мої дівчата перше були дуже здивовані, бо деякі факти їм не були зовсім відомі, а другі хоч і відомі, та якось так раніше в око не впадали, а тепер теє все показалося їм у іншому світлі. Дедалі вони вже самі почали факти наводити і самі себе запевняти, що справді наші всі релігійні звичаї та поняття не з неба впали; дедалі бесідниці дійшли самі до такого "вільнодумства", про яке ще за три години і згадувати не хотіли. При тому ми вже не спорились, а просто собі вели розмову, і якось вона нікому так-то дуже вуха не дерла. Подібні до сього приклади мені не раз потім траплялось бачити".

Работа проводилась и в народе. Крестьянин Федор Иллюх вспоминал: "Шість років служив у Косачів наймитом… Леся давала мені читати революційні книжки, вона мене вчила, вчила таємно. Вона говорила, що цар — то змій полосатий, що царя не потрібно. Вона не вірила в бога і говорила мені, що бога нема на світі. А якщо їздила у церкву в село Волошки, то не молитися, а слухати, як співають. Була соціалісткою". Другой крестьянин подтверждает: "Леся приходила в церкву в село Волошки, але чи вірила в бога, то я маю сумнів. Духовенства вона не любила, як і вся передова інтелігенція того часу. Поглядами своїми була демократка".

В 1918 году сестра издала составленную 19-летней девушкой "Історію" (и, нарушив волю составительницы, назвала ее автором). Все годы безбожной Советской власти эта книга активно использовалась не столько для изучения истории Востока, сколько для преподавания "научного" атеизма. В известной статье "О значении воинствующего материализма" (1922) Ленин тоже хлопотал за "многомиллионные народные (особенно крестьянские и ремесленные) массы, осужденные всем современным обществом на темноту, невежество и предрассудки": "Этим массам необходимо дать самый разнообразный материал по атеистической пропаганде, знакомить их с фактами из самых различных областей жизни, подойти к ним и так и эдак для того, чтобы их заинтересовать, пробудить их от религиозного сна, встряхнуть их с самых различных сторон, самыми различными способами и т. п.". Примерно по такой же методе и украинская ровесница Ленина с юности занималась воинствующим атеизмом. И сегодня бойкий украинский пересказ дешевых французских брошюр позапрошлого века выдается за духовную пищу первого сорта: "Видання адресовано науковцям, викладачам, студентам і школярам — усім, хто цікавиться творчістю Лесі Українки" (9). Караул…

* * *

Особую неприязнь у нее вызывали "Жития святых". Племянница писала дяде: "Ох, певне, мороку й туману багато ще в наших "головах слухаючих"! А таки справді багато його. Коли слухаю, як тут старі люди говорять про народну просвіту, що, мовляв, "житія святих" — найкраща література для народу, бо вона розвива в народі дух героїзму, то мені так і хочеться лишню свічку в хаті засвітити, щоб світліше було. Хіба вони не бачать, куди сей "дух героїзму" доводить? Мальованці виходять з їхніх героїв та наповнюють собою шпиталі для божевільних".

Какова же связь между "Житиями святых" и больницами для душевнобольных? Оказывается, в 1892 г. в Тараще под Киевом страдающий паранойей Кондратий Малеванный провозгласил себя Христом (как сто лет спустя — комсомолка Мария Дэви или милиционер Виссарион). Жители нескольких окрестных сел в ожидании Страшного суда распродавали имущество, бросали работу, собирались толпами, входили в молитвенный экстаз и пребывали в состоянии радостного возбуждения. Академик В. М. Бехтерев описал этот случай в статье "Параноик Малеванный как виновник своеобразной психопатической эпидемии", а профессор Иван Сикорский — в работе "Психопатическая эпидемия 1892 года в Киевской губернии" (К., 1893). Сикорский писал: "У малеванцев больше всего поражает ненормальное состояние духа, необычное благодушие, часто переходящее в сплошное экзальтированное состояние, лишенное внешних мотивов. Среди общего шума, крика и беспорядка одни падают, как пораженные молнией, другие восхищенно или жалобно кричат, плачут, прыгают, плещут в ладони, бьют себя по лицу, дергают себя за волосы, бьют себя в грудь, топают ногами, танцуют…". Что-то подобное происходило с последователями Марии Дэви. Сегодня за Христа себя выдает бывший красноярский милиционер Сергей Тороп (Виссарион). Но никому не приходит в голову искать причину этих феноменов в том, что эти люди начитались "Житий святых". Святой Димитрий Ростовский (украинец по фамилии Туптало) составил 12 томов "Житий святых", где собраны жизнеописания христианских святых за 2 тысячи лет. И как это связано с сектой "мальованців"?

"Якби я могла, то я б віником вимела усе те "героїчне" сміття на смітник, там би йому лежати, а не людям голови туманити. Може, Вам чудно, що такі труїзми так палко словами побиваю, але я про сі речі не можу спокійно говорити, бо мене болить, коли я про се згадую, я занадто близько бачу, як людей в тім’я б’ють героїчними кенегами і як мало людей, що борються проти сього. Погибель і нещастя наше сей героїчний напрямок в ділі народної просвіти. Треба думати, як би найкраще з ним боротись, бо вже "хай буде, як буде" тут ніяк не вистачить".

Воинствующий атеизм снова и снова выплескивался на окружающих. Это не всем нравилось. Поэтому племянница жаловалась дяде:

"Пришлось мені раз показати незалежність думки при меценатах та при батьках України — бідна вона з такими "батьками" правдянського толку. Страх, як вони грають такими словами як "толерантність", "моральна тиранія", "патріотизм", "українство" і т. п., обертають їх на всі боки, як самі хотять. У них, наприклад, "толерантність" вимагає миритись з клерикальними виданнями "Просвіти" і навіть підтримувати їх, а коли хто намовляє своїх товаришів до якого іншого видавництва, то се вже виходить "моральна тиранія…" До поры до времени тирания была моральной, но когда "научные" атеисты дорвались до власти, то началась уже самая настоящая тирания. И новояз стал соответствующим: "толерантностью" при Советской власти называлась именно нетерпимость к любым клерикальным изданиям.

"…Коли хто каже, що він не признає "Житій святих" для народу, то се вже у них "не толерантне відношення до людей з релігійними переконаннями…" Одним словом — логіка!" В эпоху воинствующего "научного" атеизма пришло время другой логики. Тогда "толерантным отношением к людям с религиозными убеждениями" стали называть запрет на чтение Библии, "Житий святых" и любой подобной литературы под угрозой Гулага и мучительной смерти. Этот безбожный эксперимент все человечество наблюдало в XX веке. История этого столетия шла по Гоголю и Достоевскому. Гоголь писал в своем "Размышлении о божественной литургии": "Ежели люди до сегодняшнего дня не пожирают друг друга заживо, то тайная тому причина — служение божественной литургии". Достоевский предупреждал: раз отвергнув Христа, люди неминуемо дойдут до антропофагии. Что и произошло вскоре после революции.

1.5. Сектоведение

Самым ненавистным из всех конфессий для дяди и племянницы было православие. Другим деноминациям при случае можно и пособить, если только они способствовали разрушению православной России (и Украины): "Переписала для друку дядькову брошуру для штундарів ("Неволя веры в теперешней России") — переробка "Віра й громадські справи", написала й сама дещо про штундовий рух, так от дядько ніяк не скінчить переглядати, а то б я послала досі Вам сю замітку. Нехай згодом…". Так писала она редактору Львовской радикальной газеты "Народ" Павлыку. А "штундизм" — это религиозное движение в России второй половины XIX века, ставшее переходной формой между русским сектантством и протестантскими сообществами. Так что секты бывают разные. Есть секты полезные. Они вполне устраивали безбожников и революционеров.

В других же случаях для того, чтобы скомпрометировать христианство (в частности — православие), ставился знак равенства между религией и явным бесоодержанием. Так в газете "Народ" появилась статья Украинки "Релігійний дурман на Україні (Із Полтавщини)" (1895). В письме к Павлыку она писала: "Посилаю Вам оце до "Народа" виписку з одного листа з Полтавщини про одно діло, тяжко вражаюче. Як я його прочитала, то й сама стала на увесь день немов божевільна, тільки вже запевне моя манія не була релігійна! Там, у Полтавськім, у Гадяцькім, Роменськім і других повітах розпросторилась манія релігійна (люди світла шукають!), і до чого доводить та спотворена віра!"

Казалось бы: если вера "спотворена", то на ее месте должна находиться не "спотворена". Но Украинка желала доказать, что всякая вера есть зло, т. е. "релігійний дурман" (естественно, кроме веры атеистической). "…Як раз позаторік, коли я була там, трапилась біля Гадяча в селі оця страшна пригода, але тоді ще невідомі були її подробиці, відомо тільки було, що один чоловік, начитавшись якихсь книг, зарізав свого брата, аби "увести його в царство небесне", а потім хотів і всю свою родину порізати, та люди не дали. Було слідство (я вже тоді не була в тому місті), чоловіка того посадили в цитадель для божевільних, і завелось діло. Оце тепер згадала я про се діло і просила одну знайому людину, що живе на місці, розпитати і мені написати, як воно все було, власне. Ось що вона мені передає зо слів родички тих нещасних людей:"Їх було чи-мало: батько, мати, старший брат (жонатий і мав п’ятеро діток), менший брат (недавно оженивсь). Люди вони багаті. Старший брат хлібороб був, а менший у школі вчивсь, і усього діла було у його, що книжки читав. Був він на вид блідий, немов змучений, мало здоровий. А старший дуже кріпкий був чоловік. З сторони вони були, як і всі люди: і в хаті так було, як у людей, і у церкву ходили, і причастя приймали (тільки люди казали, що вони, одходячи, випльовували те причастя)".

Уже после этих слов можно предположить в данном случае наличие тяжелого бесоодержания или даже сатанизма со всеми его безбожными и бесчеловечными атрибутами. "…Усі вони молились якось по-своєму (не знаю як) у коморі, де не було ікон. Тільки одна із їх сім’ї (жінка меншого брата) не держалась їх віри. Чоловік принуждав її прийнять їх віру, бив її за те, що вона не хотіла сього. Обидва брати жили із жінкою старшого брата, а друга жінка плакала у волості, що її даром покрили, що вона дівчина. Перед великодніми святами вони говіли у страсну неділю, і все було як слід. Понесли паски святити, тільки тих пасок не їли, а після обідні пішли у комору богу молитись по-своєму. Трохи згодом повиходили із комори і пішли в хату. Потім брати пороздягались до чиста і стали бігать голі по огороду із свічками засвіченими. Повироблялись у грязь, у навіз, і повходили в хату. Тоді повдягались такі нечисті, які прийшли, позасовували двері, позавішували вікна і посідали. Менший почав шити чобіт. А старший каже: "Лучче заріж мене". — "Ще не прийшло врем'я, — одказав менший і став ходити по хаті. Бігла кішка, він її піймав за ноги і вдарив нею матір по виду. Мати засміялась. Жінка його злякалась і думає: "Як би його втекти?" А він глянув на неї і каже: "Як утечеш, так заріжу", немов знав, що вона подумала. Тоді взяв шило і став штрикать куди попало старшого брата, а той його. І ніхто з них ні кричав од муки, ні стогнав. Так вони довго штрикали один другого. Потім менший узяв великий-великий ніж і став рубати голову старшому. А вони усі сміються (і жінка старшого!). А меншого невістка зомліла. На дрібні шматочки порубав голову (а той і не застогнав ні разу!), тоді розрізав тому живіт, кишки випали… Менша невістка одійшла та й вискочила з хати. Батько тоді каже: "Синку, що ти робиш?" А він: "Мовчи". Прибігли люди, а двері знов засунуті. Виломили двері. Менший брат не дававсь, насилу десять чоловік його звалили (а який хворий був!). Зразу одвезли у острог, а потім одіслали у Полтаву на освідительствованіє і усіх домашніх. Через місяць, чи що, вони усі, як є, вернулись додому. Самі розказують, що вони були тоді як дерев’яні, і ніхто з їх не знав, що вони робили. Як вернулися, то мати і менший брат раз у раз у чобіт дують, так як у самовар. Мати і тоді, як те все діялось, дула у чобіт. А як убийцю взяли у острог, то він казав, що таке зробиться ще у двох мужиків, тільки не скоро. Він знов узяв до себе свою жінку, котра утекла тоді у друге село до братів. Живуть тепер, як і допреж сього случая". Ось що розказувала їх двоюрідна сестра. А вона тоді ходила до їх дуже часто. Які книжки вони читали, того не зна. Фершал, що робив "вскрытие", казав, що все це було зроблено "в религиозном экстазе", чи то пак у "религиозном аффекте". Как раз "фершалу" здесь и карты в руки. Это именно его компетенция. Вот и у Достоевского последнее предложение романа "Бесы" (после самоубийства Ставрогина) гласило: "Наши медики по вскрытии трупа совершенно и настойчиво отвергли помешательство". Шутка гения.

Украинка, однако, отыскала другие аналогии: "Аналогічний випадок був у той же час у Роменському повіті. Кажуть, що такі урочисті дні, як Великдень, та читання житія святихі євангелія привели їх у екстаз і вони робили, самі не знаючи що. Кажуть, що книг у них ніяких особливих не було, окрім тих житій, що вони накупили у "офеней" та по ярмарках; секти у них не було ніби ніякої, а так якесь безпам’ятство. Їх і не судили, вони всі вернулись додому". Улавливаете "аналогию" с предыдущим случаем? И она далеко не последняя: "Таких "религиозных помешательств" розвелось дуже багато. Один хлопець, років двадцяти, усе виспівує псалми, тричі плює — одганяє нечистого — перед тим, як хреститься. Одна жінка казала про себе, що вона Єва, зривала із себе сорочку і ходила голісінька, соромні речі говорилаі кожну мить кричала: "Давайте мені яблуко! Де Адамове яблуко!.."

Не иначе — Библии начиталась… Или, может быть, "Житий святых"?

Но нет: "Жінка ся неписьменна була. Торік привозили таких божевільних у больницю щотижня по двоє, а то й більше… От Вам і мальованщина, або ще гірше. Шкода, що про такі діла трудно як слід довідатись, бо вони все якось скрито розбираються, певно, щоб не дуже лякати людей!.. Добре, як би люди, що близько бачать такі події, не мовчали про них, бо такі ж "епідемії" гірші від усякої холери, а ради їм не хотять давати. І за що стільки людей гине? Бувайте здорові! Правду кажучи, і сей лист такий, що саме б у піч годився… Та нехай же люди знають, що робиться у нашому світі".

Последние слова объясняются тем, что начало письма было таким: "Я було написала до Вас листа та й спалила його, щось він мені дуже недоладним здався, — видно, то вже така пошесть була на невдалі листи. І причина як раз та сама: такий лист вийшов "вішальний" (хоч вішайся); погано було в нас, дядькові погіршало (та й тепер все погано), мені ніхто листів не писав з дому (і тепер так), ваші галицькі справи засмутили мене, а надто дурне плутання людей з Барвінським не то засмутило, а просто розлютило до крайнього ступня, я навіть не думала, що маю в собі стільки злості, аж Рада дивувалась на мене, дивлячись, що я зовсім сама не своя. Ну, все оце не перемінилось, але вже так я взяла себе в руки, роздумалась і прийшла до можливості писати більш-менш по-людськи".

И далее шел рассказ про "релігійний дурман на Україні". А. Бар-винский был выдающимся педагогом, общественно-политическим деятелем, историком. Его перу, например, принадлежала "Ілюстрована історія Русі від найдавніших часів після руських і чужих істориків. Львів, 1890". Украинка жаловалась дяде: "Найбільш мені приходилось завважати брак книжок по історії, своїй і чужій, а їх би читали напевне, тільки треба знати, як писати, — не так, наприклад, як написана історія Барвінського". Ненависть к Барвинскому объяснялась просто: это был галицкий общественный деятель христианского направления. Что и вызывало крайнее озлобление Украинки. Верный соратник Павлык был с ней абсолютно солидарен: "На Бар-вінського тут за його уваги у "Правді" всі обурені. Окуневський назвав його в очі падлюкою…"

По поводу же "релігійного дурману" он ее успокоил: "Ви не дуже сумуйте з поводу гадяцьких релігійних убивств: для мене вони все-таки доказ гарячого шукання правди і геройської безстрашності цих людей. З них могли бути прекрасні люди, якби їм дійсна просвіта, а не попівський чи навіть священно-письменний туман". Украинка про одержимих писала: "люди світла шукають". И для него религиозные убийства также были доказательством горячего искания правды и геройской бесстрашности этих людей вопреки поповскому туману (или даже "туману" Священного Писания). Два сапога пара. Не зря же Павлык присылал Украинке для перевода "на українське" немецкие безбожные вирши.

Про ее дядю О. Забужко пишет: "Драгоманов був чи не найкваліфіко-ванішим у нас і досі релігієзнавцем-єресіологом, ба більше — як доводить І. Лисяк-Рудницький, свідомо робив ставку на єресі як на єдино продуктивний для України "третій шлях" духовного розвитку, альтернативний… "духовбивчому" офіційному православ’ю, — котре ненавидив не менш палко, ніж згодом його небога" (10). С подачи брата и его сестра (мать Украинки) также пыталась использовать сектантство в антиправославных целях: "У кінці 80-х років Олена Пчілка зацікавилася сектантським рухом, сподіваючись використати його в культурницькій діяльності як рух "опозиційний до уряду, ідейний, хоч і на релігійному ґрунті". Але ближче знайомство з сектами переконало її в його реакційній, антинародній суті… Викриттю мракобісся сектантства присвячені оповідання "За правдою" (1889) та "Рятуйте!" (1897). Молоді герої оповідання "За правдою" студент-народник Лук’яненко, праля Надезя в пошуках правди, справедливості, людяності звертаються до сектантів, але знаходять там лише фанатизм, невігластво і обман. В оповіданні "Рятуйте!" жертвою сектантського фанатизму стає молода селянська дівчина Орися, яка перед шлюбом накладає на себе руки, щоб зберегти "душу невинну". Раньше эта девушка прекрасно пела в православном храме, собиралась замуж и все было хорошо. И вдруг: после знакомства с сектантами — повесилась в подвале. Казалось бы, мораль очевидна: не оставляй православного храма. Но нет. Пчилка была недовольна: там "дітям забивають голови біблійними легендами" (рассказ "Півтора оселедця"). Имелись в виду уроки Закона Божия. Родных детей она заботливо оберегала от таких уроков. Однако, получив домашнее атеистическое образование, самоучка Украинка без колебаний бралась за религиозные сюжеты. Преследуя при этом свои безбожные цели. Поэтому любой христианский сюжет в ее творчестве неминуемо превращался в антихристианский.

Никогда не церемонилась она ни с Новым, ни с Ветхим Заветом. Современный биограф это подтверждает и горячо одобряет: "Франко чи не перший вказав на те, що Леся у поемі "Самсон", взявши за основу біблійний сюжет про Самсона та Далілу (з "Книги Судіїв"), повелася з біблійним текстом дуже вільно (як, між іншим, і її мати при написанні "Дебори"). Зокрема, він зауважував, що у Лесі Українки "Даліла не менша, а навіть більша патріотка від Самсона", але ж "оригінал нічого про це не знає"! Відтак уже при написанні "Самсона" зовсім юна поетка вийшла за рамки узвичаєного, здолала межі канонів. Вона показала, що не сприймає раз і назавжди встановлених норм, зразків, відкидає будь-які табу. Світ note 5 вона хоче й буде міряти своїм власним мірилом, відтворюючи все тільки так, як їй одній і дано бачити своїм неповторним поглядом. Усією своєю подальшою творчістю вона доведе, що література — не історія, де треба прагнути найточнішої реконструкції фактів. У літературі не може бути протипоказань. Усе навколо — лише матеріал, з яким митець може поводитись як душа бажає" (7, 159).

Т. о., Украинка вовсе не одинока: не только ей начхать на Библию и ее содержание. Но к биографу возникают кое-какие вопросы. Ее загадочные фразы интригуют: "У літературі не може бути протипоказань". Что бы это значило? "В литературе не может быть противопоказаний". Противопоказаний к чему? К оперативному вмешательству или к медикаментозному лечению? А может быть — к физиотерапии? Ну хорошо: противопоказаний быть не может. А показания бывают? Внести некоторую ясность помогает Интернет.

Оказывается, Мария Степановна Кармазина — не просто биограф, а еще кандидат исторических (отсюда характерное отношение к истории) и доктор политических наук. Самые неблагодарные студенты Киево-Могилянской академии жалуются: "суб’єктивізм тут аж пре", "злісна баба", "скажена, несправедлива і хвора на всю голову"; а благодарные хвалят: "отличнейший специалист! сама до сих пор в поте лица трудится над познаванием сфер, неведомых ей…" Из написанного ею в области социально-политической истории обращает внимание монография "Президентство: український варіант" (К., 2007). В эпиграф автор вынес крик души: "О роде суєтний, проклятий, / Коли ти видохнеш? Коли / Ми діждемося Вашингтона / З новим і праведним законом?" (Т. Шевченко). Если вспомнить, что 20 лет назад население Украины составляло 52,2 миллиона человек (а сегодня уменьшилось на 7 миллионов), то Вашингтон уже, видимо, на подходе. Мечты сбываются. Говоря о "политической науке", нельзя не вспомнить о политической практике. Припоминается известный депутат с такой же фамилией, который в роли штатного "защитника отечества" с утра до вечера поучает всех и вся. И сколько раз на всю страну заявлял он о своем христианстве. Так научил бы Марию Степановну, как обращаться с Библией. Ведь бедная женщина "сама до сих пор в поте лица трудится над познаванием сфер, неведомых ей". Впрочем, у таких людей (совсем как в литературе) не может быть противопоказаний. У них — только показания. Дело Украинки находится в надежных руках.

1.6. Одержимая

Поставлена непростая творческая задача: похулить Бога, апостолов, святых — и при этом сохранить чувство собственного нравственного превосходства над ними. Как это возможно? У Шевченко получалось легко. Например, в поэме "Неофіт" (1857) автор "настойчиво" искал ответ на вопрос "за что распят Христос". Искал, конечно, безуспешно. Потому что вопрос неправильно поставлен: не "за что" (никакого греха за Спасителем не числится), а "для чего" (Он добровольно пошел на крест ради людей, для спасения каждого). Не найдя несуществующего ответа на свой "хитрый" вопрос, поборник справедливости с чувством праведного гнева обрушивается с бранью на "виновников":

За що? Не говорить Ні сам сивий верхотворець, Ні його святії — Помощники, поборники, Кастрати німиє!

Таким же образом действует Украинка в драматической поэме "Одержима" (1901). Ее героиня якобы любит Христа больше всех прочих. И на этом основании проклинает всех остальных. "Берег по-над озером Гадаринським… Міріам, "одержима духом", в глибокій тузі блукає поміж камінням понад берегом, далі зіходить на шпиль скелі і дивиться не на берег, а в глибину пустелі, вона бачить там когось у далині".

В Евангелии (Лк. 8:30) сказано, что в земле Гадаринской Иисус изгнал легион бесов из бесноватого (это место Достоевский сделал одним из эпиграфов к роману "Бесы"). В поэме "одержима духом" (каким?) смотрит на Спасителя и жалеет Его:

…О, яка ж то кара Месією, що світ рятує, бути! Всім дати щастя і нещасним бути, Нещасним, так, бо вічно одиноким. Хто міг би врятувать його самого Від самотини, від страшної слави?

"Страшная слава"… Это про кого? Неужели про Спасителя? Для кого же "страшная"?

А Его "одиночество" существует, конечно, только для тех, кто не воспринимает всерьез Его слов: "Я и Отец — одно" (Ин. 10:30).

Он спрашивает: "Ти прийняла мої слова?.. І вслід їх підеш?". Ответ отрицательный:

Вони слідом за мною підуть всюди, волаючи: "Ти йдеш в неправу путь!" Месія: Уперта річ твоя, ти мов рабиня, що знає волю пана і не слуха. Таких рабів сувора кара жде. …У тебе мало віри. Якби ти хоч зерня віри мала…

Далее она описывает Ему всю черноту своей души:

…Учителю, вона чорніша, ніж хата-пустка, що після пожежі чорніє порожнечею. Вода твої хречей, цілюща та живуща, душі моєї вигоїть не може. Вода боронить від огню живого, згорілу ж хату дарма поливати.

Христа она якобы любит. И именно поэтому не может любить людей: это выше ее сил.

Міріам: Мушу всіх любити? Месія: Так, всіх. Міріам: Всіх, крім тебе, — се можливо. Але тебе і всіх — се понад силу. Та за що ж, за що ж маю їх любити?

Сконструирована ложная дилемма: или любить всех людей, кроме их Спасителя; или любить Спасителя, но только не тех, кого Он спас. "Третьего не дано". А если так: любить и Его и тех, кого Он спасает? Только это и возможно. Но автору нужно было нечто иное: возможность "во имя любви ко Христу" проклясть всех на свете.

Героиня предлагает Спасителю какой-то нелепый обмен: вместо своего собственного самопожертвования, спасающего всех людей, Он зачем-то должен взять в виде "выкупа" ее жизнь:

Міріам: Якби ти хтів прийнять від мене викуп, щоб не лилась твоя святая кров! Месія: Ти хочеш викупить мене? (Міріам потакує мовчки головою). Даремне! Міріам: Нехай даремне! Та позволь загинуть хоч не за тебе, то з тобою вкупі! Месія: Ваалові дають даремні жертви, Я ж не приймаю їх.

Христос учил апостолов: "Сыну Человеческому много должно пострадать, быть отвержену старейшинами, первосвященниками и книжниками, и быть убиту, и в третий день воскреснуть. И говорил о сем открыто. Но Петр, отозвав Его, начал прекословить Ему. Он же, обратившись и взглянув на учеников Своих, воспретил Петру, сказав: отойди от Меня, сатана, потому что ты думаешь не о том, что Божие, но что человеческое" (Мк. 8:33).

"Сатана" в переводе на русский язык означает враг. Мириам могла бы получить именно такой ответ. Вместо этого сконструированный атеисткой "месія" говорит своей собеседнице нечто несуразное: "Ні, для тебе я не месія. Ти мене не знаєш". Но Христос потому и Спаситель, что победил первородный грех Адама, т. е. всех и каждого человека, независимо от того, знает тот Его или не знает. Автор этого не понимает и "месія" у него превращается в карикатуру.

Христос никому не может уступить своего места, потому что они — люди, а Он — Богочеловек. Никто из людей не способен понести Его крест. Мириам этого не понимает:

Месія: Про царство боже на землі ти чула? Міріам: Та я ж тепер ніде його не бачу. Месія: Ти дивишся й не бачиш, маловірна.

Царство Божие находится перед ней, но она этого не понимает. Ее обуревают страсти:

Месія: Та що тобі спалило душу, жінко? Міріам: Не знаю: чи ненависть, чи любов. Месія: Кого ж ненавидиш ти? Міріам: Ворогів… Я від них далека, наче від єхидни. Месія: Вони не відають, що творять. Міріам: І єхидна Несвідома, а всяк її розтопче, як стріне на шляху.

Всякий ли растопчет ехидну? А за что, собственно, ее топтать? Она ведь никого не трогает. Бедная ехидна…

Сначала ненависть одержимой направляется на врагов Христа:

Міріам: …проклята я навіки, бо я любить не вмію ворогів. О, кожний тихий усміх фарисея для мене гірш від скорпіона злого. Мені бридка не так сама отрута, Як все оте гнучке, підступне тіло. Я вся тремчу, коли його побачу. В моїх очах я чую зброї полиск, в моїх речах я чую зброї брязкіт, так я озброєна в свою ненависть, як вартовий коло царської брами, що радий вихопить на кожного свій меч, хто тільки зле замислить на владаря.

А затем ее ненависть обращается и на всех апостолов. Но для этого нужно немного подкорректировать Евангелие, где сказано: "Пришли в селение, называемое Гефсимания; и Он сказал ученикам Своим: посидите здесь, пока Я помолюсь. И взял с Собою Петра, Иакова и Иоанна; и начал ужасаться и тосковать" (Мк. 14:33). В поэме читаем: "Гетсиманський сад. 12 учеників сплять непробудним сном". Иуда, видимо, спал вместе со всеми. Не спится только главной героине:

Міріам: …Моя душа тепер чорніша. Я тепер не тільки до ворогів його ненависть маю, але й до друзів. О, до сих ще більшу! Ви, сонне кодло! Світло опівночі не будить вас? Вам заграва кривава очей лінивих не здола розплющить? Бодай вам вічний сон наліг на груди і зморою душив вас без кінця! Мені сто раз від вас миліші гади, бо в них таки, либонь, тепліша кров. (З відразою відвертається від сонного товариства).

Христос молится Богу Отцу: "Нехай мине ся чаша…" Одержимая все это слышит и по тому же адресу вставляет свои пять копеек:

Саваоф! Чи й ся молитва всю ніч твого престолу не досягне? Вовкам даси ти на поталу сина?

Спаситель завершает свою молитву всецелым согласием с волей Отца: "Але хай буде так, як ти бажаєш, а не як я". Для одержимой же (вместе с ее автором) это только повод поставить под сомнение милосердие Бога Отца: "Сам Вельзевул, напевне, почув би милосердя". Да уж, милосердие Вельзевула общеизвестно. Если замысел Бога Отца (и согласного с Ним Сына) превышает понимание одержимой, то это еще не повод ставить Вельзевула выше Творца. Но именно такую операцию и проделала Украинка с помощью своей героини. Шевченко отдыхает.

Ни Богородица, ни Мария Магдалина не проклинали Бога Отца или апостолов. Мириам проклинает. Все потому, что она якобы любит Спасителя больше всех остальных (и на Небе, и на земле). В этом мы должны поверить на слово автору.

Міріам: Я обізвусь… Ні, голосу не стане. Коли ж і стане, дико забринить, немов шакала голос опівночі, бо туга стиснула за серце… Я не можу, не можу бачити сього! Прощай! ох, Міріам, ти проклята від бога.

Чтобы не видеть страданий Спасителя, она уходит и возвращается уже после казни: "На Голгофі. Ніч. Три хрести з розп’ятими, все мертвими. Міріам сама під хрестом Месії". Она беспардонно оттирает всех по воле автора, который не церемонится с Евангелием, в котором сказано: "Там были также и смотрели издали многие женщины, которые следовали за Иисусом из Галилеи, служа Ему; между ними были Мария Магдалина и Мария, мать Иакова и Иосии, и мать сыновей Зеведеевых. Когда же настал вечер, пришел богатый человек и Аримафеи, именем Иосиф, который также учился у Иисуса; он, пришед к Пилату, просил Тела Иисусова. Тогда Пилат приказал отдать Тело. И взяв Тело, Иосиф обвил его чистою плащаницею и положил его в новом своем гробе, который высек он в скале; и, привалив большой камень к двери гроба, удалился" (Мф. 27:60).

Однако Евангелие во внимание не принимается. Вместо него были созданы оптимальные условия для монолога, в котором одержимая проклинает всех и вся. Ей приписывается любовь большая, чем у Бога Отца, Богородицы и всех учеников вместе взятых:

…Я не можу їм простить за нього. Я всіх і все ненавиджу за нього: і ворогів, і друзів, і юрбу, отой народ безглуздий, що кричав: "Розпни його, розпни!" — і той закон людський, що допустив невинно згинуть, і той закон небесний, що за гріх безумних поколіннів вимагає страждання, крові й смерті соромної того, хто всіх любив і всім прощав…

Здесь требуется комментарий из Закона Божьего: не "за гріх безумних поколіннів", а за первородный грех всех людей, начиная с Адама (что в переводе с древнееврейского означает "человек"). Подвиг Спасителя состоит не в том, что Он "всіх любив і всім прощав", а в том, что Он полностью выполнил волю Отца и тем победил смерть, искупив первородный грех. Но для нее:

…Умер він, зраджений землею й небом, як завжди, одинокий. А тепер я тут сиджу, як завжди, одинока, даремні сльози ллю і проклинаю все те, що він любив, із кожним словом все більш надію трачу на рятунок. …Тут завтра прийдуть ті прихильні друзі, що тричі одрікалися від нього,note 6 і та родина, що ніколи в ньомуnote 7 не бачила пророка; прийдуть, здіймуть його з хреста, — бо вже ж він неживий і більше мучитись за них не може, — покроплять млявими слізьми й лагідно спов’ють у хусти, понесуть покірно під наглядом ворожих вояків, сховають у печері й розійдуться. А може, потім зійдуться докупи тепленьким словом згадувать про того, про кого за життя так мало дбали! Ох, як би я тепер хотіла кинуть отрутними словами їм в обличчя немов гарячим приском! Хай би очі їм випекло, ті очі безсоромні, що сміли тут дивитися на муку того, чийого всі неварті мізинця! …Я прокляла себе і душу, ту душу, що нехтів прийнять Месія собі на жертву. Де ж ще більше горя, як не могти віддать за друга душу?

Спаситель принес себя в жертву за каждого из людей. Поэтому никто из людей не может принести себя в жертву вместо Него. Человек может только взять свой посильный крест и идти за Ним. Что и сделали апостолы: все они приняли мученическую смерть, выполняя волю пославшего их после Своего Воскресения Иисуса Христа. Однако воскресший Спаситель героиню с ее немыслимой любовью почему-то совершенно не интересует:

Йоганна: Месія наш воскрес! Міріам: Отже, в вас надія, що є кому і друге кров пролить, як прийде знову час! (Гірко сміється). А я не вірю, щоб він воскрес, бо ви його неварті! Йоганна: Він не вважав, чи вартий хто, чи ні. Міріам: Се правда! Він ніколи не вважав на те, що з вас ніхто його не вартий. І все-таки не вірю, що воскрес він. …Для сеї самої юрби воскреснуть? На се, либонь, не стало бі Месії!

Ей подтверждают: да, Он воскрес. Но ее интересует вовсе не встреча с "горячо любимым", а что-то совсем другое.

Міріам: Що, батьку, чи правду кажуть, що воскрес Месія? Старий: Так правда, як і те, що він пролив за всіх нас кров свою святу, невинну. Міріам: Він не за всіх пролив. Неправда, значить. Старий: Як не за всіх! Міріам: За мене він ні краплі не проливав… Старий: (зо страхом) Хто ти така? Міріам: Я? "Одержима духом"! Старий: Благай Месію, що зцілив тебе і визволив від того злого Духа святою силою своєї крові й тіла.

А вот на это одержимая не согласна категорически:

…Чи в огняній геєні, чи в темряві без краю доведеться мені на вік віків з душею пробувати, та радощі моєї не зруйнує сам князь темноти, радощі від того, що на мені не важить кров Месії, що він її за мене не пролив а ні краплини. Старий: Як могло те статись? Міріам: Ненависть врятувала від гріха. Старий: Кого ж ненавидиш? Міріам: Всіх вас, себе і світ. Старий: За тебе теж пролита кров, та дармо, бо ти не прийняла святого дару.

"Богословский" диспут закончен. Неправы оба. Ибо печать первородного греха имеет на себе каждый смертный человек — хочет он того или нет. Спаситель искупил первородный грех. Поэтому воскреснет каждый — хочет он того или нет. И не принять "святого дару" не получится ни у кого. Ни один из героев Украинки, ни все они вместе со своим автором не могут отменить того факта, что Спаситель спас каждого. Только одержимая может радоваться и тешить себя мыслью, что ее "ненависть врятувала від гріха". В смысле: от спасения.

Не веря ни в спасение, ни в воскресение Спасителя она, тем не менее, пугает Им римлян:

Міріам: …Нехайтам стережуться цар,і цезар, і весь синедріон, пекельна рада! Преторіанець: (хапає її за руки, киває на слугу) А дай шнурка, ми спутаємо кізку, щоб не брикала дуже. Міріам: Що? В’язати? (зручно нахиляється, бере камінь і пускає в голову слузі) Хоч одного, та все ж покарбувала! (Слуга одною рукою обтирає кров, а другою помагає в’язати Міріам) Хотіла б я всю вашу кров пролити, віддячити за жертву… О, будьте прокляті! Слуга: Хто? Міріам: Всі ви! Цезар, синедріон, і цар,і весь народ! …Я проклинаю вас прокльоном крові! Слуга: Що суджено клянучому? Голоси вюрбі: Каміння. (люди набирають каміння із диким ревом кидають на Міріам) Міріам: Месіє! Коли ти пролив за мене хоч каплю крові дарма… Я тепер за тебе віддаю… життя… і кров… і душу… все даремне!.. Не за щастя… не за небесне царство… ні… з любові! (Падає під градом каміння).

Для атеиста непонятно, что Царство Божие — это совершенное единение с Богом. А "Бог есть любовь" (1 Иоан. 4:8). И вот якобы "з любові" героиня отказывается от Царства Божия. Пойми, кто сможет. Каким же духом была одержима Мириам? Понятно, что не Святым Духом. Отсюда становится понятна хула на Бога Отца и на всех, кто составил христианскую церковь (Тело Христово).

Как известно, поэма была написана за одну ночь. Эту ночь Украинка провела у постели умирающего от чахотки С. Мержинского. Именно в ночь его смерти она занималась своим "богословием". Каким же духом вдохновлялось это творчество?

Взгляды автора не очень отличались от взглядов героини. Она неплохо относилась к своему "лирическому герою". Потому что одержимая героиня поэмы — это второе Я автора. Она писала А. Крымскому:

"Коли що надається до щирої ідеалізації в первісному християнстві, то… те нове для античного аристократичного світу почуття всепрощаючої симпатії, що так красило відносини Христа до його зрадливих і тупих учеників (не один класичний філософ не простив би в такому становищі своїм друзям)". Разумеется, разделить это чувство "всепрощающей симпатии" она была не в состоянии. Потому что в Бога не веровала.

Мержинский — это "російський соціал-демократ, пропагандист марксизму в Києві і Мінську". Когда он смертельно заболел, друзья-марксисты тут же испарились. Украинка вспоминала: "найближчі приятелі мого нещасного друга боялись "розстроїти собі нерви" його видом". Их общей знакомой она писала: "Из всех его старых друзей только Вы одна относитесь к нему так, как следует другу, иные же… но лучше я не буду говорить о них, иначе много может вылиться горьких и бесполезных слов. Не только друзья, но и шапочно знакомые люди могли бы выказать больше человечности и внимания к такому бесконечно несчастному человеку, как Сергей Константинович. Сколько камней было брошено! Сколько проповедей произнесено! И как немного сделано для помощи и нравственной поддержки".

Приближаясь к смерти, он начал думать о судьбе своей бессмертной души. Но разве с такими друзьями (и подругами) пробьешься к Богу? Разве они дадут? "Я часто не узнаю теперь своего друга, так он бывает странен, как будто даже отчужденность какая-то чувствуется. Я искала этому причин в его, откуда-то теперь явившейся (конечно, от болезни) религиозности, проявляющейся и в бреду, и наяву, но он сказал мне вчера в одну минуту просветления: "Это отчужденность смерти, других причин не ищите". Да, конечно, он прав. Он теперь уже совсем "не от мира сего". Да, разбойнику на кресте было легче пробиться к Христу: приятели не мешали. Самые сердобольные из них могли и убить: "В последний день я не стала бы удерживать его при жизни, если бы даже это было в моей власти; только присутствие его родных мешало мне впрыснуть ему морфий (меня упорно преследовала эта отчаянная мысль), если бы только я могла, я дала бы ему Gnadenstoss, — Вы знаете, что это такое?". К счастью, рядом с больным находились родственники, а не только подруга. Поэтому он и не получил того "удара милосердия", которым победитель добивает побежденного.

Почему же эта любовь выражалась в такой необычной форме? Потому что с детства ее саму любили именно так. Олена Пчилка писала Ивану Франко о своей дочери: "По-моєму, не велику прислугу роблять надто недолугим дітям, коли, так сказавши, силою затримують їх при житті. Принаймні я, дивлячись на Лесю, не раз і не два винуватила себе, що виратувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя. О, моральні слабості. Чи ж смерть не була б кращею долею, ніж теперішнє єї життя, котре і у неї, і у всіх найприхильніших до неї людей будить тільки тяжкий жаль". Уже взрослая дочь писала своему брату о материнской любви: "Шкода мені тільки тебе, що тебе от уже з рік раз у раз "дерев’яною пилою пилять", за се я часами почуваю немов якусь уразу до мами, хоч знаю, що вона не винувата. Що ж, коли у неї такий сей фасон любити, що вона безпощадна до того, кого любить". Сестра Ольга писала о матери: "добра загалом, але могла бути жорстокою і то навіть, або й особливо до тих людей, що їх сильно любила". Именно такой же "фасон любити" был и у самой Украинки. В ее произведениях он встречается снова и снова.